Вступне слово

Останніми часами так богато писали про Хмельниччину, так чаcто посилались на неї, на потвердженнє своїх поглядів, теорій, провіщувань, обвинувачувань, так часто прикладались її подїї та ситуації до нинїшнїх, що не тільки спеціалїстови, а й просто інтелїґентній людинї варто зазнайомитись з науковим станом річи: з тим що ми дїйсно знаємо про тодїшні подїї та ситуації. І се спонукує мене передрукувати сю мою книгу, котрої - не знаю, чи не єдиний примірник маю в руках. Вона представляє в можливо повнім виді і можливо обєктивнім освітленню період найвищої сили і розцвіту великого українського руху, після блискучих, цїлком несподїваних тріумфів жовтоводських та корсунських, коли Хмельницький і його товариші стали заходитись коло закріплення та використання несподївано осягнених здобутків і поволї дійшли до тих високолетних плянів соборної, незалежної України і широких полїтичних комбінацій для її забезпечення, які нераз так чарують нас з далекої перспективи. Для можливого вияснення сих вікопомних хвиль перевів я детальну критику всього ранїйше звісного матеріалу і притяг також богато нового, передтим незвісного, що кидає зовсїм нове світло на деякі важні моменти в розвою сих подїй — скажім на зборівське замиреннє й його умови. Тому, не вважаючи на свій суто науковий характер, ся книга, кажу я, мабуть з користю й інтересом буде прочитана кожним, хто цїкавить ся нашим минулим — і нашим сучасним.

Вона становить третю (остатню) частину VIIІ тому моєї „Історії України-Руси”, присвяченого другій четвертинї XVII віку (1626-1650) — великої, переломової епохи в житю нашого народу. Перша частина, написана в 1909-1911 р., була мною випущена на початку 1913 р. окремо, тому що я не міг в тій хвилї докінчити цїлого тому. Вона обіймала подїї від куруківської війни 1625 р. до упадку великого повстання 1637-1638 р. та приборкання козаччини новою ординацією. Була випущена в більшім числї примірників; ся книга розійшла ся ще перед війною і доволї звісна. Роботу ж мою над другою половиною сього тому перервала війна, — на початку останнього роздїлу отсеї книги. Арештований і всаджений до вязницї, а потім засланий до глухого Сімбірска, я не мав змоги докінчити сеї працї, і щоб вона не пропала, випустив в 1915 р. другу частину, яка обіймала огляд десятилїтя перед Хмельниччиною (між иньшим цїлого великого українського розселення в Слобідщинї, що особливо сильно розвинуло ся в тім часї), та початки повстання кінчаючи битвою під Корсунем. Книга ся була видрукована тільки в числї 500 примірників і стала тепер уже великою рідкістю. Потім, коли мене переведено на житє до Москви, на осїнь 1916 р., стало для мене можливим довести роботу до межі, котру я поставив для VIII тому: до того моменту, коли вияснилась безвиглядність зборівського компромісу й перспектива нового і безповоротного відірвання від Польщі стала неминучою (весна 1651 р.). Не вважаючи на дуже трудні обставини мого засланського житя, а за зиму 1916/1917 р. довів до кінця сю працю й почав її друкувати В.Москві — саме коли почалась революція й покликала мене до Київа. Книга друкувалась потім цїлий рік, і незадовго перед зірваннєм зносин між Україною й Московщиною пішли її останні коректи. Потім я довго не мав про неї вістей, і тільки підчас мирових переговорів, лїтом 1918 р., через імпровізованих поштарів, які возили пошту з Київа до Москви і назад, я передав наказ друкарнї випустити книгу — і дістав разом з рахунком оден примірник з друкарською розцїнкою. Не знаю, чи випустила друкарня книгу до книгарень: не бачив і не чув я нїде її слїду, і передруковую тепер з того єдиного примірника, який тодї отримав. Не роблю в нїй змін, щоб не вносити до викладу нїякої „полїтики”, навіяної подїями останнїх лїт. Нехай буде такою, якою писалась тодї, коли Українцїв ще не дїлила нинїшня полїтика.

1/XII. 1921.

Під Білою Церквою: Панїка після Корсуня, безкоролївє, роля Осолїньского, його роспорядження, дипльоматичні заходи на ізольованнє Хмельниччини в Ордї і в Москві, Хмельницький пробує полагодити конфлїкт.

Панїка, що обхопила польську шляхту під першим вражіннєм корсунської катастрофи і народнього повстання на Українї, була тим більша, що разом з вістями про такий страшний, небувалий погром гетьманїв росходила ся по Українї вість про несподївану смерть короля. Він умер 20 мая н. с., кілька день перед корсунським погромом в глухім місточку на Білій Руси, так що відомість про його смерть разходила ся з деяким опізненнєм і ширила ся по Українї разом з вістями про погибіль польського війська.

