Примітки. 2) Копія в збірці Русєцких ркп

¹) Акты Ю. З. Р. III с. 472-3 (перекладаю з деякими скороченнями).

²) Копія в збірці Русєцких ркп. 31 с. 149 і у Ґоліньского с. 154; Осол. 225 л. 419 і Staroż. І с. 337-8 стилістично де що відмінні і з датою 21 липня. Може виникнути питаннє, якого стилю ся дата: коли старого, то супліка могла бути післана справді Радивилові; але мало правдоподібно, щоб на такій архильояльности стояла старо-калєндарна дата. Що се Ґонсєвский одержав від духовенства супліку і переслав її королеві, маємо виразні звістки в сучаснім листуванню.

³) Се оповідає Єрлич під днем 2 серпня.

⁴) Акты Ю. З. Р III с. 481. Пор. в львівських вістях 31 липня: “Про литовське військо чутки з Паволочи, що вирубали Вишгород в 3 милях від Київа”-Осол. 225 л. 417 (вісти надруковані в Staroż, але без сього закінчення.

⁵) Новіше обробленнє сеї лєгенди в книзі проф. Мухина, Кіево-Братскій училищный монастырь, 1893 с. 280. Инша література й аналіз лєґенди у Смірнова с. 278 дд.

⁶) В звідомленню Старого.

⁷) “Розпись із обозу”, Commentarii, Єрлич. Млоцкий пише Сопізі 19 серпня: “Супліку митрополита і всіх Киян, вислану до литовського війська, посилаю в. м.; в застав узяв (з контексту виходить, що Радивил) черця старшого київської академії (czernca starszego academiey kijowskiej) на заруку того, що не зрадять; кривди їм ніякої велів не чинити і зараз далі рушив з військом”. В листі 25 серпня: “Питається князь й. м., що велить король робити з старшиною духовенства (z starszyną duchowenstwa).

⁸) Се підчеркують особливо Commentarii: “4 серпня кн. Януш війшов до міста через Золоті Ворота-славні тим, що ними доти входили тільки два королі-побідники (два Болеслави польські), і став табором під містом, між св. Софією й Печерським манастирем”-с. 119-120.

⁹) Сей дорогоцінний, єдиний в тім роді альбом Вестерфельда-не в цілости, а тільки в деякій частині очевидно, знайшовся в копіях споряджених в 1780-1790 р.р. для польського короля Станислава-Августа. в колєкціях петербурського Ермітажа, і був виданий з цінним коментарем І. Я. Смирновим в Трудах XIII (катеринославського) археольоґ. з'їзду (т. II, 1908). Де що заховалось і в ориґіналі, але не взято досі на певний облік. Аналіз переведений київськими археольоґами, виявив, що деякі з рисунків Вестерфельда мають вповні документальний, можна сказати-фотоґрафічний характер, инші допускають грубі зміни, які можна пояснити тільки тим, що тут комбінувався матеріял перших безпосередніх начерків при пізнішій перерисовці і компановці; деякі мають виразні фантастичні додатки, для надання обстанові улюблених виглядів руїн (зруйновані верхи, дерева що повиростали на мурах і под.). Підписи пороблені на сих копіях часто зовсім помилково і їх треба брати з усяким скептицизмом. Див. напр. аналіз переведений І. В. Моргилевським над видами св. Софії в його праці: Київська Софія в світлі нових спостережень, в збірнику “Київ та його околиця”, 1926.

¹⁰) Видана Смирновим тамже, табл. II № 1.

¹¹) Kiovios arcus fractos pharetrasque rebelles Radzivil en tradit, rex Casimire, tibi! “Луки” натякають на герб міста Київа-лук або арбалєт.

¹²) Найбільш звісна історія частини мощей св. Варвари, що Радивил казав собі дати старшині Михайлівського манастиря (де ті мощі лежали), і ті забрані Радивилом частини потім мандрували як святиня по ріжних православних манастирях (запись про се ігумена Михайлівського манастиря Софоновича, 1670 р. видана в Трудах київ. дух. акад. 1894, III, инші оповідання У Смирнова с. 289-90). Але на мощах, розуміється, діло не кінчилось; ріжні вістуни оповідали досить конкретно про памяткові церковні речи: дорогі євангелії, ліхтарі, ризи, і навіть дзвони, забрані Радивилом з київських манастирів (Польські справи моск. архива загр. справ, вісти 1651-2 рр.).

