XIII. Кілька загальних завважень.

ТРАДИЦІЙНИЙ ПОГЛЯД НА ХМЕЛЬНИЧЧИНУ ЯК ЦІЛІСТЬ, “ВИЗВОЛЕННЄ” І ВІДНОВЛЕННЄ ПРАВ, “БОРОТЬБА ЗА ВІРУ”, ІДЕЯ ВСЕНАРОДНОСТИ, ПОЛЄМІКА НА СІМ ҐРУНТІ І ПРОБИ ХАРАКТЕРИСТИКИ КЛЯСОВОЇ ФІЗІОНОМІЇ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Й ЙОГО БЛИЗШОГО ОКРУЖЕННЯ, ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ АСПЕКТ, ІДЕАЛІЗАЦІЯ І ПРОТЕСТИ ПРОТИВ НЕЇ, КУЛІШЕВІ ПАНЕҐІРИКИ І ЗАСУДЖЕННЯ, АНТОНОВИЧЕВА АПОЛЬОҐІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Переглянувши детально документальний матеріял, мушу дати деякі загальні підсумки. Тим більше, що на протязі моєї наукової праці мені кілька разів доводилося давати загальну характеристику Хмельниччини, як у загальних курсах, так і в ріжних принагідних статтях ¹), і тепер проробивши її на підставі більшого ніж коли небудь перед тим джерелового матеріялу, мушу я здати справу, в чім я стою при давніших моїх висновках, а в чім від них відступаю, або вношу якісь поправки, аби принаймні даю новішу редакцію своїм давнішим тезам.

Перше питаннє тут-наскільки Хмельниччина як епоха була суцільна, плянова, конструкційна?

Стара українська традиція розглядаючи її як вихідний момент, як базу, а далі — як санкцію пізнішого ладу Гетьманщини, що з неї мовляв виріс, або як ту норму, котрою сей пізніший лад повинен був нормуватися, схильна була трактувати Хмельниччину як щось монолітне, одноцільне, утворене волею і замислом “батька вільности, героя Богдана”, як його назвав Сковорода. В сім завсіди акцентувалася історична місія і значіннє Богдана і його епохи — він “визволив” Україну з неволі, за поміччю Москви, і положив початок її “вільному життю” під ласкавою опікою Російського царства.

Момент конструкційний при тім відходив на другий плян, бо Україна під проводом Богдана боролася за свої старі права і за офіціяльними виразами козацьких деклярацій — “надані від святої памяти князів руських і королів польських”. Вона не потрібувала творити нових форм свого життя — вони лежали позаду, були вже дані.

На перший плян при тім — згідно з традиційною політикою і українською і московською -висувалася боротьба за віру і церкву. Орґанізація козацької держави, утвореннє нових соціяльних відносин, нової української держави — се не трактувалось: або іґнорувалось або не помічалось — тому що Богданове діло розглядалося в аспекті визволення, реституції українського життя, поневоленого шляхетською, католицькою Польщею. Се життє вже було, кажу дане, воно істнувало перед тим і тільки визволялось. Вся увага зосереджувалася на тім визволенню, на боротьбі за вільність, що вів “Український нарід” “козако-руський” під проводом великого гетьмана, і при тім вільність реліґійна — визволеннє з підрядної, упослідженої ролі православних верств, завсіди являлось найбільш конкретною і яскравою катеґорією сього визволення, його маніфестацією. Зненавиджена унія зникла, православна, церква стала пануючою; православні пани, протектори церкви православної, освіти і книжности заступили місце Ляхів-се ті здобутки, які найбільш реально мислились і підчеркувались тими соціяльними верхами, що творили опінію, традицію.

Відповідно до того, чи аспект був більш церковний, чи більш шляхетський (козацько-старшинський), в сій боротьбі сторона церковна, реліґійні утиски польських часів і православні тріумфи і досягнення всупереч їм, — процвітаннє української єрархії під царською опікою, підчеркувались або більше або менше. Але в однім і в другім випадку визволеннє мислилося всенароднім. Боротьба йшла за визволеннє всього народу. Тільки в уявленню одних він боровся під проводом церкви, а козаччина була лицарями віри руської православної. У других руська віра була атрибутом козацького лицарства, а вага лежала в козацтві-в тім що козаки втілювали ідеали народні- свободи, рівноправности і т. д., і визволеннє віри входило в комплєкс понять загального визволення. “Нарід Руський” мислився як нарід козацький — так як у Поляків нарід репрезентувала шляхта, і мислилася як нарід польський; без сумніву, українська старшина перейняла сей аспект в значній мірі від шляхти бо ж і вона була такою самою привілєґіованою воєнно-служебною верствою і хотіла нею бути, і для неї кінець кінцем виходило на одно: або весь нарід боровся разом з козаками, під їх проводом, або козаки боролися за весь нарід за його вільности.

