Україна - снів засновниця 0011. Діяльність України на міжнародній арені.

1. Вихід УРСР на зовнішньополітичну арену.
2. Україна — одна з держав засновниць ООН.
3. Українська дипломатія на міжнародній арені.

Наприкінці Другої світової війни Україна знову виходить на зовнішньополітичну арену. Проте, будучи складовою частиною Радянського Союзу, вона була не в змозі проводити самостійну зовнішню політику.

27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (28 січня — 1 лютого 1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. А в березні 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Очолив Народний комісаріат Д.Мануїльський.

Пішовши на такий крок, сталінське керівництво переслідувало далекойдучі стратегічні цілі. По-перше, представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання етнічних територій. По-друге, збільшити кількість своїх прихильників у міжнародній організації, переговори про створення якого активно велись наприкінці війни.

На Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилась у роботу. Д.Мануїльський очолив комітет по підготовці тексту преамбули (вступу) і першого розділу Статуту ООН — "Цілі та принципи" міжнародної організації. Інші члени української делегації - І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погребняк - теж взяли активну участь у роботі комітетів.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1946 р. Україну було обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948-1949 pp. обирається непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представників України запрошують до роботи деяких структур організації, в тому числі Міжнародного суду та ін. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. її представник відіграв вирішальну роль у прийнятті рішення про поділ Палестини і створення єврейської та палестинської держав.

З перших років свого відродження українська дипломатія була досить активною. На чолі з наркомом Д.Мануїльським вона бере участь у Паризькій мирній конференції (29 липня — 15 жовтня 1946 р.) і в лютому 1947 р. ставить свій підпис під мирними договорами з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

Також українська делегація взяла активну участь у роботі Дунайської конференції 1948 p., яка вирішувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї.

У розпал "холодної війни" УРСР увійшла до Всесвітньої Ради Миру. Запропонувала цілий ряд мирних ініціатив.

Незважаючи на таку бурхливу зовнішньополітичну діяльність, Україна не виходила за межі політики московського центру. Так, угоди з Польщею та Чехословаччиною про врегулювання питання кордонів підписувались представником Союзного Наркомату закордонних справ. А пропозиції Великобританії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з УРСР так і залишились без відповіді.

Таким чином, вихід УРСР на зовнішньополітичну арену був зумовлений стратегічними інтересами СРСР.

