Елементи вчення про еволюцію у філософів і натурфілософів XVIII ct.

Хоча XVIII ст. було періодом панування метафізичного світогляду, який у біології найяскравіше виявився у вченні про незмінність видів, проте в окремих філософів та природодослідників цього часу натрапляємо на висловлювання, що містять зачатки уявлень про еволюцію.

Зародження еволюційного підходу до явищ природи зумовлене двома основними причинами. Насамперед чималу роль тут відіграло посилення матеріалізму, особливо у Франції. Для французького матеріалізму XVIII ст., що відповідав поглядам передової буржуазії, яка завзято боролася із сильними ще залишками феодалізму, властиве різко вороже ставлення до релігії. Природно, що прихильники цієї течії негативно ставилися до вчення про створення живих істот богом, яке підтримувала церква, і взагалі до всіх поглядів, котрі пояснювали виникнення органічних форм внаслідок «дива».

Іншою причиною виникнення еволюціонізму було зростання суперечностей між величезним фактичним матеріалом, нагромадженим наукою і технікою, та метафізичним світоглядом, який не давав можливості охопити й узагальнити весь цей матеріал — для цього треба було досліджувати явища в їх зв'язку і взаємодії, тобто певною мірою відмовитися від метафізики.

Французькі матеріалісти. У XVIIІ ст., розпад феодалізму у Франції поглиблюється внаслідок зростання капіталістичного виробництва. Суперечності між відмираючими панівними класами поміщиків і духовенства та: буржуазією, за якою тоді йшли селяни та ремісники, вкрай загострюються і швидко наближають розв'язку - велику французьку революцію, що передала владу в руки буржуазії. За цих умов формується ідеологія буржуазного суспільства, спрямована проти феодалізму та клерикалізму,— виникає французький матеріалізм XVIII ст., тісно пов'язаний з природознавством.

«На протязі всієї новітньої історії Європи, і особливо в кінці XVIII століття, у Франції, де розігралася рішуча битва проти всілякого середньовічного мотлоху, проти кріпосаництва, в установах і в ідеях, матеріалізм виявився єдиною послідовною філософією, вірною всім ученням природничих наук, ворожою суєвір'ям, ханжеству і т. п.»

Провідна роль у боротьбі з феодалізмом і релігією належала групі матеріалістів, очолюваних Дідро. Передові представники французького природознавства та літератури брали участь у створенні заснованої ним і Д'Аламбером 22-томної «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». Про те, наскільки яскраво в цьому зведенні'проявився бойовий революційно-атеїстичний характер французького матеріалізму, свідчить ставлення до нього королівської і церковної влади. Незважаючи на підтримку «Енциклопедії» буржуазною опозицією, видання її двічі заборонялося як спрямоване «до знищення королівського авторитету, укріплення духу незалежності та здатне закласти основи помилкових поглядів, псування звичаїв та невір'я», асамого Дідро кілька разів ув'язнювали. Видання було доведене до кінця тільки за кордоном.

Французькі матеріалісти широко використовували у своїх філософських працях досягнення природничих наук і техніки, а також самі глибоко вплинули на погляди ряду видатних сучасних їм і пізніших натуралістів. Вони намагалися показати, що все в світі утворюється за природними законами, властивими самій матерії. Вони захищали уявлення про величезну тривалість існування Землі та життя на ній, говорили про єдність природи, зокрема про єдність усіх живих істот, вказуючи на багато спільних рис їх будови та життєвих функцій. Ці та інші положення, що їх розвивали французькі матеріалісти, відіграли визначну роль у підготовці еволюційних теорій, які зародилися наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

У творах французьких матеріалістів бачимо не тільки їх позитивні риси, але й обмеженість їх поглядів. Природознавство, на яке вони спирались, було пройняте метафізичними і механістичними ідеями, а це наклало сильний відбиток на весь їхній світогляд. Великою заслугою французьких матеріалістів було визнання того, що рух — невід'ємна властивість матерії. Але рух вважали механічним, тобто таким, що зводився до пересування у просторі, і всі зміни в природі розглядали як простий кругообіг, при якому не виникає чогось якісно нового. Тому думка про розвиток не посідає у французьких матеріалістів значного місця. Зокрема, з питань про мінливість видів вони обмежувалися окремими висловлюваннями і ніхто з них не піднявся до створення послідовно еволюційної теорії.