Всенародня боротьба за визволеннє, і на чолі його Богдан, найкращий син Українського народу і найкращий репрезентант сього всенароднього характера козацтва, всенародній герой, свободитель України, що віддав своє життє свому завданню визволення, і так чи инакше його здійснив, — така традиційна концепція старшини, від неї потім перейнята українською інтеліґенцією.

Визволеннє не було осягнене в повній мірі кількісно- що не цілу Україну, визволеннє якісне-що Богдан не зміг в повній мірі заґаратувати свободу народові, і вона підпала новим обмеженням з боку московської бюрократії. Се залежало чи від неприхильних обставин, чи від лукавства ворогів. Але в тім не було сумніву, що Богдан був борцем за весь нарід, і се була всенародня боротьба. Український нарід під проводом козацтва, і свого героя Богдана боровся против польського насильства, против польського панства, католицької інтриґи і т. д. В сім зміст доби-й її суцільність.

Коли робилися завваження (з польської сторони насамперед, але із великоруської також), що кінець кінцем козацтво боролось не за всенародні інтереси, а за свої клясові козацькі права, і Богдан був репрезентантом і провідником козацтва як кляси, а не всього народу, се сприймалось як замах, як атентат на історичну ролю і козацтва і Хмельницького, і на ідеольоґічний зміст української історії — історичну ролю Українського народу. В відповідь на такі завваження Костомаров писав в 1860 рр.: “Треба розуміти не так, що козаки бунтувались і маскувались народніми інтересами, а так що против польських панів — шляхти підіймався нарід, і ся опозиційна маса називала себе козаками”. “Козацтво дійсно концентрувало в собі народню думку і життєві потреби народу, доки завданнєм народу було визволеннє від Польщі” (тільки потім стало розминатися з народніми бажаннями коли під проводом шляхти стало орґанізуватися на польський взір) ²). І пізніше в полєміці з Кулішем він заявляв: “Д-ій Куліш виступив проти істориків які вважали козаків за нарід взагалі — в противставленню вищим клясам, що відірвалися від народу. Але нігди правди діти, коли воно так і справді було. Козаки в юридичнім розумінню означали стан воєнний, землеволодільчий, свобідний від податків і обовязків, які падали на не — козаків, мужиків або посполитих, але в поглядах народу “козак” значило свобідну людину, якою хотілося бути кожному. Але і як стан козаки були не малі числом, і завсіди грали ролю двигуна політичних інтересів свого краю; тому Малоросія звалася козацьким краєм, а її нарід-народом козацьким” ³).

Найвиразніш попробував схарактеризувати клясову фізіономію Хмельницького пок. Буцинский: він трактував його як польського поміщика і кріпостника, капризом долі занесеного в ряди козацької демократії, але вірного шляхетським ідеалам під козацькими корогвами ⁴). Антонович в своїй рецензії підчеркнув перебільшення і голословности його характеристик, але в повній мірі признав теж клясову фізіономію Богдана і його товаришів.

“Дійсно Хмельницький не уявляв собі иншого громадського ладу поза тим в якім виріс і оден тільки й знав. Дійсно він хотів такого укладу, щоб позбувшися спольщеної шляхти і реліґійного утиску — заховавши тільки залежність від короля, можна б було сотворити з козаччини, а особливо з старшини якусь своєрідну, нову, тубільну шляхту. Все се правда, але сі прикмети не залежали ні трохи від індивідуального характера і персональних інтересів Богдана, а виявляють тільки слабу міру інтелєктуального і громадського розвитку, що на жаль була прикметою всього українського народу того часу. За часів Хмельницького всі хоч трохи замітні своєю освітою люде, добиваючись самостійности (самобытности) розуміли під нею польські державні форми- тільки з національними елєментами. Се залежало не від того, що польський устрій був добрий і корисний для Українського народу, а тому, що взірці кращого устрою не були відомі Українцям, (вони їх не бачили) ні у себе ні поза собою, а нарід Український не стояв на такім рівені розвитку, коли критикою і інтелєктуальною роботою відкидаються вироблені історією форми й творяться кращі. Правда, можна вказати, що в народніх масах видніє інстинкт — неясний потяг до поступовіших, демократичніших форм життя, — але ж на самім інстинкті, не усвідомленім культурою, не здатнім ні сформуватися в виразні громадські норми, ані навіть сформулувати свої побажання, не може вирости ніяка політична форма громадського побуту. Серед товаришів Хмельницького і в часах безпосереднє наступних серед козацької старшини було чимало людей таких, що стояли на демократичнім, народнім становищу, але всі вони були знищені-наслідком недостатньої громадської підготовки самого народу. Не знайшовши ні виразної формули своїх побажань, ані вмівши згуртуватися для їx здійснення, вони або згинули в хаотичній, безплодній боротьбі, як М. Пушкар, або Ів. Попович, або ставали демаґоґами й експльоатували нарід для власної користи як Бруховецький. При неможливости спертися на некультурну масу, не дивниця, що більшість козацьких провідників іде лекшою і принаймні їм самим яснішою дорогою: добиваються автономії і засвоюють собі, з більшими чи меншими поправками єдиний їм відомий громадський лад — лад польський. З сього погляду Хмельницький був тільки одним з богатьох синів свого часу і своєї суспільности, і думаємо — не можна вважати його персональною виною те, що було результатом культурної нерозвинености маси, на чолі котрої доля поставила його. Колиб можна було припустити в нім якісь надприродні здібности, такі щоб дали йому змогу зрозуміти або вимислити такі політичні ідеали, які ані снилися його окруженню, то він однаково не здійснив би нічого замітного для їx реалізації: лишився б одиноким і незрозумілим для сучасників, і не вийшов би на провідні позиції. Ми думаємо, що провідник кожного народнього руху тільки дає вираз тим переконанням, тому моральному капіталові, яким володіє маса, і він ні сам не може піти далі тої міри, в якій підготовлена маса, ні — тим менше — її не може повести” ⁵).

