Примітки. 1) П. Могила І дод

¹) П. Могила І дод. с. 354, — тут найбільша збірка документального матеріалу про сї собори 1629 р.; до них останнїми часами докинув кілька цїнних документів П. Жукович в збірцї „Матеріали для исторіи соборовъ 1629 г.” і в статях про собор київський і львівський, і доповнив їх слїдом Ів. Крипякевич своїми „Новими матеріалами”, з кореспонденції Рутського з нунцієм.

²) Такі підписи стоять на копії конституції, перехованій в архиві унїатської митрополїї (вона видана в збірцї Жуковича), і в своїй протестації Кропивницький і Древинський признають, що вони прийняли і підписали проєкт конституції. Виленські унїати в своїй книжцї Iedność święta (c. 51) говорять, що „спільного собора просили самі не-унїати, самі проєктували соймову конституцію”, і посилають ся на ориґінал її, котрий мають у себе (с. 51). Опублїкована копія митрополичого архива дїйсно має напись: concipowana per modum constitutionis od samych że nieunitow. Ся звістка одначе мусить бути прийнята критично, бо трудно думати, щоб проєкт був прийнятий в редакції предложеній православними, а не вийшов як результат компромісу.

³) Вишенський соймик дїйсно поручив своїм послам добивати ся заспокоєння православних, з огляду на їх жалї на соймику — Akta grod. i ziem. XX с. 269.

⁴) П. Могила 1 дод. с. 357-8.

⁵) П. Могила І дод. с. 356-360.

⁶) П. Могила І дод. с. 353-5, 357: деякі додатки з невиданих актів унїатської митрополїї у Жуковича VI с. 4 і д. і доповненнях Крипякевича.

⁷) П. Могила І c. 367-8.

⁸) Королївська інструкція йому у Пулаского Szkice I c 197.

⁹) Fulmina, „громи”, як висловляєть ся в своїй реляції Кисїль; реляція заховала ся без імени, але що вона зложена Киселем, се ясно. Надрукована в збірцї Жуковича.

¹⁰) П. Могила І дод. 63. Характеристичне, і може не без впливу на відпорність шляхти могло бути й те, що против сеї соборної акції аґітували також і протестанти. Криштоф Радивил вислав до Київа умисно свого аґента, щоб нагадати протопопови слуцькому аби там нїчого не приймав некористного для православних церков, яких Радивил під своїм патронатом рахував коло сотнї, і щоб нїхто з слуцького духовенства нї в якім разї не їхав на собор до Львова — іb. ч. 63.

¹¹) Отже помилив ся Рудницький, виводячи, що митрополит, побоюючись собору, звернув ся сам до козаків, і то іґноруючи реєстрове військо і його гетьмана Чорного, власне до виписчиків (с. 60-1). В дїйсности, коли Борецький до козаків звертав ся, то хиба до реєстрових, і се не дуже певно. А до запорозьких виписчиків видко, що не звертав ся, бо вони дістали королївський унїверсал і митрополичий лист „оть товариства нашого зъ городовь”.

¹²) П. Могила І д. 65.

¹³) До останнього часу найбільш докладні відомости про собор давала пізнїйша рукопись Льва Кишки — виїмок у Петрушевича Сводная лЂтопись с. 291; крім того була коротка заява Кисїля в ркп. київської археоґрафічної комісії, виїмки — П. Могила І с. 368. Останнїми часами прибула ширша реляція тогож Киселя в збірцї Жуковича, з унїатського митрополичого архива: другу копію, з актів нунціатури в варіантах подав Крипякевич. Сею реляцією, очевидно, користував ся й Кішка; але що імя Кисїля на нїй не названо, Кішка хибно називав королївським комісаром кн. Заславського, що був комісаром на львівськім соборі.

¹⁴) bo o wiru ydet, рrу kotorey umrom.

¹⁵) u krola iego mosci wolne ucho miewamy.

¹⁶) Budet unia hospodarczykowi da y Воrесkomu takaia іаk woytowi perszey. Натяк на убийство Ходики — див. в т. VII с. 530-2

¹⁷) Уривки з неї у Голубева І с. 368.

¹⁸) З актів нунціатури видав Крипякевич, ч. 5.

¹⁹) В збірцї Жуковича с. 21.

²⁰) Рукопись Кишки, І с. с. 289-90.

