Пропріоцептивні відчуття

Якщо подразники йдуть від суглобно-м'язового апарату, а рецептори знаходяться у м'язах та суглобах, такі відчуття назива­ють пропріоцептивними (від лат. proprius — власний). Вони інфор­мують про положення тіла та опорно-рухового апарату у просторі і забезпечують регуляцію наших рухів. їх також називають гли­бинною чутливістю. До них відносять статичні і кінестетичні відчуття.

Статичні відчуття ще називають вестибулярними (від лат. vestibulum — вхід). Це відчуття рівноваги, тобто зміни положення тіла у просторі, що дає нам можливість орієнтуватися у просторі. Вони тісно пов'язані з зоровими відчуттями. Тому часте миготіння зорових подразників (наприклад, під час їзди на машині уздовж густого лісу) може порушити відчуття рівноваги і спричинювати нудоту. Аналогічні відчуття можуть виникнути і у процесі польоту при швидких змінах положення тіла у просторі.

Кінестетичні відчуття — це відчуття положення та руху частин тіла. Вони дають змогу підтримувати тонус м'язів, коорди­нують рухи, беруть участь в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу. Дані клінічних спостережень доводять, що внаслідок розладу кінестетичної чутливості хворі втрачають відчуття опори і не спроможні зробити жодного кроку з закритими очима. Без кінестетичної чутливості неможливі занят­тя фізичною культурою і спортом, музикою, неможливе усне мов­лення, яке потребує постійного контролю рухів голосового апара­ту. Те саме стосується і письмової мови, складовим моментом якої є кінестетичний контроль за рухами руки.

10.4. Загальні властивості відчуттів

Усі відчуття мають спільні загальні властивості. Це — їхня якість, локалізованість, тривалість та інтенсивність.

Якість, або модальність, є основною властивістю всіх відчуттів. Саме вона покладена в основу виділення різних його видів. За якістю розрізняють зорові, слухові, нюхові та інші види.

Локалізованість відчуттів дає змогу відтворити місцезнаход­ження подразника в просторі. Завдяки їй ми можемо локалізувати у просторі джерело світла чи звуку, визначити, де саме ми відчу­ваємо біль тощо.

Тривалість відчуттів визначають часом дії подразника на рецеп­тори. У разі подразнення рецептора відчуття виникають не відра­зу, а лише через певний відрізок часу, який називається латентним (скритим) періодом відчуттів. Для різних видів відчуттів він різний: для больових — 370 мс, зорових — від 100 до 250 мс, так­тильних — 130 мс, смакових — 50 мс. Подібно тому, як відчуття не виникають одночасно з початком дії подразника, вони і не зника­ють одночасно з припиненням їхньої дії. Ця інерція відчуттів ви­являється у так званій післядії відчуттів. Для зорових відчуттів це демонструється послідовним образом.

Інтенсивність відчуттів — це їхня кількісна характеристика. Вона визначається силою діючого подразника і функціональним станом рецептора. Саме завдяки цій властивості у середині XIX ст. почали вивчати закономірності відчуттів.

10.5. Закономірності відчуттів

Уперше закономірності відчуттів були вивчені у психофізиці — галузі психології, яка вивчає кількісні залежності між фізичними характеристиками об'єктів зовнішнього світу та властивостями психічних образів. До закономірностей відчуттів належать абсо­лютна та диференційна чутливість, основний психофізичний закон, адаптація, взаємодія відчуттів, сенсибілізація, контраст відчуттів і синестезія.

На людину постійно впливають подразники різної модальності, сили, тривалості, які до того ж мають різні просторові характерис­тики. Але не всі ці подразники людина відчуває. Діапазон наших адекватних відчуттів називається абсолютною чутливістю. Знизу він обмежений нижньою, а зверху — верхньою абсолютною чутливістю. Нижня абсолютна чутливість — це наша здатність вперше відчувати ледь помітні подразники, а верхня абсолютна

Розділ IV

чутливість — наша здатність відчувати дуже сильні подразники як адекватні.

Відповідно величина подразника (мінімальна чи максимальна), яка має критичний характер, називається абсолютним порогом. Мінімальна величина подразника, яка, діючи на аналізатор, вик­ликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним по­рогом чутливості. Він характеризує гостроту чутливості аналіза­тора. Між чутливістю і величиною нижнього порога існує оберне­не відношення: чим нижчий поріг, тим чутливість вища, і навпаки:

Пізнавальні процеси особистості

вимірюється за допомогою порогу диференційної чутливості. Диференційний поріг, або поріг розрізнення, це та мінімальна різниця між двома подразниками однієї модальності, яка викликає ледве помітну відмінність відчуттів.

Для різних модальностей диференційний поріг різний. Для зорових відчуттів він становить 0,01, для слухових — 0,1, для тактильних — 0,07 від вихідної інтенсивності стимула. Встановле­но, що для одного й того самого органу чуття відношення між приростом подразника, який ледь помітно відрізняється від його початкової величини (АІ), і цією початковою величиною (І) є константою. Це відношення називається дробом (законом, константою) Вебера.

Е — абсолютна чутливість

Р — величина нижнього порога чутливості

Максимальна сила подразника, яка, діючи на аналізатор, вик­ликає адекватне відчуття, називається верхнім абсолютним поро­гом чутливості. Нижній абсолютний поріг виступає як початкова (нульова) точка сенсорного процесу, а верхній — як завершальна. Якщо подразник менший за нижній абсолютний поріг чутливості, ми його відчути не можемо через його надто малу інтенсивність; якщо подразник сильніший за верхній абсолютний поріг чутли­вості, він стає небезпечним для людини, про що сигналізують больові відчуття.

Для різних модальностей абсолютні пороги чутливості вимірю­ються в різних одиницях: для зорової — в люксах, для слухової — в децибелах, для дотикової — в барах тощо. Наші аналізатори є ду­же чутливими органами. Вони збуджуються дуже малою силою енергії адекватних їм подразників.

Визначення абсолютної чутливості, як нижньої, так і верхньої, має велике практичне значення. Воно дає змогу виявити людей з пониженою чутливістю того чи іншого аналізатора, а симптом зниження чутливості може бути використаний для діагностики уражень.

Здатність людини розрізняти ледь помітні відмінності між подразниками називають диференційною чутливістю. Вона

ДІ — приріст, який викликає відчуття ледве помітної різниці між двома подразниками, тобто диференційний поріг; І — початкова величина подразника

Ця закономірність була встановлена ще в 60-х роках XVIII ст. французьким ученим, засновником фотометрії П. Бугером на при­кладі зорових відчуттів. У 40-50-х роках XIX ст. вона була підтверджена німецьким психофізиком Е. Вебером під час дослі­дження шкірної, кінестетичної та зорової чутливості.

Основний психофізичний закон описує залежність між вели­чиною відчуттів і подразника. Він породив нову проблему в психо­логії, а саме, що відбувається зі стимульним рядом, коли він відо­бражається у відчуттях: стискування (ряд стає компактнішим) або розтягування (ряд стає більшим).

Для описання закономірностей, які пов'язують між собою фізичний та сенсорний ряди, було запропоновано два варіанти основного психофізичного закону: логарифмічний закон Г. Фехне-ра і степеневий закон С. Стівенса.

Першою з'явилась логарифмічна форма, яку у 60-х роках XIX ст. запропонував німецький вчений Г. Фехнер: сила відчуттів пропорційна логарифму силі подразника (див. рис. 3).

Дата добавления: 2015-07-17