Примітки. 2) Вилен. археограф

¹) Див. вище с. 19

²) Вилен. археограф. сборн. II 39

³) Volumina legum т. III с. 262.

⁴) Порівняти поборові унїверсали рр. 1626, 1627, 1629.

⁵) Протестація Смотрицького с. 325.

⁶) Apologia c. 122 -129.

⁷) Protestacya c. 339-340.

⁸) Друкована в додатках книги „П. Могила” т І. дод. 55

⁹) Його Рrotestacya ibid. с 328

¹⁰) Апологія с.307 Рrotestacya ibid. c. 328.

¹¹) Апологія с.315, Рrotestacya c. 339.

¹²) Апологія i Protestacya передруковані в додатках до П. Могили Ґолубєва, т. І.

¹³) На „Протестацію” Смотрицького православні відповіли „Репротестацією”, що викликала з католицької сторони писаннє п. т. Odpowiedz na Reprotestacyą, uczynioną imieniem wszystkiego narodu Ruskiego na w. o. M. Smotrzyskiego (як здогадують ся — Ф. Коженьовского, бернардина) — оба писання в друку не звісні, витяги з другого: П. Могила І дод. с. 348-50. Потім Мужилівський видав книжку п. т. Antidotum przezacnemu narodowi Ruskiemu albo warunek przeciw Apologii i т. д. (Слуцьк, 1629), і ще пізнїйше Остафій Кисїль під псевдонїмом Ґелясія Діплїца п. т. Antapologia 1632. Мужилівському відповідав Смотрицький сам п. Exaetesis albo Expostulatia, t j. rozprawa między Apologią y Antidotem o ostanek błędów, herezyi i kłamstw Zyzaniowych, Philaletowych, Orthologowych y Klerykowych, 1629.

ПРОДОВЖЕННЄ СОБОРОВОЇ АКЦІЇ, ВИЗНАЧЕННЄ ”ҐЕНЕРАЛЬНОГО“ І ”ПАРТИКУЛЯРНИХ“ СОБОРІВ НА Р. 1629, ПЕРЕГОВОРИ В СЇЙ СПРАВІ, ПРИХИЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ, ПРОТЕСТ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ ПІД МАЛЬБОРҐОМ, ПРОТЕСТИ КИЇВСЬКІ, ЗАПОРОЗЬКА ДЕЛЄҐАЦІЯ. ЗАСЇДАННЯ КИЇВСЬКОГО СОБОРУ, ВИСТУП КОЗАКІВ, РОЗІРВАННЄ СОБОРУ, ДЕКЛЯРАЦІЯ ДУХОВЕНСТВА, ПРАВОСЛАВНІ УХИЛЯЮТЬ СЯ ВІД ЛЬВІВСЬКОГО СОБОРУ, ТРУДНЕ СТАНОВИЩЕ УНЇЯТСЬКОЇ ЄРАРХІЇ, ЗЇЗД У ЛЬВОВІ, ПРОЄКТОВАНА ФОРМУЛА ОБЄДНАННЯ ЦЕРКОВ.

Київська траґедія могла бути дуже доброю осторогою для угодової акції; настрій суспільности виявив ся в нїй дуже не двозначно. Але прихильники угоди не бачили сього і вели свою лїнїю далї. Київський собор для сеї справи був змарнований -тож вони заходили ся коло короля, аби визначив новий. Сталось се підчас найблизшого сойму, скликаного на лютий 1629 р.