¹³) Служебник біскупа київського, приїхавши до польського обозу в 20-х днях серпня, доносив йому з Фастова 28 серпня: “Половину Київа литовське військо обернуло в попіл: згорів костел з кляштором оо. бернардинів; костел оо. домініканів і костел катедральний за ласкою божою цілі зістали. Манастирі й церкви майже всі пограбовані”.-Теки Нарушевича 145 с. 264.

Польський обозовий дневник, записуючи, під днем 3 вересня присилку з Київа, від митрополита, “добрих напоїв” гетьманові Потоцкому, оповідає що ті люде, які ті напої привезли, “богато оповідали про спаленнє і опустошеннє Київа, і яка велика здобич литовському військові дісталась як у грошах так і в инших річах рухомих-на міліони треба рахувати, бо у трьох тільки купців знайшлося 160 тис., а що ж у инших!-в серебрі, в клейнотах, котрих велика частина лишилась від пилявецької (здобичі)”-Staroż. І с. 292. Про суд визначений Радивилом над винними в бунтах, засуди і екзекуції тут же зараз згадує Коховский с. 282.

¹⁴) “Самовидець” Ракушка в таких рисах представляє київську окупацію: Радивил “Подолноє мЂсто немал пустоє застал, бо с козаками и мещане кієвскіє уступили суднами вниз ДнЂпра ку Переяславлю, Черкасам и к инним мЂстам коло ДнЂпра, где могли пройти байдаками и иними суднами... И поплюдровавши в КиєвЂ войско литовскоє потягнуло под БЂлую Церковь” (с. 27).

Кияне, що їx стрів недалеко московської границі путивльський вістун коло 12 серпня н. с., розповіли йому, що вони біжать з Київа вже десятий день, і при них прийшов до Київа литовський гетьман Радивил і з ним литовські люде кінні, а піші на човнах-рікою Дніпром. А полковники Матвій Гладкий, Горкуша, Антін з Черкасами розбіглися з Київа геть по ріжних городах. Міщане втікли до Печерського манастиря, а декотрі до инших городів, а решту в Київі побито, і тепер в Київі стоять литовські люде. А ті Кияне, що замкнулися в Печерськім манастирі, ті хочуть бити чолом Радивилові” (Пол. дела 1651 р. № l ч. 2-у Смирнова с. 285).

Міщанин київський Федор Боришпольченко, сполучаючи військове грабуваннє з результатами пожежі, так описував київську руїну в листі до білгородського воєводи, з місяця вересня: Безбожні єретики церкви божі попалили, а насамперед камяну соборну церкву Богородиці в місті (на Подолі)-пограбувавши весь скарб, ікони попалили і сама вона вигоріла-тільки стіни лишилися. А стояли вони три тижні, і Жиди й Ляхи (“жиди” очевидно кальвини) ставили своїх коней в церкві Пресвятої Богородиці, і по инших церквах теж було. Деревляних церков згоріло пять: Николи Доброго, Николи Набережського, Святого Василя, св. Пророка Ілії, св. Богоявлення в Братстві-тепла. А котрих, не спалили, ті всі спустошили: ікони дорогі окладні позабирали, а инші на тріски порубали. Дзвони з усіх церков забрано і на байдаки навантажено, але шість байдаків за божою ласкою козаки відбили. В монастирі Печерськім весь скарб теж забрали, і те паникадило, що православний цар прислав з Москви Пречистій Богородиці, нечестивий єретик велів узяти. І у св. Софії-де сам митрополит був, також увесь скарб забрали, і всякі церковні річи: ризи, сосуди, і всю церковну покрасу і образ св. Софії. І по всіх манастирях: в Межигорськім, у Николи Пустинського, Михайла Золотоверхого, св. Кирила, Михайла Видубецького-до решти поруйнували, спустошили і скарб забрали”. (Друк. у Соловйова, в першім вид., Х с. 255, в пізніших опущено).

Київський маґістрат після замирення, в листопаді 1651 р., подав таку заяву про “спустошеннє Київа за приходу Радивила з військом”:

“Під той час вигорів весь город з невеликими виїмками, поперше-камяна соборна церква пресв. Богородиці, ринок, крамниці, ратуш, бровари, комора з порохом, пекарні, важня, торгові ряди, двори ратушні, двори шляхетські, в церкві всі книги старосвіцькі, надання земель, автентичні привилеї, від котрих тільки потвердження зістались, і богато инших (документів); армата ратушна, порох, оливо, корогви, бубни, напитки всякі, віск, сало, меди, солод, вага: що забрано, а що погоріло”. “Всякі справи вікопомні і окраси міські разом з церковними річами погоріли”. (Бантиш-Каменського Источники І с. 37).