²¹) Про нього коротенька записка в актах митрополичого архива в збірцї Жуковича с. 20.

²²) П. Могила І дод. 67.

²³) Пор. лист Коженьовского до Борецького ib. ч. 66.

ЗВЯЗКИ ПРАВОСЛАВНОЇ ОПОЗІЦІЇ З ПОЛЇТИЧНОЮ АҐІТАЦІЄЮ, ПОГОЛОСКИ ПОЛЬСЬКІ І УКРАЇНСЬКІ, РЕЛЇҐІЙНА ЗАКРАСКА КОЗАЦЬКОЇ ВІЙНИ 1630 Р. АРЕШТ І СКАРАННЄ ЧОРНОГО, КОРСУНСЬКИЙ ПОГРОМ, ПОЛЬСЬКА МОБІЛЇЗАЦІЯ, ПОХІД ЛАЩА, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА ДАНА ЄРЛИЧОМ, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО ДО КОНЄЦПОЛЬСКОГО, ЙОГО ПОХІД.

Компромісові заходи розбили ся ще раз о позицію не єрархії, а суспільности, веденої інстинктом більше національної нїж релїґійної самоохорони, інстинктом темним, але вірним. Православна єрархія спинила ся сим разом перед осторогами і погрозами світської суспільности — шляхти, брацтв, козаччини. Спинила ся на краю пропасти, що готова була поглинути її, і не зробила рішучого кроку. Але її податливість, прихильність до ідеї компромісу, дбаннє о ласку правлячих кругів була помічена православною суспільністю й записана на її рахунок. Єрархія зістала ся під подозріннєм. В 1631 р. монахи з Новгорода Сїверського оповідали в Москві, що тепер „у Київі за християнську віру стоїть один сам лубенський владика Ісайя (Копинський), і козаків запорозьких напоминає, аби за віру християнську стояли міцно”. „А в Печерськім монастирі архимандрит київський” — додавали вони про Могилу — „той піддаєть ся Ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з Ляхами ” ¹). Православний полєміст Остафій Кисїль, випускаючи в тім часї свою книжку против Апольоґії, присвятив її Могилї з досить кислою похвалою, що він „хоч і похваляв попереду справу описану в Апольоґії (релїґійну згоду), але відступив від неї”. Комплїмент, кажу, доста квасний, і інцідент з Могилиною колєґією, фундованою ним того року, але скасованою слїдом (через прилученнє до брацької школи) наслїдком поголосок, які пішли „від неучених попів і козаків” про сю нову колєґію-що в нїй учать унїати і заводять латинську та польську науку на шкоду православю ²) — сей інцідент найкраще показує, як підозріливо було настроєне місцеве православне громадянство против своєї єрархії по тім, як вона була умочила свої руки в компромісовій акції 1628-9 рр.

Але, розумієть ся, ще більшу підозріливість і недовірє викликали з боку української суспільности і козаччини ті сфери, звідки вийшла сама та спокуса для православних — клєрикальні й правительственні круги польсько-католицькі і унїатські. Аґресивні пляни і змагання супроти православної церкви, що проявили ся з їх сторони в тих соборних плянах, переговорах з єрархією і т. и, наказували всїм інтересованим з особливою пильністю і підозріливістю придивляти ся до їх дальших ходів, після невдалого закінчення соборної акції, та підстерігати в них слїди нових інтриґ. Не диво, що коли зараз по нещасливім фіналї львівського собору посунуло на Україну польське військо на лежі, забираючи ся в далекі кути, непризвичаєні і неохочі до таких гостей, то на ґрунтї загального невдоволення з приходу їх, з конфлїктів з розгуканим жовнїрством, з його своєвільств і насильств розбурхана, трівожно і підозріливо настроєна увага православних почала мережити сїтку ріжних здогадів і підозрінь спеціально в тій, свіжо розворушеній сфері релїґійних відносин.

В реляції Конєцпольского і в актах переговорів його зї своєвільною козаччиною, знаходимо тільки загальні, ляконїчні характеристики сього релїґійного заворушення. До своєвільного козацтва, каже він, „наспіли листи від декотрих осіб, духовних і світських, і оповіщали, що їх віру нищать, церкви забирають, — просили козаків, аби за віру стали” (вище, с. 73), Зі свого боку козаччина pretextem łamania wiary аґітує серед української людности, підіймає маси народу ³). Так закидав козакам Конєцпольский, і вони признавали ся, що вони дїйсно розсилали унїверсали по Українї й громадили людей на оборону віри — бо їх „деякі духовні і світські люди сповіщали, що не тільки по сусїднїх містах чули, але й на собі в Київі то дізнали минулого року, коли їм в церквах забороняли служби божої, і церква брацька скрівавлена була панами жовнїрами, що стояли в Київі, — з того й згромадили ся люде” ⁴).

