Загальна характеристика сільського господарства Туреччини

Реферат

з дисципліни:

Світове сільське господарство та зовнішньо-економічна діяльність

на тему:

Стан і перспективи розвитку співробітництва України з Туреччиною у сфері сільського господарства

Виконав: Климюк Т.В.

Житомир 2015

План

Вступ

1. Загальна характеристика сільського господарства Туреччини.

2. Сучасні аграрні відносини між Україною та Туреччиною.

3. Товарообіг сільськогосподарської продукції між Україною та Туреччиною.

3.1. Експорт України на аграрному ринку України.

3.2. Товарна структура імпорту України з Туреччиною.

4. Пріорітетні напрямки співробітництва з Туреччиною у сфері аграрної політики та сільського господарства.

Список використаних джерел

Вступ

Сільське господарство (с/г) — галузь народного господарства, направлена на забезпечення населення продовольством і отримання сировини для цілого ряду галузей промисловості. Галузь є однією з найважливіших, представлена практично у всіх країнах. У світовому сільському господарстві зайнято близько 1,1 млрд. економічно активного населення (ЕАН).

Сільське господарство, — обробка землі (для отримання\підвищення врожаїв) і вирощування свійських тварин. Сільськогосподарські культури потрібні людині для харчування, годівлі тварин і одержання волокна (бавовни і сизалю). Тварин вирощують заради вовни, молока, м'яса чи органічних відходів (як палива). Сільське господарство варіюється від маленьких підсобних господарств і ферм до великих с/г артілей і колективних господарств.

Роль сільського господарства в економіці країни або регіону показує її структуру і рівень розвитку. Як показник ролі сільського господарства в економіці застосовують частку зайнятого в сільському господарстві економічно активного населення, а також питому вагу сільського господарства в структурі ВВП. Ці показники достатньо високі в більшості країн що розвиваються, де в сільському господарстві зайнято більше половини ЕАН (Економічно Активного Населення). Сільське господарство в таких країнах йде по екстенсивному шляху розвитку, тобто збільшення продукції досягається розширенням посівних площ, збільшенням поголів'я ВРХ, збільшення числа зайнятого населення у сільському господарстві. У таких країнах, економіки яких відносяться до типу аграрних, низькі показники механізації, хімізації, меліорації і ін.

Найбільш високого рівня досягло сільське господарство розвинених країн Європи і Північної Америки, що вступили впостіндустріальну стадію. У сільському господарстві там зайнято лише 2-6% ЕАН. У цих країнах «зелена революція»відбулася ще в середині ХХ століття, сільське господарство цієї групи країн характеризується науково обґрунтованою організацією, підвищенням продуктивності, застосуванням нових технологій, систем сільськогосподарських машин,пестицидів і мінеральних добрив, використанням генної інженерії і біотехнології, робототехніки і електроніки, тобто розвивається по інтенсивному шляху.

Подібні прогресивні зміни відбуваються і в країнах, що відносяться до типу індустріальних, проте рівень інтенсифікації в них ще значно нижчий, а частка зайнятих в сільському господарстві вище, ніж в постіндустріальних.

При цьому в розвинених країнах спостерігається криза перевиробництва продовольства, а в аграрних навпаки, однією з найгостріших проблем є продовольча проблема (проблема недоїдання і голоду).

На сучасному етапі розвитку міжнародних економічних відносин глобалізаційні процеси охопили всі сфери світового господарства. Як наслідок, відбувається зростання рівнів інтегрованості різних галузей економіки та окремих підприємств різних країн.

Зовнішньоекономічна діяльність - це важлива й невід'ємна сфера господарської діяльності, котра при ефективному використанні всього комплексу сучасних форм і методів міжнародних економічних відносин здатна впливати на технічне удосконалювання виробництва, підвищення продуктивності праці і якості продукції, яка виробляється. В цілому ж, вихід на зовнішній ринок самостійно господарюючих суб'єктів сприяє пристосуванню економіки до системи світогосподарських відносин, формуванню економіки відкритого типу. Саме тому розвиток зовнішньоекономічної діяльності підприємств, фірм, усіх учасників ринкових відносин - це суттєвий фактор підвищення ефективності господарської діяльності як на рівні окремих підприємницьких структур, так і в масштабах усієї країни. Ефективна зовнішньоекономічна діяльність сприяє відтворенню експортного потенціалу країни, підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на світових ринках, формуванню раціональної структури експорту й імпорту, залученню іноземних інвестицій на взаємовигідних умовах, забезпеченню економічної безпеки України.

