Геополітичне становище України у повоєнний період.

Війна і післявоєнне врегулювання державних кордонів привели до змін у національному складі населення України. У результаті німецької політики винищення євреїв їхня частка зменшилася до 2% населення 1959 р. Зменшення питомої ваги інших національних меншостей викликали воєнні депортації та післявоєнний обмін населення між Україною та країнами “народної демократії”. Відповідно до договорів з Польщею (1 жовтня 1944 р.) та з Чехословаччиною (10 липня 1945 р.) на територію України з Польщі було переселено 520 тис. українців; одночасно з України в Польщу й Чехо-Словаччину репатрійовано 1 млн. поляків, 140 тис.євреїв і 33 тис.чехів. Були переселені з України також частина румунів, угорців та представників інших національних меншостей.

Збільшення національної однорідності сільських жителів викликало включення у склад Української РСР Західної України з 7 млн. українців. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. Цей момент передбачав серйозні й далекосяжні політичні наслідки. Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об’єднання “Малоросії” з “Малопольщею” дало Велику Україну. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної консолідації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р.Збруч, але й східні українці справляли помітний вплив на Західну Україну.

На Кримській конференції в лютому 1945 р. була досягнута домовленість про скликання 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско конференції ООН для підготовки статуту цієї організації. На конференції Сталін порушив питання про введення УРСР і БРСР до складу первісних членів ООН. Він був готовий піти на те, щоб Україна і Білорусь виступили з деклараціями про оголошення війни фашистській Німеччині. Це мало підняти в очах світової громадськості статус майбутніх членів ООН. Проте жодна зі сторін не заперечувала внесок цих двох республік у перемогу над спільним ворогом, хоча було наголошено на тому, що ці республіки як суверенні повинні мати власні військові формування.
Зміни в Конституції УРСР у лютому 1944 р. надавали таке право. Саме тоді у радянській пресі розпочалась кампанія за створення збройних сил республіки. На сесіях Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР відбулося обговорення цього питання. Про формалізм у розв'язанні одного з найважливіших складових у визначенні суверенності республіки засвідчує факт, що з питання про створення наркомату оборони виступило на сесії Верховної Ради УРСР аж чотири депутати. (З огляду на нинішні тривалі дискусії з найдрібніших питань можна позаздрити такій оперативності). Першим повоєнним Наркомом оборони України було призначено генерал-лейтенанта В.Герасименка. Його обов'язки були такими ж формальними, як і весь цей задум. Його бачили хіба що під час військових парадів у столиці України й у святкові дні. Україна де-юре ніби мала права на збройні сили до кінця 70-х років XX ст. (коли втратила чинність попередня сталінська Конституція). А де-факто розмови про національні військові формування припинилися одразу ж після того, як УРСР і БРСР були прийняті до ООН.

Сталінські деформації внутрішньої політики неминуче призводили до значних деформацій у зовнішній політиці. В 1945-1947 pp. з'явився рідкісний шанс: сприяти створенню вздовж західних кордонів Радянського Союзу смуги дійсно дружніх країн від Фінляндії на півночі до Румунії на півдні. У Східній Європі склалася зовсім інша, ніж до війни, політико-психологічна атмосфера, винятково сприятлива з погляду безпеки СРСР. Країни Східної Європи стали на шлях народної демократії.
В державному устрої цих країн забезпечували верховенство народної влади, політичний плюралізм на основі багатопартійності, вільні вибори, парламентська система з урахуванням національних особливостей, традицій і рівня розвитку кожної країни. Робітничі та комуністичні партії у цих країнах і багато їх керівників (Г.Димитров, В.Пік, В.Ульбріхт та ін.) вважали, що цей шлях розвитку правильніший, здатний привести до встановлення в них демократичного режиму. Можливо, якби країни Східної Європи пішли таким шляхом, то Європа не була б розділена на дві ізольовані, ворожі частини, не виникло б жорсткої і небезпечної конфронтації Схід - Захід, не створились би об'єднані військові блоки НАТО і Варшавський пакт. Однак Й.Сталін не був би самим собою, якби обрав такий варіант розвитку. Тоталітарний, антидемократичний тип влади постійно схиляв його до варіанту розширення сфери радянського впливу в Європі: 1948— 1949 pp. відбувся поворот цих країн до "радянської-моделі" та керівної ролі правлячої комуністичної партії.
За таких обставин провідним напрямом розвитку міжнародних відносин для України були економічні зв'язки, передусім з країнами - членами РЕВ (утвореної 1949), де переважала зовнішня торгівля. УРСР постачала країнам - членам РЕВ вугілля, чавун, продукцію машинобудування, цінну сировину й інші товари, а отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку. Україна надавала технічну допомогу в будівництві промислових і народногосподарських об'єктів за кордоном, надсилала кваліфіковані технічні кадри, а з 1953 р. щороку вносила понад 500 тис. доларів у фонд ООН для країн, що розвивалися.
У 50-х - на початку 60-х років XX ст. участь УРСР у виборних органах ООН стала мінімальною. Представники України також не посідали впливових постів у Секретаріаті й інших органах, як і в адміністративному апараті ООН. Щоправда, 1961 р. суддею Міжнародного суду в Гаазі було обрано на дев'ять років українця В.Корецького, але не як представника України, а від СРСР, хоч Україна залишалась членом суду.
Суперечливим був розвиток міжнародних культурних і наукових зв'язків України у повоєнний період. У роки сталінщини, ідеологічного догмату вони обмежувалися обміном делегаціями літераторів і вчених, театральними і мистецькими колективами, переважно з соціалістичними країнами у дні великих свят, ювілеїв.
У повоєнні роки помітну роль почала виконувати народна дипломатія. Набував сили й організаційно зміцнювався рух прихильників миру. Представники України були делеговані на Конгрес захисту миру, що відбувався в серпні 1948 р. у польському м. Вроцлаві.
Делегація Української РСР взяла активну участь у роботі Першого Всесвітнього конгресу прихильників миру в квітні 1949 p., одночасно в Парижі та Празі. Все доросле населення підписало Відозву Постійного комітету Всесвітнього конгресу прихильників миру (Стокгольмську відозву) в березні 1950 р. У 1951 р. у Києві відбулася Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Масовим був і рух громадськості республіки на підтримку Конгресу народів на захист миру (грудень 1952).

Геополітичні вчення післявоєнного періоду розвивалися на українській еміграції, а після здобуття Україною незалежності – в умовах державотворення. Перші кроки української геополітики у власній державі показали необхідність глибокого вникнення у суть геополітичної проблематики та розробку геостратегічного курсу незалежної держави, яка на сьогодні балансує між двома світовими силами – Заходом та Росією. Геополітична ситуація України в таких умовах потребує виваженого й обміркованого рішення щодо своєї зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності. При виборі такого курсу необхідно мотивуватися інтересами народу і держави та враховувати всі геополітичні чинники для України, які матимуть вплив після прийняття рішення.

Дата добавления: 2015-07-17