Тут, як бачимо, хоч глухо але досить виразно, крім шкід від огню говориться і про “забране”. Наведу ще пізніше оповіданнє одної німецької книжки, виданої в Ніренберзі 1672 р., під ініціялами невідомого автора: І. H. S., Summarisch-doch gründliche Beschreibung des Konigreiches Polen, in Sonderheit Podolien oder sog Ukraine, для ілюстрації того що говорилось про польсько-українські відносини: “Поляки здобувши Київ цілком його спустошили, визволили богато шляхти, а грецькі церкви козаків поруйнували, вивезли всі ікони срібрі й золоті, церковні річи й окраси, також і патріярха, що там мешкав”. Хмельницький же з сином і невісткою-господарівною волоською утікли за Дніпро (с. 52 дд.).

¹⁵) Staroż. І с. 339-40.

¹⁶) Annal. І с. 282-3. Костомаров переказав сю звістку з деякою артистичною інвенцією: “Оден безстрашний міщанин на Подолі перший запалив свій дім і все забудованнє та кинувся в огонь-він хотів спастися під ганебної екзекуції” (с. 454)

¹⁷) Staroż. І с. 349, Самовидець с. 28: “Того ж часу и Любеч зоставал з жолнЂрами в облеженю от козаковъ, аж росказання зайшло от гетмана Хмельницкого, жебы отступили от Любеча”. Кисіль в пізнішій реляції, 8 жовтня, говорить про задніпрянське військо, “котрого було кількадесять тисяч під Любечем” перед замиреннєм, і гетьманив над ним Пободайло.-Теки Нарушевича 145 с. 303. Про лєґендарні перебільшення сеї бльокади литовського війська нижче.

¹⁸) Освєнцім с. 369.

¹⁹) Грабянка с. 106.

²⁰) Staroż. с. 319, лист з Київа з 2 вересня: “Коли трактати не дійдуть до кінця, дамо собі дуже сильно по голові.

²¹) Лист в Staroż. І с. 347 без близчої дати, але по всякій очевидности писаний 17 або 18 серпня н. с., по битві з козаками.

²²) с. 80.

ПОХІД КОРОННОГО ВІЙСЬКА НА УКРАЇНУ, КОРОННЕ ВІЙСЬКО НА КИЇВЩИНІ В СЕРПНІ 1651 Р., ПОВСТАННЯ, СМЕРТЬ ЯРЕМИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО, ПОГРОМ ТРИЛІСІВ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО В ФАСТОВІ, СПОЛУЧЕННЄ З ЛИТОВСЬКИМ ВІЙСЬКОМ.

Коронне військо за той час, хоч як марудно лізло, все таки дісталось уже на київську територію. Те що діялося в нім після несподіваного-цілком незаслуженого і тільки збігом обставин даного погрому козаків під Берестечком, справедливо відчувалось провідниками і навіть самою військовою масою, як яскравий прояв, чи властиво ряд проявів глибокого морального і горожанського розвалу, що провіщав той тяжкий упадок, який насувався на Польщу. “Що по тій утечі і розпорошенню козаків в нашім обозі діялось, то жаль і сором переказувати потомству”, завважає Освєнцім, і дійсно розгортує незвичайно характеристичний образ недолугости, в котрій не знати, хто більше завинив-чи провідники чи маса. Дійсно вдоволилися тим, що пограбили полишений неприятелем обоз, побили, що аж руки зболіли, розпорошених, погрузлих на ріжних переправах людей,-але нічого не робили, щоб використати сю побіду стратеґічно і політично. Ні постаралися знищити розпорошених козаків у відступі (кінноту стримано від погоні, щоб де небудь не напоролася на несподіваний опір, на ханські сили, які небудь резерви, то що). Ні постаралися використати депресії неприятеля, щоб вимогти у нього серйозні політичні уступки. Не подбали привести до трівкого замирення-хоча б приблизно на тих умовах, які ставили козацькому війську під час безпосередніх переговорів.

Кілька день по погромі змарновано так яскраво, що між шляхтою кінець кінцем повстали поголоски, що король був куплений козаками за великі гроші. Инші більш поблажливо толкували, що двірські астрольоґи вмовили в короля, мовляв 11 і 12 числа того місяця будуть для нього фатальні, тому він по погромі нічого не починав. З другого боку, перепоною служило небажаннє шляхетського “посполитого рушення” йти далі на Україну. Шляхта уперлася на тім, що вона не обовязана воювати довше як два тижні. Кінець кінцем обіцяла зложити гроші на військо (чого теж не сповнила), але не хотіла йти сама, а король не хотів іти без неї. Марив пройти з нею до самого Київа, тепер не виходило з того нічого. Бажав, щоб вона хоч трохи його провела-щоб дати вигляд, що він пішов на чолі шляхти, але вона й кроком порушитись не хотіла. Правда, що дощова погода, брак поживи і паші, пошести і хороби, що прокидалися в війську, взагалі підтинали всяку воєнну енерґію!