На сьогодні в сфері зовнішньоекономічної діяльності України сформувався ряд тенденцій в зовнішній торгівлі та інвестиційній активності, що обумовлюють як позитивну динаміку в економіці України, так і значні виклики для її конкурентоспроможного розвитку. Плани зовнішньоекономічної діяльності націлюють на встановлення й розвиток взаємовигідних зв'язків з країнами світу, особливо з тими, що мають географічну близькість та спільні інтереси. Вони мають всебічно враховувати переваги, які випливають з міжнародного розподілу праці в інтересах розвитку економіки, технічного прогресу та підвищення рівня життя народу.

Спеціалізація країни на виробництві товарів, для яких у неї є найкращі умови, дає змогу їй розширити їх випуск, використавши частину з них для продажу, а за виручені гроші закупити товари, яких не вистачає.
Зовнішньоекономічні зв’язки України в сучасних умовах стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки.

Загальна характеристика сільського господарства Туреччини

Сільське господарство Туреччини, незважаючи на дуже помітне позитивне зрушення в індустріальному секторі, продовжує займати серед галузей економіки по ряду параметрів чільне положення: у землеробстві, тваринництві й інших, прилягаючих до них сферах економічної діяльності (лісове господарство, рибальство) зайнято понад половину всього самобутнього населення і створюється п'ята частина валового національного продукту. Частка сільськогосподарських товарів в експорті країни за останні роки помітно знизилася, але проте не опускається нижче 20-25 %. У землеробстві створюються майже дві третини всього доходу даної отрали. На другому місці знаходиться тваринництво (33,4 %), а роль лісового господарства (1,9 %) і рибальства (1,7 %) н езначна.

Сільське господарство - основна галузь економіки Туреччини. За кількістю залитих (57% самодіяльного населення) вона залишається найважливішою сферою докладання праці та для більшості населення - є основним джерелом існування. На її частку припадає майже четверта частина ВВП країни, а питому вагу сільськогосподарської продукції експорту окремі роки сягає 60%.

У структурі сільського господарства Туреччини чільне місце займає рослинництво (близько 58%), 30% готової продукції посідає тваринництво, 6% - ведення льонного господарства і менше 1% - на рибальство.

Майданом оброблюваних земель (24,9 млн. га) Туреччина займає 3 місце у Європі. 85% посівних площ зайнято під зернові культури. 14% ріллі відноситься до розряду зрошуваних і зосереджено в основному в західній частині країни. Під пшеницею зайнято 34% оброблюваних земель, під ячмінь - 9,5%, фрукти - 10,6%, олійною культурою - 7,6%, бавовник - 2,5%. Нині здійснюються роботи з збільшення посівів кукурудзи, фундука, цукрових буряків, картоплі, чаю та оливок.

Територія Туреччини у межах субтропічного кліматичного пояса. Проте гірський, сильно розчленований рельєф, і дуже непроста циркуляція повітряних мас зумовили велику різноманітність кліматичних районів. Переважають гірські грунту, малопотужні і малородючі, тому відбирають їх вибірково й використовують переважно як пасовища. На прибережних рівнинах й у річкових долинах поширені родючі алювіальні грунти і червоноземи.

Туреччина входить у першу шістку країн - виробників пшениці. Зайнята пшеницьою площа складає близько 9 млн. га, тобто, перебуває в рівні посівів Канади та Австралії. Загалом в зборі зернових пшениці нині надежить дві третини. Частка пшениці значно зросла останніми роками, оскільки збори ячменю, кукурудзи та інших зернових культур росли повільнішими темпами.

30% виробництва посідає пшеницю "дурум", зі збирання якої Туреччина посідає друге місце у світі. Останніми роками у зв'язку з впровадженням високоврожайних сортів пшениці і підвищення іригації досить швидко зростає врожайність. Наприкінці 70-х років країни зрошувалися 2,2 млн. га земель, які засівалися переважно пшеницьою. Споживання хімічних добрив хоч і виросло, але ще перебуває на низькому рівні. Механізація загалом впроваджується слабко, широко використовується тяглова сила тварин, особливо у селянських господарствах.

Споживання пшениці, у Туреччині одна із найвищих у країнах що розвиваються: 230 кг на рік із порівнянню з 50 кг групи країн. Майже 90% пшениці споживається як хліба, 1% - як пшеничної каші ("бульгур") і 2% - як макаронних виробів.

Завдяки підвищенню продуктивності сільськогосподарської праці до кінця 1970-х років виробництво продовольства рівня, що дозволив покрити потреби платоспроможного внутрішнього попиту, а, по деяким товарам навіть мати експортні надлишки.

