Примітки. 1) Дня 2 н. ст. червня з Ловіча Осолїньский уповажнює Потоцкого na supplement

¹) Дня 2 н. ст. червня з Ловіча Осолїньский уповажнює Потоцкого na supplement, з огляду на небезпечну сітуацію (lubo рrzеz ten czas nie miałem żadnego pisania od wmnip), без огляду на можливість нарікань з боку шляхти. 3 червня, з Варшави, наслїдком вістей від Потоцкого про бунт Днїпрової експедиції (мб. реляції Ґродзіцкого), а потїм приватної звістки про катастрофу жовтоводську, повідомляє він Потоцкого про висилку ґвардії, і того самого дня дає наказ начальникови львівського артілєрійського парку видати дванадцять гармат начальникови ґвардії Осїньскому. Рукоп. Осолїньских 231 л. 155,156,157.

²) Kubala Jerzy Ossolinski c. 163.

³) Supplementum ad historica Russiae mon. c. 176.

⁴) У Шайнохи Dwa lata дод. 3.

⁵) Лист у Шайнохи дод. 12 — тут згадка про попереднїй лист канцлєра з такими ж порученнями.

⁶) У Шайнохи дод. 5.

⁷) Памятна книга Міхаловского с. 30 (лист з 31. V н. ст.).

⁸) Zniósłszysię z kilku iegomosciamy, którzy tu na tej nieszczęsnej Ukrainie zostajemy, odważyłem zakonnika iednego (дод. Шайнохи ч. 16, з дня 7. VI) — очевидно тодї Кисїль поручення від Осолїньского ще не мав.

⁹) Виїмок з сього листу у Кубалї J. Ossoliński II с. 374-375.

¹⁰) Лист з 16. VI у Міхаловского с. 50.

Лист до підстарости Чорного, відомости про козацькі жадання, козацьке ”удїльне панство“, дїйсні жадання козацькі. Посольство до короля — лист Хмельницького, козацькі домагання передані через послів, иньші листи з того дня, 12 червня.

Та безрадність і анархія, в яку впала Польща після корсунського погрому, могла б потішити всякого ворога річи-посполитої, якби він побачив її такою у ніг своїх, але Хмельницький зовсім не вважав себе її ворогом і не мав чим тїшити ся. Для тої проґрами, яку він міг мати в сїй стадії своєї дїяльности, вже було і так забагато. Для того щоб осягнути скасованнє ординації 1638 р., приверненнє давнїх свобід і порядків козацьких, а що найбільше примноженнє реєстру козацького, — зовсїм не треба було аж такого тріскучого погрому всеї польської армії, соромної неволї її найвищих вождів, цвіту шляхетських і маґнатських родів, спустошення величезних просторів України татарською ордою. Удар випав занадто сильно — як скок того анекдотичного їздця, який занадто сильно помолив ся патронови, щоб поміг йому вискочити на сїдло і перескочив через коня. Занадто, справдї, новиком ще був Хмельницький на аренї бунту і повстання, аби міг тїшити ся такими сутими успіхами, використовувати їх та снувати з них пляни для дальшої боротьби, для дальших успіхів. Залагодити як найскорше все що стало ся, дістати бажані — такі скромні справдї — уступки, і вернути ся до привичного становища вірних слуг його королївської милости і річи-посполитої — от що мусїло бути першим і найсердечнїйшим бажаннєм всеї „статочної” козаччини, і Хмельницького як її провідника, і він не залишив задокументувати його як найскорше.

З корсунської кватири, після погрому польського війська, маємо переданий в досить автентичній формі перший лист Хмельницького з повстання (і взагалї перший, який маємо від нього), адресований до білоцерківського підстарости Чорного, особистого знайомого Хмельницького, — дуже характеристичний для нього взагалї і для його тактики в данім моментї спеціально:

„Мосці-пане підстаросто, м. пане і брате! Памятаючи давню ласку і зичливість ясновельм. пана воєводи краківського ¹), мого м. пана, і тепер в погромі війська й. м. пана краківського ²) знайшовши богато листів п. воєводи краківського, писані всї з неохотою до якого небудь наступлення на нас, військо Запорозьке й. кор. милости пана нашего милостивого, — ми за сю приязнь його милости готові з свого боку засвідчити свою зичливість в кождім часї і оказії, і тому остерігаємо сим писаннєм нашим в. м. панів. Бо маючи тепер силу війська, не можемо сказати, щоб між добрими і повздержливими людьми не було лихих і своєвільних, особливо в народї козацькім, здавна,поривчім'. Тому остерігаємо, аби люди по селах не вважали себе безпечними, а нехай би збирали ся до купи: по дальших селах, або й до міст нехай громадять ся та в безпечнім місцї ховають свої достатки: худобу, коней і річи (sprzęty), полишаючи тільки потрібну для війська живність — бо на їду немало буде потрібно, — а добро своє нехай ховають при собі яко мога. Радо б ми звідси і назад повернули, та одержали відомість, що там ще сила неприятелїв наших на нас тягне, таких як пан краківський, і ми до них по неволї мусимо поспішати. Нехай з нами воля Найвищого пана Бога дїєть ся, а його кор. мость, пан наш милостивий, дай Боже аби довголїтно над народом польським і над нами панував. Бажаю в. м. панови всякого успіху і,сукцесів', поручаю мої служби покірні, і т. д.” ³).

Лист сей має богато характеристичного: і се братаннє з непоказним шляхеткою, що міг бути парою тільки сотникови чигринському — і заразом пишний титул „гетьмана й. кор. мил. запорозького”; трактованнє цїлої війни як обрахунку козацького війська з ворожими йому маґнатами — і заразом противставленнє „нас” народови польському, як зовсїм иньшої, відмінної державної сфери. Се давало до думання над скромним листом — але не було часу задумувати ся над сим, бо слїдом ішли в польські круги иньші відомости, иньші проґрами нового козацького руху.

Викуплений Потоцким і висланий з вістями до Польщі служебник його Яскульский подав до відома підканцлєра таку розмову Потоцкого з Тугай-беєм з найблизших днїв по погромі. Спитав ся Тугай-бей Потоцкого, чи не могло б прийти до угоди Ляхів з козаками. Потоцкий в відповідь сказав, що се залежало б правдоподібно від тих умов, які козаки поставили б річи-посполитій. На се Тугай-бей виложив такі бажання козаків: насамперед аби по Білу Церкву мали своє удїльне і окремішне володїннє ⁴), друге — аби вернено їм давнї вільности, третє — аби до міст, замків і держав (на тій козацькій території — по Білу Церкву) анї старости анї воєводи не мали нїякого права. Коли Потоцкий відрік, що се умови не можливі, Тугай-бей сказав, що як Польща тих умов не прийме, матиме великий клопіт з козаками, „бо ми їм присягли братерство на сто лїт ⁵) і навзаєм пообіцяли собі ставати спільно против своїх неприятелїв, — не тільки що против короля польського, але і против цїсаря турецького, которого сил не боїмо ся при теперішнїм союзї”. Яскульский додавав, що поки козаки не будуть задоволені, а Татари не дістануть затриманих упоминків, вони з землї не підуть ⁶).

Сї вісти, переходячи з уст до уст, прибирали все більш сенсаційний вигляд і виростали в сучасній кореспонденції до розмірів незвичайних. Кисїль в цитованім листї до прімаса (31 мая н. с.) пише, що Хмельницький формує нове князївство, проголошує всю Україну за здобуту шаблею його, призначає Київ собі на столицю, і хоч усї значнїйші — духовні і світські, православні і католики — звідти повиїздили, звелїв позісталому поспільству готовити ся на приїзд його” ⁷); в пізнїйшій записцї додає ще нову поголоску: Хмельницький настановив гетьманом над військом козака Топигу (вар. Топалю), а з себе вже робить „пана” (володаря) чи „князя” ⁸); „раби вже панують над нами”, плачеть ся він. Львівський кореспондент, описуючи дїяльність Хмельницького в Білій Церкві, теж каже, що він титулує вже себе „князем Руси” ⁹). Маршалок конвокаційного сойму в своїй промові до королевичів жалить ся, що „той непоказний козачок, остання наволоч в річи-посполитій, монархію руську задумав закладати” ¹⁰).