В умовах "холодної війни" українській дипломатії вже не можна було виявляти особливих ініціатив. Застосовувався метод гострої конфронтації: будь-яке висловлене "так" відразу викликало беззаперечне "ні". Розгортались пропагандистські баталії, що і принижувало, і звужувало ініціативу радянської дипломатії. Поклоніння "культу особи" згубно позначилося на діях України того часу. Так, заохочений міжнародним визнанням України низкою європейських країн, уряд Великобританії запропонував у травні 1947 р. встановити дипломатичні зв'язки з УРСР, але ця пропозиція не мала відповіді.
Безперечно, треба буде виявити причини, які зашкодили у повоєнні роки відкрити дипломатичні представництва УРСР за кордоном, але одна з них полягала в тому, що И.Сталін і не збирався надавати повну суверенність українській дипломатії. Про це він ще раніше відверто заявляв Ф.Рузвельту: "Голос для України в ООН необхідний для збереження єдності СРСР". Головною метою було забезпечити інститущйні форми і засоби для успішного ведення своєї політики на українському відтинку.
Насправді реаліями і далі керувала Москва. Так, 1945 р. М.Хрущов і Д.Мануїльський звернулися до Й.Сталіна з проханням дозволити встановити дипломатичні зв'язки між Україною та "країнами народних демократій", але, як зазначив у своїх мемуарах югославський комуніст М.Джилас, котрий тоді перебував у Москві, з цього нічого не вийшло. "Сталін, - писав він, -сам у цей час наштовхнувся на опір в народних демократіях, отож йому й на думку не спадало зміцнювати самостійність УРСР. А красномовець, жвавий дідусь Мануїльський, міністр без міністерства, ще два-три роки марнословив у Об'єднаних Націях".
Радянський підхід до Східної Європи коріннями сягає в теорію і практику сталінізму. Вищим пріоритетом такої європейської політики було збереження і зміцнення, а якщо можливо, то й розширення результатів Другої світової війни і післявоєнного розвитку. Малося на увазі розширення сфери впливу на Східну і Центральну Європу, утвердження соціалізму - всім знайомі великодержавні амбіції, ідеологічне месіанство, що спотворено сприймалося як інтереси національної безпеки Радянського Союзу.
Сталінські деформації внутрішньої політики неминуче призводили до значних деформацій у зовнішній політиці. В 1945-1947 pp. з'явився рідкісний шанс: сприяти створенню вздовж західних кордонів Радянського Союзу смуги дійсно дружніх країн від Фінляндії на півночі до Румунії на півдні. У Східній Європі склалася зовсім інша, ніж до війни, політико-психологічна атмосфера, винятково сприятлива з погляду безпеки СРСР. Країни Східної Європи стали на шлях народної демократії.
В державному устрої цих країн забезпечували верховенство народної влади, політичний плюралізм на основі багатопартійності, вільні вибори, парламентська система з урахуванням національних особливостей, традицій і рівня розвитку кожної країни. Робітничі та комуністичні партії у цих країнах і багато їх керівників (Г.Димитров, В.Пік, В.Ульбріхт та ін.) вважали, що цей шлях розвитку правильніший, здатний привести до встановлення в них демократичного режиму. Можливо, якби країни Східної Європи пішли таким шляхом, то Європа не була б розділена на дві ізольовані, ворожі частини, не виникло б жорсткої і небезпечної конфронтації Схід - Захід, не створились би об'єднані військові блоки НАТО і Варшавський пакт. Однак Й.Сталін не був би самим собою, якби обрав такий варіант розвитку. Тоталітарний, антидемократичний тип влади постійно схиляв його до варіанту розширення сфери радянського впливу в Європі: 1948— 1949 pp. відбувся поворот цих країн до "радянської-моделі" та керівної ролі правлячої комуністичної партії.
За таких обставин провідним напрямом розвитку міжнародних відносин для України були економічні зв'язки, передусім з країнами - членами РЕВ (утвореної 1949), де переважала зовнішня торгівля. УРСР постачала країнам - членам РЕВ вугілля, чавун, продукцію машинобудування, цінну сировину й інші товари, а отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку. Україна надавала технічну допомогу в будівництві промислових і народногосподарських об'єктів за кордоном, надсилала кваліфіковані технічні кадри, а з 1953 р. щороку вносила понад 500 тис. доларів у фонд ООН для країн, що розвивалися.
У 50-х - на початку 60-х років XX ст. участь УРСР у виборних органах ООН стала мінімальною. Представники України також не посідали впливових постів у Секретаріаті й інших органах, як і в адміністративному апараті ООН. Щоправда, 1961 р. суддею Міжнародного суду в Гаазі було обрано на дев'ять років українця В.Корецького, але не як представника України, а від СРСР, хоч Україна залишалась членом суду.
Суперечливим був розвиток міжнародних культурних і наукових зв'язків України у повоєнний період. У роки сталінщини, ідеологічного догмату вони обмежувалися обміном делегаціями літераторів і вчених, театральними і мистецькими колективами, переважно з соціалістичними країнами у дні великих свят, ювілеїв.
У повоєнні роки помітну роль почала виконувати народна дипломатія. Набував сили й організаційно зміцнювався рух прихильників миру. Представники України були делеговані на Конгрес захисту миру, що відбувався в серпні 1948 р. у польському м. Вроцлаві.
Делегація Української РСР взяла активну участь у роботі Першого Всесвітнього конгресу прихильників миру в квітні 1949 p., одночасно в Парижі та Празі. Все доросле населення підписало Відозву Постійного комітету Всесвітнього конгресу прихильників миру (Стокгольмську відозву) в березні 1950 р. У 1951 р. у Києві відбулася Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Масовим був і рух громадськості республіки на підтримку Конгресу народів на захист миру (грудень 1952).

Ключові дати

березень 1944 р. - прийняття рішення ВР УРСР про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки

1945 р. - участь української делегації в роботі установчої конференції ООН у Сан-Франциско

Дата добавления: 2015-07-17