Як оповідає король в однім своїм листї, після того як на попереднїх соймах православні все не приймали „добрих способів заспокоєння”, що подавали ся їм унїатами і правительством,,,доперва на сїм соймі або властиво по соймі (православні) з власної інїціативи почали звертатись до унїатів, намовляючи, аби згодили ся на синод; наперед вони самі між собою умовили ся і свою угоду підписали з обох сторін, потім предложили нам і просили у нас дозволу (на той спільний синод)” ¹). В унїверсалах митр. Борецького згадуєть ся, що король визначив сї собори „за причиною пановъ радъ, а подобно и за пильною инъстанцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего Руского”. А недавно опублїкована протестація головнїйших участників сих переговорів, соймових послів Михайла Кропивницького (браславського депутата) і Лаврентія Древинського (волинського депутата) подають і деякі близші подробицї сеї історії. Під час сойму, занятого справами шведської війни і потрібних для неї асіґновань, посли заінтересовані полагодженнєм релїґійної справи вели переговори по-за соймовими засїданнями і ними був вироблений проєкт соймової конституції, що визначала „спільний синод обоїм сторонам — тим що в унїї з церквою римською і тим що унїї не прийняли” на день 28 октобра 1629 р. у Львові. Сей „ґенеральний синод” мали попередити двотижневі „партикулярні синоди” призначені на день 9 липня; унїатський мав відбути ся в Володимирі, православний в Київі. Потім обидві сторони мали зїхати ся на соборі львівськім, так само на два тижнї, а його постанови мали бути предложені на найблизший сойм. Сей проєкт конституції був прийнятий і підписаний з православної сторони ігуменом виленським Йосифом Бобриковичем, що виступає тут як одинокий участник сих переговорів з-поміж православного духовенства, і соймовими послами: Федором Проскурою Сущанським, київським депутатом, Кропивницьким і Древинським ²). Участниками сього порозуміння Кропивницький і Древинський називають також якихось близше нам незвісних послів Руського воєводства ³) і в. кн. Литовського — також з православної сторони.

Одначе ся конституція за иньшими справами не прийшла під наради повного сойму і справа православних була просто відложена до нового сойму. Тодї жидичинський архимандрит Баковецький, що виступає тут як представник унїатської сторони, став намовляти Кропивницького і Древинського, щоб просити короля, аби він на підставі того порозуміння від себе, без сойму, видав унїверсали на скликаннє тих синодів. Кропивницький і Древинський, як кажуть, вагали ся, уважаючи, що їх посольські права вигасли з закінченнєм сойму. Але кінець кінцем, „для милого і пожаданого спокою” дали свою згоду на те, щоб Баковецький, коли вважає се можливим, виходив від короля унїверсали — тільки згідні з змістом ухваленого проєкту. Що при тім взагалї досить докладно були обговорені і деталї тих соборних нарад православних з унїатами, натякає лист Баковецького; спиняючи ся на деяких подробицях будучого собору, він вказує, що питаннє, чи обидві сторони на тім спільнім соборі будуть засїдати разом, „не було в Варшаві порішене” — були тільки діскусії про се ⁴).

Короля про унїверсали просити не треба було довго — дуже радо дав він згоду на спільний собор унїатів з православними „для обєднання і приведення до спільности з католицькою церквою людей грецької віри, котрі досї не в унїї”. Вийшло тільки ваганнє в самій католицько-унїатській партії, де той собор зробити. Деякі як м. Рутський, не хотїли Львова, так рішучо неприхильного унїї, і стояли за Луцьк, як катедрадьне місто унїатське. Против сього закидали, що в Луцьку православні дуже сильні, „не схочуть іти до унїатської церкви на замку, скажуть:,до замкової церкви не прийдемо, будемо сходити ся в церкві міській брацькій', і хотїв би я знати, хто і як їх примусить туди йти? Шляхта почне кричати, що церква ся валить ся, миле нам житє. Будуть казати: сам владика туди на богослуженнє не ходить, боячи ся, аби церква не завалила, а каючи таке владицтво не поправляє, і тисячу иньших річей будуть знаходити. Дорікатимуть: ото побожність у нас (унїатів) — на пляцу церковнім замість церкви, що тут була, корчму поставили (а вже уха болять слухати, яка та корчма, що в нїй дїєть ся, а у нас, до св. унїї прихильних серця, від жалю упадають); дорікатимуть, що тїла стількох значних людей з гробами, вибравши з місця Богови присвяченого, в гною поховали, a на тім місцї для доходу пивницю збудували”. — лякав Рутского Заславський, і пропонував на собор Львів. Бо там „не все що хочуть схизматики, можуть робити”, є богато богословів (латинських), католицьке духовенство має велику силу. Рутский відмовляв ся тим, що нема у Львові унїатської церкви. На се Заславський казав, що собор можна відправити в домі приватнім — давав на се свою власну камяницю Корняктівську, „найлїпшу ві Львові”, де міг би й митрополит з своїм двором умістити ся, й князеви, що призначав ся на правительственного комісара, було б вигідно; або можна взяти каплицю в замку, коли се не буде противити ся умові — „кс. ректор львівський оповідав тамже у князя, що в нїй образи мальовані руські, бо то була колись руська церква”. Князь зрештою „твердить сильно і тепер, що єсть там одна наша церква (унїатська), тільки нїхто иньший минї нїчого не міг про неї сказати”, писав Рутскому його кореспондент ⁵).

