Історія дослідження дум

Найдавніші записи дум, що дійшли до нашого часу, сягають II половини 17 ст. Перший відомий запис думи датується 10 січня 1684 р. Це — твір «Козак Голота». В рукописному збірнику Кондрацького, віднайденому в архіві Ягеллонського університету в Кракові, зафіксовано чотири зразки дум з Волині. Цей збірник був виявлений і опублікований академіком Возняком у 1928 році. У 1805 р. В. Ломиківський записав 13 дум від невідомого кобзаря, але вони не були опубліковані.

Ще до того була відома рукописна збірка дум «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст сліпця Івана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале 19 века», складена на Мир-городщині, яка відноситься до кін. 18 — поч. 19 ст., і містить ІЗ текстів. Ще остаточно не встановлено, хто зібрав і склав першу рукописну збірку українських дум, є припущення, що це був Василь Ломиківський, поміщик с Панасівки на Миргородщині — великий книголюб і знавець народної творчості. Хоч цей збірник був відомий записувачам і дослідникам фольклору, бо поширювався у багатьох рукописних варіантах, але вперше його опублікував П. Житецький 1892 року в журналі «Киевская старина», а у 1893 році видав окремою книжкою. У 1814 році збиранням дум на Полтавщині займався князь М. Цертелєв. Він видав свої записи в Петербурзі окремою книжечкою під заголовком «Опыт собрания старинных малороссийских песен» у 1819 р., куди увійшло 9 дум і 1 пісня. Саме цій книжечці судилося стати першою ластівкою українських фольклорних видань та публікацій цього жанру. Вона відкрила Європі і всьому слов´янському світові багатство українського народного поетичного епосу. У передмові до неї Цертелєв написав, що збирати українські пісні його спонукало бажання знайти українську «Іліаду» або щось подібне. І він побачив, що український народ також здатний до великого творчого злету, про що свідчать його пісні, які є уламками великого епосу.

З того часу поетичний епос України привертав увагу багатьох науковців. Особливо в епоху романтизму (І половина 19 ст.).

Найвизначнішими виданнями дум І половини 19 ст. були шість випусків «Запорожской старины» (1833—1838) І. Срезневського, збірка П. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (1836), збірники М. Максимовича «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник украинских песен» (1849). Остання з названих книг мала особливо велике значення. У ній було чітко з´ясовано ознаки жанру думи і надруковано усі відомі на той час думи — загалом 20 сюжетів, значна частина яких була подана в нових, досі невідомих варіантах.

Новий етап дослідження дум почався у 50-х роках 19 ст., коли з´явилися не тільки тексти дум, а й описи кобзарського середовища, в якому вони побутували.

Дуже важливе значення для української фольклористики мала збірка пісень у записах поета-романтика А. Метлинського — «Народные южнорусские песни» (К., 1854), де крім дум, подаються короткі коментарі і відомості про виконавців. Подібною до неї була двотомна праця П. Куліша «Записки о Южной Руси» (Т. 1, 1856; Т. 2, 1857). Тут публікація епічних творів здійснювалася за новим принципом — у тісному зв´язку із побутом та життям їх носіїв. Зокрема, тексти дум розташовувалися за репертуаром кобзарів, подавалася біографія і характеристика кожного з них, портрети, описувалася манера виконання дум.

У 1856 р. М. Маркевич видав у Києві збірник «Южно-руські пісні з голосами», де була вміщена дума «Проводи козака» і музичний супровід до неї. Це вважається першою публікацією мелодії дум.

У 60-х роках під тиском Валуєвського циркуляру фольклористична діяльність звужується, і тільки в 70-х роках посилюється інтерес до вивчення дум та виконавської манери кобзарів. Так, у першому томі «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873) докладно розповідається про відомого співця Остапа Вересая, його манеру виконання. Знову з´являються нові видання, серед яких — статті і публікації дум М. Костомарова в журналах «Беседа» та «Запорожская старина». Найґрунтовнішим на той час було видання «Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (Т. 1, 1874; Т. 2, 1875), де упорядники вмістили майже всі відомі думи (17 текстів) з коментарями історичних реалій. Значним досягненням були видання О. Русова, М. Лисенка, який, крім текстів, записував мелодії дум у виконанні кобзаря Остапа Вересая.

У 80—90-х роках було записано ряд нових варіантів дум. Важливе місце в історії дослідження зайняла праця П. Житецького «Думки про народні малоруські думи» (К., 1893). У ній автор зробив підсумок вивчення жанру, визначив місце серед інших фольклорних жанрів, охарактеризував діяльність народних співців — носіїв цих творів. Він аналізує епос з точки зору теорії його аристократичного походження. Окрім теоретичної частини, у книзі опублікувався ряд нових дум. У 1897 р. у Чернігові вийшов збірник «Думи кобзарські» Б. Грінченка.

У збиранні, публікації, вивченні дум активну участь брали М. Лисенко, П. Мартинович, О. Потебня, М. Сумцов, В. Перетц, Д. Яворницький, І. Франко та ін.

