Примітки. 1) Ситуація з поч

¹) Ситуація з поч. квітня: “Військо тим відступом з-під Винниці до Бару замішалося, а пан краківський для гонору свого помочи польному гетьманові не посилає, і через те ми калікуємо. Єсть відомість, що неприятель вже звертається на Камінець І доконче його хоче опанувати. Не дай Боже — аж тоді б Турчин мав вигідні ворота до Польщі! А п. гетьман польний там з тою малою горсткою знаходиться — не має тепер повних пяти тисяч, через тих пахоликів, що при виступі з Винниці до Бару в дорозі бунт счинили, вози панам пограбували і повтікали. П. гетьман вислав був за ними з війська три хоругви, і ті напавши на них при возах одних шаблею карали, а багато їx з їздовими кіньми повтікало, і так велика діра в війську сталася”. — Лист з 13 (мб. 15) квітня, Т. Нарушевича 145 с. 118.

В пізнішій реляції, з 23 квітня (Ос. 2286 л. 144): “Неприятель вже наступив на Бар, з котрого гойна залога соромно пурхнула, лишивши в замку триста німецької піхоти, що досі вже безсумнівно знищена. А під Камінцем військо дуже зголодоване, знищене, і без коней — так що їx кожного дня по кільканадцять товаришів виїздить. Між реґіментарями тамошніми тяжка незгода, бо оден так, а другий инакше”.

²) Так каже Освєнцім с. 277 і 280; можливо, що рішеннє йти до короля викристалізувалося вже по одержанню сього наказу: се ріжниця в кількох днях, а Освєнцім пише на підставі відомостей зібраних від учасників дещо пізніше.

³) Лист Грека Павла з козацького табору під Зборовим. Акты Ю. З. Р. III с. 451.

⁴) Тамже с. 448, 45l, 454.

⁵) Митр. Йоасаф каже, що Каліновский вийшов з Камінця в неділю, а Демко наспів ві-второк — се цілком згоджується з нижче поданим дневником камінецьких єзуїтів.

⁶) Сівський вістун побувавши в Батурині, оповідав в маю, що там чув: “Був у Поляків з Татарами і козаками бій три дні й три ночи, і спочатку Поляки побили Татар дуже багато, бо прийшли несподівано, і Хмельницького стали перемагати; та до Хмельницького наспів полковник з козаками, і побили багато Поляків, і Поляки з бою пішли в розтіч за Вислу, а Хмельницький став в польськім таборі в Камянці Подільськім; а полковники з козаками і Татарами пішли за Поляками теж за Вислу”. Білгор. віст. столб. 1651 р. л. 368.

Мая 26 оповідали білогородські посадські люде: при них до Лубень з Миргороду багато прибігло людей від Б. Хмельницького; а у Б. Хм. був бій з Ляхами і Вишневецьким та Потоцким, та з свейськими Німцями, і Ляхи побили козацького полковника з усім полком, і Татар Ляхи побили тисяч 10. А Б. Хмельницький стоїть під Камінцем, і міщане козаків і Ляхів до міста не пускають”. Тамже с. 333 й ин.

⁷) Акты ЮЗР. III. с. 448.

⁸) Коховский с. 235-7. В Theatrum Europaeum в обережнішій формі — мовляв казали, що Хмельницький приступав під Камінець, стратив чотири щтурми і покинув (с. 76).

⁹) Збірка Ґоліньского ст. 496-501, Осол. 225 л. 370 і 2286 л. 146.

¹⁰) Осол. 225 л. 350 з датою 18 травня, теж в Oycz. Spom. II с. 75, а иншої копії, з помилками і хибною датою 28 червня.

¹¹) Гора Кишеня, тепер незвісна, дійсно значиться на старих плянах Камінця, як інформує мене шановний Є. О. Сіцинський.

¹²) Вказівка авторів-єзуїтів.

¹³) Ся цифра в дневнику опущена, беру її з листу.

¹⁴) Ся фраза в дневнику дефектна, я доповнюю її з листу.

¹⁵) В Друку — Динково, і ще Дринополе.