Кінець кінцем Рутский уступив під натиском Заславського, що збирав ся грати в сїй акції визначну ролю, яко наслїдник славного імени Острозьких і їх „фортуни”. Місцем собору рішено було взяти Львів, і з кінцем марта 1629 р. король видав унїверсал, визначаючи на день 18 (28)/X спільний собор православним і унїатам у Львові, а перед тим, на день Петра і Павла (с. с.) партикулярні собори — православним в Київі, унїатам в Володимирі. Унїверсали датовано заднїм числом, нїби то з сойму, 28/II. Осібними листами, розісланими до впливових людей, король поручав їм своїми впливами помогти сьому обєднанню і постягати шляхтичів-унїатів (rarissimae aves!). В тім же напрямі аґітувало унїатське духовенство серед православної і католицької шляхти, „аби прихиляли більше опорних до прихильнїйшого настрою до тих заходів” ⁶).

Не знаємо й досї, на скілько була вмішана в варшавські конференції, що привели до визначення того спільного собору, вища православна єрархія. Бачимо тільки, що вона — а спеціально митрополит Борецький, поставила ся не відпорно, а скорше прихильно до сього собору. Маємо писані і друковані унїверсали митрополита, де він і з свого боку прихильно згадує яро королївські унїверсали про собори сепаратні і спільний львівський, „зъ ласки єго кор. милости и за причиною пановъ радь, а подобно и за пилъною инстатцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего руского о успокоєню благочестія восточной церкве російской выданыє”, та заохочує православних в як найбільшім числї прибувати на київський собор, „для милости Христовы и для ласки найяснЂшего господаря короля”, щоб осягнути „пожадану милость покою”. Трудно думати тут про дипльоматичний викрут — що єрархія хотїла з свого боку показати повну прихильність до угодової акції, яка мовляв перешкоди стрічає тільки з боку суспільности, а не єрархії. Митрополит в своїй прихильности чи льояльности йшов тут рішучо задалеко, і було се в кождім разї рішучою уступкою, рішучою зміною тактики в порівнанню з традиційним відпорним становищем против таких спільних соборів, заманїфестованим в 1623 р., коли православні єрархи рішучо заявляли, що з унїатами дебатувати не мають про що, і без участи царгородського патріарха соборувати з ними не можуть (с. 506).

Від тодїшньої рішучої опозиції теперішня прихильність чи податливість митрополита і його окруження відбивала дуже сильно, і мусїла сильно непокоїти православну людність, тим більше, що серед православної суспільности й сим разом почали зараз же відзивати ся протести. Так маємо протест православних шляхтичів, що були в війську, на шведській війнї, писаний під Мальборґом (29/IV). Вони протестують против яких небудь королївських чи соймових ухвал на некористь православної віри, і благають православних, що зберуть ся на київський синод, аби нї в чім не уступали, а самі заявляють за себе і за всїх, „що тільки нас єсть в війську пруськім”, свою готовість „кров свою пролити за віру і правду” ⁷). Таких чи подібних голосів мусїло мабуть бути і більше.

