Примітки. 1) Виїхав від Ракоція 22

¹) Виїхав від Ракоція 22. XII.-Trans. II c. 259.

²) Архив III. VI с. 375-6, підпис: Serenissimae maiestetis vestrae regiae amicus intimus obsequiisque paratus Bohdan Chmielnicki dux Cohor. Zaporovianae. Лист очевидно також попав в польські руки і був переданий Москві, бо опинився в актах Посольського Приказу. Мабуть се про нього оповідав гетьманові Бутурлин, що 17 лютого (с. с.) зловлено післанця шведського короля, що їхав від Хмельницького з його листом до короля на Слуцьк, i приведено його до литовського гетьмана Сопіги до Берестя-так Сопіга оповідав московському післанцеві. Акты Ю. З. Р. III. с. 572.

³) День його приїзду до Чигрина Кубаля виводить на 26 січня н. с. (с. 190) але мені здається, що приїхав він трохи скорше: 22-24-го.

⁴) Weil aber der Feldherr sehr privat und schlecht Iebet, auch in derselben Stuben da er Audience giebet, isset, schälflet und seine ganze Familie um sich leidet...

⁵) und wass zur Conservation ihres Statss gereichen könte.

⁶) Одначе листа з Ґаршовеном Велінґ мабуть таки передав-того самого, з 17 (27), що згадує на початку своєї реляції.

⁷) Очевидно помилка, не знати чи має бути 30 тис., так як стояло в інструкції (вище с. 1285) чи инша цифра.

⁸) in ihre Reusische Sprache-с. 204.

⁹) Очевидно мова про посольство Лопухина; цікаво порівняти його звідомленнє з переговорів з гетьманом з інформацією Виговського.

¹⁰) es wehre dan dass ew. konigl. mtt. ihnen cedirte das jus totius Ukrainae Antiquae, vel Roxolaniae-da der Griegische glaube gewesen und die sprache noch ist-biss an die Weixel, damit sie dasselbe behielten, wass sie mit ihrem schwerdt gewonnen, und verlachet werden würden, wen sie nit vindicirten bey itziger gelegenheit, wass die ihrigen verlohren und ihnen mit unrecht ist genommen worden- c. 205. Се місце, взагалі дуже інтересне, між иншим показує, що в сім часі, під впливом відродженої національної і політичної свідомости, поняттє “України” починало вже набирати того національного означення всеї етноґрафічної української території, якого воно набрало цілком виразно аж в наших часах.

¹¹) Велінґ пише-hauptmann, hauptleute.

¹²) “Гетьмана” Велінґ в своїй реляції пише з великої літери як пануючу особу, хоч у друкованім не витримано сеї правописи.

¹³) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 201-7, лист без дати і місця написання.

¹⁴) De rebus a Carolo Gustavo gestis, c. 273.

¹⁵) Переклад Молчановського на с. 295-6.

¹⁶) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 309, переклад на с. 315.

¹⁷) Архив III. VI с. 193.

¹⁸) Акты Ю. З. Р. III с. 572.

¹⁹) Архив III. VI с. 208.

²⁰) novum statum.

²¹) Можливо, що се натяк на непогодженнє претензій козаків і Ракоція на українські провінції Польщі.

²²) Розуміється мабуть австрійське посередництво.

²³) Архив с. 207-9.

ПОЛЬСЬКІ ПОСОЛЬСТВА-ПІСЛАНЕЦЬ КОРОЛЕВИ СЛОНЄВСЬКИЙ, КОРОЛІВСЬКИЙ ПОСОЛ БЄНЬОВСКИЙ-ЙОГО ІНСТРУКЦІЯ, СПРИЯТЛИВА СИТУАЦІЯ І ВАЖНЕ ЗНАЧІННЄ МІСІЇ. ПОСОЛЬСТВО ДО ХАНА-РОМАШКЕВИЧА, ДО ПОРТИ-ЯСКУЛЬСКОГО, ДО ЦАРЯ-БОНКОВСКОГО.