¹⁶) Акты Ю. З. Р. III с. 454-5.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПІД ЗБРОВИМ, ВІДОМОСТИ ПРО КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО, ОПОВІДАННЯ ПРО КОЗАЦЬКІ НАСТРОЇ, ЗАГРАНИЧНІ ЗНОСИНИ, ВІДПРАВА ТУРЕЦЬКОГО ПОСОЛЬСТВА, ЛИСТУВАННЄ З ЛУПУЛОМ, ПОСОЛЬСТВО РАКОЦІЯ, ДІСІДЕНТИ ДОБИВАЮТЬСЯ ІНТЕРВЕНЦІЇ РАКОЦІЯ, РАКОЦІЙ НЕ НАСМІЛЮЄТЬСЯ.

Про погоню козацького війська за корпусом Каліновского оповідає дуже докладно Освєнцім ¹). Козацьке військо, не заставши Каліновского в Камінці, каже він, нашвидку порубало і пограбувало шляхту, яка сиділа неприготована, і погнало за коронним військом, виконуючи “пильний і гарячий наказ Хмельницького, щоб де небудь на переправах або знищити його або затримати — тим часом як сам він спішно наступав з усею силою”.

Польське військо рушивши від Камінця, простувало в північно-західнім напрямі на Сокаль, перетинаючи тутешні річки: Жванчик, Збруч, Ничлаву, Серет, Стрипу в найбільш догідних для переходу місцях. Через весняні повіні, через брак припасів і загальне знесиленнє людей і коней після тяжкої кампанії, йшло воно досить повільно. Під Пробіжною над Ничлавою, в кільканадцяти милих дороги від Камінця козацький передовий полк догонив задню сторожу польського походу; польське військо стало в бойовім порядку, але стріча обмежилася дрібними герцями.

Серйозна битва сталась три дні пізніш, на переправі через Серет під Купчинцями ²). Коли все військо вже перейшло, і на лівім боці зістався оден полк Каліновского-молодшого, Татари з козаками вдарили на сей полк так несподівано, що він ледво встиг стати в порядку. Кілька разів давши відсіч, він все таки встиг перейти, хоч і з деякими стратами, і тут Каліновский велів не запускаючися в битву заманювати неприятеля, і звабивши до себе, ударив на нього над Купчинецьким ставом і загнав богато людей до ставу. Взято при тім в неволю кількох значних козаків і Татар: польські історики описують особливо одного мурзу, велетенських розмірів і страшного вигляду, що попався до польських рук і був потім приставлений королеві. Але з козацької сторони навпаки сю битву представлювано щасливішою для козацької сторони ніж для польської: побито Поляків тисяч до двох, і обоз у них відгромлено. Щось в тім роді воно мусіло бути, і по сій битві, в дорозі до Поморян довідавшися, що головне військо Хмельницького стоїть вже від Зборовим і заходить їм дорогу, щоб відтяти сполученнє з королівським табором, Каліновский велів попалити решту транспорта, і забравши все на коней — обійти неприятельські передові позиції, що на них чигали, та йти иншою дорогою на Сокаль. Се їм справді удалось: обминули зборівські позиції і слідом уже війшли в звязок з розвідкою висланого з сокальського табору під проводом Конєцпольского. Останки армії Каліновского таким чином були вратовані.

Сам Хмельницький з головними силами повільно тим часом посувався на захід припетсько-божським вододілом, від Гончарихи де він стояв в другій пол. квітня н. ст., і дійсно в середині травня н. с. став табором недалеко Зборова, де його льокалізують ріжні вісти. Чи в дорозі запускався він на полудне, на Поділлє, в напрямі Камінця, і се дало привід до поголоски і оповідань, що він був під самим Камінцем, чи сі поголоски були простим непорозуміннєм, і він тільки злегка міняв напрями свого маршу, хоч би просто з мотивів провіянтування — як то ми бачили вже перед тим, се зістається неясним. Мині вважається правдоподібнішим, що він ішов в західнім напрямі без великих збочінь, роблячи тільки зіґзаґи та розсилаючи на полудень і північ відділи свого війська для лекшого провіянтування та поширення повстанської бази.