Проте навіть і ці окремі міркування про мінливість органічних форм становлять великий інтерес, оскільки вони підготували грунт для появи глибших і всеосяжніших еволюційних побудов.

Думки про мінливість трапляються майже у всіх основних представників цієї течії. Поль Анрі Гольбах (1723—1789)—один з творців «Енциклопедії» і автор славетної книжки «Система природи» {1770} —писав: «Немає ніякої суперечності в припущенні, що види організмів безперервно змінюються і, що ми також не можемо знати того, чим вони стануть, як і того, чим вони були... Хіба, навколо нас не змінюється все? Хіба ми самі не змінюємось? Хіба не очевидно, що всесвіт в своєму минулому не був точнісінько такий, як тепер, і неможливо, щоб у своєму вічному майбутньому він був хоча б на мить точнісінько такий самий, як зараз? Як же ми можемо вгадати, що принесе з собою нескінченна зміна руйнувань і творень, сполучень і розпадів, перетворень, змін, переміщень?».

Жюльєн Офре Ламетрі (1709—1751), який більше за інших французьких матеріалістів займався біологічними питаннями (бо був лікарем), намагався, щоправда шляхом наївних зіставлень, обгрунтувати думку –про схожість будови рослин і людини. Він таки висловив припущення, що людина виникла внаслідок схрещування якихось видів тварин, а зовсім не була створена богом, як учить біблія.

Дідро та гіпотеза органічних молекул. Особливо цікаві думки про мінливість видів маємо в найяскравішого представника світогляду французької буржуазії, найвидатнішого французького матеріаліста XVIII ст. Дені Дідро (1713— 1784).

На відміну від інших французьких матеріалістів у філософії Дідро є значні елементи діалектики. Він постійно й наполегливо утверджував думку про єдність всього органічного світу, наголошував на спільних рисах в організації та в основних життєвих процесах, що об'єднують рослин, тварин і людину. У деяких творах Дідро цілком ясно говорить про еволюційний розвиток живих істот.

Так, наприклад, у «Думках про пояснення природи» (1754) він ставить питання: «Чи були та чи залишуться рослини й тварини завжди такими, якими вони є тепер?»— і сам відповідає: «Чи не міг би відданий своїм здогадкам філософ припустити, що споконвіку світ тварин мав свої властивості, розсіяні та змішані у масі речовин, де; і сталося так, що ці елементи з'єдналися; що ембріон, який сформувався з таких елементів, пройшов крізь нескінченну кількість органічних ступенів і етапів розвитку, що в нього послідовно були рухи, відчуття, поняття, думки, пристрасті, знаки, жести, звуки, членороздільні звуки, мова, закони, науки, мистецтва; що між кожною з цих стадій пройшли тисячоліття, що можливо, існують інші шляхи розвитку і інші стадії росту, яких ми не знаємо».

Дідро не тільки висловлює тверде переконання в тому, що органічний світ пройшов шлях тривалого історичного розвитку, але й розмірковує про можливі причини цього розвитку. Він вважає, що всі живі істоти складаються з особливого типу найдрібніших частинок — органічних молекул. Ці частинки мають певну зачаткову чутливість, яка спонукає їх постійно змінювати місце в пошуках найзручнішого положення.

