Читайте также:
|
Порядок вирішення проблеми. Новий КПК України в п. 6 ч. 2 ст. 87 передбачив процесуальну гарантію недопустимості отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні, а отримані за вказаних обставин докази у обов’язковому порядку визнаються такими, що отримані з істотними порушенням прав людини і основоположних свобод.
Процесуальні гарантії недопустимості використання отриманих доказів після зміни статусу особи з свідка на підозрюваного:
- свобода від самовикриття визнається засадою кримінального судочинства (п. 11 ст. 7);
- відповідно до положень ст. 18 КПК України: жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення; кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права; жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.
Поряд з цим слід констатувати, що диспозиція ч. 1 ст. 225 КПК України, яка визначає порядок допиту свідка слідчим суддею під час досудового розслідування в судовому засіданні (якщо через існування небезпеки для життя і здоров’я свідка, його тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань), вказує на можливість проведення такого допиту за відсутності сторони захисту, якщо на момент його проведення жодній особі не повідомлено про підозру у цьому кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 225).
Вид порушення: Недосконалість процедури усунення захисника від виконання своїх обов’язків [8]. Забезпечення права на захист є засадою кримінального судочинства, а право вільного вибору захисника своїх прав не повинно порушуватися за жодних обставин. Поряд з цим редакція ст. 61 та ст. 61-1 КПК України 1960 р. передбачає достатньо широкі умови, за яких слідчий за власним рішенням, оформленим постановою, може усунути захисника від участі у справі. Судовий контроль поширюється лише на два випадки усунення захисника від виконання своїх функцій: коли він є свідком і в зв’язку з цим допитувався або підлягає допиту або у разі зловживання своїми правами, вчинення дій, що перешкоджають встановленню істини у справі, навмисного затягування розслідування справи (ч. 3 ст. 62 КПК України 1960 р.).
Порядок вирішення проблеми. Норма ч. 2 ст. 81 нового КПК України визначила, що відвід захисника розглядає слідчий суддя, що є належним рівнем гарантування права на вільний вибір захисника своїх прав. Також новим кодексом скорочено кількість підстав відводу захисника до чотирьох випадків: якщо він уже брав участь у цьому ж кримінальному провадженні як слідчий суддя, присяжний, прокурор, слідчий, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, експерт, спеціаліст, перекладач; якщо він у цьому провадженні надає або раніше надавав правову допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання правової допомоги; у випадку зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю або його анулювання) в порядку, передбаченому законом; а також якщо особа є близьким родичем або членом сім’ї слідчого, прокурора, потерпілого або будь-кого із складу суду (ст. 78).
Вид порушення: Нечітка роль ОРД у кримінальному процесі [9]. Сфера кримінального судочинства та оперативно-розшукова діяльність (далі – ОРД) є взаємодоповнюючими, але не взаємопоглинаючими функціями правоохоронних органів держави, у зв’язку з чим їх потрібно розглядати не в аспекті протиставлення, а з точки зору їх співвідношення між собою.
Діяльність ОВС, СБУ, ДПС та ін. правоохоронних органів, що мають право відповідно до ст. 5 Закону про ОРД проводити оперативно-розшукові заходи (далі – ОРЗ), спрямована на реалізацію завдань ОРД шляхом проведення гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Значна частина ОРЗ може проводитись до початку надходження заяви чи повідомлення про злочин з метою попередження, запобігання та протидії злочинам, а також викриття причин і умов, які сприяють їх вчиненню, здійснення профілактики правопорушень. У зв’язку з цим під час ОРД не завжди можливе та доцільне функціонування всіх правових інститутів, що є притаманними сфері кримінального судочинства та відповідають стадійній будові кримінального процесу (наприклад, права апеляційного чи касаційного оскарження постанов суду). Крім того, слід враховувати той режим таємності, у якій відбувається ОРД; кількість суб’єктів, яким відомо про вид оперативно-розшукового заходу, а також час, місце й дату його проведення; доцільність проведення того або іншого виду ОРЗ та можливість безпосереднього ознайомлення з матеріалами оперативно-розшукової справи.