Як бачимо, вигороджуючи Хмельницького від персональної відповідальности, в виразах можливо мягких, супроти грубих атак Буцинского, Антонович все таки досить виразно відділяв Хмельницького і його товаришів, взявши їх за одну скобку, як компанію виховану в польських шляхетських ідеалах, від демократично настроєних народніх мас, і се був, можна сказати загальний погляд київської школи, що працювала під рукою Антоновича. Наведу для його ілюстрації відзив початкуючого тоді ще тільки Ор. Левицького, з його дісертації 1875 р.:

“Саме козацтво з його становою залежністю, з виключними правами і вільностями, одним словом таке яким ставилося в статтях Хмельницького, не відповідало народнім вимогам. Нарід любив козацтво, звязуючи з ним ідеї свободи і незалежности, але розумів його тільки як певне становище для всіх, а зовсім не виключний стан (сословіе). Нарід сам весь поголовно хотів стати козаками, але з ним в сім разі повторялася та сама сумна історія: коли тільки козакам удавалося, спираючися на народню масу зломити за її поміччю якісь некористні для них обставини зараз виявляли тенденцію замкнутися в окремім стані (сословіи), захопити до своїх рук певні права — не допускаючи до участи в них народу і взагалі полишаючи свого вірного союзника його власній долі. Так було гень перед Хмельниччиною, так сталось і за його часу. Визволеннє України переведено з участю всього Українського народу і підчас боротьби з Польщею всі були рівними козаками, а як тільки боротьба пройшла, так для козаків складається реєстр. Всі хто війшли туди, становлять дуже шановну клясу (сословіе), з широкими правами і привілєґіями, а хто не війшов — виключаються з козацького стану, позбавляються всіх звязаних з ним прав і мусять перейти до простого хліборобського стану “посполитих”, а сьому станові на долю не випадає вже ніяких прав, крім персональної свободи, тільки самі обовязки... Нарід довго не хоче миритися з своїм становищем. З — початку терпить тільки тому, що ще ніхто серіозно не береться до пильнування відносин за нормою уставленою статтями Хмельницького. Проби його самого, зроблені для провірки реєстрів і розмежування козаків і посполитих, викликали небезпечні рухи серед народу, і здається такі проби облишено. Але нарід зносив своє пониженнє дуже прикро, і кожен рух звернений против гетьмана і старшини міг знайти серед нього велике спочуттє і підтримку” ⁶).

В сім напрямі мусіла піти й дальша історична праця, з тим як соціяльно- історичний аналіз розвиваючися в сих десятилітях, на переломі XIX і XX ст. показував все ясніш, що козацтво було не тільки узброєним українським народом, але також і соціяльною верствою, з усіми прикметами й тенденціями її — з боротьбою за соціяльні привілєґії з иншими верствами, конкуренцією і змаганнями до провідної ролі. При тім ближче дослідженнє соціяльних відносин XVIII в. ще й розколювало сю соціяльну верству на дві клясові групи-на рядове козацтво і старшину, між якими теж виявлялася завзята соціяльно-економічна боротьба, суперечність клясових чи ґрупових інтересів.

