Законодавство і принципи соціального захисту населення в Україні

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни нашої країни мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення у випадку повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних і інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних установ з догляду за непрацездатними.

Поглиблення економічних реформ створює в Україні принципово нову соціально-економічну ситуацію і викликає необхідність розробки адекватного механізму соціального забезпечення населення, який слід будувати таким чином, щоб не породжувати зрівнялівки й утриманські настрої при розподілі й споживанні життєвих благ, не послабляти дієвість мотивів і стимулів до праці, а навпаки, створювати умови для більш повного їх прояву.

В основу концепції соціального забезпечення населення України, затвердженої Постановою Верховної Ради України, покладені наступні принципи:

1) соціальне забезпечення поширюється тільки на громадян, що працюють за наймом, членів їхніх родин і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь;

2) диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їхньої економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту;

3) перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами. Тобто держава забезпечує за рахунок бюджетних коштів тільки мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового та соціального обслуговування населення і насамперед соціально-захищених громадян;

4) визначення рівня соціальних гарантій на основі соціальних нормативів. При цьому найбільш важливі нормативи - мінімальний прожитковий рівень, мінімальні розміри заробітної плати і пенсій, а також розміру соціальної допомоги встановлюються державою;

5) відповідність форм соціального забезпечення населення рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

Систему соціального законодавства України складають Конституція України, Концепція соціального забезпечення населення України від 21 грудня 1993 р., Основи законодавства України „Про загальнообов'язкове соціальне страхування” від 14 січня 1998 р., Закони України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р., "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького, рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 р., "Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту" від 22 жовтня 1992 р., "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян літнього віку в Україні" від 16 грудня 1993 р., "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21 листопада 1992 р., "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 19 грудня 1996 р., "Про страхування" від 7 березня 1996 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням" та ін.

Дата добавления: 2015-12-08