Але в повній силї вся неприхильність до якої небудь угодової акції виявила ся вже в Київі, перед собором. Коли Адам Кисїль, визначений від короля його представником на київський собор ⁸), відвідав митрополита в його резіденції за десять день перед собором, православна шляхта, зібрана на київських роках земських, виявила велике невдоволеннє на Борецького за такі зносини його з королївським комісаром, і скликала спеціальну нараду в брацькій церкві, покликавши де себе митрополита. Тут підняли ся великі нарікання ⁹) на Борецького і на безпосереднїх участників справи — Кропивницького, Древинського і Баковецького, на яких вказав Проскура, як на головних її акторів. Потім зачали питати королївські унїверсали і знайшли дві великі відміни від проєкта конституції прийнятого на соймі Між тим як в проєктї метою собору називало ся „успокоєннє” релїґійної справи, король в унїверсалах говорив про обєднаннє з римською церквою; справа таким чином рішала ся наперед, — „вже унїя дійшла”, казала шляхта. Друга була важнїйша: тим часом як в соймовім проєктї було сказано, що ухвали синоду будуть предложені на затвердженнє соймови, в королївських унїверсалах говорило ся, що сї ухвали підуть на рішеннє короля. З криком докоряли Борецькому, що він хоче їх коштом вислугувати ся перед королем, ставили в вину, що він від себе розіслав запросини на синод і війшов у зносини з королївським комісаром. Жадали від нього, щоб дав свій підпис під протестом, котрим збирали ся опротестувати королївський унїверсал, як незаконний, приватний і для них шкідливий. Борецький виправдував ся, що він чоловік приватний, не його дїло знати ся на законах, що він тільки з ласки короля зістаєть ся при своїм монастирі — отже не може й виступати против нього. Сї резони зробили деяке вражіннє, але кінець кінцем шляхта зістала ся при своїм: постановила синод опротестувати, відтягнувши ся від нього, і митрополиту заборонила „синодувати”.

Протест свій шляхта внесла за кілька день перед київським собором. В нїм вказувала, що „заспокоєннє релїґії” мало наступити дорогою соймових ухвал, і було стільки раз соймовими постановами обіцяне. Тому протестувала против визначених в сїй справі синодів, заявляючи, що на се згоди своєї не давала і нїкому не поручала просити у короля тих синодів; все що мало б бути на тих синодах постановлено на некористь її совісти, її прав духовних і світських, вона вважала не важним і обіцяла просити при найблизшій нагодї короля, щоб релїґійна справа була порішена соймом, а не тими синодами ¹⁰).

На сам собор наспіли гостї найменьш приємні для якої не будь угодової акції — делєґати запорозького, нереєстрового війська, Андрій Лагода і Сопрон Сосимович. Вони привезли лист до митрополита від гетьмана Левка Івановича і всього війська: докоривши делїкатно, що не дістали від митрополита повідомлення про сей собор ¹¹), військо просило повідомити їх через делєґатів „про все” — „аби ми, маючи відомість, як би було щось супротивне, завчасу могли подбати, щоб противник не мав нїякої потїхи”. Незалежно від того сї депутати мали „взяти певну відомість, що там дїєть ся”, инакше сказавши — контролювати дїяльність собору. „ Бо ж і ми живемо в православній вірі, в котрій народили ся”, завважало при тім козацьке військо і пригадувало многозначно, що „то єсть повинность наша и кождого христіанина за вЂру умрети” ¹²).

Не вважаючи на всї такі досить вимовні знаки на землї і небі, митрополит не хотїв завертати з льояльної дороги, бажаючи засвідчити перед королем свою добру волю до кінця; тільки явні зносини з Киселем після сього вже занехав. Могила, що прибув перед самим собором, на переказані йому Киселем бажання короля, аби з своєї сторони „був прихильний згодї і синодованню” теж „в щирих і гарних словах” заявив свою готовість — „як і засвідчив потім свою щирість”, завважає Кисіль.

Собор розпочав ся парадною службою божою, відправленою в день Петра і Павла в соборній церкві (Успенія на Подолї) митрополитом і владиками в присутности величезної маси духовенства, що зібрало ся на собор — „що найменьше 500”, як рахує Кисїль. За те світської православної аристократїї не було зовсїм: серед служби прибули Кропивницький, Древинський, Проскура і ще якийсь „пан Черник”, більш нїкого. В проповіди заохочувано присутннх до собору. По богостуженню приймав обідом всїх значнїйших осіб Могила. По обідї задзвонили в дзвони на собор ¹³.

