Свідома сфера

У сучасній психології відсутня єдина концепція свідомості, а розуміння її природи дуже суперечливе. В історії сучасної філо­софії та психології одним із перших до поняття свідомості звер­нувся Рене Декарт (XVII ст.). Починаючи від Декарта, свідомість ототожнювали з психікою, зокрема, з мисленням. Таке трактуван-

Розділ І

Вступ до загальної психології

ня значною мірою збереглось і в наш час. Проте вже на межі XVII-XVIII ст. з'явився інший погляд. Так, Готфрід-Вільгельм Лейбніц, відомий німецький філософ та математик, уважав, що свідомість не тотожна психіці, а становить її частину, до того ж ви­щу. І цей погляд в модифікованому вигляді теж дійшов до нашого часу.

Наприкінці XIX ст. оригінальну інтерпретацію свідомості за­пропонував видатний американський психолог Вільям Джеме. Він пояснював свідомість як неперервний потік, як динамічний про­цес. Ділити свідомість — це те саме, що «різати» ножицями воду. З виникненням біхевіоризму на початку XX ст. проблема свідо­мості тимчасово відійшла на другий план, а зацікавлення нею відновилось лише в середині XX ст.

З погляду сучасної психології, свідомість — це інтегруюча фор­ма психічного відображення, результат впливу суспільно-істо­ричних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допо­могою мовлення.

Індивідуальна свідомість людини відрізняє її від інших живих істот. Вона наділена такими особливостями: рефлексивністю, цілеспрямованістю, мотивованістю, тотожністю, неперервністю, цілісністю, константністю, вибірковістю та зосередженістю.

Рефлексивність — це спрямованість психічної діяльності люди­ни на усвідомлення своїх власних дій та станів. Ця особливість ле­жить в основі здатності людини до самоаналізу та самопізнання свого духовного світу, а отже, в основі самосвідомості людини. Цілеспрямованість виявляється у тому, що, приступаючи до тої чи іншої свідомої дії, людина ставить перед собою певну мету. Для її досягнення вона свідомо планує та контролює свої дії, керує ними, що допомагає їй прогнозувати наслідки. Мотивованість — це усві­домлення людиною чинників, матеріальних чи ідеальних, які спо­нукують і скеровують діяльність людини. Тотожність — це при­рівняння, уподібнення кожною свідомою людиною себе до певно­го «Я-образу». Неперервність свідомості виявляється у тому, що ті психічні процеси чи стани, які відбуваються перед чи після певно­го моменту часу, людина усвідомлює як частини однієї і тієї самої індивідуальної свідомості. Ця особливість свідомості поєднує те­зо

перішнє, минуле та майбутнє людини. Цілісність свідомості — це поєднання в одному акті трьох основних характеристик свідомості (пізнання навколишнього світу та себе, переживання дійсності, контролю за своєю поведінкою). Лише за умови такого поєднання психічний акт стає свідомим. Значною мірою цьому сприяє пам'ять людини. Константність — це відносна сталість станів свідомості. Індивідуальна свідомість зберігає свій попередній стан, поки зовнішня чи внутрішня причина не виведе її з нього. Вибірковість виявляється в тому, що у свідомості постійно відбу­вається вибір одних об'єктів чи станів і відхилення інших. Це за­безпечує вибірковість сприймання та уваги. Зосередженість свідо­мості виявляється у концентрації психічної діяльності на певному об'єкті чи явищі. Це забезпечує довільна увага.

Якщо свідомість людини спрямована на себе, на свій внут­рішній світ, то її називають самосвідомістю. Самосвідомість — це усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті. Це ставлення містить оцінку інтелектуальних можливостей людини, емоційно-вольових виявів, своїх прагнень, бажань та мотивів тощо.

Залежно від цілей_ та задач, які стоять перед людиною, са­мосвідомість може виконувати різні функції, а саме: самопізнання, самоприйняття, самоконтролю та самовдосконалення.

Спрямованість людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших лю­дей становить суть самопізнання. Самопізнання здійснюється в ре­зультаті самоспостереження та самооцінки. Самоспостереження дає змогу порівняти свої думки і вчинки з вимогами суспільства. Самооцінка — це цінність, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивості своєї особистості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість.

Адекватність характеризує міру відповідності самооцінки фак­тичній вираженості певної якості у суб'єкта. Критерієм адекват­ності є порівняння своєї самооцінки з оцінками тих самих якос­тей з боку оточуючих. Якщо самооцінка близька (збігається) до оцінки оточуючих, то вона називається адекватною, якщо ж знач­ною мірою відрізняється — неадекватною. Адекватна самооцінка

Дата добавления: 2015-07-17