Стан головного війська при кінці травня н. с. Греки описують так. Козацьке військо займає лінію на 10 миль ³). Всіх полковників в нім 17 — окрім тих трьох, що післані против Радивила. Війська дуже богато: з кождим полковником тисяч по 30, по 40 і більше, а з браславським полковником буде тисяч 50 або 60 ⁴). Зброї в війську досить: у одних огниста, у инших лучна стрільба, з кіями — як то перше бувало, тепер у війську нема нікого. Пороху і олова богато; купці привозять до війська селітру, а козаки самі роблять з селітри порох. Набрали також пороху і олива в городах де були Ляхи. Гармат у війську богато: забрано їх в Барі, Винниці та инших городах, так що у кожного полковника гармат по 5, по 6, та ще у гетьмана самого єсть з тридцять гармат. Запасів готових буде в війську по дві-три бочки сухарів на десяток; довозять їм припас і питтє з Київа. Але запаси гетьман велить берегти, а держати на той час, як не можна буде ніяк добути, а тим часом каже війську добувати собі запас на стороні. Тим очевидно пояснюється така велика розтяглість позицій та розгалуження військових відділів в ріжних напрямах.

Татар з гетьманом, після приходу царевичів, польські відомости рахують 14 тисяч — царевичі привели 6 тисяч, правдоподібно під час маршу гетьмана на Зборів ⁵). Канівський полковник Савич, оповідаючи в Москві історію кампанії, в осени того року, каже, що нуреддін прибув до Хмельницького, коли він уже прийшов під Зборів, і з ним було коло 8 тисяч Татар ⁶); але Савич прийшов до війська пізніше, і оповіданнє його не визначається великою прецізією. Про хана в таборі гетьмана оповідали, що він з головним військом рушив з дому 6 травня н. с. ⁷), війська веде більше ще ніж попереднього разу, і наказує гетьманові, щоб він без нього на короля не йшов, і гетьман чекає — так оповідали Греки, як я вже згадував ⁸). Московські посли, що були в Криму, записують вихід хана під 13 травня н. с.: “Пішов Іслам-ґерай з Криму до Запорозьких Черкасів з кримським військом; зістався в Криму калґа-царевич та Кмечети, а татарських вояків людей до ста. Бахчісарай цар доручив свому ближньому чоловікові Койтас-азі, з ним 200 чоловік стрільців, а з царем пішло, кажуть, тисяч 30 або й більше” ⁹).

“Про згоду між королем і гетьманом переговорів не було, і згоди не буде, бо козаки Ляхам ні в чім не вірять, і так у них положено: Ляхів або знищити всіх, або самим загинути” розповідали Греки ¹⁰). Инші відомости говорять, не дуже згідно, про боротьбу воєвничих і миролюбних настроїв, про дебати на раді, але вислід той що гетьман і його штаб стоять супроти Польщі на становищу непримиренім і в тім настрою підтримують і розаґітовують масу. Але Орди нема, і се затримує активність і викликає депресію.

Грицько Реснівський, козак старинний з Білоцерківського полку, захоплений польським роз'їздом 6 червня ¹¹), оповідав, ніби то козацьке військо під Збаражем скучає і нарікає, що гетьман і полковники зводять їх обіцянками скорого приходу хана, вже чотири тижні, і Хмельницький, щоб підняти його настрій і не дати розлізтися від бездіяльности й голоду, що теж докучає, — визначив ради по полках, а потім ґенеральну раду. Тут оповідав — аби роздражнити козаків, — що король входить в порозуміннє з султаном, відступає йому краї українські: Київ, Білу Церкву, Черкаси, Чигирин та инші на грабуваннє і вибираннє ясиру. І козацтво піддавшись на сі оповідання, кричало на раді, що коли король на нашу погибель з султаном єднається, то хочемо битися з Ляхами! Инший кореспондент переповідає се трохи инакше і докладніше: гетьман, мовляв, оповів на раді, що як він міг зміркувати, - король шукає у хана замирення, так чи й козаки “не позволяли б” на згоду? А козаки крикнули: “Пане гетьмане! ні! Бог і військо так хочуть, щоб ми жадним чином з королем не єдналися, бо на те ми одважились і на те ми прийшли, то хоч би й Орда нас відступила, ми при гідности твоїй всі гинути будемо: або всі загинемо, або всіх Ляхів вигубимо!” На се гетьман і полковники говорили: “Коли прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, вже там добре прийдеться огинатись (ochynас), аби слави і душ наших не загубити!”