Новий етап у вивченні думового епосу на початку 20 ст. пов´язаний з іменами Лесі Українки, яка у 1908 р. на власні кошти організувала експедицію для записування дум на фонографі, та Ф. Колесси, який здійснив цей задум на Полтавщині та в Києві. Результатом їх спільної праці стало двотомне видання текстів дум з мелодіями («Мелодії українських народних дум», Львів, Т. 1, 1910; Т. 2, 1913). Ф. Колессі належать й інші важливі праці про цей жанр, зокрема у 1920 p. він видав у Львові збірку «Українські народні думи», а в 1921 — дослідження про ґенезу народних дум. Він вперше дав науково обґрунтоване визначення словесної та музичної форм жанру. У 1919 р. виходять також «Українські думи та пісні історичні», упорядковані Д. Ревуцьким.

До сучасних досліджень дум найбільший внесок зробили М. Рильський, М. Стельмах, М. Родіна, Г. Нудьга, С. Мишанич та ін.

Про кобзарів

Кобзарство в Україні було унікальним культурно-історичним явищем. Народні лірники та кобзарі об´єднувалися в організації з особливим устроєм, своєрідною системою обрядів вступу нових членів, умовами їх підготовки, навчанням та особливостями поведінки. Ці організації називалися кобзарськими братствами чи гуртами, у яких були свої ватажки й отамани, свої соцькі й десяцькі, судді, скарбники тощо. Ці братства діяли за територіальним принципом, тобто кожне з них об´єднувало кобзарів певного повіту України. їх місцем зборів служила обрана ними церква, до якої всі члени збиралися у визначені свята. Як у кожному ремеслі, тут теж були свої майстри та учні, які повинні були перейняти від досвідчених співців уміння, опанувати таємну мову братства, яка в кобзарів називалась «лебійською». Нею складалися навіть пісні на зразок:

Коби б мені кумси сяна, Переклад: Коли б мені хлібець святий,

А до кумси ще тирина А до хліба трошки сиру,

І бутельбух вовчану А до сиру шклянка пива,

Каравана чорнобрива. Та дівчина чорнобрива.

У кобзарів існували і свої таємні пісні, зокрема Ф. Лавров згадує пісню про Жвачку (заклинання нечистого) та про таємничий танець: «У незрячих кобзарів та лірників був і свій танець, що звався «лебійська скакомка» (дідівський танець). Він девчому нагадував український козачок, але виконання цього танцю майже ніхто з сторонніх не бачив, бо він виконувався лише тоді, коли кобзар чи лірник одержував «визвілку». Під час виконання танців хтось з лірників чи кобзарів неодмінно стояв на варті й пильнував, щоб ніхто сторонній не бачив «лебійської скакомки». Існували у кобзарів і свої засекречені «Устиянські книги», зміст яких не можна було розголошувати під страхом смертної кари.

Тільки осягнувши всі необхідні знання і вміння можна було отримати «визвілку», тобто своєрідний обряд ініціації, після якого учень мав право самостійного кобзарювання та вступу до кобзарського гурту. У середовищі співців цей ритуал називався «одклінщина». Навчання до нього продовжувалось упродовж трьох—п´яти, а то й більше років.

Ряд вчених відзначають і той факт, що окрім вміння грати на музичному інструменті (кобзі чи бандурі), співати думи та пісні, знати правила та закони братства, учні переймали від майстрів певну таємну інформацію, яку не мали права розголошувати, що зумовлювало дуже строгий відбір тих, котрі приймалися у братство. Прийом здійснювався радою старійшин кобзарського братства, яка здійснювала поточне правління і водночас була верховним судом його членів. Для навчання кобзарському мистецтву існували також кобзарські школи.

Таємність інформації, яка передавалася усно, обряди посвяти, ритуальна поведінка тощо уподібнювали ці організації до язичницьких громад жерців. Такими вони були на ранніх стадіях розвитку. Можливо, частково з цим пов´язаний той факт, що до кінця 18 ст. майже не збереглося відомостей про кобзарів. Лише згодом із певною переорієнтацією організацій та зміною їх укладу з´являється більше інформації про лірників та кобзарів.

Першими творцями і виконавцями дум були кобзарі, імена яких не дійшли до наших днів. Це, як правило, були колишні козаки, які постраждали від ворогів під час битв чи в полоні, або ж старі козаки, які не могли вже воювати, але залишались вірними козацтву. Деякі з них жили разом з козаками на Січі, щоб піднімати бойовий дух молодих воїнів. Існують спогади, що перед вирішальними битвами козаки слухали спів кобзарів, і це надихало їх на ратні подвиги. Інші кобзарі мандрували, зупиняючись в містах і селах, де на центральних майданах виконували свої твори, розповідали людям найновіші події. Цим вони піднімали національну свідомість народу, вселяли віру в незалежність української держави. Тому всі поневолювачі української землі переслідували і вбивали народних співців.

