Від простого… до складного, вищого, нового

Оскільки музичні школи, що відкрилися у райцентрах потребували кваліфікованих кадрів, майже перед усіма випускниками Кіровоградського музучилища зразка 1963 року відкривалися на тільки педагогічні, але й адміністративні перспективи для кар’єри: більшість музичних шкіл на периферії очолили вчорашні юнаки та дівчата цього випуску. Самого Любовича спершу направляли на роботу до Олександрійського культосвітнього училища. Але рідний дядько-геолог при нечастих відпустках на батьківщину так яскраво розмальовував йому красу сибірських просторів, що він вирішив спробувати оселитися у Якутії. Однак замовлення на фахівця надійшло з далекосхідних земель – із Комсомольська-на-Амурі. Там він, власне, і влаштувався в місцевій музичній школі і одночасно почав створювати хорові колективи. На базі ПТУ швейної фабрики створив навіть вокальний ансамбль української пісні з числа нащадків наших земляків із Західної України, що були у 30-50 роках депортовані на Схід…

Вже перші вдалі кроки на поприщі організації хорового співу, які були помічені і місцевою пресою, викликали широкий резонанс серед керівників підприємств-гігантів, якими ще з 30-х років так славиться Комсомольськ-на-Амурі. У матеріальному сенсі молодому диригенту легше було б закріпитися за якимсь із цих гігантів і пожинати плоди визнання у колах відомчої самодіяльності. Тим більше, що кожне з цих підприємств-монополістів мало помпезні палаци культури, в яких були створені чудові умови для репетицій. До енергетичної кризи з її холоднечею було ще далеко, не було браку в концертних костюмах. А премії для культармійців були щедрими та регулярними. Проте Любович обрав інший шлях, бо престиж очолюваної ним справи – це його не тільки професійний принцип, але й життєве кредо: він створює у місті молодіжний академічний хор.

– Якщо я бачив, що на “Амурсталі” є прекрасний бас, а у енергетиків – чудовий тенор, мені весь час хотілося об’єднати їх в єдиному колективі.

Словом, пооб’єднував таки Любович у новоствореному колективі усі вокальні таланти міста не за профспілковим, а справді за професійним принципом /це при тому, що працювати у міському хорі доводилося здебільшого на громадських засадах/. Слава про колектив докотилася і до столиці краю – Хабаровська, звідки він і отримав запрошення на роботу. Тамтешній хормейстер відомого молодіжного хору переїхав поближче до столиці, а керівники Хабаровського управління культури вирішили знайти йому гідну заміну в особі Любовича. Не помилилися. Очолений ним хоровий колектив став провідним колективом міста, демонструючи хабаровчанам свою майстерність у концертах.

А тим часом, ще знаходячись у місті комсомольського ентузіазму, відчув Юрій Васильович потребу і в грунтовнішому теоретичному багажеві, так і у відповідній школі хорового диригування. А однією з найкращих та блискучих на той час була школа хорового співу професора Костянтина Пігрова з Одеської консерваторії. Про її реноме свідчать і наслідки анонімного опитування, яке було здійснено серед учасників V хор-фесту “Золотоверхий Київ” у 2001 році, де ім’я Костянтина Пігрова розмістилося на третій сходинці рейтингу “10 найкращих хормейстерів України ХХ століття” /попереду названі лише Микола Леонтович та Олександр Кошиць/. Під час чергової відпустки і завіз Юрій Васильович документи на заочне відділення Одеської консерваторії ім. А.В.Нежданової. Вступні іспити здав без труднощів. Проте у приймальній комісії після зарахування Любовича на навчання спохватилися: ми дивимось по документах- закінчила людина Кіровоградське училище, значить, наша зона навчання, а раз із Далекого Сходу – то повинна бути приписана до Свердловської чи Новосибірської консерваторії… Адміністративну помилку залишили без змін, а студенту Любовичу двічі на рік протягом шести років довелося літати на сесію туди і назад, коли квиток в один бік з Далекого Сходу до Одеси коштував 127 карбованців. Не важко підрахувати, що через таку відстань за цей час він кілька разів умовно облітав планету.

І все ж безмежно вдячний Юрій Васильович Одеській консерваторії, диплом якої одержав у 1970 році. Тепер ті творчі знахідки, до яких він доходив іноді інтуітивним шляхом, стали підкріплюватися вагомою базою консерваторської освіти.