Записки сучасника, київського монаха про війку 1630 р. (в т. зв. Львівській лїтописи) переказують деякі з тих поголосок, які ходили тодї в Київі і на Українї. Казали, що жовнїрів умисно розкватеровано сим разом в східній Українї, по обох боках, „по за Днїпром, ґде нїґди нїхто не памятаєт, аби туди стояти міли”, аби винищити православних — „абы впродъ козаковъ, а затымъ въ вшиткой УкраЂнЂ Русь выстинали, аж до Москвы”. Про се жовнїри самі пробовкували на підпитку, „подь добрую мысль”, а декотрі Русини з них з прихильности розповіли отцю митрополитови. „За певно повЂдано єго милости отцу архимандриту (Могилї), же унЂтове, що презъ килка лЂтъ южъ пЂнязЂ збирали на школы рекомо, теды тыЂ пЂнязЂ послали до єго милости п. гетьмана” (Конєцпольского) ⁵).

В польських кругах оповідали не більше не меньше, що козаків побунтовав не хто як Могила, „твердячи, що цїле військо пруське йде на Україну, щоб викорінити козаків і віру благочестиву” ⁶).

В такій атмосфері коли по Українї рознесла ся чутка про конфлїкт козаків нереєстрових з реєстровими, сї релїґійні мотиви почали зараз же чіпляти ся до нього, Про Грицька Чорного оповідали, що він присяг на унїю, і сам признав ся до того перед смертю. Або як иньше джерело переказує сї поголоски — що він сприсяг ся з Поляками на викоріненнє віри благочестивої й імени козацького ⁷). Той самий характер надавало ріжним крівавим сценам жовнїрських своєвільств. „Перед Великоднем челядника митрополитового на кавалки розрубали і трьох підданих” — і з того виростали вже чутки, що будуть різати „благочестивих” поголовно, побивати всїх — „быле бы тилко Русинъ былъ”, і війна від разу прибрала характер релїґійної, святої війни. Козаки розсилали унїверсали, закликаючи всїх підіймати ся на оборону благочестивої віри. Про Конєцпольского сучасник оповідає, що йому київські домінїкани, як ішов на Днїпро на козаків, шаблю „посвятили і наоколо костела носили, і під час цїлої мші на олтарі лежав, з тими словами, що то на поганство, на Русь, щоб її викорінити” ⁸). Правда чи неправда — досить, що так оповідали в сучаснім Київі. Війна була „на благочестє” і „на Русь”, і сї погляди на війну 1630 р., як на війну релїґійну, були так поширені в православних кругах, що навіть в Царгородї, коли польський посол пробував переконати турецьке правительство, що польське військо було післане на козаків, щоб покарати їх за мішаннє в кримські справи, йому без церемонїї задали брехню, кажучи, що війна вела ся „за віру” ⁹).

Правительство і його репрезентантів все се заскочило зовсїм несподївано. Там не сподївали ся взагалї нїяких иньших клопотів з України крім татарських наїздів та козацьких походів на море. Новому аґентови в українських справах (на місце старого Хмєлєцкого, що вмер саме на початку 1630 р.) Ол. Пісочинському Конєцпольский поручив стерегти ся від Татар, і він собі в поміч зажадав тисячу козаків. В справах турецьких король видав унїверсал до всеї козаччини з кінцем лютого ст. ст.: писав, що до нього дійшла чутка про заміри козаків іти на Чорне море, отже він суворо наказує стримати ся від усяких зачіпок з Турками, щоб не порушити трактатів, і взагалї заховувати ся спокійно ¹⁰).

Вся увага була скуплена коло незаплачених „жолдів” козакам — звичайного епільоґу кождої значнїйшої кампанїї Польщі. Полковники сидїли по домах і рахували ся з кредиторами „по так довгій, працьовитій і коштовній війнї”, а Конєцпольский, обіславши ся з турецькими башами і забезпечивши ся, що звідти не грозить нїчого, вибирав ся на випочинок і лїченнє, сподїваючи ся вповнї спокійного року. Замість того перед самими великоднїми святами латинськими, в серединї марта с. ст. він дістав вість про конфлїкт нереєстрової козаччини з реєстровою.