Тим часом гетьмана атакувала рядом посольств польська сторона-безпосереднє своїми власними і через ріжних своїх посередників. Чи переривалися взагалі вони хоч на мент, не можемо судити, бо не можемо покладатись на повноту наших відомостей; але ясно, що відомости про наступ козаків разом з Ракоцієм розворушили наново польські круги і дали притоку до довгого ряду дипльоматичних кроків в козацький бік.

Звісний нам “континуатор переговорів” воєвода Ян Лєщиньский при кінці січня вислав нове посланіє до Виговського, виправдуючися з довгої перерви в кореспонденції -вимовлявся своїм здоровлєм, що вимагало заграничного лікування, і надіями на те що виленська комісія полагодить також і козацьку справу. Приймаючи вісти про козацьку поміч вислану Ракоцієві за симптом того, що козаки не почувають себе задоволеними, він пропонував свої послуги гетьманові і війську Запорізькому ¹).

Королева задумала повторити торішній експеримент, що проголошений був таким чудодійним: вислала свого персонального післанця до Чигрина, мабуть не так до гетьмана, як до його дружини. Подробиць не знаємо, але з згадки цісарського посла, що посол королеви був у Чигрині перед приїздом цісарців, себто в місяці лютім, і потім приїхав у друге разом з послом від короля, вже за побуту австрійського посольства ²), треба думати, що сей королевин післанець, Слонєвский, був прийнятий чемно. Тому й був потім приданий до офіціяльної місії (Бєньовского), в надії що се зможе улекшити її роботу. Мабуть гетьманський двір знову не пожалував висловів незвичайної утіхи з такого вияву ласки і уваги з боку королеви.

Офіціяльну місію доручено писареві луцькому Станиславові Бєньовскому, особистому знайомому Виговських і Тетері що придбав репутацію зручного дипльомата і зробив швидку карєру на сих переговорах з козаками.

Формально йому наказано вияснити гетьманові, що Ракоцій не мав ніяких оправданих причин зачинати війну з Польщею, і військо Запорізьке не повинно йому помагати. Але головним ділом йому доручено було шукати порозуміння, чи то “успокоєння” як висловляється інструкція, з гетьманом і старшиною, на основах соймової ухвали 1655 року.

“Працювати треба в двох напрямах. Перше-вибити з голови Хмельницькому і війську Запорізькому, що ті їх манєври і переходи від протекції одного (монарха) до другого, ніби то здаються доцільним для заховання окремішности ³), але в дійсности се тільки тінь і видимість.

“Спочатку мав союз з Татарами, але прийшло до того, що ті воліли погодитися з королем і Річпосполитою, а від нього відступити. І торішньої угоди вони з ним ніколи б не вчинили, якби не прийшло гаряче писаннє від короля до хана-аби він перетягнув Хмельницького в наш бік.

“Пішов Хмельницький до Москви-але чи й та не жалує також згоди з ними? Нехай Хмельницький уважає, як його Москва трактує, коли не хотіла його послів допустити до наших послів у Вильні. Коли Москвитянин через відірваннє провінцій претендує на Україну, чи можна думати, що він не взяв би, козаків у ярмо, як би одержав (Україну)? Тільки того ніколи не буде! ⁴).

“Нарешті бере Хмельницький останню протекцію-Ракоція, на такий випадок коли б ми помирилися з Москвою. Але нехай поміркує, що Ракоцій міг би мати успіх над нами тільки зразу, поки ми не замирилися з иншими сторонами. Але чи може він видерти від Москвитина і у Шведів, що ті забрали? Виходить, що не може! А здобувши (лише) кілька воєводств, мусів би він шукати фортуни на Україні, а значить-сідлати козаків. Бо без України не маючи ані Великопольщі, ні Прусії, ні Литви він не міг би боронитись. Значить-руїна козакам!