Три дні пройшли в безплодних переговорах, які тільки роздражнили обі сторони. Король був ображений на шляхту, шляхта на короля. Всі його докази відваги, пожертвовання, навіть коли хочете-певного воєнно-адміністраційного хисту пішли на ніщо: шляхта і король розсталися навіть не попрощавшися, і се обопільне відчуженнє мало неабиякий вплив на дальший фатальний для Польщі розвій політичних подій.

14 липня шляхта рушила до дому, король з наємним військом-страшенно втомленим, незаплаченим і невдоволеним, рушив щоб іти на Україну. Але серед нечуваної негоди, що до решти зіпсувала дороги і переправи, він за три дні дійшов тільки до Ікви, і на сій недовгій дорозі розгубив все своє завзяттє. Нарешті хотів пройти принаймні до Кремінця, щоб тут зробити останній перегляд війську, але кінець кінцем негода відібрала йому і сю решту енерґії. Коли Вишневецький настав на нього, щоб він далі йшов на Україну, король різко нагадав, як то він за Пляшову не хотів іти менш як з 15 тис., а тепер з половиною того війська висилає на Україну його, короля. Здав усе військо на Потоцкого-не вважаючи на ріжні нарікання що підносилися на нього, і наказавши йти на Вкраїну, сам лишив військо 17 липня в поїхав на Броди до Львова, а відти до Варшави-святкувати свої тріумфи над козаками ¹). За ним і з ним пороз'їздилися й ріжні маґнати. Військо, що мало виносити коло 30 тис., фактично зменшилося до яких 12 тис. наємного, з додатком невеликого числа “волюнтаріїв”. Було в тім кілька маґнатів-особливо важну ролю з своїм корпусом відограв Вишневецький, завзявшися довести до кінця знищеннє козаків, тому що се було для нього не тільки питаннєм чести, а й “фортуни”-бо вся лежала за Дніпром, в козацьких руках ²).

Поволі посунулась, ся зголодніла, стомлена до краю і невдоволена всім пережитим і перебаченим решта польської армії спустошеним і непрохідним волинсько-подільським пограниччєм, даремно шукаючи менше спустошених місць. “Ані міст, ані сіл, тільки поле і попіл; ні людей ні живих звірят-хіба птаство в повітрі”, пише участник 1 серпня ³).

“Страшна пустиня всюди”-пише він три дні пізніше. “В страшнім і невимовнім голоді, під неустанними дощами, що неустанно ллють по 5, по 6 день, заледве по чверть милі (на день) комонником поступаємо-змізеровані, хорі, голодні. Піхоти вже з половину і більше відпало, останок іде-наче які сухі мумії; а стерво кінське їдять не тільки печене, а й сирове-чого я як жив іще не бачив”.

За 18 день пройшли від Ікви до Любара не стрічаючи ніякої перешкоди і несучи з собою останню руїну сій нещасній країні, і без того знищеній піврічними, майже постоями і пересуваннями війська. Особливо бушував передовий полк, зложений головно з охотника, “що претендував собі на всякі вільності і нагорожав собі платню, котрої не діставав від Річипосполитої, великим пустошеннєм краю, котрим ішли” ⁴) Утримати дисціпліну в сих обставинах було неможливо; роз'їзди заривали що могли не дбаючи про накази і заборони. “Краще голови тратити ніж марно в обозі помирати з голоду”, казали вони на всі пригадки про кару. А за ними властивому війську, що для лекшого провіянтування йшло трьома паралєльними кольонами, мало що лишалося-хіба збирати в полі полудостигле збіже. Його пражили на огні й їли, і се була майже одинока пожива, коли не рахувати тої кінської падлини-котру навіть цілком гнилу з болота витягали. Сила народу мерло, особливо між пішим військом. “Кладуться по дорогах і пухнуть”. “З голоду, холоду і дощу на очах наших впади з коней і померли”; “не тільки піхоти або пахолків, але й самого товариства сила померла-через тяжку непогоду і нужду”. На півтори тисячі німецької піхоти померло і повтікало, доносив Потоцкий королеві, і просив нових контінґентів для продовження походу. Бо дрібні відділи, споряджені на гроші воєводств, потроху таки прибували, і військо сподівалося добившися до Київщини, там дійти кращих умов ⁵).