Те, що знаємо про саму форму, про подробицї, в яких вилив ся сей конфлїкт, знаємо тільки від Конєцпольского, з його соймової промови (вище с. 71), і було-б даремним трудом, за браком иньших джерел, силкувати ся додати подробиць до поданого ним образу. Виписка, розпочата Гр. Чорним з польськими комісарами, роздражнила Запорожцїв і пхнула їх до аґресивних виступів проти законопослушної козаччини. Місце більш здержливого Левка Івановича заступив більш різкий Тарас Федорович. На останнїй заклик Чорного — ставити ся з арматою з Запорожа на волость, він відповів, що готов сповнити його волю й іде з арматою на Україну. Але слїдом вислані ним чати, в половинї місяця марта, вхопили Чорного, приставали до Тараса, і тут, в війську, при арматї, його судили, осудили на кару смерти, засудили і зараз же той засуд сповнили. На жаль не маємо мотивів засуду — чи вони були взяті з чисто козацьких відносин тільки: закидали Чорному зрадливий союз з польським правительством против козацьких інтересів, чи прилучили ся до того і ті релїґійні мотиви, переказані в пізнїйших звістках: що Чорний сприсяг ся з Поляками і унїатами на православну віру. Конєцпольский представляє, що релїґійні мотиви прийшли пізнїйше і відвели Запорожцїв від їх первісного заміру — зробивши справу з Чорним і його товаришами, вернути ся на Запороже. Се можливо. Але корсунський погром, віддїлений у Конєцпольского від крівавої кари над Чорним, в кождім разї треба безпосередно звязати з нею.

Коли вість про напад на Чорного і його крівавий кінець рознесла ся між реєстровою козаччиною, переважна частина утїкла під охорону коронного війська, що стояло в Корсунї. Тут було кілька хоругов з полку воєводича браславського Потоцкого і каштеляна галицького Казановского, і до них зібрало ся коло трьох тисяч реєстрових. Запорожцї жадали, щоб жовнїри видали їм реєстровцїв (старшину головно), а самі вийшли зі своїх леж з козацької території, за Білу Церкву. Жовнїрство шорстко відповіло на се, заявляючи, що нїяким чином не відступлять від вірних королеви козаків, і з леж визначених властями не уступлять — нехай краще козаки пильнують своїх обовязків перед королем і річеюпосполитою. Тодї Запорожцї, діставши таку відповідь, „тої же години” рушили на Корсунь і в самий день Благовіщення руського приступили під місто. Жовнїри, хоч без своїх полковників чули себе досить сирітливо, приготовили ся боронити ся й розпочали бійку. Але тут більшість реєстрових козаків, побачивши перевагу Запорожцїв, почала переходити до них, полишаючи старшину. Міщане ж корсунські почали собі з домів своїх, з вікон, з рушниць пражити з тилу жовнїрів, що так уїли ся їм під час сих леж. Побачивши се жовнїри з чималими стратами почали виходити з міста, з душами самими, покинувши все. Козаки не стали гонити ся за ними, а зайняли ся пайованнєм здобичи, яка дістала ся їм по жовнїрах та ріжній шляхтї, що тїкала з міста разом з жовнїрами ¹¹).

Се було проголошеннє війни. Конєцпольский аж незчув ся від вісти про сей погром. „Признаю ся до того, найяснїйший милостивий королю”, — говорив він в своїй пізнїйшій промові — „що мене нечувано порушила та своєволя, порушила зневага маєстату вашої кор. милости, вчинена замордованнєм старшого, поданого вашою кор. милостю, порушила та очевидна небезпека річипосполитої, порушив напад на військо вашої кор. милости, що було під моїм реґіментом, і порушило мене так, що хотїв би не жити на світї з тими лотрами, як би то було можна”. Вираз свому настроєви дав він в унїверсалах до української шляхти, виданих під свіжим вражіннєм сих вістей; 28. III ст. с. Закликав її прибувати до коронного війська — „той огонь кровю хлопською гасити” ¹²).