“Чи ж не краще порозумітися з справжнім паном, себто королем і Річпосполитою, що мають право (до козаків) і обєднати (на ново) се тіло? Не для уданого тільки спокою і не для фортун-але щоб триматися трівко і на вік, коли даються їм щирі, найкращі умови-як то Річпосполита поступила їм у своїй інструкції, що має під печатю Річипосполитої п. воєвода чернигівський ⁵), і в. м. то читав єси. Як пчола в квітках мід, так він може в тім найти ґрунтовне заспокоєннє і задоволеннє війська Запорозького, коли поставиться розважно і розумно.

“Взагалі всю увагу звернути треба на те, аби показати йому (Хмельницькому), що з ніким він не може договоритися краще й ґрунтовніше, як з королем і Річ., бо по замиренню з ними лекше піде з всіми иншими.

“Насамперед-Шведи вже серйозно заходяться коло замирення. Коли б прийшло на замиреннє з ними на справедливих і почесних умовах, а з козаками теж стала згода,-тоді Москва, що має тепер (тільки) перемирє до сойму, побачивши, що ми і з Шведами погодились, і з козаками,-мусіла б сама шукати згоди з нами. Тоді й ми замиримося з ними не инакше як на справедливих умовах, і замиривши Річпосп. з усіх сторін в нічім не порушимо вільної елєкції ⁶).

“А коли Хмельницькому так дуже лежить на серці приязнь з Ракоцієм, чи не краще мати її в спокою і лишити все инше на волю божу? Бо коли його веде до того союзу даремний страх, що ми замирившися з иншими державами обернемо нашу зброю на козаків-то сього нема в замірах Річипосполитої і короля. Навпаки, і нам і Хмельницькому з козаками почесніше і корисніше саме тепер замиритись!

“Взагалі все вести до того, щоб він (Хмельницький) запевнився в ласці короля і Річипосполитої і з нами замиривсь, а помочи против нас нікому не давав-бо князь семигородський не має ніяких причин до війни, як видко з наведеного вище”.

Важно, аби се замиреннє з козаками наступило до сойму, що мав трактувати питаннє про вибір царя на польського короля. Сойм міг би тоді з легким серцем відкинути московські жадання, що зводяться до альтернативи: або відступленнє України, або вибір царя на польський престіл. А перше значить поневоленнє козаків, друге- поневоленнє всіх мешканців Річипосполитої. Козаки повинні помогти Полякам відкинути й одно й друге.

Коли Хмельницький почуває себе звязаним даною цареві присягою, нехай принаймні зістанеться нейтральним: нехай не помагає Полякам на Москву, ні Москві на Поляків. Союз свій з Ракоцієм нехай трактує як союз дефензивний-бо Ракоцій не має причини до зачіпної війни. З Шведами також може бути згода, але передумова для того всього-замиреннє з козаками ⁷).

Все се виглядає, розуміється, дуже наївно. Арґументувати Хмельницькому, що він повинен помогти Річипосполитій поратися з своїми неприятелями,-коли вся політика козацька зміряла власне до того, щоб можливо заплутати Польщу в заграничні війни. Настоювати на тім, щоб військо Запорізьке як найскорше хапалося умов запропонованих соймовою коміссією 1655 р.-коли протягом півроку, що минуло з того часу, військо ні разу не заявило, що сі умови його вдоволяють. Домагатися щоб замиреннє сталось іще перед найближчим соймом-аби поставити московську дипльоматію в можливо некорисне становище, тим часом як тільки соймова конституція могла дати якусь певність новому договорові козаків з Польщею-як би вони вже таки на неї злакомилися!

За всім тим не можу погодитися з пок. Кубалею, ніби то посольство Бєньовского мало тільки маніфестаційне значіннє: “показати цареві, Порті й ханові, що Польща бажає згоди з козаками”, а реальних виглядів на успіх в тім часі не мало ніяких ⁸).