4 серпня-коли Радивил вступав до Київа, передові полки Корони сяк так дісталися до Любара-границі Київського воєводства, першого неспаленого міста, котре їм довелося побачити. В днях 5-10 ціле військо розташувалося в поріччю Раставиці, на київськім пограниччу, облишенім Козаччиною. Орієнтувались на полудневу Київщину і обминали північну, виголоджену литовськими роз'їздами-“щоб не вмерти з голоду”, і в поріччю Раставиці провіянтованнє покращало справді ґрунтовно. “Застали ми тут як обітовану землю, повну збіжа і пасік”, записує обозовий дневник ⁶). Але з того доброго вийшла инша біда: військо кинулося в нестримане грабуваннє, мародерство і хуліганське нищеннє тутешнього добра,-не тільки вся та “люзьна челядь”, обозова служба, але й шановне “товариство”. “Сама Паволоч могла чотири такі війська виживити, а вони її самі вирабували: дісталось і коморам, а найбільше жаль напитку: в одній пивниці 24 бочок вина розрубали, не мігши випити, а по инших стільки медів, горілок попсовано, що й кінця й лічби нема,-а ми тепер в тій спеці жаждемо без напитку”, нарікає автор дневника. На обтяжений такою здобичею під'їзд напали козаки й порядно погромили, чимало й “порядних кавалєрів” наложило головою. Коли подійшли до Ружина, пахолики кинулися наперед до міста, “повного старого збіжжа і всякої иншої живности, пива й меду”, і почали розбивати комори-поки військо під сильним дощем і громами переходило лихий і довгий міст. “Воєвода браславський кинувся як найскорше вперед з знаком гетьманським: застав збіжже розсипане, пивниці відбиті, улії порозбивані, а до замку, де була найбільша й найцінніша частина майна хлопів, пахолики під проводом одного монаха штурмують, а було й товариство між ними. Скочив (воєвода) до першого-дісталось буздиганом одному й другому, а одному товаришеві так що вже хліб не їстиме. Двох пахоликів-найбільше винних зараз же повішено, инших бито кіями на ринку на очах народу, і таж розігнав сю саранчу п. воєвода” ⁷).

Роз'їзд висланий Потоцким під Білу Церкву-“сім дуже добрих хоругов, вибраних з усього війська”, вибрався туди також як по безпечну здобичу, з усім придбаним в Паволочи добром, на тяжких возах, і до них поприставало чимало добровольців в таких же приємних намірах. Але в Таборівці над Раставицею несподівано застукав сих здобичників козацький роз'їзд, з 500 Татарами, і поява їх навела такого страху на се вибране польське лицарство, що воно покинувши весь свій обоз і все награблене в околиці добро, без памяти пустилося тікати назад під Паволоч. А козаки з Татарами, гонячи за ними трохи не наїхали на безборонний тутешній польський обоз-коли б не перейняв сю погоню роз'їзд з корпуса Вишневецького. Він розігнав Татар і козаків, але в сім пополоху пропала маса людей, і більш тисячі возів з усяким багацтвом-“будуть ті фанти скоро в Криму, щоб похвалитися здобичею і побідою”, завважає дневник ⁸).

Отся деморалізація війська, підготована попередньою пасивністю козаків; підчас довгого переходу через Волинь, і довершена сими новими спокусами “обітованої землі”, змусила польську вищу команду кінець кінцем стриматися з дальшим наступом та занятись приведеннєм до ладу свого війська. Тим більше що й тил і ліве крило його попадало де-далі під загрозу від повстання, що розвивалося на Побожу і Подністровю,-головно заходами Богуна, як доносили відомости, що приходили з ріжних сторін.

Браславська шляхта прислала свого уповаженого, чашника браславського, з колєктивною суплікою до коронного гетьмана, щоб її ратував, бо їх хлопи не пускають до маєтностей, а часом і вбивають, села палять, всі маєтки Каліновского коло Винниці і Браслава попалили, і Богун збирає козацтво “під Правковими лісами” коло Прилуки ⁹). Староста камінецький Потоцкий доносив, що подністрянські хлопи ані думають про покору, бунтують-“не хочуть Ляхів ніколи мати панами” і не маючи відомости про Хмельницького збираються вибрати нового гетьмана ¹⁰). В Деребчині (недалеко Шаргорода) зібралось уже кілька тисяч повстанців. В околицях Бару два ватажки Олександренко і Чугай (инакше Чуйко), з ватагою козаків винищили панські двори і шляхту, що сюди була спровадилась, спалили Барський замок і фільварки-виключно до збіжа, що стояло в полі. Чуйко згинув в сій дрібній війні, але Олександренко вів її далі, заложив свій табор під Браїловим і відси розсилав козаків по околиці, в старостві Летичівськім і Літинськім, нищачи шляхту і обсаджуючи старостинські і панські села своїми людьми; рахували тутешнього козацтва на десять тисяч.