18 століття залишило поодинокі свідчення про носіїв героїчної поезії — кобзарів. Відомо про кобзаря Рихлівського, на прізвище Бандурка (чи Милий), який називався «гайдамацьким бандуристом» за участь у народних повстаннях; а також Грицька Кобзаря. Про останнього збереглися свідчення, що він був козаком. Потрапивши з двадцятьма побратимами у полон, він домігся довіри ворогів і був призначений наглядачем. Згодом влаштував втечу козаків, видавши їм турецький одяг, за що йому турки викололи очі. Про нього існують народні легенди, зокрема про вбивство під час гайдамацького повстання та поховання у Канівському лісі.

Славетний фастівський полковник Семен Палій, якого Петро І заслав до Сибіру, навіть у неволі не розлучався з кобзою. Існують також свідчення про утримування Петром І незрячих кобзарів Любистка та Ніжевича та однієї кобзарки, ім´я якої невідоме, як придворних співців. Згодом Любисткові вдалось утекти із царського двору.

З наступом російського царизму на культуру українського народу кобзарство занепало. Царські власті оголосили кобзу «крамоль ним» інструментом, полювали на народних співців, ув´язнювали їх, знищуючи інструменти.

Архівні документи, виявлені в 19 ст., свідчать, що трьох кобзарів, учасників Коліївщини, було страчено: Прокопа Скрягу з міста Оста-пова, Михайла, Сокового зятя з с. Шаржиполя, Василя Варченка з міста Звенигородки. Перші два були учасниками збройних повстань. Про останнього з них записано: «Стратити за те, що він разом з ватажком загону повстанців Ремезою обійшов багато сіл і містечок та гайдамакам на бандурі гравав». З цього видно, наскільки важливою була роль кобзарів у формуванні національної свідомості.

Пізніше відомими були імена кобзарів 19 ст., від яких записували думи Цертелєв, Куліш та ін. Серед них — Архип Никоненко з міста Оржиці та Андрій Шут з міста Олександрівки на Чернігівщині. Талановитим кобзарем з великим імпровізаторським хистом був Іван Стрічка, від якого у першій половині 19 ст. записано 13 дум. Найпопулярнішим кобзарем того часу був Остап Вересай (Радчишин, учень Семена Кошового), який вирізнявся з-поміж інших дуже багатим репертуаром. Він мандрував по Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, був навіть у Петербурзі та інших містах. Будучи високо-інтелігентною людиною, він був знайомий з багатьма видатними діячами (зокрема листувався з Шевченком, який на знак глибокої поваги подарував йому свій «Кобзар» з автографом). Є спогади, що на його виступи у Києві з´їжджалися люди з усієї України. Він був надзвичайно талановитим, неперевершеним виконавцем. Про цю людину існує більше свідчень, оскільки з ним спілкувалися тогочасні етнографи-фольклористи та збирачі народної творчості (у тому числі П. Куліш). Ці записи розширюють знання про кобзарів. Зокрема серед своїх побратимів О. Вересай називає Вербу Данила, Хруща Федора, Ладжу Антона, братів Максима і Сергія, Івана Стрічку і його сина Сакона, Кощія Федора, Яхна Івана. Вересаївська традиція передавалась упродовж кількох поколінь: його учнем був кобзар Кулибаба, у якого вчився Гончаренко, у нього — Горобець, у Горобця — Бідило, а у нього — Гащенко, який теж мав кількох учнів.

Зібрано багато інформації про життя та творчість, особливості репертуару та виконання й інших кобзарів 19 ст., зокрема І. Кравченка-Кркжовського, Гната Гончаренка (від нього записували твори Г. Хоткевич, Леся Українка, К. Квітка; його майстерність високо цінували В. Гнатюк та Ф. Колесса), Терентія Пархоменка.

Серед кобзарів кінця 19 — початку 20 ст. відомі також імена — Михайло Кравченко (від якого записував думи на фонограф Ф. Колесса), Петро Древченко, Павло Гащенко, Терентій Пархоменко, Іван Кучеренко, Іван Нетеса, Григорій Кожушко; та лірників — Самсон Веселий, Іван Зозуля, Ларіон. На початку 20 ст. кобзарів було чимало, вони відігравали значну роль у формуванні політичної думки українського народу, за що їх часто переслідували і знищували.

За останні роки в українській періодиці були оприлюднені факти про те, що з приходом радянської влади на українські землі велася цілеспрямована ідеологічна боротьба проти народних співців. У перші роки радянської влади було прийнято дві постанови, за якими кобзарі переслідувались як жебраки, а також заборона національних інструментів кобзи, ліри, бандури. Почалося переслідування і масове знищення носіїв української пам´яті. Найжорстокішою була акція взимку з 1934 на 1935 p., коли кобзарів усієї України (337 майстрів) зібрали в Харкові начебто з нагоди кобзарського з´їзду, а потім 239 з них розстріляли за Харковом біля Холодної гори, а решту відправили до Москви, звідти — в Сибір.

Кобзарство — ще остаточно не вивчена сторінка народної творчості. Саме завдяки українським співцям збереглися безцінні перлини народного ліро-епосу. Серед сучасних досліджень цікавими є монографія Ф. Лаврова «Кобзарі» (К., 1980) та розділ «Кобзарська присяга» з книги В. Балушка «Обряди ініціацій українців та давніх слов´ян» (Львів; Нью-Йорк, 1998).

Дата добавления: 2015-11-28