По руках ходили листи, які свідчили, що такі й їм подібні домагання підтримують ся й ширшими кругами козацькими. В однїм з сучасних збірників маємо лист,,Яреми Хмеленка, полковника козацького” з дня 20 мая (хіба старого стилю) з Білої Церкви, де він остерігаючи воєводу київського перед походом орди, заразом запевняв, що козаки не мають нїяких претенсій до польських земель — окрім „своїх міст”, котрими вони володїтимуть на підставі стародавнїх своїх привилеїв ¹¹). В однім листї читаємо звістку по горячим слїдам, що козаки хочуть затримати Заднїпровє й землї по правім боцї по Білу Церкву, аби то було „князївство Руське” ¹²). Очевидно, самий побут козацького війська під Білою Церквою розумів ся, як окупація сеї території.

Але, відкинувши гучні слова про удїльне володїннє і монархію руську, котрими вже тепер бентежила себе шляхта, хоч до реального значіння прийшли вони тільки згодом, — в тих умовах поставлених Тугай-беєм від козаків знаходимо реальний зміст зовсїм анї такий страшний анї такий дуже новий. Звісні нам давнїйші домагання козацькі, щоб на козацьку територію, — котрої крайню межу на заходї становив полк Білоцерківський, не входило військо коронне, щоб був тут тільки присуд козацький, а впасти польські щоб не мали тут місця. Отсе ж те „удїльне панство” козацьке ¹³).

Але перед правительством польським Хмельницький не вважав вказаним виступати з такими жаданнями: вони все таки, навіть під сю хвилю, очевидно, здавали ся йому занадто радикальними.

Простоявши під Білою Церквою скілька день і не діждавши ся якоїсь інїціативи для переговорів з польської сторони, Хмельницький рішає сам дати початок сим переговорам — вислати посольство до короля, сього протектора козацького, з оправданнями того що стало ся і найголовнїйшими постулятами нового modus vivendi.

Лист був адресований королеви, маємо його в кількох відмінних копіях ¹⁴), які разом дають досить докладне понятє про його зміст:

„Найяснїйший, милостивий королю, пане наш милостивий і добродїю! Віддаємо як униженїйше і покорнїйше в. корол. милости вірність підданства нашого з покірними услугами нашими лицарськими! Часто ми вже наприкряли ся в. кор. милости в незносних кривдах своїх. які дїяли ся нам від п. старостів і державцїв українних, — але що нї від кого иньшого не маємо оборони і всю надїю свою кладемо на Бога і на милостиву ласку в. кор. милости, тож і тепер в тяжкім жалю і бідї своїй з плачем до ніг вашої кор. милости з тим униженим прошеннєм упадаємо. Кілька лїт уже чинять ся нам такі незносні кривди і зневаги великі, до волї своєї, що ми вже не тільки в убогих маєтках своїх, а і в самих собі не вільні стали. Хутори, луки, сїножати, ниви, рілї, стави, млини, десятини пчільні — хоч то в маєтностях королївських, — беруть шкідливо і що б тільки кому у нас козаків сподобало ся силоміць відберають і самих нас безвинно грабують, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть нас за наше добро забивають, і так ранених і скалїчених товаришів силу починили. А пп. полковники наші, будучи рукодайними слугами п. старостів, не тільки що не боронять нас від таких бід і навал, але ще помагають урядам против нас. Навіть і Жиди, покладаючи ся на п. старостів, великі збитки чинять над нами, так що і в турецькій неволї певно не терплять християне такої біди, яка дїєть ся над нами, найнизшими піднїжками в. кор. милости. І ми так розуміємо, що такі збитки чинили ся нам на прикрість вашій кор. милости, бо й говорили завсїди: „Отож вам король! а поможе вам король, такі сякі сини'.” Отож, милостивий королю, пане наш, не можучи більше терпіти таких трудностей і невинного мордування, з тих великих бід своїх, що вже і в домах своїх усидїти ми не могли, покидали жінок, дїтей і всю убогу свою худобу та мусїли ми -частина війська нашого — уносити голови свої куди можна, тільки з душами своїми: не де інде, як тільки на звичайні місця свої, на Запороже, звідки предки наші з давнїх віків звикли коронї польській і в. кор. милости вірне підданство своє і услуги віддавати. Але і тут, на Запорожу, не дали нам покою, не дбаючи на права і привилеї, які маємо від в. корол. мил.: вільности наші і нас самих на нїщо звели, маючи нас не за слуг королївських, а за власних невільників своїх. Бог нам свідком, що ми, зістаючи ся в вірнім послуху в. королївській милости, не вчинили нїякої своєволї і на нїщо лихе не заробили. Але й. м. пан краківський, — котрого не вважаємо добрим приятелем в. кор. милости, коли з його мабуть позволення дїяли ся над нами такі мордерства, і сюди на Запороже наступив з військом своїм, і Україну зруйнував, хотячи мабуть і імя наше козацьке викорінити або з землї зігнати — тільки ми себе від ласки вашої королївської поки живі відлучити ¹⁵) не зхочемо. Коли він против волї і наказу вашої кор. милости на наше житє з військами великими наступив, — прийшло ся нам ужити до помочи хана кримського, що й дав нам підмогу сим разом, памятаючи, що ми їх кілька разів в таких пригодах ратували від їх неприятелїв. Ну а з попусту божого при сухих дровах і сировим дістало ся. Хто тому причина, нехай Бог розсудить! Ми як перед тим були вірними підданими вашої кор. милости, так і тепер невідмінно готові на всяку услугу річи-посполитій против кождого неприятеля за достоєнство вашої кор. милости нести житє своє. І Орда кримська, взявши перемирє з нами, досї, по правдї, не чинить нїяких нападів на краї в. кор. милости. Тож унижено просимо, аби ваша кор. мил. показав батьківське милосердє над нами, найнизшими підніжками своїми, і той невільний гріх наш дарувати та при давнїх правах і вільностях нас заховати зволив — аби ваша кр. милость сам святою своєю особою і ми найнизші слуги в. кор. милости тої неволї більше не терпіли”, і т. д. Підпись: Б. Хмельницький на той час старший війська Запорозького в. кор. милости.