Прийнятим порядком присутні подїлили ся на два „кола, — світське і духовне; в духовнім предсїдателем вибрано делєґата львівського владики, проповідника катедрального, Федора на імя. В колї світським вибрано маршалком звісного Лаврентия Древинського, волинського делєґата. По сїм упорядкованню собору з запросили королївського комісара. Але коли він входив до церкви з немалим двором, почали тиснути ся до церкви козаки, з усїх трох дверей. Пробувано двері замкнути, щоб позбути ся тих непожаданих участників, — козаки не давали. Тодї стали їх по доброму просити, щоб не тиснули ся — вони відказували, що їм треба бути, бо вони післані з війська: „О віру йде, за котру ми умремо!” ¹⁴). Кисїль засївши на призначенім йому місцї з свого боку почав просити козаків, аби уступили ся з церкви, бо инакше він не приступить до своєї місії, — промовляв до них „добрими словами — що вони люде ґречні, вітчинї потрібні, але тут не площа аби тиснути ся і т. д.”. На те „оратори, пан Лагода і пан Супрун” заявили, що вони посли і просили дозволу бути присутними при всїм, — „бо ми слуги королївські і у короля маємо свобідний послух ¹⁵), то чому б не у вашої милости, милостивий после”... Стало на тім, що Кисїль позволив тим двом послам зістати ся в церкві, з тим щоб усїм иньшим козакам велїли уступити ся. Козаки згодили ся, крикнули: „гаразд!” і пан Супрун „вигнав” їх усїх, а Кисїль велїв своїй челяди стерегти двери до церкви, і по сїм приступив до сповнення своєї місії королївського комісара: передав королївську вірительну грамоту і виголосив характеристичну в його устах промову. Постарав ся в можливо сильних і яскравих образах змалювати біду і горе, в які попала церква і нарід руський через своє релїґійне розріжненнє (православних з унїатами):

„Стогнете ви і стогнемо всї ми від сього розріжнення нас, хрещених в одній купели Духа святого шістьсот лїт тому в днїпровій водї, в сїй митрополїї князївства Руського. Болїєте ви і ми всї болїємо — он як цвітуть члени річипосполитої, зложені з ріжних народів — а ми будучи одної нації, одного народу, одної релїґії, одного набоженства, одних обрядів — не одно єсьмо! Розриваємо ся і через те упадаємо: Пожаль ся, Боже! замість братерської згоди обопільна неприязнь, єрархія против єрархії, духовний против духовного... Доми божі поставлені знаменитим коштом святих, славних і богобойних отцїв і князїв руських на куснї розпадають ся, пропадає слава божа, і руїна справляє жалїсні видовища побожним”...

По сїй промові маршалки обох „кол” порадивши ся з старшим духовенством, подякували за ласку королївську і попросили почекати з дальшим до другого дня, бо мусять чекати приїзду шляхти. Другого дня зібрали ся у Борецького, і туди прибули також козацькі посли — доручили згаданий вище лист гетьмана Левка „досить гарний” — характеризує його Кисїль. Потім зачало ся друге засїданнє в соборній церкві. Кисїль, не покликаний, упоминав ся і був запрошений. Застав, як подавали голоси на те, чи держати собор, чи нї: давав голос за се Могила, делєґат виленського брацтва, натомість львівські делєґати висловляли ся против собору. Їх арґументи до певної міри можемо зміркувати з відповіди, з якою виступив Кисїль; се були все тіж міркування про небезпечне перенесеннє на собори релїґійної справи з сойму і віддаваннє її в руки непевного львівського собору і потім на ласку короля. Засїданнє так і пройшло в тім. Третїй день зайняли промови Кропивницького і Древинського, що виправдували ся з докорів, зроблених їм шляхтою, що вони довели до таких унїверсалів: виясняли, що давали свою згоду на унїверсали, котрі були б згідні з проєктом конституції, і складали все на Баковецького, що він то наробив; в такім дусї потім занесли і свою заяву до актів, оповідаючи всю історію з тими унїверсалами. Всеж таки були за тім, щоб собор відправити, лише опротестували зміни зроблені в унїверсалах. Радили тільки ще почекати приходу шляхти до другого дня (правдоподібно по-за собором ішли про се переговори з шляхтою). Тут підняли ся дебати, чи чекати ще з собором приходу шляхти чи нї. Кінчали ся вже наради, коли оден козак, з тих що знову встигли натиснути ся під кінець до церкви, пристухаючи ся дебатам, відізвав ся голосно: „Буде унїя господарчикови та й Борецькому така як війтови перше!” ¹⁶) Сї слова зробили сенсацію. Могила розплакав ся, а Борецький трохи не злетїв з стільця, бо за ним стоячи козак се крикнув. Кисїль почав випоминати то козакам і жадав кари на сього непокликаного оратора. Козаки відповідали:,,Не гучи, Ляше! посли тебе просять, а гультяї пяні лають і грозять!”. „Таке добраніч діставши, розійшли ся ми”, записує Кисїль. Збентежений Борецький поїхав ночувати до Могили, мабуть і собі побоюючи ся козацьких ревнителїв благочестия, як колись Смотрицький.