Дідро визначає тварину «як систему різних органічних молекул, що вступають у різноманітні сполучення, поки кожна з них не знайде найпридатнішого положення для її фігури та для свого спокійного стану, і це відбувається у них під дією почуття, схожого на тупий та неясний дотик». Це положення може змінюватися незліченними поштовхами інших молекул, які ще не набули стану спокою. Таким чином, частинки, з яких складаються організми, розташовуються у певному порядку не завдяки певному внутрішньому прагненню живих істот до досконалості будови, а внаслідок безперервних переміщень наосліп цих частинок, спонукуваних їх чутливістю. Через це виникає чимало невдалих сполучень і тільки зрідка з'являється гармонійна система органічних молекул, що зберігається доти, доки настанеться нова зміна.

Неважко бачити, як у цій концепції багато що нагадує погляди Емпедокла й Лукреція. Головна думка та сама: досконалість будови організму досягається шляхом випадкового з'єднання розрізнених елементів, а всі форми, в яких цього не сталося, вимирають. Про вплив Емпедокла на Дідро особливо ясно свідчать такі слова з раннього твору «Лист про сліпих на науку зрячим», де французький мислитель розглядає богословські погляди на природу: «Я можу, наприклад, спитати у вас, спитати в Канта, Лейбніца, Ньютона, звідки вони знають, що тварини при первісному своєму утворенні не були одні без голови, а інші без ніг. Я можу твердити, що деякі з них не мали шлунка, а інші не мали кишок, що тварини, яким наявність шлунка, піднебіння та зубів ніби обіцяла тривале існування, вимерли через якийсь недолік у серці або легенях, що поступово перевелися чудовиська, і що зникли всі невдалі комбінацїї матерії і що збереглися лише з них, будова яких не містила в собі серйозної суперечності і котрі могли існувати самостійно та продовжувати свій рід».

Говорячи про гіпотезу органічних молекул Дідро, не можна не згадати дуже подібні погляди французького астронома й математика П'єра Луї Моро Мопертьюї (1698—1759), тим більше, що Дідро був з ним особисто знайомий і безсумнівно багато що в нього запозичив. За Мопертьюї, зародок тварини, утворюється з особливих елементарних частинок, яким властиві дуже важливі психічні здібності, притаманні організмам,— бажання, відраза, навички, пам'ять тощо. Частинки ці утворюються в різних органах батьків, збираються в яйці матері та сім'ї батька, а потім при формуванні зародка кожна з них дає орган, відповідний тому, від якого вона пішла. Як вважає вчений, ці елементарні частинки «зберігають своєрідну згадку про свою попередню форму, так що в нащадках вони відбивають і відтворюють схожість з батьками».

Своєю гіпотезою Мопертьюї не тільки пояснює явище спадковості, але й бачить у ній ключ до розуміння того, як виникають види. «Таким чином,— пише він,— ми легко можемо пояснити, як утворюються нові види..., припустивши, що елементарні частинки можуть не завжди зберігати той порядок, в якому вони були у батьків, але можуть випадково робити відхилення, які, множачись та нагромаджуючись, - привели до нескінченної різноманітності видів, котрих ми бачимо тепер».

Погляди Мопертьюї на механізм спадковості дуже близькі до уявлень, які розвивав у той самий період видатний, французький зоолог Бюффон (його праці ми розглянемо в наступному розділі). Набагато пізніше дуже схожі думки були висловлені і Ч. Дарвіном у його невдалій «тимчасовій гіпотезі пангенезису».

Елементи вчення про розвиток у філософії Канта. Засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724— 1804) був ідеологом німецької буржуазії XVIII ст. Німеччина в цей час була більш відсталою країною в економічному й політичному відношенні, ніж інші країни Західної Європи. Феодалізм в Німеччині був ще дуже сильний, а буржуазія порівняно слабка й мало активна. Світогляд Канта відбиває ці особливості буржуазії XVIII ст. Він двоїстий у своїх уявленнях. Кант намагався примирити науку та релігію, матеріалізм та ідеалізм, причому врешті-решт ідеалістичні погляди його беруть гору.