Одним словом настрій в козацтві воєвничий, хоча недостаток докучає. “У старшини борошна може бути ще на дві неділі, але черни вже не стає, а на базарі жадної живности не купити — хиба табаки та горілки”.

Військо козацьке сього року менше ніж під Збаражем (в 1649 р.), але “кіннійше і оружнійше”; піше військо може битись добре, але на комонника слаба надія: “оден добрий юнак може погнати десять кінних козаків”(!). Козацтво поділене на 12 полків, в кождім 12 тисяч (так!). Гармат всього 15 штук. Татар не буде і 10 тисяч, тому їx не пускають на чати, щоб Поляки не дістали язика. Сподіваються, що прийде їх більше, але що до хана нема певности: не хоче перейти за Дніпро, поки не побачить, як випаде Хмельницькому перша гра. Нуреддін-солтан налягає на Хмельницького, аби як найскорше зійшовся з королівським військом, бо такий має від хана наказ, що коли запорозьке військо з лядським не зійдеться, то хан з усіми ордами поверне до Криму ¹²).

Ясно виступають таким чином дві версії, котрими пояснювано кунктаторство гетьмана і хана: хан чекає висліду перших боїв — і хан не велить битися до його приходу. Поголоски випереджували його прихід. Путивльський торговець 12 травня н. с. стрів під Прилукою двох Татар, вони оповіли йому, що гетьман посилав їх до хана, але вони вернулися з дороги з вістю, що хан уже пішов до козаків: перевозиться на старім татарськім перевозі, і піде до гетьмана тою стороною Дніпра Под. спр. la).

Зносини з иншими державами, що їх гетьман хотів використати в своїй боротьбі з Річпосполитою, продовжувались з тим більшим завзяттєм. В перших днях травня гетьман відправляв назад посла турецького: виходило б, що пробув він в гетьманськім таборі 4 тижні, тому так довго, не маємо пояснення: можливо що гетьман старав ся використати його присутність, щоб вплинути на турецьких васалів — аби його підтримували енерґічніш: “Бив чолом за присилку султанову, і за дари, але війська турецького йому не потрібно, зо своїм військом, що він зібрав, він може постояти против Поляків”. Так оповідали Греки ¹³). На жаль більше відомостей про се не маємо ¹⁴).

Тоді ж, чи може кілька день пізніше вислав гетьман свого свояка Павла Яненка, що їздив торік до Царгороду, в посольстві до Лунула, і відти до Ракоція, до мунтянського господаря; з ним поїхав якийсь ближче нам не звісний Kulta чи Kutta. В Ясах вони з'їхалися (та разом їхали) з “Іваном Гречином”, очевидно — Тафларієм, і відси 14 н. с. травня вислали до табору Хмельницького свого козака в супровід з послами господаря і з листами від господаря до гетьмана і митрополита коринтського Йосафа вислали свої звідомлення гетьманові і гетьманичові. Маємо сі листи в польських копіях в сучаснім збірнику, що походить правдоподібно з королівської канцелярії, бо в дорозі козак з листами попав в якісь польські руки. З листів бачимо, що господар підтримуючи можливо приязні відносин з польською стороною, вважав потрібним відогріти свої умови і договори і з Хмельницьким та заманіфестувати свою приязнь. Бажав зробити кінець всяким поголоскам про його, невірне становище супроти гетьмана, довести до кіпця умовлений шлюб і т. д. Дійсно, тепер коли Поділлє фактично було опановане козаками, а з Криму можна було кождого дня сподіватися жадної здобичи Татарської Орди, дуже легко могла повторитися екскурсія на Молодаву, так як торік вона її дізнала. Тому господареві було дуже до річи відновити торішні умови про посвояченнє, союз і т. д.; господарівна, як бачимо з листу Яненка до Тимоша, була на місці, була показана послам, і заявила своє бажаннє як найскорше стати невісткою гетьмана. Значить здогади, що її забрано було до Царгороду, були несправедливі. З огляду, що таке листуваннє не часто нам трапляється, я вважаю не від річи навести його в цілости під текстом, в перекладі, але без усяких скорочень (ті скорочення які єсть, містяться вже в сучасній польській збірці, куди їх вписано). Хоч змістом листи не богаті, більш етикетальні — але й се має свій інтерес ¹⁵).

