Особистість у соціальному оточенні. найкраще запам'ятовує саме початок відповіді, найчастніше

найкраще запам'ятовує саме початок відповіді, найчастніше, через бажання відразу приблизно оцінити рівень знань студента. Крім того, на початку і в кінці відповіді увага екзаменатора найбільш зосереджена. Тому вдалий вступ і яскрава кінцівка — запорука високої оцінки.

Повідомивши номер білета і питання, студенту слід починати з опису подій або явища, а не з їхнього оцінювання. Особливо це стосується питань, з приводу яких є різні погляди. Типовими по­милками на початку відповіді є наступні. По-перше, надмірна са­мовпевненість (не рекомендується починати відповідь словами: «Це дуже просто...» або «У цьому питанні я не згодний із...» тощо). Краще на початку продемонструвати офіційну точку зору, а влас­ний погляд висловити пізніше. По-друге, надмірна невпевненість (студент починає відповідь з заяв: «Чи можна я почну з другого питання?», «Вибачте, можна мені розпочинати?»). По-третє, надмірна зарозумілість (студент починає відповідь з заяви «Ви, мабуть, про це ще не чули...», зі спірної ідеї або з безапеляційної за­яви типу «ніколи», «завжди» та ін.). Безпечніше розпочати зі слів «як правило», «здебільшого» та ін. З психологічної точки зору безапеляційність висловлювань сприймається як ознака обмеже­ності.

На оцінювання знань студента впливає те, скільки і як він гово­рить. Співвідношення відповіді студента і висловлювань екзаме­натора має коливатися в межах 75-80 % на 25-20 %. Якщо екзаме-натр говорить мало, студентові важко підтримувати зворотний зв'язок; якщо багато — екзаменатору здаватиметься, що на запи­тання відповів він. Якщо викладач перебиває, слід припинити відповідь і уважно вислухати його. Якщо ж екзаменатор перебиває надто часто, під час відповіді варто максимально скоротити паузи, говорити швидко, впевнено і достатньо голосно. У кожному кон­кретному випадку орієнтуються на реакцію екзаменатора: на його нетерпіння або на те, що він чекає на продовження.

Відповідати слід виразно, маючи чітку дикцію. Темп мовлення слід змінювати. Монотонність може зашкодити відповіді. Основні положення можна декілька разів повторити іншими словами. Особливо тоді, коли вже нічого сказати, а екзаменатор явно чекає продовження відповіді. Якщо відповідь студента не вразила ви-

кладача, варто зробити ефективну кінцівку. Це може бути вдала цитата або глибокі висновки. Із суспільних дисциплін вдалою кінцівкою можна вважати здатність показати зв'язок із су­часністю. Для закінчення відповіді потрібно наперед записати кілька фінальних фраз. Наприклад, «Можна дійти висновку, що...», «Отож, можна стверджувати, що...».

Під час відповіді ні в якому разі не можна триматися «на рівних» із екзаменатором. Виявляючи повагу до екзаменатора, водночас студент має відчувати власну гідність.

Типи відповідей на іспиті можуть бути наступними:

■S Кавалерійська атака. Студент відповідає у дуже швидкому темпі, цим немов демонструючи безмежність своїх знань і повагу до часу екзаменатора. Цей тип відповіді дає змогу «проскочити» заплутану або невивчену частину теми. Він також позбавляє від додаткових запитань.

•S Вільний політ. Студент відповідає, не зазираючи в аркуш для відповіді. Темп відповіді помірний. Такий тип відповіді спонукає викладача до діалогу, під час якого слід поводити себе коректно, уважно слухати екзаменатора, не перебивати і бажано не спереча­тися. Так найкраще складати іспити із суспільних наук.

S Доповідь. Студент читає свої записи, не відриваючи очей від ар­куша. Навіть якщо відповідь правильна і повна, такий тип не є вигідний, бо не справляє враження. Переважно так відповідають то­му, що не можуть подолати хвилювання або погано володіють ма­теріалом. У такому разі хоча б інколи слід дивитися на викладача.