В рішучий момент українського повстання Польща зістала ся без війська, без гетьманів і всього воєнного штабу, без короля і правительства, бо по польській конституції компетенції мінїстрів вигасали разом з смертю короля, і їх місце мала заступити тимчасова орґанїзація безкоролївя, котру треба було доперва наладити. Як пильно не обмежувала польська шляхта протягом цїлого столїтя права, впливи і компетенції короля, все-таки його особа значила дуже богато, а особливо така сильна в кождім разї індівідуальність, такий популярний і необорний в своїх чарах державець, як король Володислав. Спеціально звісна була його незвичайна популярність в козацьких і взагалї українських кругах, теплі симпатії серед них і привязаннє до нього; на се можна було богато рахувати, і справдї все се могло богато помогти в сїм небезпечнім моментї. Але властитель усїх сих чар відійшов, і нїкому було промовити з тою самопевністю, якою так часто володїють прирожденні династи, і до сих збунтованих українських мас, до грізних козацьких військ, і до самої польської шляхти, взиваючи її до оборони, до відпору, до віри в себе і свої сили.

Короля не стало, і його місце, по польській конституції, мав заступити серед таких нечувано грізних обставин церковник, прімас польської церкви, ґнєзненський арцибіскуп, сїмдесятилїтнїй старець, взагалї нїчим не визначний, а тепер ще до того зломаний хоробою, що тримала його в ліжку в момент смерти короля. Канцлєр Осолїньский, в дорозї до короля, на границї в. кн. Литовського довідавши ся про його смерть, поспішив сповістити прімаса, але той з причини хороби не міг приїхати до столицї. Прийшлось їхати до його резіденції, і тут спільною радою були поробленї перші роспорядження. Скликано на день 25 червня н. с. повітові соймики, що мали вислати депутатів на конвокаційний сойм, призначений на день 16 липня. Тим часом для оборони річи-посполитої від грізного повстання рішено було рушити королївську ґвардію і артілєрію, а Потоцкого уповажнити на вербованнє нових контінґентів (про погром війська ще не знади ¹). Шляхту візвано приготовити ся до загального походу. Повітам на соймиках поручено зібрати гроші на оборону. або наняти військо і вислати його на театр війни.

Фактичний провід справами перейшов до канцлєра Осолїньского, хоч його мінїстерські функції формально вигасли. Амбітний, енерґічний, він свідомий був хисткого становища серед несчисленних ворогів, які завидували його карієрі, впливам, богацтву, і використовував тепер всї засоби власти, щоб можливо зміцнити свою позицію. Та се, розумієть ся, відчувало ся його неприятелями, і роспорядження тимчасового правительства, котрого душею був Осолїньский, оцїнювали ся крізь прізму його особистих плянів і амбіцій, викликали підозріння й інсінуації у неприхильників, і се збільшало розстрій і почутє безрадности серед шляхти.

Потім, як прийшли відомости про корсунський погром, вважали неможливим чекати до соймиків. Визначено пів-офіціальні зїзди по провінції; до Варшави Осолїньский зібрав на нараду сенаторів і ріжних нотаблїв, на яких покладав ся. Місцеві зїзди виявили велику жертвенність і енерґію в ухвалах, признали великі кредити на наєм війська: по підрахунку дослїдників, якби зреалїзувати всї сї постанови і ухвали, якби стягнути всї панські контінґенти, річ-посполита роспоряджала б 70 тисячами війська ²). Такі перспективи дуже підняли настрій шляхти. Але з тим більшим невдоволеннєм приймала вона рішення і роспорядження самозванного правительства Осолїньского.

Зібраний ним зїзд нотаблїв 9 червня н. ст. проєктував скороченнє процедури вибору короля — щоб соймики позволили перевести вибір на соймі конвокаційнім; накликав шляхту висилати гроші і повітове військо, а тимчасовими провідниками воєнних сил, в заступство гетьманам, визначив Домінїка Острозького-Заславського, воєводу сендомирського, Миколая Остророґа, підчашого коронного, і Олександра Конєцпольского, хорунжого коронного ³). Все се викликало сильне і місцями дуже різке невдоволеннє. Шляхта не хотїла пристати на скороченнє елєкційної процедури, різко критикувала вибір воєнних вождів, прибраних собі під мисль Осолїньским, і протестувала против такої самозванної інституції як варшавський зїзд нотаблїв: сенаторів і ріжної припадкової публики. Кінець кінцем інїціатива повзята Осолїнським в порядкованню справ викликала тільки ще більшу анархію і дезорґанїзацію, яка з повною очевидністю виявила ся вже на соймиках перед-конвокаційних.