Тимчасом 18 травня н. с. гетьман приймав в своїй штаб-квартирі послів семигородських — очевидно того Павла Ґеча, про котрого зараз почуємо. Греки оповідають, що Ракоцій пообіцяв прислати 60 тис. війська від Краків і підтримувати козаків — з тим щоб вони посадили на польськім престолі молодшого Ракоція, і гетьман з кримським царевичом щоб видали їм на те відповідну деклярацію. Писав, мовляли, що воєвода Лупул відводить Ракоція від союзу з козаками, але Ракоцій відписав тому “гетьмановому сватові”, що він його поради не приймає і буде спільно з козаками воювати короля. Гетьман одного з послів відправив назад з заявою, що не замириться з Польщею, доки не посадить Ракоція королем — нехай приїздить до козаків і приймає хрещеннє (руської віри?), а козаки йому королівство добудуть. А другого посла лишив у себе резидентом — як гарантію того, що він з Поляками не замириться ¹⁶).

Се говорилося в козацькім таборі для доброго настрою, бо в дійсности Ракоцій був дуже здержливий в обіцянках, як то ми вже бачили і далі побачимо, — і дуже обережно ставився до покликів узяти участь в сій війні. Він вислав до гетьмана свого посла Павла Ґеча 19 квітня ¹⁷); інструкція — без дати, держана в незвичайно здержливих тонах — більш обережних навіть ніж торішня. Ракоцій доручав свому послові розповісти гетьманові те, що помітили його посли під час зимового сойму, звернути його увагу на дуже небезпечну ситуацію, радити не доводити до конфлікту з Радивилом; повторити торішні уваги про неможливість для Ракоціїв виступити по стороні козаків, поки гетьман не добуде ґарантій сприятливого становища Криму і Порти ¹⁸). Наскільки сміливіш говорилося устно, трудно судити ¹⁹). Приятелі династії, польські й литовські дісіденти нервувались і настоювали на негайнім виступі. В угорськім державнім архиві заховався інтересний лист до Ракоція, на жаль анонімний — від якогось прихильника, мабуть протестанта з Польщі. Він цікавиться зати, з чим приходило до Ракоція козацьке посольство. Висловляє побажаннє, щоб Хмельницького заохотили (очевидно Ракоції) до більш енерґійних операцій против польського короля: щоб він вислав наперед Татар і не дав зібратись шляхетскому посполитому рушенню. Бідкається з приводу необхідности для кождого шляхтича брати участь в війні з козаками, навіть против свого переконання — з страху перед карою інфамії і конфіскації майна на тих хто ухилиться від сього рушення. Просить дозволу під небезпеку сховатися з своїми приятелями і їх родинами в пограничних замках Ракоція і т. д. ²⁰).