S Квантовий викид. Відповідь поділяють на кілька частин. Кож­на має охоплювати визначення, твердження, аргументацію, дове­дення, приклади, факти, висновки, в яких можна повторити основні положення. Між цими частинами слід витримувати невеликі паузи. Цей тип відповіді рекомендується застосовувати, коли запитання передбачає такий поділ, запитання складне, екзаменатор флегма­тик, педант, любить послідовність або є людиною похилого віку.

S Тет-а-тет. Цей тип застосовують, коли екзамен складають малодосвідченому молодому викладачеві, дещо невпевненому, який має труднощі у професійному плані. З таким викладачем треба дотримуватися статутних меж. Якщо екзаменатор невпевне­ний у собі і неагресивний (скутий і не дивиться на студента, не ро-

Розділ НІ

Особистість у соціальному оточенні

бить зауважень і не ставить додаткових запитань), відповідати слід так, щоб не зачепити самолюбства екзаменатора. Не можна використовувати підтекст, двозначні інтонації і жести. Відповіда­ти слід неголосно, на екзаменатора довго не дивитися, щоб не з'явилось відчуття, що його оцінюють. Якщо ж студента екзаменує малодосвідчений, але агресивний викладач (прискіпливо розгля­дає студента, втручається у відповідь, ставить несподівані запи­тання, є дуже активний), найголовніше — не встрявати у супереч­ку. Під час відповіді слід посилатися на авторитети, називати альтернативні варіанти розв'язку проблеми. Найголовніше — не виявляти агресивної реакції у відповідь.

Найважливіше на кожному екзамені — це кінцевий результат, тобто оцінка. На оцінку впливають знання студента, його по­ведінка, зовнішній вигляд, попередні оцінки, відповідь попереднь­ого студента, рівень знань групи. Знання — це перший і головний чинник. Змістовні і глибокі знання, зазвичай, оцінюють високим балом. Однак, корекцію можуть внести додаткові чинники, зокре­ма, поведінка студента під час екзамену. У такому разі знизити оцінку можуть спроби списати, підказати іншим, відсутність нота­ток на листку для відповіді, надмірне хвилювання, надмірна не­впевненість, самовпевненість або зарозумілість студента, його не-тактована поведінка і навіть невміння встановити контакт із екза­менатором. Нарешті, на оцінку може вплинути зовнішній вигляд студента. Акуратний, охайний одяг студента справляє враження на екзаменатора і додає студентові більшої впевненості. Стежити слід і за мімікою. Якщо студент відповідає холодно і недбало, по­казуючи, як він не любить предмета, невдовзі у екзаменатора з'яв­ляється до нього уперджене ставлення.

На оцінку усної відповіді, особливо якщо складають останній іспит, впливають оцінки, одержані студентом на попередніх іспи­тах. У такому разі викладач може «тягнути» додатковими запитан­нями до оцінки, яку найчастіше отримував студент на попередніх іспитах. Якщо на попередніх іспитах розрив між оцінками дуже великий (наприклад, «5» і «З»), одну з них екзаменатор розглядає як випадкову. Яку саме — це залежить від двох чинників: від відповіді студента і від черговості оцінок. Варіант «З» і «5» кра­щий, ніж «5» і «З». Це пов'язано з поширеним стереотипом, згідно

з яким перша спроба залежить від випадку, а підсумок свідчить про закономірність. Якщо розрив між першою і другою оцінкою один бал, краще мати варіант «З» і «4» або «4» і «5», ніж варіант «4» і «З» або «5» і «4». Перший варіант свідчить, що ви зібрались із силами, другий, що ви розслабились або лінуєтеся.

В оцінюванні знань студента чимале місце посідає рівень знань попереднього студента. Тут спрацьовує закон контрасту: на фоні посередніх знань ви виглядатимете краще, і навпаки. Звідси вип­ливає наступне правило: якщо попередній студент відповів пога­но, наступний повинен продемонструвати прямо протилежний стиль відповіді. Так, якщо він розтягував речення і слова, то на­ступному слід говорити жваво і у швидкому темпі, варіюючи інто­націю. Якщо, навпаки, попередник метушився, наступний студент має відповідати спокійно, витримуючи паузи. Якщо ж попередній студент відповідав добре, наступний має підлаштуватися під його стиль відповіді.

Нарешті, на оцінку впливає рівень знань однокурсників, а саме середній рівень знань усієї групи. Це правило починає діяти, коли цей рівень з'ясовується, а саме у другій половині іспиту.