Справу трактовано серйозно, бо обставини дійсно більш ніж коли небудь змушували Польщу бажати замирення з козаками за всяку ціну. Завданнєм Бєньовского було перед усім, як показує інструкція-пошукати доріг до настроїв старшини: викликати в ній бажаннє порозуміння, відновити колишні звязки і нахили в польський бік. Як волинський шляхтич і земський писар він дійсно дуже добре знався на козацькій старшині, на її шляхетських елєментах спеціяльно, і знайшов до них дорогу. Визнався в дуже сприятливій ситуації, котру витворили московські претензії, боротьба партій за спадщину великого гетьмана, страх перед небезпекою будущого. Як побачимо далі (і се признає Кубаля), сам Бєньовский дуже оптимістично оцінював результати свого посольства, і так само двір, і дійсно-моральні успіхи його були значні, хоч ми, на жаль, і не маємо якогось фактичного звідомлення з його переговорів і розмов, без сумніву дуже цікавих.

Одночасно польський двір заходився зробити натиск на козаччину в сім напрямі через її союзників і протекторів-кримського хана і отоманський диван. До Криму приблизно одночасно з Бєньовским вислано звісного нам аґента Ромашкевича. Йому доручалось повідомити хана про успіхи Поляків в війні з Шведами і про результати виленської комісії: уложено перемирє, але до згоди не можна було прийти через всякі вимоги Москви, бо цар жадав або відступлення частини Литви і цілої України- або польської корони для себе. Такі високі претензії піддає йому союз з козаками. Доконче потрібно відвести козаків від сього союзу, щоб збити Москві її пиху або приборкати її зброєю, і нема на те иншого способу, тільки щоб хан, як протектор і союзник козацький, котрому козаки завдячують, “що тільки мають щастя”, примусив їх до того, щоб вони задоволилися Зборівськими пактами і замирилися з Поляками на сих умовах, подиктованих покійним ханом і нині ще живим візирем. Поляки щиро прагнуть згоди з козаками, вони навіть готові ще більше позволити Хмельницькому і Виговському-аби тільки була щира згода, шляхта вернулася на Україну, пани мешкали в своїх маєтностях. “Тоді б хан й м. скоро б погодився з козаками, а ми заспокоїли Москву”.

“Але Москва так удає, що ніхто не може замирити козаків з нами, тільки вона, бо вони сприсяглися оден одного не відступати. А се противне повазі хана й. м., бо козаки завдячують всі свої успіхи покійному ханові.

“І то треба сказати, що шляхта в. кн. Литовського, і та що має маєтности на Україні, з огляду що козаки з Москвою тримають ті маєтности, може повірити запевненням Москви, що (тільки) вона може повернути їй маєтности на Україні. Тому стане на соймі натискати, щоб ми доконче помирилися з Москвою” (себто вибрали царя королем польським).

“Тому хан мусить або відвести козаків від Москви, або принаймні добитись від них нейтральности, а тоді Поляки-особливо якби ще замирилися з Шведами, дали б собі раду з Москвою”.

На думку короля для сього могли б бути такі способи:

Оден-се щоб хан і Отоманська Порта вислали послів до Хмельницького і загрозили йому, як що він далі схоче триматися з Москвою против Поляків.

Другий-рекомендований королеві самим ханом-щоб Поляки замирилися з Шведами, а хан добивсь у султана наказу обом господарям, щоб вони разом з частиною Орди пішли на Москву, коли Поляки підуть туди походом. Друга б частина Орди тим часом сама чи з господарями “стала над козаками”, щоб вони не сміли вийти з дому- ні Поляків воювати ні Москві помагати.

На Ракоція також добитись від султана наказу, щоб він не помагав ні Шведам, ні козакам, ні Москві против Поляків. А хан щоб на всяк випадок ладився на весну в похід.

Тим способом Польща і Крим могли б зломити своїх ворогів.