Ракоції — Юрий і його молодший брат Сіґізмунд, претендент на польську корону, їx мати-дорадниця і відповідальні дорадники видимо гостро відчували відповідальність моменту. З одної сторони, на випадок успіху — можливости великих здобутків — анексії сусідніх провінцій Польщі, богатої здобичи, польської корони (сі пляні підтримував сам Кромвель, тодішній голова євангелицького світу). Але і небезпека стягнути на свою вину татарські спустошення, небезпечну війну з боку Польщі, Австрії, Туреччини — коли козакам не пощастить, а Порта і Орда відвернуться від них і їx союзників. Страшно було пропустити можливі шанси — і передчасно виступити по стороні “збунтованих хлопів” проти католицької ліґи. Можливість серйозного провалу (що й спіткав дінастію 6 років пізніше в анальоґічній ситуації, коли брати не витримали спокуси) — відчувається в повній мірі. “Справді не знаю, що робити, і весь я затрівожений”, пише Юрий братові 2 червня, переказуючи йому новини з сеї сфери, і се характеризує його тодішні настрої ²¹). “Прибули сьогодня козацькі посли, з покликом (виступити з претендентом на польське королівство) і з деклярацією, що вони готові признати нас своїм королем, віддавати нам послух до смерти, замиритися з Річпосполитою навіть на найтяжчих умовах — які ми положемо, а в противнім разі боротимуться до загину, щоб не лишити Казимира на королівстві. Ми не можемо зневажливо поминути таку важну справу — не так з становища нашої власної промоції, per fas et nefas, але і для того щоб виратувати Річпосполиту з такої великої небезпеки, запобігти проливанню християнської крови” і т. д. — пише він до нього ж в листі без дати, просячи поради для скоршого рішення, з огляду на відповідальність, яку кожен несе перед Богом і вітчиною, коли б з яких небудь міркувань бажав собі продовження сеї страшної руїни, а не скоршого замирення ²²).

Ракоцій звертався за порадою у сім питанню до ріжних дорадників: заховалась записка його дворянина І. Бістерфельда, писана на запитаннє Ракоція, з додатком спеціального трактату, виробленого спільно з епископом Г. Чулаєм на тему: чи годиться мішатись до козацько-польської війни і виступати в обороні козаків? Сей Бістерфельд схиляється до інтервенції, хоч признає, що князь мусить в сій справі бути дуже обережним, маючи на оці інтереси Угорщини і церкви. Він жалує, що причини козацької війни йому не зовсім ясні. “Як би я хотів мати вірну і щиру історію всеї козацької війни”, завважає він ²³). Його вражіннє таке, що правда по стороні козаків і не годиться пускати повз себе їх прохання помочи (очевидно привезені козацьким посольством); епископ держиться з більшою резервою вважаючи справу не досить ясною для себе. Але видимо оба однаково побоюються, що коли козаків лишити їx власними силами, і Поляки їх зломлять, то обернуть їх сили на сусідів, можливо що й на Семигород. Кінець кінцем радять затримати ріжними вимівками козацьке посольство, почекати відомостей, що привезе від козаків Ракоціїв післанець Павло Ґеч, а тим часом вислати яку-небудь підхожу, досвідчену і певну людину, “реформатської реліґії” до короля і попробувати вплинути на нього, щоб він замирився з козаками, заручитися згодою Порти і т. д.

Становище Порти було прихильне інтервенції Ракоція на користь козаків, так писав йому з Царгороду його висланець Борош: “Краще аби твой пан поміг козакам, аніж би мав мішатися якийсь ворог падішаха (султана)”, мудро казав йому великий візир, і радив, не упускати щастя, котре йому Біг посилає. Обіцяв дати наказ мунтянському господареві, аби взяв на себе оборону Семигороду на випадок, коли б Ракоцій сам пішов на Україну ²⁴). Але всього сього Ракоцієві було недосить, і він вичікує далі, всупереч своїм пишним фразам про потребу негайного припинення війни і т. д.

Коли Ґеч повернув, рішичи вислати його знову: маємо вірчі листи — до гетьмана, писаря і старшини, й інструкцію писану рукою Кеменя. Вона повторяє більше-менше те саме, що писалось ще в осени: Ракоцій щиро сприяє козакам, не помагає Полякам, не дозволяє їм вербувати війська в своїх землях, але активно не може виступити, поки гетьман не договориться про се з султаном і ханом і не забезпечить безпечної комунікації — для сього мусів би прислати з 16 тис. козаків і з 5 тис. Татар на мармарошські проходи, і т. д. ²⁵).

Але поки з тим усім Ґеча виправили, прийшла берестецька катастрофа, і Ракоцій скромно присів фалди.

Дата добавления: 2015-07-18