А тим часом покликали його на батьківщину. Мовляв, у твоїй першій альма-матер – Кіровоградському музучилище - є вакансія завідуючого відділенням хорового диригування. Спершу дещо сумнівався – на Далекому Сході вже і репутація солідна, і колективи створені. Вони, звичайно, на залишаться без поводиря – учні є. Квартира у Хабаровську чудова. Але й тут протягом року твердо обіцяли дати ордер на житло... Одним з аргументів, що переважив чашу на терезах вибору, став контраст між постачанням. Раніше було навпаки – у Кіровограді вибір товарів був скромнішим, а у Хабаровську – ледве не у кожному магазині стояла бочка з ікрою, червоної риби було – неміряно. Проте вже наприкінці 60-х товарний голод своїм першим подихом зачепив далекосхідні землі: місцеві дефіцити кмітливі ділки почали масово вивозити на материк, і вони зникли з вільного продажу. Постачання традиційних товарів широкого вжитку погірішилося. Ще раз зваживши усі за і проти, у 1971 – наважився. Протягом тижня продав усі меблі, здав ключі від квартири у житловий відділ і подався додому…

З роботою в училищі все було гаразд, ніби як і обіцяли. Проте квартиру довелося чекати не рік, а цілих тринадцять. Проте слід віддати належне колегам по мистецтву: стиль роботи Любовича з хористами їм сподобався. Не раз він зі своїми учнями прикрашав міські й обласні концерти, плідно співпрацював з театром, філармонією, став незмінним членом журі різноманітних хорових конкурсів.

Однак і тут не все виходило гладенько. При прогоні святкового концерту, який збірна талантів регіону готувала до чергової партконференції і де хор училища розпочинав величальною ораторією, хтось з партчиновників порадив хормейстеру поголити бороду. Юрій Васильович навідріз відмовився.

-Тоді ми Вас знімаємо з концерту.

-Знімайте. І концерт обійшовся без хору.

Любовича хотіли зняти з роботи. Навіть формулювання якесь хитре придумали. Проте, він попросив додати до нього – “за те, що відмовився поголити бороду”, - і сказав: а завтра це рішення буде у фейлетонному викладі надруковане у “Правді”. Усі знали, що у Любовича двоюрідний брат – заввідділом центральної газети СРСР, а те, що він був заввідділом ілюстрації – було відомо небагатьом. Відступилися…Дивна річ, на радянському партійному іконостасі було аж три бородачі – Маркс, Енгельс, Ленін. Та й палкий друг їх наступних вождів – Фідель Кастро теж не дружив з бритвою. Мабуть, партфункціонери у даному випадку побоювалися впливу чи то молодіжної моди Заходу, чи прихильників традиційного православ’я, але цей факт наочно свідчить, що вони самі розуміли, що ідеали марксизму на нинішню молодь аж ніяк не діють. А, скоріш за все, просто на дух не переносили тих, хто якось виділявся /мисленням, поведінкою, зовнішністю/ із загальної маси й намагався якимось чином підкреслити свою індивідуальність.

Досить вимогливий до хорового вокального співу Любович, чиїм ідеалом на той час були два колективи у Союзі – московський камерний хор під керівництвом Володимира Мініна та ризький “Аве Сол”, який очолював Імант Кокарс, не раз своїми зауваженнями щодо манери та якості співу окремих кіровоградських народних колективів викликав незмінне – “А ти сам спробуй щось створити, а потім і критикуй”. Така нагода трапилася лише у 1978 році. Щоб якось привернути увагу „сильных мира сего” до своєї справи, Любович робить дипломатичний хід і називає створений колектив “Хором Радянської пісні”. Згодом він відмовляється від цієї ідеї, яка на його думку повинна була стати трампліном для отримання якого-небуть житла і нормальних умов для праці. Комісія по присвоєнню звань високо оцінює творчий потенціал хору і присвоює колективу звання „Зразково-показова хорова капела” (такі звання мали 3-5 колективи на Україні).

На початку 90-х – рішенням міськвиконкому „хору Любовича” було надано статус муніципального камерного. Цей колектив, мабуть, і став справою номер один у біографії Любовича. З ним він завоював визнання у мистецьких колах країни та зарубіжжі. Йому він віддає усі свої сили й нерви у нерівній, часто-густо, здавалося, у безнадійній справі виживання. Тому він часто жартує, що хор – справа, а директорство в училищі (23 роки), якому він приділяє значну частину часу і зусиль, - то є хобі.

Дата добавления: 2015-12-08