З огляду на ці особливості спілкування студента з викладачем під час іспиту, можна збільшити свій шанс на високу оцінку.

Спілкування — це взаємодія двох або більше людей, спрямована на обмін інформацією пізнавального чи афективно-оцінкового ха­рактеру. Комунікабельність — це риса особистості, яка вияв­ляється у здатності до спілкування з іншими людьми.

До структури спілкування належать три компоненти: ко­мунікативний (обмін і передача інформації між людьми), інтерак­тивний (організація сумісної діяльності людей, побудова спільної стратегії взаємодії) та перцептивний (взаємне сприймання, ро­зуміння і оцінка партнерів спілкування). Комунікативні бар'єри — це мотиви, які перешкоджають спілкуванню з окремою людиною чи групою людей. Стан дискомфорту і напруження, викликані супе­речністю між протилежними знаннями в однієї людини, називають когнітивним дисонансом. Соціальна перцепція — це соціальна детермінація процесів сприймання; процес сприймання фізичних і поведінкових характеристик «соціальних об'єктів».

Розділ III

Особистість у соціальному оточенні

Основними функціями спілкування є інформаційно-комуніка­тивна, регулятивно-комунікативна і афективно-комунікативна, а також функція організації сумісної діяльності, пізнання людини людиною та формування і розвитку міжособистісних взаємин.

Найважливішими механізмами міжособистісного сприймання є ідентифікація -розуміння іншої людини через уподібнення себе їй; соціальна рефлексія — усвідомлення суб'єктом того, як його сприйма­ють інші люди; стереотипізація — інтерпретація причин поведінки людини через зіставлення зі зразками, що відповідають соціальним стереотипам. Приписування причин поведінки чи прояву осо­бистіших рис людини різноманітним чинникам (внутрішнім та зовнішнім) з метою їхнього пояснення називають каузальною атри­буцією. Фундаментальна помилка атрибуції проявляється у тому, що сторонні люди схильні недооцінювати ситуаційні і переоцінювати особистісні впливи на поведінку інших людей. Стереотип — це спро­щене уявлення про людей, події, процеси, поширені серед широкого ко­ла осіб. їх розуміють також як якості, що приписують певній соціальній групі чи певній особі. Вони можуть бути вірними і хибними.

Ефектами міжособистісного сприймання є ефект первинності, новизни, ореолу, гомогенності чужої групи. На міжособистісне сприймання впливають також соціальна установки (аттітюд) і ставлення до людини.

Спілкування поділяють на різновиди залежно від контингенту учасників (міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове), спрямованості (соціально орієнтоване, предметно орієнтоване, особистісно орієнтоване), способів реалізації (формальне, нефор­мальне), тривалості спілкування (короткотривале, довготривале), залученості (безпосереднє, опосередковане), завершеності (завер­шене, незавершене), домінування того чи іншого виду діяльності (виробниче, спортивне, педагогічне тощо).

За формою вирізняють анонімне та функціонально-рольове спілку­вання. Спілкування здійснюється за допомогою двох основних засобів: вербального (мова) та невербального (інтонація і тембр голосу, паузи, поза, жести, хода, міміка, пантоміміка, візуальний контакт, міжособистісний простір тощо). У ході спілкування кожна людина виробляє свій стиль: «спільна творчість», «дружня прихильність», «загравання», «залякування», «дистанція», «менторство».

Ефективне спілкування передбачає, що партнери у спілкуванні однаково сприймають і тлумачать те, що вони повідомляють один одному. Конфлікт — це зіткнення ідей, інтересів, потреб, оцінок, рівня прагнень, домагань в окремої особи або в групи осіб. Конфлікти можуть виконувати як деструктивні, так і конструк­тивні функції. Вони бувають такого виду: внутрішньоособистісни-ми, міжособистісними, між особою і групою, міжгруповими. Існує п'ять основних стратегій поведінки у конфлікті: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування та уникнення.

Успішність спілкування між студентом та викладачем під час іспиту, а отже і оцінка за відповідь, значною мірою залежить від того, коли студент йде відповідати, як готується до відповіді і як її починає, скільки і як говорить.

Дата добавления: 2015-07-17