Зі свого боку козаччина розіслала по Українї свої унїверсали, закликаючи всїх до війська — хто був колись козаком чи хотїв би ним бути — всїх до війська прибувати, віру благочестиву від замислів лядських ратувати, вільностей козацьких заживати. Серед того напруження і загального роздражнення, в якім українська людність і без того жила, з вказаних вище мотивів, унїверсали сї знаходили широкий послух. Піднїмало ся селянство, полохаючи шляхту, „починали купити ся зе-всюд” ¹³), і в короткім часї військо козацьке зросло на кількадесять тисяч ¹⁴).

Як не рвав ся Конєцпольский робити справу з козаччиною треба було для того постягати військо. Тому наперед поручив поспішати до війська „пану стражникови коронному” Самуелю Лащу, „бо недалеко звідти мешкав”, маючи державу в Макарові, на Полїсю київськім. За ним післав каштеляна камінецького Стан. Потоцкого і старосту калуського Жодкєвского. По словам Конєцпольского вони мали від нього поручення „не опускати нагоди полагодити справу без крови, як би такий спосіб нагодив ся”. Але сердитий гетьман говорив так потім перед людьми, які „без того за зле йому мали, що він не старав ся оминати конфлїктів і кроворозлить”, і не легко увірити, щоб він, сам горячи бажаннєм „загасити кровю той огонь” ¹⁵), давав такі миролюбні інструкції своїм помічникам під першими вражіннями. Тай однаково нїякої миролюбности ті не розвели. По словам Конєцпольского, козаки „як почали по неприятельськи поступати з військом королївським, так і далї не переставали, а наш стражник коронний, мало маючи війська (бо ще військо не зійшло ся, перед приїздом иньших панів) — в заїм їм віддавав”. Вивязала ся дрібна, партизанська, підїздова війна, в якій дїйсно і рицарі польської культурности і козацькі „лотри'', як їх титулував пан гетьман, віддавали собі навзаєм, в стилю і смаку пана стражника коронного.

Цїкава була ся фіґура, пана стражника, правої руки гетьмана і його повірника — вицвіт шляхетсько-жовнїрської польської самоволї на сих винятих з-під права і закона „кресах” польської річипосполитої. Пізнїйші перекази і анекдоти розцвітили його ріжними пів-лєґандарними подробицями, але нам буде інтереснїйше послухати характеристику сього героя 1630 р. з уст сусїда-шляхтича, написану з нагоди погрому, учиненого над Лащом сусїдньою шляхтою, коли не стало його протектора гетьмана Конєцпольского (1646):

17 жовтня [став ся похід] за збитки незносні, кривди і шкоди на йогомость п. стражника коронного Самуеля Лаща, шо анї на Бога не уважав, анї права публичного не бояв ся, анї людей поважних не стидав ся — на маєтности шляхетські наїздив і на доми, насильства чинив, забивав, уха й носи обтинав, силоміць панни і вдови забираючи, віддавав за своїх розбійників (oprawce), що при нїм для розбоїв і шарпанини пробували: негідники банїти, Волохи, Татари, розбійники, злодїї, — чесного чоловіка анї питай, а кількасот людей все при боцї його знаходило ся. Вони й дорогу до Київа були забили, і через розбої та й шарпанини нїхто по дорогах уже не їздив. Мав на собі [Лащ] засудів на банїцію 236, на інфамію за ріжні ексцеси 37, але у всїх виступках і злостях своїх мав великого оборонця своїх розбоїв і наїздів — й. м. п.каштеляна краківського гетьмана Конєцпольского, що його заступав екземптами військовими ¹⁶), і так робив тому негідникови, безбожному чоловікови велику пільгу, а той собі за нїщо мав княжат, панят і воєвод. Меньших шляхтичів за що будь забивав, наїздив. Ґвалти на жінках, паннах, дївках, грабованнє всякої всячини — то йому пропадало як нїщо. Коли хто починав судити ся з ним, то вже жінки й дїтей мусїв вирікти ся і тільки поки живий утїкати. З княжатами Вишневецькими, Корецьким, київським воєводою Тишкевичем великі мав війни — насилав на їх маєтности, грабував, забирав, нищив — кільканадцять лїт. Аж ледви тільки не стало гетьмана і екземпти його стратили силу, — так за декретом трибунальським й. м. п. воєвода (київський) з загалом воєводства, з шляхтою — могло її бути до 12 тис, наїхав на Макарів і заставши там саму п. Лащову з дїтьми, що до ніг йому впали, просячи милосердя, — житє їй дарував і нїчого не взяв, але з Макарова вигнав; а сам Лащ, знаючи про се, кілька день на-перед від жінки втїк ¹⁷).

