Читайте также:
|
Нагінки на основ’ян, виступи М. Каткова, М. Погодінапроти української мови і літератури стали на позір «благовидним» приводом таємного циркуляра з його воістину макіавелівською мотивацією. Мовляв, давні «споры в нашей печати о возможности самостоятельной малороссийской литературы» забавляли тільки горстку диваків — «лишь образованные классы Южной России». Тепер же зусилля «множества лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии», спрямовані на «массу непросвещенную», — тому, мовляв, виникла небезпека політичного сепаратизму. На українські букварі, граматики і дешеві книги збиралися кошти, рукописи надходили в цензурні комітети і т. д. і т. под., а питання про мову остаточно не вирішено, навіть його постановка, мовляв, сприймалася «большинством малороссов с негодованием», і вони «весьма основательно доказывают (!?), что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и не может быть». Отож це явище «тем более прискорбно и заслуживает внимания», бо «совпадает с политическими замыслами поляков». З таких «мотивів» було віддано розпорядження, удостоєне «монаршего благоволения»: з допуском до друку книг духовного змісту і призначених для «первоначального чтения народа, приостановиться»8.
Цей поліційний «літературно-критичний витвір» уразив не тільки науково-популярну літературу, а й українськомовну літературну критику: їй місця на шпальтах періодики в Російській імперії не знаходилось, а сфера її функціонування звужувалась до листування, переданого оказією, бо перлюстрація листів у Росії була явищем повсюдним. Валуєвський циркуляр видозмінив форми побутування літературної критики, яка торкалася питань української літератури і творів про Україну, про її минуле, сучасне, ба, навіть і про майбутнє.
У тодішніх російськомовних статтях стало ритуалом говорити про єдиний російський світ, про збагачення російської культури місцевими наріччями, про спільну державну організацію з єдиною державною мовою, в межах якої може виявлятися розмаїття народного духу. І, навпаки, будь-які спостереження над національною своєрідністю культури «інородців» вважалися шкідливими, бо в такий спосіб започатковувались тенденції до сепаратизму. Так мовно-етнографічні, літературно-естетичні проблеми набували політичного смислу. Тому переконаним українцям доводилося фінансово підтримувати україномовні пресові органи за кордонами Росії, збирати для них публіцистично-художні матеріяли, писати критичні статті і публікувати їх під псевдонімами переважно в Галичині. Все це було виявом своєрідного критицизму. Такі форми літературного життя вже раніше освоїли поляки Ю. Словацькийі А. Міцкевич, їх апробував росіянин О. Герцен, видаючи в Лондоні «Колокол». Подібних засобів розвитку літературної критики шукали українці П. Куліш, О. Кониськийв Галичині, а Я. Головацькийв Росії. Перший через студента Львівського університету Д. Танячкевичаналагодив контакти з молодими галицькими літераторами народовського спрямування (Ф. Заревич, К. Климкович, В. Шашкевич, К. Горбаль, А. Вахнянин). Другий став духовним батьком часопису «Русалка», який почав виходити з січня 1866 року за редакцією Вол. Шашкевича. О. Кониський виступав у галицькій пресі під псевдонімами: Перебендя, Верниволя, Журавель, Маруся К., Сирота (мав їх понад сотню).
П. Куліші О. Кониськийдокладали значних зусиль, допомагаючи налагоджувати роботу львівської «Правди». Молоді видавці і редактори журналів «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка» передруковували окремі матеріяли з «Основи», публікували художні твори Т. Шевченка,П. Куліша, Марка Вовчка,О. Стороженка,Ю. Федьковича, М. Старицького, критикували російське самодержавство, галицьких і буковинських москвофілів, польських шовіністів, надаючи своїм часописам загальноукраїнської спрямованості. Часто посилалися на авторитети М. Максимовича, Т. Шевченка, П. Куліша, переповідаючи їх думки.
Так, у статті «Народ і словесність» (Вечорниці. — 1862. — №2–3) писалося: «Для малоруського народа нема уже і не може бути ніколи іншої словесності, як тільки своєї питомої малоруської. А що вона тепер? Нове слово між народами, як сказав наш славетний український писатель Куліш» (ХІЛК-I. — С. 375).
У редакційно-програмній статті «Ровесна літопись» (Мета. — 1863. — №1) проголошувалося: «Народне єдинство Наддніпрянської Русі з нашою галицькою — то есть те єдинство, за которе ми, а з нами всі щирі русини до послідного віддиху стояти будемо» (Там само. — С. 385). Місячник «Мета» виходив під гаслом «В своїй хаті своя правда і сила, і воля».
Припиняючи видання «Мети» як суспільно-політичного вісника і передаючи естафету «Русалці», редакція цього часопису (редактор Кс. Климкович) вітала її і бажала, щоб змогла вона «скупити літературні сили Русі», бо назва «Русалка», нагадуючи «Русалку Дністрову», найкраще виявляла «замір і характер нової газети»9.
«Мета» 1863 року в №4 опублікувала текст поезії «Ще не вмерла Україна» (правда, серед творів Т. Шевченка), тому, перефразовуючи слова майбутнього гімну, писала: «Сходимо з поприща з тою непоколебимою вірою, що наш народ не вмре, не загине, мимо всяких ударів польських і московських централістів, що ми колись встанемо до дальшої боротьби могучі і сильні, що нашому народові засіяє колись, і то не в далекім времені, велична будущина, що наша сила народна заб’є сильним і кипучим життям, і що наш народ стане на рівнім ступені з другими більше розвинутими народами...»10.
Програмні статті галицьких журналів, що продовжували один одного, маніфестували ідеї національної єдності, своєрідності української літератури, не містили власне літературно-критичного їх аналізу чи бодай загального огляду. Цю прогалину спробував заповнити О. Кониський«Критичним оглядом української (руської) драматичної літератури» («Русалка, 1865), орієнтуючись на Кулішеві«Обзоры украинской словесности» в «Основі». Він керувався критерієм «строгої літературної і етнографічної критики» в сенсі безпосереднього зіставлення дійових осіб І. Котляревськогоз українською дійсністю, тому фіксував у його п’єсах «тьму... протирічій», а водевіль «Москаль-чарівник» вважав «псевдоукраїнською п’єсою» (ХІЛК-I. — С. 367). Прямолінійно застосовані принципи російської реальної критики, сформованої на ґрунті «натуральної школи», до творів іншої естетичної системи не дали, отже, критикові можливості належно їх поцінувати згідно з властивою їм художньою мірою.
Оскільки прихильником і теоретиком «етнографічної критики» був П. Куліш, до якого сходилися всі нитки, що приводили в рух функціонування літературної критики між Східною і Західною Україною на сторінках тогочасних часописів, то необхідно з’ясувати особливості його критичного методу, форми літературно-критичної діяльності взагалі.
Дата добавления: 2015-12-07; просмотров: 87 | Нарушение авторских прав