Роль Мефистофеля в пошуках змісту буття Фауста

Основоположник німецької літератури нового часу, мислитель і вчений, Иоганн Вольфганг Ґете в історії світової культури залишив свій слід, насамперед як поет. Творчість Ґете відбило найважливіші тенденції й протиріччя епохи. У підсумковому філософському добутку-трагедії «Фауст» художник виклав свої міркування про сенс життя, що він бачив у діяннях в ім'я людини. Трагедія «Фауст» - це жагуче прославляння споконвічного прагнення людства до знання, істині, шлях пошуку якої з'єднаний із трагічними помилками. Трагедія відкривається «Прологом на небі», де зіштовхуються два філософських погляди на зміст людського буття. Суперечка Бога з Мефистофелем про достоїнство людини, про його можливість і сенс існування закінчуються згодою Добродії на експеримент, що Мефистофель збирається провести з доктором Фаустом

Оптимістичний погляд Бога, заснований на вірі в людський розум, творчі сили, дозволяє творцеві затверджувати, що Фауст залишиться вірним йому, а Мефистофель потрібний хіба для того, щоб не давати людям заспокоюватися й задовольнятися малим: «Людина не вічно діяльності радується. Найбільше любить спокій. Потрібний йому супутник рухливий, щоб бісом грав і збуджував до дій».

Так, Фаустові призначено багато чого випробувати, перебороти різні спокуси, щоб знайти себе, усвідомити власну велич і покликання. Учений-Енциклопедист, розчарований у наукових пошуках істини, звертається до магії. Глибокий розпач Фауста, який не можуть задовольнити схоластичні теорії, приводить його до відчуття щиросердечного спустошення. Мефистофель - енциклопедична освіченість. Він мудрий і знає людську натуру, уміє скористатися людськими слабостями, завжди спокійний, страсті й емоції, його не хвилюють, людей він просто нехтує: «Я так люблю живих людей, Як любить кіт живих мишей».

Мефистофель живе без ілюзій, без надій і без віри. Фауст спочатку байдужий до земних утіх і радостей, спокусам і обіцяє дияволові виконати будь-яке бажання. Його хвилює змісту людського буття, власний досвід і переживання. Але він погоджується віддати душу Мефистофелю в тому випадку, якщо перестане шукати, задовольниться тим, що має

И диявол приймає цю умову. Спокуси реального життя, молодість, любов... Фауст не встояв проти чарів любові, але Маргарита не змогла дати йому відчуття безмежного щастя. Вантаж провини за загублене життя улюбленої лягає на Фауста

На схилі свого років герой наближається до втілення свого ідеалу: вищий зміст буття він бачить у служінні людям, у вічному прагненні до знання, у пошуках досконалості. Трагедія «Фауст» написана Ґете не про одну людину. Вона присвячена сучасному й майбутньому людства, його лихам, надіям. Цей добуток є відбиттям вічного спори Фауста й Мефистофеля, добра й зла, які живуть у кожному з нас. Заклик Фауста не заспокоюватися, не впадати в самовдоволену спячку, а діяти, змінюючи життя й самого себе до кращого, актуальнийі й сьогодні: «Лише той життя й волі гідна, хто б'ється з кожним днем за них». Тільки в праці й вічному пошуку можливі розвиток і вдосконалювання людини, без нього наступає духовна смерть - от, мабуть, один з головних висновків безсмертної трагедії

Мефістофель - втілення духу скепсису та цинізму

1. Місце Мефістофеля в трагедії "Фауст". ("Фауст" - не побутова драма, а філософська трагедія. Образ Мефістофеля допомагає побачити рух думки, зрозуміти ідею автора. Саме через спори Фауста з Мефістофелем Ґете висловлює думку про сенс життя, про права людини, її призначення, про цінність людської особистості.)
2. Парадоксальність Мефістофеля. (Сам про себе Мефістофель говорить: "Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо". Але це зовнішній парадокс. Адже вічна сила - то є весь матеріальний світ, який знаходиться у постійному русі, в боротьбі позитивного й негативного. До того ж позитивне - це творення, "добро", а негативне - руйнування, "зло". Мефістофель - дух руйнування, дух зла, "часть вечной силы". Однак, руйнуючи старе, дух заперечення таким чином сприяє народженню нового творення. Мефістофель - уособлення такого заперечення, такого скептицизму, який не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток.)
3. Скепсис Мефістофеля і його смисл. (Скепсис - це критичне, недовірливе ставлення до чогось. І скептицизм зовсім не ворожий розуму, він частина розумового процесу. До чого ставиться критично Мефістофель? По-перше, він глузує над схоластикою в науці: "Живой предмет желая изучить,...ученый прежде душу изгоняет, затем предмет на части расчленяет и видит их за жаль: духовная их связь тем временем исчезла, унеслась". По-друге, над богослов'ям, жадібністю служителів культу тощо. Мефістофель сміється над придворними звичаями й фаворитизмом у пісеньці про блоху, друга короля. Це Мефістофелю належать слова: "Суха, мой друг, теория везде, но древо жизни вечно зеленеет!" Мефістофель іронізує над цілим світом, але разом із цинізмом в його словах є твереза оцінка явиш, дотепність, гострота думки. Позмагатися з ним не так просто. Тим більше честі Фаусту, який зміг встояти проти духу зла. Адже Фауст у творі Ґете виступає не боговідступником, як у народній легенді, а союзником ґоспода, який вірить у людину.)
4. Мефістофель і мораль. (Мефістофель уособлює собою боротьбу двох начал, він демон-спокусник, чим і пишається: "Я отрицаю все - и в этом суть моя... Стремленье разрушать, дела и мысли злые, вот это все - моя стихия". Вірний своїй "стихії", багато століть убиває він надії людські, розбещує душі, породжує темні інстинкти. Однак чи на всіх поширюється його влада? Зовсім ні, тільки на слабкодухих, пасивних, яких можна повести "путем превратным за собой". Отож він і зізнається: "Бороться иногда мне не хватает сил - ведь скольких я уже сгубил, а жизнь течет своей широкою рекою". А як боротися з духом зла, демонструє Фауст. Мета його життя - пізнання, труд в ім'я добра, в ім'я боротьби зі хіом. У чому ж вбачає зло Фауст? Перш за все в людській зарозумілості, у честолюбстві, жаданні слави, вині, золоті, жадобі, які породжують розбещеність, неробство, духовну смерть.)
5. Зміст образу Мефістофеля. (Таким чином, образ Мефістофеля багатозначний. Іронія та скептицизм його до явищ світу спонукають рухатися шляхом створення нового, прагнути пізнання. Мефістофель спонукає до активного процесу звільнення від застарілих догм, від забобонів минулого вже тим, що саме у боротьбі з ним Фауст відчув у собі віру в можливості розуму людського, відчув свободу. А свобода неможлива без твердого слідування ідеалам добра, моральним настановам, що втримують людину від тих вчинків, за які вона втратить право зватися людиною. Адже свобода - це й звільнення від тягаря слабкостей і вад, які спотворюють високий ідеал людини.)

Дата добавления: 2015-12-08