Лист сей мали подати королеви козацькі посли: Федір Якубович Вешняк, Григорий Бут, Лукіян Мозира, Іван Петрушенко писар військовий. Їм крім того була дана інструкція, де широко описували ся і вичісляли ся звісні вже нам ¹⁶) — звідти ж і взяті нами козацькі кривди, і ставили ся такі жадання: заплата затриманого жолду за пять лїт — аби його при комісії сповна виплачено;

так як була воля королївська, щоб при морськім походї причинено було до війська козацького ще 6000, — тільки старші не позволили, — так і тепер козаки просять, аби війська було 12 тисяч, бо з шістьма тисячами вони не годні служити річи-посполитій, треба на те більшої купи, — а за те понад 12 тисяч вони обіцяють більше нїяк не приймати;

просять за духовенство старинне грецької віри, аби не було нарушене (в вільностях своїх), і церкви святі, силоміць забрані до унїї — як от в Люблинї, Краснім Ставі, Сокалю і по иньших місцях, аби були полишені при давнїх правах;

„про се все посли наші, упавши до милостивих ніг й. кор. мил. мають просити як нижайше і покірнїйше — аби могли зіставати ся цїло і без нарушення при всїх вільностях наших військових від покійних королів і від його кор. милости (теперішнього) наданих і потверждених” ¹⁷).

Лист датований 12 н. с. червня, таку ж дату має й грамота ханська, післана разом з ним, де хан толкуючи свій похід, допевняв ся затриманих упоминків і привернення давнїх вільностей козакам, грозячи инакше воювати Польщу ¹⁸). Тимже днем підписаний і лист до кн. Домінїка Заславського, котрого Хмельницький брав нїби в посередники в своїх зносинах, просячи вставити ся перед королем і заразом грозячи, щоб не подумали „на нас ще з якоїсь сторони наступати” ¹⁹). Приватні листи вислані були также до обох канцлєрів — коронного і литовського, маршалка соймового й ин.

Дата 12 червня викликає сумнїв — невже Хмельницький, адресуючи і свій лист і посольство до короля три тижнї по його смерти, ще не мав відомости про його кінець? Виглядає се справді неімовірно ²⁰). Але з другої сторони — і лист і інструкція писані так, як ледви чи могли б бути уложенї, коли б Хмельницький знав, що короля вже нема і його листи попадуть панам сенаторам (напр. сей натяк на мотив спільної боротьби разом з королем против маґнатів, підчеркнений мною в текстї). Вже другого дня, на підставі вістей привезених післанцем Кисїля, Хмельницький в приписцї до нього говорить про смерть короля, так немов і вірить і не вірить їй ²¹). Удавав він се все, чи дїйсно не знавши про смерть короля досї, не хотїв уже тепер завертати з дороги послїв, листи, інструкції? При сучаснім станї наших відомостей на се питаннє трудно відповісти рішучо.

Дата добавления: 2015-07-18