“За таким згромадженнєм того гультяйства в сій подільській і в инших сторонах і за приходом немалого числа Татар наше військо, війшовши в сі далекі від своїх краї, опинилось просто як в облозі від неприятеля. Бо він обігнавши і залігши всі гостинці, переправи й дороги, не перепускав ніяких відомостей ні до війська ні з війська, непокоїв частими зачіпками, а ще більше-морив його незносним голодом, не пускаючи ні звідки ніякої живности до війська так що хлопи по селах і містечках тлумлячися з наших раз-у-раз кричали: “Ляхи наших облягли від Дніпра, а наші Ляхів від Висли!”

Гетьман Потоцкий сам думав один час пуститися в малу експедицію на Поділлє для приборкання тамошнього руху. Потім на військовій раді порішено було вислати в поміч Потоцкому-молодшому частину війська та доручити йому пройти до Винниці, приборкуючи сей рух. Проробивши сю екскурсію він з 2000 війська ставився в обозі гетьмана 17 серпня ¹¹).

Отже в сім моменті і в сій ситуації почав настирливо накликати коронних реґіментарів до скоршого сполучення і спільних операцій кн. Радивил, що опанувавши в початках серпня Київ, опинився тут теж в подібній бльокаді як військо коронне ¹²). Ще підчас походу коронного війська через Волинь, він обсилав обох гетьманів гарячими листами, щоб вони поспішали на сполученнє під Київ-мовляв спільними силами можна було б осягнути значних результатів. Тепер його поклики ставали все більш “патетичними”, як ми бачили, але його настирливість викликала тільки незадоволеннє в короннім таборі. Добиваючись сполучення, Радивил і його штаб не хотів відходити від Дніпра, доводячи всі небезпечности, які можуть виникнути, як тільки пустити з рук Дніпрову артерію-і дійсно виникли, як потім вони доводили ¹³). Але ж і коронному війську приходилося б іти до Дніпра, лишаючи в тилу Білу Церкву, повз козацькі позіції під Білою Церквою і головний табор Хмельницького, розложений на полуднє від Василькова. Се теж було доволі небезпечне, і весь риск операції був на польській стороні, тим часом як Радивил не рискував нічим.

Тому його ради і наставання в таборі Потоцкого викликали міркування мало прихильні. Припускаючи в жаданнях литовського гетьмана деякі реальні і оправдані мотиви, польські начальники в пляні Радивила добачали побіч того і де що з “приватних міркувань”. Відгомони вічного польсько-литовського тертя домішувались, як звичайно, до сих розважувань, і час сходив на воєнних нарадах, пересилках і т. д. “Кн. гетьман литовський відтягається від сполучення з нами з певних причин. То правда, що йому не годиться відступати від Дніпра і своїх байдаків, але єсть в тім і привата-sapienti sat”, завважує кореспондент з обозу 31 серпня, коли стояв уже під Фастовим. Тим більше важили такі міркування, коли польський обоз був ще під Паволочею.

Вважаючи за бажане зійтися з литовським військом, коронний штаб вважав можливим зробити се тільки десь посередині обох позицій. Найближча і найдогідніша дорога з-під Паволочи до Київа провадила вододілом Ірпеня з Росею і Стугною-старим утертим шляхом, котрим тепер проходить залізнична колії. Але тут стояла козацька застава, коло теперішнього Фастівського вузла, на вододілі Камінки (допливу Роси) й Унави (допливу Ірпепя)-в Трилісах (на Камінці) і в Фастові (на Унаві). Розміри її ні нам ані мабуть польському штабові не були докладно звісні, і через те приходилось рахуватися з можливістю серйозної стрічі. Вона була досить небезпечна тому що праве крило було загрожене сильними козацькими силами, скупченими під Білою Церквою, і головним табором Хмельницького, розложеним десь на схід відти, над Узенем та Росавою.