Бачучи, що козаків все більше прибуває до міста, вчинили нараду в Пустинськім монастирі, і туди на четвертий день запросили Кисїля. Застав він там тільки значнїйше духовенство; шляхти знов не було, тільки тих четверо — Кропивницький, Древинський, Проскура і Черник. Коли відкрито засїданнє, Борецький „з плачем” став представляти Киселеви своє тяжке становище: шляхта заложила протестацію і не приїхала, а козаки грозять і над шиєю стоять, отже просив поради, що мають робити. Кисїль почав радити, щоб вибрали послів на спільний собор, і в закритім засїданню, не звіряючи того „народови” виробили їм інструкцію. Одначе нїхто не хотїв їхати в посольстві на львівський синод. Кропивницький і Древинський вимовляли ся, що вони і так в підозрінню, та й небезпечна річ взагалї що небудь робити за приватним унїверсалом короля — що иньше, як би була видана конституція. Кисїль ще силкував ся намовити, аби не змарнували такого великого зїзду, на котрий убогі священики їхали з далеких країв. Та тут наради прийшло ся перервати, бо прийшли посли з міста, від духовенства і від козаків, що вони вже давно чекають (на соборне засїданнє) і дивують ся, що їx нема. Поїхали на собор, і на жаль, се засїданнє, де єрархія, під натиском загального настрою і ще більшемабуть козаччини рішила зрікти ся собору — для нас лишило ся закрите.

Коли покликано Киселя, справа була вже скінчена. Древинський і Зизанїй Тустановський іменем обох кол заявили йому, що собор вимагає присутности шляхти, бо сваященики знають тільки справи духовні; а тут дїло складне, зачіпає „оба права” (духовне і публичне), духовенство стоїть вільностями шляхетськими, а щляхта не прибула, та ще й загородила дорогу своєю протестацією, тому приходить ся собор занехати. По сїй заяві встав Могила і посвідчив ся, що він був за тим, щоб синодувати. Теж саме заявили депутати виленського брацтва і навіть попросили у Кисїля письменної атестації. Потім цїле духовне коло устами Борецького заявило свій жаль, що даремно упущена така щаслива нагода і хвиля, здавна бажана, і марно пропали заходи і кошти убогого духовенства й иньших людей, видані ними на дорогу. По словам Кисїля він бачив, як деякі бідні священики аж плакали, що не мають грошей на дорогу, а всї заходи пропали даремно; але за те „упорні” тїшили ся, що собор „розірвав ся”, і підносили, що без патріаршої відомости собор не міг відбути ся.

Офіціально все зложено на шляхту, що вона відтягнула ся; такого змісту заяву занїс Кисїль до актів ¹⁷) і в своїй реляції посвідчає, що духовенство „хотїло синодувати”. Саме воно уложило лист до короля, незвичайно льояльно постилїзований, — мав він бути переданий спеціальним посольством, а тим часом, правдоподібно, був поданий до відома Кисїля, як королївського представника) так само як і текст протестації ¹⁸), котрою присутні виправдувались, що не могли відправити синоду при всїм бажанню — через протест і неприсутність шляхти, і „крики народу против синоду”. Цїкаво, що текст протестації, занесений до київських актів ¹⁹), для загального відому, постилїзовано меньш льояльно, а більш опозиційно: тут піднесено ріжні слабші сторони синодального проєкту, додано застереження що до патріарха — що без відомости його в справах віри нїчого не може бути постановлено, і підчеркнено, що весь проєкт синоду виник без відомости духовенства, з інїціативи деяких осіб.

