Роль літературної критики у творенні канону і в деканонізації

Історія літератури витворює моделі літературного процесу, добирає і впорядковує твори за певними критеріями, вибудовує ціннісну ієрархію „класичних” текстів, тобто створює канон.

Літературна критика лише частково долучається до процесу канонізації, а власне, за об’єктом дослідження (сучасна література) вона ближча до ламання канонів – деканонізації.

Ганс Гюнтер виокремлює два типи канонів:

§ текстові, у яких культурні цінності зафіксовані у формі обмеженого корпусу зразкових (класичних) текстів; вихід на історію літератури;

§ регулюючі, які визначають власне норми, правила творення текстів; вихід на теорію літератури, точніше, на поетику.

Однак канон має стосунок і до літературної критики – вже тому, що зачіпає поняття цінності та оцінки.

Німецький дослідник визначає також фази існування канону в історії літератури:

1. протоканон – підготовча стадія та попередній відбір текстів власне канону;

2. канонізація – формування канону як більш чи менш системного цілого стосовно інших традицій;

3. застосування канону, коли повністю виявляються його цінності й механізми – стабільний період в історії літератури;

4. деканонізація – канон розширюється і втрачає свою обов’язковість;

5. постканонічна стадія – розпад канону.

Канон має дві функції: „З одного боку, він створює бар’єри проти потоку часу та змін (стабілізуюча функція), з іншого, він задає канали традиції, висуваючи на перший план одні елементи та елімінуючи інші (селективна функція)”.

Для літературної критики ближчою є саме друга – селективна функція. Власне, роль літературної критики щодо творення канону полягає насамперед у відборі текстів, які потрапляють у поле оцінки. Історик літератури орієнтується, як правило, на такі „розкручені” свого часу твори. Увага літературної критики до певного імені або тексту – інтерв’ю, рецензії, анотації, відбір до антологій і журнальних публікацій тощо – задає подальшу традицію якщо не оцінки, то розгляду. М. Павлишин розрізняє поняття „канон” та „іконостас”, де негативні відтінки значення співвідносні з останнім.

Роль літературної критики у деканонізації можна представити у таких аспектах:

§ оскільки літературна критика розглядає літературу синхронно, її більше цікавить новаторство, тобто неканонічність (неусталеність) художніх текстів, що є інакшими, навіть опозиційними до „класичних”; отже, акцентуючи на новаторстві письменників, літературна критика розхитує попередній канон;

§ оскільки літературна критика – „не зовсім наука”, а радше творчість і практична (прагматично-комунікативна, тобто спрямована на читача) діяльність, для неї характерне новаторство методів інтерпретації, переоцінка й „авторське” прочитання художніх творів, яке часто є опозиційним до „академічного” літературознавства; отже, деканонізація здійснюється як зміна усталених стереотипів рецепції текстів, зокрема і класичних.

ДОПОВНЕННЯ ДО ЛЕКЦІЇ «ЛІТЕРАТУРНІ ТИПИ ТВОРЧОСТІ ТА СТИЛІ»

Постмодернізм трактується по-різному, залежно від розуміння поняття "модернізм":

1. Культурно-цивілізаційна епоха, що настає орієнтовно у 60-х рр. ХХ ст. – після епохи Нового часу (яка, у свою чергу, тривала від зародження просвітницького світогляду у ХVIII ст.).
2. «Постмодерна ситуація», за Ліотаром, – сукупність окремих ситуативних обставин (суспільних, економічних, політичних, ментальних), характерних для теперішньої постіндустріальної, технологічно витонченої фази переважно західної цивілізації.
3. Назва періоду в історії культури (мистецтва і літератури зокрема), який прийшов ПІСЛЯ МОДЕРНІЗМУ (цей − не філософський, а мистецький, дотичний до стилю − модернізм тривав з кін. ХІХ до 60-х рр. ХХ ст.), – саме це значення цікавить нас в першу чергу.

Як період, постмодернізм включає різні тенденції. За Р. Ничем, він співвідноситься, з одного боку, із поставангардом (критика ілюзії повної автономності літератури), з іншого − із постреалізмом (критика ілюзії безпопереднього мімезису реальності). Т.Гундорова пише, що постмодернізм «руйнує колишнє протиставлення високої та низької культури, переосмислює традиційне уявлення про історизм, відхиляє досі переважаючий принцип європоцентризму. Постмодернізм вибудовує систему своїх координат, використовуючи нову дискурсну логіку – шляхом поєднання і зрівноваження різних культурних і історичних стилів, різних національних, родових, расових і групових особливостей, інтересів і відмінностей. З допомогою обігрування, монтажу, довільної гри, текстуальності, окреме явище чи мистецький твір розглядаються відтак через призму різних точок зору, різних поверхонь, через "різницювання", відмінність...». Риси постмодерністської критики: філософсько-методологічний плюралізм, антифундаменталізм, амбівалентність, гетерогенність тощо.

«Енциклопедія постмодернізму» розглядає поняття «СИМУЛЯКР» у вимірі трьох теорій: як симуляцію «або “фантазму” (Клосовський), або платонічної “Ідеї” (Дельоз), або “реального” (Бодріяр)».

З погляду французького дослідника П. Клосовського, через симулякр (зокрема й літературний) автор намагається відтворити фантазм − «нав’язливий образ, який інстинктивно витворюється з життя імпульсів, що саме по собі є некомунікабельним і нерепрезентабельним». Саме переведення несвідомого фантазму в свідому репрезентацію і зумовлює неуникні зміни, перекручення і фальсифікації. Отже, фальшування не обов’язково повинне мати «замовника», його може мотивувати власне (або й колективне) несвідоме.

Ж. Бодріяр визначає симулякр у стосунку до «реального» і простежує кілька видів-етапів, у яких він набуває «автономного статусу»: «Це віддзеркалення фундаментальної реальності. Він маскує і спотворює фундаментальну реальність. Він маскує відсутність фундаментальної реальності. Він уже не має стосунку до жодної реальності: він є своїм власним чистим симулякром».

У постмодерному суспільстві, прив’язаному до засобів комунікації та інформації, симулякр позбувається референта, а разом з тим і негативної оцінки: він більше не співвідноситься з оригіналом як копія або підробка, він існує сам по собі. Отже, важливо не тільки простежувати наявне − зміни й перекручення, а й звертати увагу на відсутнє − на «реальність», якої немає, і на те, що ретельно й нав’язливо маскується під неї та усувається з поля зору. Ідеологічний наратив завжди є симулякром, зокрема Жижек, посилаючись на Лакана, пов’язує ідеологію із запереченням травматичного Реального. У художньому світі постмодерного твору симулякр унеможливлює розрізнення справжнього й ілюзорного, хибного, він «витісняє» або підмінює реальність, часто за допомогою «тексту в тексті».

Дата добавления: 2015-07-17