Тому виникали пляни розправитися наперед з Білою Церквою. Але тут можна було застрягти і стягти на себе наступ головного козацького війська, і розправлятися з ним прийшлось би самими польськими силами, бо сюди Радивил певно не відважився б запускатись так далеко від Київа. Розправитися з Хмельницьким скорше ніж пізніше була теж рація-бо кожний день збільшав його сили новими козацькими контінґентами. Але навчений досвідом Потоцкий, очевидно, боявся поставити на карту долю війська, щоб не повторити нового Корсуня ¹⁴).

Серед сих міркувань і вагань немало паралізувала активність штабу несподівана хороба кн. Вишневецького, що весь час обстоював можливо енерґійну і безоглядну тактику супроти Козаччини. Після веселої бесіди з иншою старшиною, що зійшлася на воєнну раду в його наметі в неділю 13 серпня н. с., він з смаком поїв огірків, запив медом, з того дістав дісептерію, і прохорувавши тиждень помер тут же в Паволочи 20 серпня н. с. Військо було страшно вражене і збентежене таким мізерним кінцем найбільш популярного з своїх провідників. Виступ з табору, призначений на понеділок 21 серпня, ще раз відложено, щоб урочисто відправити похорон всім військом. 22 серпня з найбільшою парадою тіло Яреми випроваджено в дорогу, до його резіденції, і другого дня військо виступило в похід ¹⁵).

Пішли на Триліси-Фастів, то значить-взяв перевагу проєкт сполучення з литовським військом. Дневники не наводять міркувань, які дали перевагу сьому плянові, бо лист писаний з обозу як раз 23 серпня говорить навпаки про рішеннє йти головними силами на Білу Церкву, а під Фастів післати роз'їзд. До Білої Церкви післано тільки гетьманського універсала, з закликом до піддання і замирення-чи з серйозним заміром спробувати настрою тамошньої залоги, чи для покриття пляну наступу ¹⁶).

Може бути, плян наступу на Білу Церкву в останній хвилі відкинуто під впливом. цитованого вище листу Радивила, 17 чи 18 серпня, з повідомленнєм про побіду над козаками і з закликом до спільних операцій. Він був принесений Потоцкому 22 серпня і з нових міркувань над пляном Радивила і пляном наступу на Білу Церкву могло вийти рішеннє йти на Фастів.

23 серпня військо рушило під Триліси і ставши в милі під містечком, вислало наперед вибраний з усіх полків відділ під проводом польного писаря Пшіємского, котрий може й був автором сього стратеґічного пляну. В містечку, як потім виявилося, була невелика козацька залога під проводом сотника Богдана, прислана білоцерківським полковником, в скількости 600 козаків, до котрих прилучилася певна “кількість повстанців з околиці. Твердо покладаючись на обіцяну поміч від гетьмана, ся горстка українського війська, і з нею вся місцева людність, яка замкнулася разом з нею перед наближеннєм польського війська, виявила незвичайне завзяттє і високий героїзм. Коли воєвода Кисіль, державець сеї маєтности, вислав до тутешнього міщанства своїх післанців, закликаючи до послуху і покори, людність прийняла їх зневажливо і глузливо. Коли передові роз'їзди польські, підскочивши під містечко, почали грабувати передміські хутори і пасіки,-люде кричали їм глузуючи: “Ляхи, передавайтесь до нас! Не моріть коней, аби мали чим до Кракова тікати!” Показували їм зади і ріжними иншими способами з них глузували, а заразом обстрілювано їх з малих гармат та гаківниць, що були на замку. Не знаючи сил залоги і з огляду на вечірній час військо спинено, а радо Пшіємский повів наступ з своїм відділом драґонів і кількома пішими ротами та пільною артілєрією. Покладаючись на свою чисельну перевагу, польське військо жваво кинулося на приступ: гарматами розбито палісади, що ними було обведено містечко; пішим штурмом перебуто рів-“хоч сухий, але прикрий і глибокий”, і не вважаючи на завзяту оборону, що потрівала з годину, вибито козаків з містечка. Їx змусили відступити до замку, а потім пішли приступом і на сей замочок, не жалуючи ні своїх, ні тим менше неприятеля.

