Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

Стаття 68 КК доповнює загальні засади призначен­ня покарання (статті 65—67 КК), встановлюючи ті особливі вимоги (спеціальні критерії), якими має керуватися суд, при­значаючи покарання за незакінчений злочин (готування до зло­чину або замах на злочин (статті 13—16 КК), а також такий, Що вчинений у співучасті (статті 26-31 КК).

¹ Вісник Верховного Суду України. - 2004. - № 7. - С. 21-22; 2005. ->&9.-С.15

3. Визначення остаточного покарання за сукупністю виро­ків обмежено тим максимумом, який встановлений для відповід­ного виду покарання в нормах Загальної частини КК. Напри­клад, при складанні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання не може перевищувати 15, а за особливо тяжкий злочин — 25 років. Саме так визначається максимальна межа й інших видів покарань (наприклад, для обмеження волі згідно з ч. 2 ст. 61 КК — п'ять років, а для виправних робіт за ч. 1 ст. 57 КК — два роки). Отже, при визначенні остаточного по­карання за сукупністю вироків суд може вийти за максимальні межі найбільш суворої санкції статті Особливої частини КК, тому що при цьому він керується не санкцією, а тим максиму­мом, який встановлений для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КК при призначенні хоча б за одним із вироків довічного позбавлення волі загальний строк покаран­ня, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визнача­ється шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Принцип поглинання суд «зму­шений» застосовувати і тоді, коли за новим вироком призна­чено покарання в межах, які збігаються з максимумом даного виду покарання, встановленого в Загальній частині КК (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Наприклад, якщо особа до повного відбуття призна­чених їй виправних робіт вчиняє новий злочин, за який засу­джується до п'яти років обмеження волі, то суд цим покаран­ням може лише поглинути невідбуту за попереднім вироком частину виправних робіт, бо згідно з ч. 2 ст. 61 КК максимальна межа обмеження волі складає п'ять років.

За статтею 71 КК складанню підлягають покарання як од­ного, так і різних їх видів. Якщо за окремими вироками при­значені покарання різних видів, то для їх складання суд керу­ється приписами частин 1—3 ст. 72 КК.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків по­ширюється не тільки на основні, а й на додаткові покарання. При цьому слід ураховувати таке:

а) якщо додаткові покарання призначені тільки за поперед­нім або лише за новим вироком, то вони (або невідбута їх частина) приєднуються до основного покарання, остаточно при­значеному за сукупністю вироків;

б) якщо додаткове покарання призначене і за попереднім, і за знов винесеним вироками, то вони, передусім, об'єднуються за сукупністю між собою і лише після цього приєднуються до остаточного основного покарання;

в) якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання одного виду, то вони складаються між собою в межах максимуму, встановленого для них в Загальній частині КК (наприклад, для позбавлення права обіймати певні посади такий максимум встановлений у ч. 1 ст. 55 КК і дорівнює трьом рокам);

г) якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання різних видів (наприклад, за попереднім вироком — позбавлення військового звання, а за новим — конфіскація майна), то вони складанню не підлягають і кожне з них відповідно до ч. 4 ст. 72 КК виконується самостійно.

Можливі випадки, коли після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання особа вчиняє не один, а два або більше злочинів. У таких ситуаціях має місце сполучення су­купності вироків і сукупності злочинів і застосовуються прави­ла ч. 5 ст. 71 КК, з якої випливає, що для призначення тут по­карання треба керуватися як ст. 70, так і ст. 71 КК. По-перше, суд має призначити покарання окремо за кожний знов вчине­ний злочин. По-друге, керуючись ст. 70 КК і використовуючи принципи поглинання, повного або часткового складання, суд має визначити покарання за сукупністю цих злочинів. Нареш­ті, до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, суд за правилами ст. 71 КК повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком, визначаючи її у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК.

10. Визначте, як і за якими правилами здійснюється складання різних видів покарань при призначенні їх за сукупністю злочинів і сукупністю вироків.

При призначенні покарання за незакінчений злочин суд вра­ховує: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; б) причини, внаслідок яких зло­чин не було доведено до кінця.

Закон не робить якихось винятків і не встановлює обме­жень у караності незакінченого злочину. Як і при закінченому злочині, покарання за готування чи замах призначається у ме­жах санкції статті Особливої частини КК, відповідно до поло­жень Загальної частини КК і з урахуванням тяжкості вчине­ного, особи винного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання. Отже, і за незакінченого злочину суд має право (враховуючи конкретні обставини справи і мотивуючи своє рішення у вироку) призначити покарання того самого виду і у тих самих межах, що встановлені в санкції статті Особливої частини КК за закінчений злочин.

Проте очевидно, що в переважній більшості випадків су­спільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином, хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії чи не настали наслідки, передбачені в дис­позиції статті Особливої частини КК. Саме тому у ч. 1 ст. 68 КК згадується про необхідність врахування судом ступеня тяж­кості вчиненого особою діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений зло­чин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на кра­діжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчи­нення злочину, його мотиви, наявність чи відсутність квалі­фікуючих ознак тощо), які суд має врахувати й оцінити в їх сукупності.

Ступінь здійснення злочинного наміру визначає, до якої стадії був доведений злочин, — до стадії готування або замаху. За готування до злочину за загальним правилом призначаєть­ся більш м'яке покарання, ніж за замах на злочин. Коли йдеть­ся про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) або незакінченим (перерваний замах). Наприклад, особі, що стріляла в потерпі­лого з метою його вбивства, але лише поранила його (закінчений замах), за інших рівних умов може бути призначене більш суворе покарання, ніж тій, яка з цією ж метою лише навела пістолет на потерпілого, але вистрілити не встигла, бо була затримана (незакінчений замах).

Необхідно також установлювати чому, через які причини готування або замах не були доведені до кінця. Хоча всі ці при­чини не залежать від волі винного, проте злочин може бути не доведений до кінця, наприклад, через неосвіченість, хвилюван­ня, невміння винного, непридатність застосованих ним засобів чи знарядь або внаслідок того, що винний не зміг подолати опір із боку потерпілого чи був затриманий працівниками правоохоронних органів. Очевидно, що невміння або неосвіченість як причина того, що злочин не був доведений до кінця, може потягти за собою більш м'яке покарання, ніж ситуація, коли злочинне посягання було перерване через затримання винного або через опір, що чинив потерпілий.

При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами (статті 65—67 КК), враховує: а) характер і б) ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку виконував співучасник у злочині: чи був він організатором зло­чину, його виконавцем, підбурювачем або пособником. Напри­клад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе по­карання, ніж пособнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавця рішучість його здійснити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворе покарання повинне бути призначене співучаснику, який сполучав дві або більше ролей у вчиненні одного злочину (наприклад, був од­ночасно організатором та виконавцем злочину або підбурювачем і пособником).

Ступінь участі в злочині характеризує інтенсивність дій співучасника. Так, особа може бути активним виконавцем зло­чину, а може виконувати цю роль під тиском з боку інших спів­учасників; може бути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може бути і таким, який вказав місце крадіжки, назвав зручний для цього час, надав необхідні засоби, обіцяв збути викрадене. Таким співучасникам за інших рів­них умов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначається ступенем їх участі в злочині

Дата добавления: 2015-11-26