Про вказану специфіку ОРД на відміну від кримінально-процесуальної діяльності свідчать завдання, визначені у ст. 1 Закону про ОРД, якими є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України.
Отже, слід розрізняти дві форми ОРД: по-перше, ОРД в межах кримінального судочинства і, по-друге, ОРД як вид правоохоронної діяльності у запобіганні та протидії злочинам.
Порядок вирішення проблеми. Новий КПК Українизапроваджує цілу систему негласних слідчих (розшукових) дій (глава 21) під якими розуміється різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК України (ч. 1 ст. 246). Спроба законодавця легалізувати значну частину оперативно-розшукової діяльності шляхом залучення її до сфери кримінального судочинства та об’єднання двох окремих видів провадження в одному спрямована на спрощення механізму передачі матеріалів та процесуальної можливості їх використання у доказуванні (ч. 1 ст. 256), оскільки вони проводитимуться за постановою слідчого, у випадку погодження з прокурором та лише після отримання дозволу суду (окрім деяких видів негласних слідчих (розшукових) дій, наприклад ч. 4 ст. 246).
Поряд з цим слід констатувати, що відповідно до ч. 2 ст. 99 нового КПК України матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам ст. 99 є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.
До гарантій недопущення безпідставного обмеження прав та свобод особи під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій або за їх результатами належать такі умови:
- негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб (ч. 2 ст. 246);
- негласні слідчі (розшукові) дії (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді) проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів (ч. 2 ст. 246);
- рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених КПК України, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором (ч. 3 ст. 246);
- слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати (ч. 3 ст. 246);
- особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження (ч. 1 ст. 253);
- відповідне повідомлення про факт і результати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом (ч. 1 ст. 253);
- відомості про факт та методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій, осіб, які їх проводять, а також інформація, отримана в результаті їх проведення, не підлягають розголошенню (ч. 1 ст. 254);
- забороняється використання відомостей, речей та документів, отриманих в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням (ч. 2 ст. 255);
- перед ознайомленням з протоколами, складеними за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, відповідні особи попереджаються про кримінальну відповідальність за розголошення отриманої інформації (ч. 2 ст. 254 та ст. 290);
- відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені (ч. 1 cт. 255);
- працівники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора (ч. 2 ст. 41);
- протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій з додатками не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення зазначених негласних слідчих (розшукових) дій передаються прокурору (ч. 4 ст. 252);
- виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них не допускається (ч. 3 ст. 255).
Таким чином, нами наведена лише загальна характеристика окремих порушень конституційних прав та свобод особи під час кримінального провадження, що мають місце за умов функціонування КПК України 1969 р. Проведений аналіз положення нового КПК України з зазначеної проблематики засвідчив про комплексний підхід законодавчої влади у спробі розв’язання існуючих недоліків правового регулювання та створення умов для їх недопущення у подальшій правозастосовній практиці.
Результати системного аналізу положень вітчизняного законодавства вказали на те, що після запровадження нового КПК України суттєво відрізнятимуться і нормативні підстави використання практики Європейського суду з прав людини у правозастосовній практиці.
| Підстави використання практики Європейського суду з прав людини у правозастосовній діяльності правоохоронних та судових органів України до прийняття нового КПК України |
| 2012 р., зміни до п. 3 ч. 3 ст. 7 Закону України «Про доступ до судових рішень» – до відомостей, що не можуть бути розголошені в текстах судових рішень, відкритих до загального доступу, не належать «імена сторін у справі, що розглядалася міжнародною судовою чи іншою міжнародною установою, на рішення якої міститься посилання в тексті судового рішення» |
| 2010 р., ст. 400-12 КПК України –встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судомє підставою для перегляду судового рішення ВСУ |
| 2006 р., ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» –суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права |
Також слід зазначити, що новим КПК України у ст. 8, ст. 9 та ст. 445 нормативно закріплена можливість використання практики Європейського суду з прав людини не лише судовими установами, а й усіма суб’єктами кримінального судочинства.