“Бачучи, що ми не можемо ніяким чином поступити в дальшу Україну, не відкривши собі сього переходу через річку Камінку(!),-бо обминути її нікудою не могли, і не чуючи при тім ніякого прошення про милосердє”, пішли пробоєм: стратили до сотки своїх людей, в тім числі двох капітанів пішого війська,-але за те добилися до замку і дали собі духу над безпомічною людністю. “Не розбирано ні стати ні віку, і хіба який проворніший утік з-під меча жовніра, та й справді трудно було стримати завзяттє в сій пімсті”. Одного з капітанів зарубала якась жінка косарем,-і се дало привід дати собі духу над жінками. Коховский переказує сю подробицю, що якийсь молодик-барабанник, “судячи з мови німець”, зарубав сокирою до тридцяти жінок-повторяючи, що се за жінок поперебралися чоловіки; “зручний був би той різник, що за день тридцять кіз зарізав”, дотепно завважає з сього приводу автор, і пускається в мелянхолійні міркування про нелюдськість війни і жорстокість людського роду, що ні від чого не гине так, як від себе самого:

Сам оден чоловік може тисячу вибити,

А вродити одного ледво двоє чи зможуть.

Частина кинулася плисти через став, що був під замком, але й їх постріляно і половлено. “Не втікло і 20 козаків”. “Повно трупа скрізь-по ямах, пивницях, коморах, наоколо містечка і на полях повно скрізь, як чоловіків, так і жінок з дітьми; кажуть, що більше двох тисяч (вар. 1000), і се правдоподібно, бо до останку все містечко з ґрунту пішло, так само як і замок з фільварками на порох спалено. Згоріли і церкви ¹⁷); навіть дуби, що оточали задок і містечко-мало що тонші від пивних бочок варецьких-і ті випалило, одним словом все огнем і мечем знищено”.

Сотника Богдана взято живцем, вбито другого дня на палю (в ночи потім вкрадено його тіло разом з палею, і се дуже збентежило Поляків). Він то пояснив таке завзяттє обложених, що того дня мав їм Хмельницький прислати поміч з Хвастова, не сподівавшися, що так швидко буде містечко здобуте.

Про Потоцкого говорили, що він радо був би схоронив сю королівщину від руїни, “але инші були тої гадки, що хлопська непокорність скорше поскромиться шаблею та огнем, аніж тільки погрозами та поблажками”.

“Худоби сила страшенна дісталася кожному в війську. З божої ласки має тепер піхота чим відживитися. Тільки з хлібом найтяжше, бо треба молотити і пекти собі (небіжчики не догадалися напекти про запас для польських вояків!). А про трунки, без котрих нам недобре-дуже трудно; що й покажеться, то дуже дороге: горілка 3 зл. за кварту, пиво по золотому, мід півтретя зл. за гарнец-і то найгірше! Вино по 8 зл., а “петерцімент” по 10 зл. за гарнець”.

Стратеґічне завданнє було осягнене. “Стали ми за рікою Камінною в старостві Білоцерківськім, на самім шляху, і се треба признати біглости п. писаря пільного, що за півтори години відкрито нам сей перехід, дуже потрібний, що міг би довго затримувати все військо. Правда, з стратою кількох кавалєрів-але така вже та марсова іграшка” ¹⁸). Після триліського погрому козаки самі залишили Фастівський вузел. Коли по двох днях, перестоявши під Трилісами, польське військо з усею обережністю підійшло під Фастів, застало се містечко і замок-маєтність київської католицької катедри, цілком порожні: не тільки чотирьохтисячна залога, що стояла тут, була зведена відси ¹⁹), але й мешканці поголовно вийшли геть. Козаки, як оповідає служебник київського біскупа, висланий для охорони маєтности,-“всю шляхту хвастівську з Ляхами й війтом немилосердно в пень вирізали, перед виїздом до Білої Церкви”-віддячуючись за трипільську орґію, і після того, очевидно, не можна було лишитися тут жадній українській душі. “Не зісталося жадного хлопа, всі як з міста так і з сіл пішли разом з козаками, а наперед вивезли з собою всі достатки і худобу не думаючи про ніяку згоду”. Що лишилося-обчистило, знищило і пограбувало польське військо; запалили навіть місто, і тільки гетьман Каліновский, особисто полетівши на огонь, дещо уратував від остаточного знищення. “Одним словом-що діється в инших містечках, то і в маєтностях вашої милости”, характеризує ситуацію служебник ²⁰).

За те військо розкошувало. “І кінні і піші понаїдалися до ситости і по давніших трудах відпочили”, як пише оден кореспондент,-і то важно було, що серйозна стратеґічна задача була розвязана майже без страти. Коронне військо добуло можливість сполучення з військом литовським і спільних з ним операцій против козаччини. Кампанія вступила в нову стадію-і заразом почалися переговори, перервані півроку тому різнею в Краснім ²¹). За яку годину після крівавої розправи в Трилісах наспів до Потоцкого лист від Хмельницького, котрим він відкривав дорогу для переговорів.

Дата добавления: 2015-07-18