„Розірваннєм” київського собору убита була і справа спільного, львівського собору: не тільки світські православні, а й духовенство заявило, що в нїм участи брати не може. Крім заяв перед комісаром на соборі, вислано було до короля посольство — з духовних Теофан Боярський, священик брацької львівської церкви, і Петронїй Рищевський, зі світських войський браславський Андрій Шандеровський. Вони мали пояснити королеви, що православні думали на сих соборах полагодити з унїатами справи маєткові — що до маєтностей церковних, а не справи віри — унїю, послушність папі, — бо сї справи можуть бути полагоджені лише за згодою патріархів, инакше вийшли-б тільки ще більші замішання, як то стало ся з заведеннєм унїї без згоди патріархів. Тому, а також з причини іменовання комісара-католика, з причини протестів львівського владики і брацтв, православні не можуть явити ся на львівський собор ²⁰).

Тим не меньше вражіння прихильників унїї від київського собору були скорше приємні нїж песимистичні. Згідливість і прихильність до порозуміння, котру свідчила єрархія і духовенство після давнїйших виявів непримиренности полишали надїї, що справа таки виходить на добру дорогу. Кисїль, роспитуючи Борецького і Могилу; набрав такого переконання, що православні могли би признати допустимими римські погляди на св. Духа, на євхаристію, на чистилище (тільки без „матеріального огню''), тільки самі б зістали ся при своїх традиційних формулах; готові признати теоретичне старшинство папи, тільки нїяк не згодяться перейти під його власть, минуючи патріарха, — „поки є хоч кропля руської крови”. Рутский, який також був дуже оптимистично настроєний реляцією Киселя, вважав найкращим способом на розвязаннє сеї єдиної, як їм здавалось — серіозної трудности, фундованнє руського патріархату, бо мовляв руські простаки знають тільки, що мають підлягати патріархови, але не будуть дуже вважати, якої віри він буде триматись. Могила здававсь йому дуже відповідним кандидатом на сю позіцію: Борецькому Рутский не вірив, але Могилу вважав щирим прихильником унїї, і сподївавсь, що він міг би потай прийняти унїю, а на зверх зістаючись православним, приготовляв би перехід на унїю всього православного загалу.