| Підстави використання практики Європейського суду з прав людини, передбачені у новому КПК України |
| дія принципу законності, визначена в ч. 5 ст. 9, гарантує, що кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини |
| ст. 445 визначає таку самостійну підставу для перегляду судового рішення, як порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом |
| ч. 2 ст. 8 вказує на те, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини |
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що врахування практики Європейського суду з прав людини у правотворчій діяльності нашої держави має стати обов’язком для законодавчої влади і, як наслідок, забезпечить ефективний та своєчасний захист гарантований Конституцією України та визнаний у міжнародно-правових нормах перелік прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, створить оптимальні умови для ствердження України як правової держави, забезпечить соціальну, економічну та політичну стабільність у країні.
Поняття і види джерел кримінального права. Основні підходи до визначення джерел кримінального права України. Конституційні засади кримінального права. Кримінально-правове значення рішень КСУ. Міжнародні договори в системі джерел кримінального права. Загальні принципи і норми міжнародного права. Імплементація положень міжнародних договорів до національного кримінального законодавства. Судовий прецедент як джерело кримінального права. Значення рішень Європейського суд з прав людини для кримінального права. Правовий звичай як джерело кримінального права.
Під джерелами кримінального права України (Матишевський, Шапченко, Андрушко) слід розуміти систему внутрішніх національних кримінальних законів та міжнародно-правовх актів, що містять норми кримінального права.
У теорії кримінального права виробилось два принципово різних підходи щодо джерел кримінального права. Умовно їх можна позначити як «традиційний», який до останнього часу був домінуючим, та «широкий», або «нетрадиційний».
Традиційний підхід ґрунтується на відомій концепції: «Джерелом права може бути лише закон». Саме традиційний підхід до джерел кримінального права знайшов своє втілення у положеннях ст. 3 КК України.
Широкий підхід щодо джерел кримінального права визнає такими усі форми «офіційного буття» тих нормативних приписів, які мають кримінально-правовий характер (в яких наявний елемент кримінально-правового змісту).
Джерелами кримінального права мають визнаватися:
1) Конституція України, норми якої теоретично можуть застосовуватись як норми (закони) прямої дії (деякі з них застосовувались у такій якості в період дії КК України 1960 р.); (Вона має вищу юридичну силу, тому всі кримінально-правові норми мають відповідати їй. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції України, то така норма втрачає юридичну силу або ж не може її набути. Тоді, згідно зі ст. 8 Конституції України, має застосовуватись норма Конституції як норма прямої дії. Конституція України безпосередньо містить окремі приписи кримінально-правового характеру, а також приписи загального характеру, які однак можуть набувати конкретного кримінально-правового змісту при оцінці відповідних кримінально-правових ситуацій)
2) кримінальний закон: а) КК України 2001 р. та КК України 1960 р.;
б) Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР;
в) закони «Про амністію», які періодично приймаються Верховною Радою України;
3) правові позиції Конституційного Суду України, викладені у прийнятих ним рішеннях(Безпосередній вплив на зміст відповідних кримінально-правових оцінок справляють рішення Конституційного Суду України. Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Важко заперечити, що після визнання рішеннями Конституційного Суду України окремих положень кримінального закону неконституційними і відповідної втрати останніми чинності, змінювався зміст і інших положень КК (наприклад, Рішення у справі про смертну кару).
4) міжнародно-правові договори (норми міжнародно-правових договорів), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які стали частиною національного законодавства України(В Україні до прийняття Закону "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p. панувала концепція чинності тільки радянського права та його пріоритету щодо норм міжнародного права, а не навпаки, як передбачено світовими стандартами. Цей Закон одночасно імплементував у всі галузі українського законодавства, в тому числі і в кримінальне, як невід'ємну частину національного законодавства всю сукупність наявних міжнародно-правових норм, передбачених укладеними та належним чином ратифікованими Україною міжнародними договорами. Згідно із цим Законом міжнародні норми застосовуються в такому ж порядку, як і норми національного законодавства. До числа Конвенцій, що містять норми прямої дії, належать:
- Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.; Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1975 р.; Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1978 р.;
- Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.; Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 2001 р.;
- Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами 1964 р.;
- Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.;
- Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.;
- Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму 2005 р.;
- Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.)