Але з другого боку — наростав українсько-державницький аспект. В сім аспекті козацтво, чи навіть козацька старшина се було не просте “сословие” Російської держави, що силкувалось як найбільше урвати й закріпити за собою соціяльно — економічних вигід; ні, се була керівна державна верства, що в своїх власних інтересах, як верства командна, мусіла дбати про інтереси всеї держави як цілости, її національно -культурне і економічне добро, пильнувати добробути инших верств — підтримуючи свій престиж представниці загальних, всенародніх інтересів. Коли скажім пок. Ол. М. Лазаревський висував еґоїстично клясову, експльоататорську політику старшини, то цілий ряд критиків його праць, і дослідників українського життя взагалі нагадували про потребу рахуватися і з культурно-національними, державницькими, патріотичними мотивами її діяльности. Сі критерії мусіли бути приложені, очевидно, і до провідників Хмельниччини, і перед усім до самого Хмельницького. Як представники козацтва, як члени козацької старшинської верстви розуміли свою ролю? наскільки в своїй діяльности водилися вони своїми клясовими інтересами — наскільки свідомо фундували українську аристократичну верству? Чи оглядалась і наскільки оглядалася при тім на інтереси всенародні, державні, політичної незалежности і національної автономности українського народу? А з тим Хмельниччина — чи се бодай хоч у якійсь мірі національна епопея, якою вона малювалася на протягу століть українській старшині, українській інтеліґенції і навіть народнім масам? як формулувала се апокрифічна дума про смерть Хмельницького ⁷).

Тим і сталась по всьому світі страшенная козацькая сила,

що у всіх у вас, панове молодці, була воля й дума єдина.

Ся популярна формула підроблена- але взяти автентичні думи про Хмельниччину, що вважалися, ще й досі вважаються витвором народньої творчости, виявом народнього історичного світогляду.

Їх ідеалізація Хмельниччини має під собою щось реально-історичне, чи се тільки “корчемний хмель”, як його атестував Куліш, апольоґія канібальства, і вся Хмельниччина — оден руйнацький вибух темних соціяльних сил, викликаний купкою еґоїстів- авантуристів, котрім народні маси послужили тільки знаряддям, “гарматним мясом”, обдуреним свободолюбними і демаґоґічними гаслами, а в результаті-руїна України, занепад культурного життя, тяжке поневоленнє народніх мас сею самою старшиною — як представляли се ріжні польські письменники, в російській історіоґрафії Буцинский, а у нас Куліш і т. д.

Куліш навіть тоді як ще признавав козацьку верству вповні позитивним явищем з погляду національного і культурного-великою творчою і охорончою силу, для котрої добичництво було тільки засобом, а національний обовязок був метою і реліґією ⁸), — до Хмельницького ставився неприязно, — ставив йому в рахунок, що він повернув Україну в пустиню, припинив успіхи культури й освіти, і т. д. В останній же періоді своєї творчости — роздратований тим, що українське громадянство рішучо відверталось від його зусиль розвінчати разом і Козаччину, і Хмельницького, і українську історіоґрафію, що не одрікалася Козаччини, він, у своїм “Дзвоні” (1892) перейшов навіть шляхетських лихословів XVII в. — Єрлича і всіх йому подібних:

Богдане, зраднику і патріярху зради.

Цураєшся й на тім, як на сім світі правди.

На лоні в Сатани з Іудою єхидним

Сидиш ти, псе, мов брат єхида з братом рідним.

Бо з-малку в Мокрського лукавити навчався,

І єзуїтської зрадливости набрався.

Вподобали тебе писаки суєслові

І їx читателі, буяки безголові.

Що Польщу до-гори ногами й Русь поставив.

По всіх шинках ножі та пожари прославив.

Колиб єси до нас, пекельнику, вернувся,

Увесь би мотлох знов по Руси стрепенувся.

Гострили б скрізь ножі на громадян заможних,

І славославили б тебе в піснях безбожних.

А вчена Татарва, без домислу писаки,

В імя народности, брехали б як собаки.

Та вже не вернеться до нас лиха година:

Устала з попелів руїна-Україна.

Москва нас підняла потужною рукою, —

Не знюхаються вже Паливоди з Ордою.

На брехні ж Татарви ученої-сліпої

Озвалася струна поезії святої.

Як гайдамак — писак почезне міркування,

Постане у віках грядущих дивування:

Що над таким добром письмацтво працювало,

Правдивих земляків собаками цькувало!

Українські історики відповіли на сі інвективи устами Антоновича, кілька років пізніш, у 250 — літє великого повстання:

“Зістаючись на історичнім грунті, треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупив громадські змагання міліонової маси і зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженнєм духових і інтелєктуальних сил — що довело його до перевтоми, вживаючи теперішнього виразу, і прискорило кінець великого патріота”.

Дата добавления: 2015-07-18