Рутский старанно готовивсь до спільного собору у Львові, загодя роздавав своїм богословам спеціальні тези для будучого виступу, — але не прийняв песимистично сього, що православні відмовились від участи: сподївавсь, що се ще в кращім світлї представить унїатську сторону, коли вона в повнім блеску виступить на сїм соборі, а православні не зявлять ся на нїм. Але тут цїлком несподївано збентежив його нунцій, не довго перед терміном львівською собору сповістивши його, що колєґія de propaganda fide признала недопустимим спільний собор унїятів з православними, і нунцій осібним листом ще наказав навіть не їхати нїкому до Львова, щоб і натяку на той собор не було. Було се повною несподїванкою, по всїх попереднїх намаганнях саме католицької сторони на урядженнє такого собору так, що згода православних уважалась великим успіхом унїонної ідеї. Порадившись з унїатськими владиками, що прибули до Рутского для сього синоду, вони рішили таки їхати до Львова, і зложити вину розірвання собору, всупереч інструкціям нунція, на православну сторону. Отже на визначений день, 18 (28) жовтня унїатський епископат, відбувши перед тим свій партикулярний собор в Володимирі ²¹), ставив ся в комплєті і до Львова. За браком приїзжих православних. Заславський, як королївський комісар двічі посилав до місцевих братчиків, щоб прибули до замкової каплицї на пораду, але братчики ухилили ся, посилаючи ся на те, що не мають на се нїяких інструкцій від старших. Тодї Заславський сконстатував неприсутність православних і закрив собор. Три днї пізнїйше прибуло кілька православних, між ними Древинський і кн. Олександр Пузина і два виленські монахи, щоб сповнити королївський унїверсал і ставитися на собор. Довідавшись від Рутського, що собор уже розпущено; вони протестували, що се сталось підступно, не чекавши православних до трьох днїв, і просили обмінятись гадками вже не в формі собору, а простої діскусії. Договорити ся одначе з ними до нїчого, розумієть ся, унїати не могли, після тої позиції, яку зайняли православні в Київі. Вони заявляли, що про предмети віри не можуть говорити, бо се дїло їх духовного зверхника царгородського патріарха: коли унїати хочуть якогось порозуміння, нехай випросять у короля дозвіл на приїзд патріарха до Польщі. Зрештою свою ролю на унїатьким соборі вони вважали ролею референтів довідати ся, що там унїати нараджують і потім передати то під розвагу своїм. Скінчило ся на ріжних проявах зверхньої толєранції чи куртуазії. Унїатські владики з процесією прийшли до брацької церкви, були прийняті брацьким духовенством, потім запрошені були брацьким священиком Т. Боярським на перекуску. Коли Смотрицький при тім висловив бажаннє на адресу православних, „щоби ви, отцї були нами, а ми вами, і всї разом ішли одною дорогою”, і Древинський почав зазначати супроти того становище православних, брацький парох постарав ся затушувати сю контроверсію, похваливши бажаннє Смотрицького. Православні, очевидно, зробили все можливе, щоб вийти якось делїкатно зі соборної акції, в яку так необережно влїзли, — не образити короля, що на їх бажаннє ті собори визначив. Рутський з свого боку був вдоволений, що міг показно продемонструвати і перед католиками і перед православними унїатську єрархію, обряд, весь декорум в старій столицї Руси, що привикла так зневажливо ставитись до унїатської церкви, і з приємністю підчеркував прихильність до релїґійного порозуміння, яке показували на сходинах і стрічах православні.

В якім напрямі уступок від них бажали й сподївали ся католицько-унїатські круги, про се дає понятє проєкт формули обєднання, що переховав ся припадком в актах львівського брацтва з датою 1629 р., без усяких близших пояснень — принесений може з львівського собору брацькими делєґатами ²²).

Наука про походженнє св. Духа признаєть ся за нейтральну (άδιάφορον): люди грецького обряду держать ся своєї формули, латинники своєї, і одни одних не мають докоряти за єресь на тім пунктї. Православні мають прийняти доґмат про чистилище, але вільно їм при тім вірити або не вірити в очищеннє огнем; мають теж вірити в блаженство праведних душ перед страшним судом. Латинники не мають відмовляти правосильности таїнствам Східньої Церкви й її єрархії. Русь має признавати першинство папи і його зверхність над церквою. Зверхність царгородського патріарха над руською церквою зістаєть ся в силї, але під умовою, щоб кождий новий патріарх виказав ся перед польським правительством, що він правильно вибраний і правовірний — на доказ того має прислати своє credo.

В сумі, як бачимо, се недалеко відходило від того, що Кисїль чув в Київі від єрархів, як можливу формулу порозуміння. Найбільш конкретна була ріжниця в поглядах на відносини до папи і патріарха.

Умови патріаршої зверхности, поставлені з унїатської сторони, ставили зверхність сю під великим знаком запитання і, очевидно, служили тільки вступом до властивої пропозиції — заміни царгородської зверхности осібним патріархатом Польсько-литовської держави для православних і унїатів разом. Сю ідею розвивав Смотрицький в своїм „Паренезісї”. Поза тим, коли-б не можна було перевести обєднання православних з унїатами іn соrроrе, як церкви й церкви, то унїати бажали властиво певної релїґійної толєранції; аби на унїю не було переслїдовання там, де православні мали перевагу (на території козацьких впливів) і вільно було кождому переходити на унїю без перешкоди від православної єрархії ²³). Се, очевидно, готова була їм признати православна єрархія; тільки се їй не удалось, через опозіцію громадянства.

Дата добавления: 2015-07-18