Там, де Кант торкається питань природознавства, тобто передусім у його ранніх працях, матеріалістичні погляди і діалектичні елементи його філософії виражені значно сильніше, ніж у міркуваннях стосовно пізнання та моралі. Так, наприклад, у найважливішому творі цього періоду— «Загальній натуральній історії і теорії неба» (1755) він розглядає Всесвіт не як раз і назавжди даний і сталий, а як такий, що перебуває у безперервному розвитку, зумовленому матеріальними причинами та здійснюваному за природними законами.

Висунута в цьому творі теорія походження сонячної системи з «туманності», що обертається, була великим внеском в тогочасну науку та довго потім панувала в астрономії. Оцінюючи цю теорію, Енгельс говорить: «Кантівська теорія виникнення всіх теперішніх небесних тіл з туманних мас, що обертаються, була величезним завоюванням астрономії з часів Коперника. Вперше було захитано уявлення, ніби природа не має ніякої історії в часі. До того часу вважали, що небесні тіла з самого початку рухаються по одних і тих самих орбітах і перебувають в одних і тих самих станах, і хоч на окремих небесних тілах органічні індивіди вмирали, роди і види все-таки вважалися незмінними. Було, звичайно, очевидно для всіх, що природа перебуває в постійному русі, але цей рух уявлявся як безперестанне повторення одних і тих самих процесів. У цьому уявленні, яке цілком відпові дало метафізичному способові мислення, Кант пробив першу бреш...».

Стверджуючи, що Земля існувала не вічно, а є чимось таким, що виникло й розвивається, Кант мусив дійти івисновку, що організми, «мешканці» Землі, теж мають свою історію виникнення і розвитку. І справді, він не одноразово висловлював думку про еволюцію органічног світу. Зокрема, переконливим доказом на користь еволюції Кант вважав подібність анатомічної будови, яка спостерігається в різних представників кожної великої групи тваринного світу.

«Відповідність таких численних тваринних порід одній схемі,— писав Кант,— яка, очевидно, лежить в основі не лише будови їх кісток, але й розподілу решти органів, де дивовижна простота основного рисунка завдяки скороченню одних і подовженню інших, розвитку одних і знищенню інших частин може породжувати усю велику різноманітність видів... Ця аналогія форм, оскільки при всіх відмінностях вони виникають, мабуть, з одного спільного прототипу, посилюють припущення про справжню спорідненість їх за походженням від однієї. спільної праматері... Тут археологам природи [палеонтологам.— С. Г.]надається повна воля за вцілілими слідами стародавніх переворотів, за відомим їм або пе редбачуваним механізмом відтворити велику генерацію творінь (бо так належить уявляти собі справу, якщо зазначена спорідненість, що поспіль збігається, повинна мати основу). У материнських надрах Землі, котра щойно вийшла з хаотичного стану..., він може показати, що природа спочатку породила створіння менш доцільної форми, а ті в свою чергу породжували інших, які вже формувалися з більшою відповідністю до місця їх народження та взаємних зв'язків стосовно одне одного, поки сама ця прамати, заціпеніла й закостеніла, не обмежила свої породження певними видами, що більше не змінюються».

Кант не боявся у своїх еволюційних висловлюваннях вступати у відкритий конфлікт.з ученням церкви —він твердив, наприклад, що людина походить від чотириногих тварин, але водночас двоїстий характер його світогляду набагато дужче виявляється в його уявленнях про еволюцію організмів, ніж у міркуваннях про розвиток неорганічної природи, і послідовним еволюціоністом Канта назвати не можна.

Він припускав, що вся різноманітність органічного світу утворилася внаслідок еволюційної зміни певної кількості простіших вихідних родоначальних форм під впливом зовнішніх умов (клімату тощо); але появу на Землі цих родоначальних форм він відмовляється пояснити природними законами. Доцільна будова живих істот, їх пристосованість до навколишнього середовища вказують, на думку Канта, що родоначальні форми, від яких походять всі організми, мали властивості, котрі не можна зрозуміти матеріалістично. Ця концепція досить близька до поглядів, що захищав у ті самі роки Бюффон, праці якого, очевидно, мали неабиякий вплив на погляди Канта в цій галузі.

Дата добавления: 2015-12-07