Підстави, види і форми правозастосування

Підстави і необхідність правозастосування.

Необхідність у правозастосуванні виявляється у наступних ви падках:

а) коли правові відносини можуть виникнути чи змінитися тільки за рішенням державного або іншого компетентного органу (наприк лад, зарахування до навчального закладу, призов на службу до Збройних сил);

б) коли правові відносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному разі їх слід контролювати з точки зору законності і закріплювати рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про приватизацію громадя нином житла, реєстрація нотаріусом заповіту);

в) коли для виникнення певних відносин потрібно офіційне підтвер дження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання

батьківства, визнання осудним та ін.);

г) коли виникає суперечка, що має юридичне значення, з питань на явності певних фактів або відносин і сторони самі не можуть до сягти домовленості (поділ майна);

ґ) коли варто застосувати примусові заходи (наприклад, конфіска ція майна, стягнення штрафу, позбавлення волі). Державний при мус у правовій сфері здійснюється не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами в певному порядку. Правозастосування як форма правореалізації має ряд ознак, що відрізняють її від інших форм.

1. Застосування норм права— це діяльність, що здійснюється тільки відповідними державними органами чи за дорученням держа ви іншими організаціями.

2. Застосуванню норм права притаманний державно-владний ха рактер. Застосування права— один з видів державної діяльності, спрямованої на втілення правових розпоряджень у життя. Здійсню ється від імені держави уповноваженими нею суб'єктами і тому є обо в'язковим для всіх адресатів.

3. Застосування права здійснюється у певних процесуальних фор мах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві,

забезпеченню захисту прав і свобод особистості.

4. Процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта.

5. Застосування права як самостійної форми правореалізації є складним, оскільки воно здійснюється завжди у сполученні з інши ми формами правореалізації (виконанням, дотриманням, викорис танням).

У процесі застосування норм права уповноважений орган за до помогою індивідуальних актів вирішує два основних завдання:

а) організацію позитивного виконання приписів норм права;

б) забезпечення відповідної реакції з боку держави на недотримання або невиконання норм права.

На цій підставі виділяються дві форми застосування права: оперативно-виконавча і правоохоронна.

Оперативно-виконавче правозастосування — це організація вико нання приписів правових норм, позитивне регулювання за допомо гою індивідуальних актів правозастосування шляхом сприяння ви никненню, зміні чи припиненню конкретних правовідносин на основі норм права (наказ про зарахування на роботу, рішення про призна чення пенсії, свідоцтво про шлюб, рішення про будівництво житло вого будинку, рішення про усиновлення тощо).

Правоохоронне правозастосування — це діяльність, спрямована на охорону норм права від порушень, застосування заходів держав ного примусу та забезпечення виконання примусових заходів (вирок суду, рішення про притягнення до адміністративної, дисциплінарної або цивільної відповідальності).

Форми безпосередньої правореалізації

1. Виконання норм права являє собою реалізацію зобов'язуючих норм, виконання суб'єктом покладених на нього обов'язків активного типу. У разі утримання від їх здійснення це може кваліфікуватися як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм пра ва є активне поводження суб'єктів: вони здійснюють дії відповідно до юридичних норм, активно виконують покладені на них обов'язки. Наприклад, пасажир громадського транспорту зобов'язаний сплати ти проїзд, батьки повинні утримувати неповнолітніх дітей і забезпе чити їм певний рівень освіти, підприємець зобов'язаний сплачувати податки. При невиконанні цих дій особи визнаються такими, що ско їли правопорушення у формі бездіяльності.

2. Дотримання норм права має місце тоді, коли суб'єкти утриму ються від здійснення дій, що забороняються державою. Це пасивна

форма поводження суб'єктів у сфері правового регулювання: вони не здійснюють дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб реалі зують правові заборони. Суб'єкт повинен узгоджувати свою поведі нку з нормами-заборонами: не робити того, що заборонено. Значен ня цієї форми реалізації норм права в тому, щоб не допустити здій снення дій, які нанесли б шкоду суспільству, державі, окремій особі. Дотримання завжди має пасивний характер. Реалізація цих норм до сягається не в силу здійснення активних дій суб'єктами, а завдяки утриманню від заборонених дій.

Як приклад дотримання норм права — утримання громадянина від вивозу заборонених за межі країни предметів, утримання від за бруднення навколишнього природного середовища, утримання від скоєння будь-яких правопорушень. Саме в цьому і виявляється соці альна користь даної форми реалізації права. Здебільшого дотриман ня права відбувається непомітно, не фіксується. Саме тому його юри дичний характер яскраво не виявляється.

Виконання і дотримання правових норм як форми правореалізації мають імперативний, загальнообов'язковий характер: суб'єкт пови нен узгоджувати свою поведінку з цими розпорядженнями, не пору шувати їх.

3. Використання суб'єктивного права — здійснення суб'єктами своїх повноважень, наданих їм уповноважуючою нормою права, в

диспозиції якої закріплені суб'єктивні права. Суб'єкти на власний розсуд використовують надані їм права. На відміну від дотримання і

виконання, пов'язаних з реалізацією заборон і юридичних обов'яз ків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяються пра вом. При цьому суб'єкт керується своїми власними інтересами.

Це — реалізація повноважень, наданих нормами права. При клад— здійснення громадянами своїх конституційних прав: на об'єднання, мирні збори і демонстрації, право володіти, користува тись і розпоряджатись своєю власністю тощо. Це передбачає як ак тивну, так і пасивну поведінку: суб'єкт поводиться пасивно, якщо він утримується від використання наданого йому права, або навпаки.

Повноваження громадян відрізняються від повноважень держав них органів та їх посадових і службових осіб. Якщо громадяни вправі добровільно здійснювати або не здійснювати свої повноваження (ні хто не може притягнути їх до відповідальності за невикористання су­б'єктивних прав), то здійснення державними органами своїх повно важень є не лише їх правом, але й обов'язком. Наприклад, прийнят тя законів Верховною Радою є не лише її правом, але й головним обов'язком.

Дата добавления: 2015-07-18