Отакий панок дістав від Конєцпольского порученнє зайняти ся козаччиною до його приходу. Можемо собі уявити, що він там зачав виробляти. Сучасник-Киянин, стільки разів цитований нами, як відгомін того, що в сучаснім Київі балакало ся, оповідає в своїй лїтописи, що Лащ, ідучи з своїм товариством під Київ, витяв до ноги містечко Лисянку на сам великдень руський, заставши в церкві: „вшитко вистиналъ, якъ мужовъ такъ и женъ, такъ и дЂтей въ церкви будучихъ, и попа зъ ними”. „І по дорозї людей нїкому не винних, аби тільки Русин був — забивали” ¹⁸). Иньший подібний випадок мав стати ся в Димері, де жовнїри теж, як оповідає той же сучасник, вирізали містечко цїле. Цїле чи не цїле, але сї звістки і поголоски малюють нам тодїшню ситуацію і атмосферу на Українї. З свого боку козаки і українські повстанцї відвдячували ся тимже — громили розкватерованих вояків польських, де могли запопасти. „На хоругви королївські, розложені на зимові кватири, нападали — особливо на хоругви Лаща, Лянцкороньского і Слядковского, богато людей з них позабивали, а решту змусили уступити ся на иньші місця і весь обоз їх пограбили”, — як се записує сучасник Поляк ¹⁹).

Серед сеї партизанської війни, що стала згодом першою частиною кампанїї, наповнивши собою весь місяць квітень ст. ст., військо козацьке вислало посольство до Конєцпольского. Про нього маємо досї тільки коротеньку згадку в його соймовій промові ²⁰). Правдоподібно, військо своїм звичаєм виправдувало ся з останнїх подїй, просило вибачити допущені ексцеси, але заразом ставило досить високі вимоги як умови заспокоєння нинїшнього руху. По словам Конєцпольского, були се вимоги анальоґічні з жаданнями, які ставили козаки в пізнїйших переговорах сеї кампанїї. Вони жадали видачі їм реєстровиків, які далї зіставали ся при короннім війську, і хотїли сказування куруківської ординації, тому що вона принята козаччиною не добровільно, а під оружною пресією.

Такі жадання козаччини Конєцпольский, розумієть ся, з гнївом відкинув, так само як повз уха пускав намови короля (а мабуть і иньші голоси) — шукати „слушних способів успокоєння без розлитя крови” ²¹). Згадуючи в своїй пізнїйшій промові, що „декотрі люде, несвідомі справи, а иньші неприхильні, винуватять його, що козаки присилали до нього, а він з ними не погодив ся без розлитя крови, він кличе: „Чи я міг то їм хвалити і касувати те, що король і річпосполита затвердили, нехай но признає то найбільший неприятель мій, аби тільки судив без афекту? Чуючи, що вони не тільки не попускають нїчого з ворожого свого поступовання, але відважають ся що далї то на важчі річи, і ще більше заповідають (стид навіть споминати се!), я кинув ся, хоч і не упорядкувавши ся так, як би то годило ся урадникови вашої кор. милости, і не з такою силою, — та великими переходами поспішив до Днїпра”.

Трудність була в тім, що переважна частина воєнних контінґентів через незаплаченнє грошей вийшла з усякого впливу гетьмана; саме під сю хвилю він мав їхати до Львова на розплату з ними; замість того мусїв вислати до них листи, щоб почекали з повною виплатою та взяли участь в кампанїї на козаків. При тім частину війська треба було полишити в Західнїй Українї, для оборони границь від татарських нападів, бо про них приходили трівожні відомости. І треба було спішити ся, як з огляду на те, щоб перепинити дальший розвій повстання, так і тому, що війську, яке зіставало ся в службі, за кільки тижнїв кінчив ся квартал, і через незаплаченнє грошей, воно не показувало нїякої охоти служити далї. Тому виправивши до короля реляцію з прошеннєм вислати листи до українських маґнатів, щоб підтримали гетьмана своїми полками та змобілїзували вибранецьку мілїцію. Конєцпольський вже 6/IV с. с. рушив з свого боку на театр війни, сподїваючи ся, як звичайно, під час самого походу постягати иньші контінґенти ²²).

Дата добавления: 2015-07-18