5) правові позиції Європейського суду з прав людини, викладені у його рішеннях, які містять тлумачення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., а також оцінку змісту окремих ознак складів злочинів, передбачених національним законодавством(ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: Застосування судами Конвенції та практики Суду 1. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.)
6) нормативно-правові акти регулятивного законодавства, зокрема при застосуванні кримінально-правових норм з бланкетними диспозиціями, за допомогою яких визначається (конкретизується) зміст окремих ознак складу злочину, вчинення якого інкримінується особі (ознаки діяння, предмета, знарядь вчинення злочину, ознаки суб’єкта);
7) правові позиції Верховного Суду України, викладені у його рішенні, прийнятому за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь. Юридична сила таких рішень Верховного Суду України безпосередньо Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не встановлена (не визначена). Пунктом 1 ст. 38 цього Закону лише встановлено, що Верховний Суд України переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом.(Андрушко)
8) правовий звичай (Правовий звичай – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Кримінальному праву теж відомі приклади спирання на інститут звичаю: встановлення наявності вини випробуванням вогнем чи водою, стягнення потерпілим майна злочинця як вид покарання тощо. Стягнення з майна винної особи як вид покарання за крадіжку або знищення майна шляхом підпалу був передбачений Руською Правдою. Прийнятний для багатьох звичай ставлення до будь-якої людини як до самого себе знайшов закріплення на рівні конституційної норми).
Особливості закону про кримінальну відповідальність порівняно з іншими видами законів. ККУ як основне джерело КП. Система закону про кримінальну відповідальність та значення принципу системності для його побудови. Стаття закону про кримінальну відповідальність, її структура. Логіка, стилістика, мова, і термінологія закону про кримінальну відповідальність.
Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значення для формування норми кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.
Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність - тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.
Закон про кримінальну відповідальність - це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину.
Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.
У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів. Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.
Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.
Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, - на окремі статті.
Статті КК мають однорідну структуру. Зокрема, вони складаються із таких елементів як диспозиція і санкція.
Диспозицією є частина крімінально-правової норми яка визначає злочинне діяння. Диспозиції поділяються на види: проста (наприклад ч. ] ст. 369 "Давання хабара"), описова (наприклад ч. 1 ст. 201 "Контрабанда"), бланкетна (наприклад ст. 236 "Порушення правил екологічної безпеки"), відсилочна (наприклад ч. 1 ст. 192 "Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою" відсилає до ст. 190 "Шахрайство", вказуючи, що заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою може мати місце за відсутності ознак шахрайства), змішана (наприклад ч. 1 ст. 206 "протидія законній господарській діяльності").
Санкцією є частина норми; яка встановлює вид та міру покарання за вчинений злочин.
Санкції поділяються на відносно визначені та альтернативні.
Відносно визначена санкція має один вид покарання і зазначає його межі. Даний вид санкцій поділяється на санкції з верхньою і нижньою межею (наприклад ч. 1 ст. 115 КК) та санкцію з верхньою межею (наприклад ч. 2 ст. 323 КК). Нижня межа відповідного виду покарання в таких санкціях визначається нормами Загальної частини, які визначають той чи інший вид покарання (наприклад відповідно до ч. 2 ст. 63 КК мінімальний термін для такого виду покарання як позбавлення волі на певний строк — 1 рік).
До альтернативних відносяться санкції у яких зазначається два або більше види покарань, з яких обирається судом лише один (наприклад ст. 212 КК).
Тест ККУ має бути логічно узгоджений.
Мова – державна.
Існує проблема уніфікації правничої термінології в сучасному ККУ. Аналізуючи з цією метою текст Кримінального кодексу України, можна звернути увагу на випадки порушення лексичних, граматичних, стилістичних норм, калькування російських синтаксичних конструкцій у деяких статтях кодексу, неправильне терміно - і слововживання.