До сього було потім наздогін додано ще інструкції. Ракоцій таки вибирається походом на Польщу, в союзі з козаками і господарями. Тому треба, щоб пограничні баші наступили на їx краї, а хан щоб став зараз з Ордою над козаками, і коли б вони хотіли рушити на Польщу, щоб Татари воювали Україну. Иншу частину Орди нехай хан виправить на Семигород і на оба господарства ⁹).

Такі самі побажання виправлено безпосереднє до султана, з звісним нам стражником коронним Мар. Яскульским ¹⁰). Він мав насамперед рішучо заперечити те що говорили в Царгороді попередньому послові Бєньовскому: що Поляки своїми насильствами привели козаків до того, що вони піддалися (“присягу вчинили”) Отоманській Порті. Дійсною причиною їx повстань було те що король в інтересах Порти забороняв козакам ходити на море. Хоча хан старався замирити козаків з Польщею, і Поляки щиро того бажали, козаки ухилялись від сього замирення і піддалися Москві. А тепер коли й Москва йде на замиреннє з Польщею, Хмельницький укладає нову ліґу з обома господарями, з князем семигородським і з королем шведським. Король просить отоманський уряд вглянути в сю ситуацію і своїми впливами і силами розбити сю ліґу-небезпечну не тільки для Польщі, але й для Порти. Бо коли притиснена стількома ворогами Польща буде примушена сповнити домаганнє царя і вибере його своїм королем, чи се користно буде для Порти мати такого сильного сусіда грецької віри, маючи під своїм пануваннєм стільки Греків (взагалі православних), котрі б тоді потягли під панованнє московського царя? Порта не тільки з огляду на свій договір з Польщею, що нарушується тепер виступом її васалів, але і з огляду на власний інтерес мусить розірвати згадану ліґу. Вона повинна написати до Хмельницького і порадити йому замиритися з Польщею, тому що Порті напевно відомо, як щиро бажає король польський і Річпосполита жити в згоді з козаками. Вона повинна стримати князя семигородського і господарів від війни з Польщею. Найкраще се може зробити через хана і башів сілістрійського і будинського (буда-пештського)-нехай їм се доручить. Найкраще буде як хан з башами спільно одною частиною Орди звяжуть козаків, а другою нападуть на князя семигородського (і господарів), якби він пішов на Польщу.

“Одначе король і Річпосполита не бажають ніякої офензиви ні против князя семигородського ні против Хмельницького ні господарів. Хочуть тільки оборони від їх нападу-аби вони не перешкоджали заспокоєнню Річипосполитої і не давали причини до нової війни. Коли ні козаки ні згадані “колліґати” не будуть мішатись (до війни з Шведами і Москвою), Річпосполита за поміччю божою і приязнею Порти і хана зможе прийти до замирення з ними. Князеві семигородському теж може бути користнішим тримати приязнь з королем і Річп., ніж з ким иншим. І Хмельницькому нічого не може бути безпечніше як жити в згоді з тими, що найкраще можуть дотримати з ними згоди-себто з королем і Річп.”.

Післано також аґентів до господарів, і до царя. Інструкція послові до царя, підкоморію холмському Бонковскому датована 20 січня, але говорить про наступ Ракоція з козаками на Польщу ще не як про факт, а тільки як можливість. Посилаються перехоплені реляції шведських послів, висланих на двір Ракоція, аби переконати царя, що шведський король “зпрактикував Ракоція з козаками против панства й. к. м. (Польщі) і против царя, аби покладаючися на отоманську могутність Ракоцій воював з нами. На се Ракоцій і Хмельницький зложили собі обопільно присягу і коли не зимою ще, то певно на весну стануть з своїми військами в землях й. кор. м.”. З огляду, що на виленських переговорах московська сторона ґарантувала Польщі спокій також і з боку козаків, цар повинен тепер скоро післати своїх послів і розірвати такі замисли проти Польщі. А коли б Хмельницький і козаки від сих замислів не відступили, нехай цар велить своїм військам на них наступати, “як на неприятелів своїх і наших” ¹¹).

Дата добавления: 2015-07-18