Загальна характеристика освіти на західноукраїнських землях

Стан західноукраїнських земель, які з 1340 року, в результаті І Приєднання до Польщі майже на 500 літ відірвалися від Східної України й попали під польський вплив, на кінець XVIII ст. був дуже невідрадний. У той час, коли над Дніпром зростала вільна козацька держава, західні землі не зазнали таких потужних народних визвольних рухів як на Правобережжі та Лівобережжі. Вони потерпали від такого кріпацтва й національного пригнічення, якого не знали селяни на Великій Україні.

Щойно коли 1772 року Галичина (а згодом і Буковина) перейшла під юрисдикцію Австрії, український народ, що населяв ті землі відчув деяке полегшення. На західноукраїнських землях не було ні національних шкіл ні освіти. Народ репрезентувало головним чином селянство, яке коротало свій вік у кріпаччині й безпросвітній темряві, та духовенство, яке своїм щоденним, життям, освітою й духовними зацікавленнями мало чим відрізнялося від селянства.

Австрійський уряд, маючи на меті полегшити собі управління захопленою територією зробив деякі кроки, щоб трохи послабити. польський вплив і посилити свої позиції на західноукраїнських землях. Так, у 1782 році кріпацтво було скасоване й замінене на панщину. Одночасно, відбулися певні зрушення у справі шкільництва: в 1774 й 1790 роках міністерством освіти були видані закони, відповідно до яких на кінець XVIII — початок XIX сторіччя в Галичині починають з'являтися перші народні школи.

3 метою піднесення освіти серед українського духовенства Йосип II, австрійський цісар, започаткував у Львові в 1783 р. ду­ховну семінарію. У Львові й Перемишлі діяли університети з 4 відділами: філософським, юридичним, медичним і богословським.

Про стан справ з викладанням у школах та інших навчальних закладах українською мовою яскраво свідчить той факт, що до існуючих курсів для підготовки вчителів українці доступу не мали. Існувало тільки декілька середніх навчальних закладів. У цілому слід сказати, що невеликі зрушення, які намітилися в тій порі на західноукраїнських землях, були ще занадто малосильними, щоб домінувати на освітній ниві. Мережа шкіл залишалася занадто слабкою для охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням: поза школою залишалося 60 % дітей в Галичині, біля 80 % на Закар­патті, понад 80 % на Буковині. Ще менше молоді було охоплено середньою і вищою освітою.

Нове сторіччя розпочалося для Західної України з добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого — зародження сталої національ­ної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв'я­зок та взаємозалежність.

У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могильницький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським нака­зом від 1818 р. в чисто українських школах дозволено було вчити всіх предметів українською мовою, а в мішаних школах було введено українську мову як обов'язковий предмет для української молоді.

Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках Маркіян Шашкевич, Іван Вагілевич та Яків Головацький. Ці високоосвічені, активні пред­ставники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створи­ли в 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою «руська трійця», який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вони склали літературно-етнографіч­ний альманах «Русалка Дністрова», вперше написаний живою на­родною мовою і фонетичним правописом.

Окрім трьох названих засновників гуртка до нього ввійшли також М. Ількович та М. Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М. Устиянович та А. Могильницький. Гуртківці багато зробили в боротьбі за школу з українською мовою навчання, у відстоюван­ні права на існування української літературної мови, народженої з живої мови народних мас, збиранні та вивченні народної твор­чості, поширенні освіти серед народу.

Розпочавшись у Франції, революційний рух 1848 року швидко охопив Італію, Німеччину та Австрію і знайшов широкий відгук у Галичині, Буковині й Закарпатті. Цього разу Австрія більш рі­шуче переглянула свою пропольську національну політику й по­чала виразніше підтримувати своїх “русинів” супроти поляків.

Революційні події в Австрії відчутно окрилили західних українців. У травні 1848 р. у Львові було створене політичне товариство “ Головна Руська Рада”, яке зайняло позицію відокремленості україн­ської мови й українського народу. Відображенням думок і погля­дів товариства став тижневик «Зоря Галицька», перший номер яко­го вийшло 15 травня 1848 року.

«Головна Руська Рада» зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти певні пільги, і тому числі відкрити кафедру руської мови й літератури при Львів­ському університеті, на чолі якої став Яків Головацький. Під егі­дою «Ради» львівські українці 16 червня 1848 р. заснували культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська Матиця», призначене дбати про освіту широких кругів суспільства, друкувати й розповсюджу­вати популярні книжки та навчально-методичну літературу.

Післяреволюційне десятиріччя (1851—1861) було періодом пов­ної депресії в розвитку освіти. Польська мова повністю витиснула зі шкіл українську і стала єдиною мовою навчання.

Новий прорив на освітній та культурній ниві прийшов разом із проголошенням нової конституції 1867 року, яка надавала всім народам Австро-Угорщини право на розвиток національної культури, мови, школи. У 1868 р. видається шкільний закон, у якому проголошуються принципи організації та діяльності по­чаткових шкіл і учительських семінарій. Законом передбачався перехід шкіл з підлеглості церковним властям до світських шкільних органів. Для керівництва початковими, середніми й професійни­ми школами була створена Крайова Шкільна Рада, а пізніше — повітові та місцеві шкільні ради. За церквою зберігалося лише право нагляду за релігійним вихованням. Закон проголосив обов’язкову й безкоштовну початкову 6-річну освіту, право навчатися рідною мовою. Істотно змінювалися існуючі типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних шкіл установлювалися одно-, дво-, три- і багатокласні школи світського характеру, єдині для сіл і міст.

Починаючи з 60-х років, на західноукраїнських землях помітно розвивається середня освіта — гімназії й реальні училища. Термін навчання в гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах — 7. Закінчення гімназії давало право вступу в університет, а реального училища — у вищі спеціальні навчальні заклади. На­дання було платним. Висока плата за Навчання, витрати на уч­нівську форму й утримання — все це було під силу тільки замож­ним людям. До цього часу навчання проводилося німецькою мовою, а з 1867 у. урядовим законом в Галичині вводилася польська мова викладання, на Закарпатті — угорська (мадярська). На Буковині мовою викладання залишилася німецька.

Становлення українських середніх навчальних закладів відбу­валося дуже повільно. Тільки в 1874 р. українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова. Під кінець пану­вання Австро-Угорщини в Галичині існувало 5 державних україн­ських чоловічих гімназій, в яких навчалося менше 4 тисяч учнів, що становило 22 % всіх учнів гімназій. Крім державних працювали 2 приватні українські чоловічі (Городенка, Рогатий) та 3 приватні утраквістичні (німецько-українські) гімназії (Яворів, Рогатин, Турка).

Становище з вищою освітою в Західній Україні не можна було назвати задовільним. На кінець XIX ст. тут функціонувало лише 4 ви­щих навчальних заклад»: університети у Львові (1661) та Чернівцях (1875), політехнічний Інститут у Львові (1844) та академія ветеринар­ної медицини теж у Львові (1897). У другій половині XIX ст. рефор­мувалася і педагогічна освіта. В Галичині й на Буковині почали ство­рюватися вчительські семінарії з 4 річним терміном навчання.

Дата добавления: 2015-12-08