Туреччина одночасно виступає на світовому ринку й як експортер зерна, і його імпортер. Однак у останні роки країна є його нетто-імпортером, ввозячи щорічно у середньому близько 400 тис. тонн зерна, переважно фуражного. Експортує зерно Туреччина або у період високих урожаїв, або коли країні вкрай потрібна іноземна валюта. населення

1950-ті роки, роки розвитку сільськогосподарської механізації і індустріальної промисловості, стали також активним періодом безупинного переселення з сіл до міст, що потягнуло за собою будівництво численних “геджеконду” (самостройок).

Що стосується високої народжуваності, що сприяє появі молодого населення, то з початку 1960-х внаслідок серйозних демографічних зрушень відсоток народжуваності набагато знизився.

Сьогодні, у Туреччині самим найбільш населенним регіоном із найбільш розвиненими районами у сфері в промисловості й торгівлі є райони Егейського і Середземного морів. У той самий час у Східної і Південно-Східної Анатолії урбанізація і щільність населення досить низькі.

Туреччина це сучасна європейська країна, 97% площі якої міститься у Азії, і тільки 3% - біля Європи. Фінансова та культурна столиця Туреччини - Стамбул, і сумніву не підлягає. Офіційне ж звання столиці Туреччини носить Анкара, розташована у центрі країни. Переніс столицю з Анкари до Стамбула на початку ХХ століття Кемаль Ататюрк.

Колишні радянські республіки Грузія, Вірменія і Азербайджан межують із Туреччиною на сході, східний кордон проходить поруч із Іраном; південніше розташовані Сирія і Ірак, є природним прикордонним буфером від палестино-ізраїльських конфліктів. У Європі сусідами Туреччини історично є Болгарія і північні області Греції. Чотири моря омивають турецькі берега: Чорне із півночі, Середземне з півдня, Егейське і Мармурове із Заходу.

Майданом Туреччина займає 36е у світі, будучи досить великої державою навіть серед азіатських країн. Основна географічна перевага історії Туреччини, як, втім, і у глобальнішому масштабі - розташування країни на перетині основних торгових шляхів між двома економічними центрами сучасного світу - Європою і Азією - активно використовували турецькі візири у зовнішній політиці. До того ж чорне море є дуже цікавою з погляду економіки акваторією - в його берегах розташовані Молдова, Україна, Росія, Грузія, Румунія та Болгарія, а вся зовнішня торгівля цих країн через чорноморський басейн однак, замикається на Стамбул, відкриває шлях у Середземномор'ї. Турецька транспортна інфраструктура внаслідок зручного географічного розташування країни дуже розвинена: побудовано широку мережу автошляхів, добре розвинене залізничне повідомлення.

Населення країни становить 75 млн. людина, - Туреччина у двічі поступається Росії. Враховуючи той факт, що спочатку століття Туреччині мешкало 12,5 млн. людина, можна зрозуміти, що у нової країні відбувається справжній демографічний бум. Занадто бурхливий ріст населення залишається одним із головних проблем Туреччини.

Вкрай нерівномірно розподілено населення територією країни - майже половина жителів живее на узбережжі, тоді як шоста частина населення зосереджена найбільшої міської агломерації навколо Стамбула (у столиці Османської імперії досі можна зустріти дервішів і факірів, наприклад). Отже, на континентальну частину Туреччини (75% площі країни), що включає у собі столицю Анкару з населенням 4,5 млн. людей, припадає лише 30% населення.

Не дивлячись на те що, що переважна більшість громадян - турки, Туреччина країна багатонаціональна. Крім основного етносу у Туреччині проживає ще 25 національних меншин - греки, араби, курди, черкеси, євреї, грузини, лази, найбільша у країні громада - вірмени (близько 45 тис. людина).

На відміну більшості країн Європи, населення Туреччини стрімко росте. У перебігу 20 століття воно збільшилося майже в п'ять разів, і в основному серед населення Туреччини переважає тенденція до омолодженню соціуму. У Туреччині перебуває одна з найбільших світових мегаполісів – Стамбул.

Зовнішня політика країни другої половини 20 століття представлена слабким турецько-гречцьким конфліктом на острові Кіпр, які ускладнюють відносини Туреччини з ЄС - 1974-го турецькі війська зайняли північ острова; південь ж залишився під медичним наглядом Греків, і Кіпр офіційно вважається незалежною державою, насправді він геть відчуває сильний тиск з боку своїх великих амбіційних сусідів.

Дата добавления: 2015-11-28