Читайте также:
|
Ситуація в країні загострювалася через сепаратизм у німецьких землях, відтак була загроза того, що Німеччину може спіткати доля Австро-Угорщини. У столиці Баварії Мюнхені незалежні соціалісти на чолі з К. Ейснером підняли повстання робітників та солдатів і проголосили Баварську республіку. Проте вже в лютому 1919 р. партія програла вибори, а самого К. Ейснера було вбито на вулиці, коли він прямував до баварського парламенту складати повноваження. У Баварії розпочалося протистояння комуністів і соціалістів, яке після того, як соціалісти викликали «Вільні корпуси», сформовані з монархістів, відставних офіцерів та пересічних погромників, закінчилося вбивствами комуністів і безневинними жертвами серед населення. Ця обставина відвернула багатьох німців від Ваймарської республіки, зробила ліві партії непримиренними ворогами, заплямувала нову німецьку демократію. Такі настрої звичних до порядку німців сприяли відносній безкровності революції, але невдовзі ті ж добропорядні обивателі «не помічатимуть» нічні паради зі смолоскипами нацистів і єврейські погроми, а то й братимуть у них участь.
У березні 1920 р. праві спільно з командувачем «Вільних корпусів» Вольфґангом Каппом (звідси - «каппівський заколот») здійснили переворот. Генерал Лютвіц увів до Берліна війська і призначив В. Каппа канцлером. Головнокомандувач райхсверу генерал Ганс фон Сект відмовився захищати уряд Ф. Еберта і президент змушений був тікати на південь країни. Але армія, профспілки, державні службовці й банкіри виступили проти перевороту, змусивши В. Каппа «подати у відставку» і вивести війська зі столиці. Не останню роль у зриві заколоту відіграло армійське командування, яке віддавало звіт у тому, що Англія й Франція вдадуться до інтервенції для захисту демократії в Німеччині. Заколот назвали «безглуздою авантюрою», В. Каппа заарештували, хоч зрадників республіки так і не покарали.
У листопаді 1923 р. республіку спіткало нове випробування: лідер нацистів А. Гітлер за підтримки впливових осіб з армії, зокрема генерала Людендорфа, підняв заколот у Мюнхені, названий «пивним путчем»*. Це пов’язано з тим, що генеральний комісар Баварії фон Кар повинен був виступити з промовою на мітингу почесних громадян м. Мюнхена в пивному барі. Гітлер разом із штурмовиками з СА (напіввійськове формування) увірвався до зали, розмахуючи револьвером, вистрілив у повітря, а потім проголосив «програму» створення «національного уряду». «Пивний путч» було придушено. Поліція й армія швидко взяли ситуацію під контроль. Лідери заколоту були заарештовані й ув'язнені.
Рурський конфлікт. План Дауеса. Локарнська конференція.
План Дауеса — план економічного оздоровлення Німеччини після Першої світової війни.
У квітні 1924 р. американським банкіром Чарльзом Дауесом і британським міністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом було розроблено план економічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція.
План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій відновленням її господарства. Для цього, насамперед, потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити виконання країною бюджету.
Умови «плану Дауеса»
Виконання плану і наслідки
У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ.
План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.
Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.
Свідчення: Й. Сталін: «План Дауеса, складений в Америці за рахунок Німеччини, яка зобов'язана Європі виплатити рапарації…»
Локарнська конференція - міжнародна конференція, що відбулася з 5 по 16 жовня 1925 у місті Локарно (Швейцарія). її учасники — Бельгія, Великобританія, Італія, Німеччина, Польща, Франція та Чехословаччина — підсумували тривалі переговори про гарантії кордонів, які склалися у Європі після Першої світової війни. Заключний акт Локарнської конференції констатував укладення договору між Німеччиною, з одного боку, і Бельгією, Великобританією, Італією та Францією, з другого, та 4 арбітражних договорів (угод) між Німеччиною, з одного боку, та Бельгією, Польщею, Францією і Чехословаччиною, з другого. У Локарно ці акти були парафовані, а остаточно підписані 1 грудня 1925 у Лондоні.
Основний договір — так званий Рейнський гарантійний пакт — набув сили після вступу Німеччини до Ліги Націй 14 вересня 1926. У ньому йшлося про недоторканність німецько-французьких та німецько-бельгійських кордонів, встановлених Версальським мирним договором 1919, і про збереження Рейнської демілітаризованої зони. Гарантами цього пакту стали Великобританія та Італія. Водночас пакт не передбачав жодних гарантій східних кордонів Німеччини. Франція, яка спочатку вимагала гарантій кордонів Польщі та Чехословаччини, в Локарно капітулювала перед Великобританією, відмовилась від своїх вимог, обмежившись прийняттям угод з названими країнами про взаємну допомогу згідно зі Статутом Ліги Націй. Ці угоди не ввійшли до системи гарантійних актів, у Заключному акті не відбиті, тому для інших учасників Локарнської конференції обов'язкової сили не мали. Відсутність гарантій східних кордонів свідчила про тимчасовий характер встановленого Версальським мирним договором 1919 державно-територіального устрою Східної та Південно-Східної Європи, що певною мірою спонукало німецьких реваншистів домагатися територіальних змін на свою користь. США офіційно в Локарнській конференції участі не брали, але чинили фінансовий тиск на Францію, якій довелося відмовитися від сподівань на ослаблення Німеччини і змиритися з тим, що вона визнавалася рівноправною державою. США та Великобританія були задоволені результатами Локарнської конференції. Більшість тогочасних політиків переоцінювала значення конференції, вважаючи, що її рішення сприятимуть стабілізації обстановки в Європі. В СРСР результати Локарнської конференції розглядали як спробу утворення єдиного антирадянського фронту.
Дата добавления: 2015-12-07; просмотров: 250 | Нарушение авторских прав