Способи визначення поняття кримінальне правопорушення. Поняття кримінального правопорушення за чинним законодавством. Ознаки кримінального правопорушення. Місце кримінального правопорушення в системі правопорушень. Відмежування кримінального правопорушення від інших правопорушень, від правомірної поведінки та від об’єктивно-протиправної поведінки. Співвідношення понять «кримінальне правопорушення» і «кримінально-протиправне діяння». Малозначне діяння. Прогалини в кримінальному праві і «надлишкова охорона». Криміналізація (пеналізація) та декриміналізація (депеналізація).
Правопорушення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.
Визначення терміну «кримінальне правопорушення» в законодавстві України відсутнє. Кримінальне правопорушення, після вступу в дію нового кримінального процесуального кодексу, крім злочину стало також включати в себе і кримінальний проступок.
Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.”
Визначення кримінального проступку в законодавстві відсутнє, проте в новому КПК є вказівка про створення закону про кримінальні проступки, і з цією метою президентом вже створений відповідний комітет, не дивлячись на наявність двох проектів такого закону.
Кримінальними правопорушеннями (злочинами) визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки кримінального правопорушення (злочинаму) є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік кримінальних правопорушень (злочинів).
Для того, щоб правопорушення вважалося кримінальним (злочином), воно повинно містити в собі такі ознаки:
§ суспільна небезпечність;
§ кримінальна протиправність;
§ винність;
§ караність.
Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.
Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину:
§ цінністю того блага, на яке посягає злочин;
§ шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину;
§ способами діяння;
§ мотивами діяння, формою та ступенем вини.
Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.
Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.
Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.
Із конституційних положень однозначно випливає, що злочини, адміністративні, дисциплінарні правопорушення і цивільно-правові делікти є різними видами правопорушень. У теорії права виділяються й інші види правопорушень - господарсько-правові, фінансові, конституційні, трудові, корупційні, податкові, екологічні, земельні, сімейні правопорушення, порушення міжнародного права тощо.
Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб'єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.
Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).
Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки.
Від злочинів малозначні діяння відрізняються відсутністю суспільної небезпеки.
Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної чи потенційної шкоди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність хоча і заподіяла охоронюваному КК об'єкту посягання шкоду (створила загрозу заподіяння шкоди), але ця шкода не є істотною.
Прогалина у праві — це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних юридичних норм. Способи усунення: аналогія права, аналогія закону, - в КП застосовувати заборонено.
За наявності прогалини в галузі кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення виходом для юриста-практика є відмова у порушенні провадження в справі, тобто ухвалення виправдувального рішення. Юрист-практик у такому разі повинен керуватися принципом, відомим ще з часів римського права: «Немає злочину і немає вини, немає покарання і немає стягнення, якщо немає закону».
«Надлишкова охорона» -?
Протиправність як ознака злочину прямо пов'язана з криміналізацією суспільно небезпечних діянь та декриміналізацією діянь, що втратили суспільну небезпеку.
Криміналізація - це законодавче визнання тих чи інших діянь злочинними, встановлення за них кримінальної відповідальності.
У теорії права існують різні погляди щодо факторів (підстав) криміналізації.
Так, приводами до криміналізації є:
1) необхідність виконання зобов'язань за міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України.
2) необхідність створення правових механізмів утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави (ст. З Конституції України), яка стала приводом до криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 28 Конституції України, ст. 142 КК), примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 44 Конституції України, ст. 174 КК), порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 49 Конституції України, ст. 184 КК) тощо;
3) необхідність забезпечення реалізації певних положень Конституції та інших законів України. Так, приводом до криміналізації умисного перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК) стали відповідні положення Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;
4) результати кримінологічних досліджень щодо динаміки та поширеності певного діяння, які обґрунтовують необхідність його кримінально-правової заборони.
5) громадська думка.
ф4 питання.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 354 | Нарушение авторских прав