Не дуже вдатні були і дипльоматичні ходи, пороблені Осолїньским на перші вісти про побіди Хмельницького. Заскочений несподїваними подїями, він пустив в рух всї пружини своєї дипльоматії, але власне може для того, що пущені вони були всї на-раз, без певного ясного пляну, їх рухи помішались і не дали нїякого позитивного результату.

Першим дїлом Осолїньского було постарати ся розвести Татар з козаками. Не звернув ся він одначе з тим до хана безпосередно. Правдоподібно, в дусї замірів покійного короля він ще сподївав ся використати татарський виступ як причину війни против Криму, з тим щоб потягнути з собою на Кримцїв і козаків з Хмельницьким. Натомість постарав ся використати миролюбиві настрої турецьких полїтиків, щоб через Порту натиснути на хана, аби покинув козаків. З другого боку з недавнього союзного трактату з Москвою задумав скористати, щоб напустити на Крим московське військо. До турецького правительства він уже перед тим поручив удати ся Потоцкому, а тепер на вість про жовтоводський погром поспішив з безпосереднїми представленнями візирови, домагаючи ся, аби ханови зараз наказано вертати ся до дому, покинувши забрану здобич ⁴). З московським правительством попросив війти в переговори Кисїля, признаного спеціалїста в московських справах. Поручив йому пригадати недавню умову і нахилити „московських вождів”, аби ударили на Крим, користаючи з того, що сили татарські рушили на Польшу, і Крим стоїть пустий ⁵). Заразом — поручав Кисїлеви війти в переговори з самим Хмельницьким „так через духовенство своє, як і сам через себе”, аби того „bezecnego Chmielnickiego” привести до того, щоб він розірвав свій союз з поганами і не бушував так против вітчини і крови християнської, а за те обіцяти йому пробаченнє його вчинку.

Кисїль на се придавав ся справдї добре, не тільки з огляду на знаннє справ московських і козацьких — як автор останнього союзного трактату з Москвою і довголїтнїй комісар в козацьких справах, а як і однодумець канцлєра що до його плянів і маневрів. На вість про жовтоводський погром він розвиває в листї до короля (не знаючи ще про смерть його) подібні ж пляни, що й Осолїньский. Ставить ділєму — або приложити всї старання, щоб відтягнути Татар від козаків, при помочи Порти, і тодї з усїми силами ударити на козаків; або — як він каже „проковтнути як найскорше, хочби і з гірким жалєм, те що спіткало нас з боку козаків, погодити козаків як небудь, якимсь розумним трактатом, і викинути їх на море, — щоб тим способом залагодити внутрішню війну”. ⁶). Але судячи з того, як старанно розвиває він власне сю другу половину, ледви згадавши, для повноти, про першу, не можна мати сумнїву, що в дїйсности всї його симпатії лежали по сторонї другого пляну. Сам бувши завсїди прихильником порозуміння з козаками, Кисїль до того, очевидно, сподївав ся попасти сею радою в тон королеви, знаючи його старі пляни турецької війни, і не залишає піднести їх спасенність. Та слїдом він довідав ся про смерть короля, і ті ж самі пляни розвинув тодї перед прімасом, як головою тимчасового правительства ⁷). Коли ж потім з листу Осолїньского побачив созвучного своїм плянам чоловіка у всевластнім — як тоді здавалось — канцлєрі, під протекторатом которого міг їх повести повним ходом, — він з усею енерґією взяв ся до них.

З пограничними московськими воєводами — воєводою путивльським в першій лїнїї, він уже перед тим, з поручення ще покійного короля, перевів кореспонденцію, і сповіщав прімаса про одержану втїшну відповідь — що Москва тримаєть ся при союзних обовязках, цар післав уже сороктисячне військо против Татар, і воно вже стоїть недалеко Путивля. Так само ще перед порученнями Осолїньского, порозумівши ся з кількома панами, які були в сусїдстві ⁸), він рішив ся зачіпити переговорами Хмельницького, покладаючи ся на давню „конфіденцію” з козаками і деяку, здаєть ся, особисту знайомість з Хмельницьким. Порученнє, одержане слїдом від Осолїньского і повідомленнє від прімаса, що на варшавськім зїздї йому, з огляду на його готовість трактувати з козаччиною, офіціально поручено пробувати якогось пристойного порозуміння з Хмельницьким ⁹), тільки піддало йому нової енерґії. Певний будучих успіхів і заслуг своїх перед річю-посполитою, він заклопотав ся тільки, „аби нїхто не видерав йому сеї заслуги, і щоб вона не зіставала ся без памятки його щирости для вітчини”, себто без нагороди ¹⁰) не прочуваючи, які гіркі розчаровання готовить йому ся місія...

Дата добавления: 2015-07-18