ПИТАННЯ 40. Українська греко-католицька (уніатська) церква

Ідея обєднання християн не покидала представників католицизму і православ'я з часу церковного розколу в 1054 р. Головною перешко­дою були взаємна підозрілість і недовіра. Представни­ки православ'я побоювалися бути підпорядко­ваними Риму, тому що об'єднання церков — католицької та православної шляхом унії (рівноправного церковного союзу), реалізовува­лося там, де Риму не вдавалося утвердитися че­рез пряме окатоличення населення.

Є дані, що після Великого церковного розколу 1054 р., один із головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виї­хав із Константинополя до Києва, щоб схилити князя Володимира до католицизму, але ця спроба успіху не мала.

У першій половині ХІІІ ст. теренами Київської Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Римського папу Інокентія IV внести у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, склика­ного 24 липня 1245 р., питання про захист від загарбників і переконаня князів Київської Русі у не­обхідності об'єднання їх з Римською церквою. Як відомо, в лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами, за умови під­порядкування місцевих єпархій Риму, але вони успіху не мали.

Керуючись політичними мотивами, візантійський ім­ператор і римські церковні ієрархи уклали Ліонську (1274р.) і Флорентійську (1439 р.) унії, але на єпархії православної церкви Київської Русі вони так і не були поширені.

Політичний та економічний занепад Київської Русі, після її поневолення татаро-монгголами, супроводжувався ще одним неприємним для неї чинником: зростанням могутності сусідніх держав — Литви і Польщі, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель.

У 1385 р. Литва і Польща уклали Кревську унію — політичний союз двох держав, скріплений одруженням ли­товського князя Ягайла з польською королевою Ядвигою. Польська шляхта, яка переселялася на схід, ви­тісняла українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення та ополячення українського народу. Пози­ції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя татаро-монголів, резиденцію Київського митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом — до Москви.

На українських землях розпочався наступ на православних «схизматів» тобто розкольників (від лат. схизма — розкол). Право­славна церква зазнала нищівних ударів, а її становище ускладнилося тим, що у Польщі відпала необхідність враховувати позицію Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до земель, які були підпорядковані Польщі, з Риму направили велику армію єзуїтів — членів католи­цького чернечого ордену, для зміцнення католицької віри. Вони почали наполегливо готувати унію православної та католицької церков, яка повинна була стати засобом поступового навер­нення православного населення українських земель до віри та канонів Римської католицької церкви.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред­ставники вищого православного духовенства. Вони сподівалися, що унія урівняє їх в політичних і соціальних правах з католицьким ду­ховенством. Після проведення таємних переговорів деяких з них з представниками польського королівського двору і папським нунцієм (послом), було досягнути згоди на унію

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бре­сті протягом 1594—1595 рр. Там були підготовлені і основні статті унії, що виражали згоду та умо­ви її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада віруючих сприй­няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї авторитетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів «вовками в овечій шкурі», він за­кликав віруючих до протесту і погрожував полякам збройним повстанням. Його підтримали львівський єпископ Г. Балабан та єпископ перемишльський Михайло Копистенський, які вимагали передати питання про унію на розгляд собору, за участю всього ду­ховенства, шляхетства і братств.

Православні єпископи скористались дозволом короля і запро­шенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став сумісним собором католицької і православної церков. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спілкування із противниками унії. Через це відбулося одночасно два собори. На соборі православної церкви, який виступив проти унії, разом з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном, Перемишльським єпископом Михайлом Копистенським та іншими, приймав участь і князь Костянтин Острозький.

Уніатський собор у складі православного митропо­лита, п'яти єпископів і трьох архімандритів, під керівниц­твом трьох папських легатів (послів) і трьох королівських послів виконав волю папи. Його учасники прийняли 33 умови Берестейської унії.

Постанови двох соборів — уніатського і православ­ного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але постано­ву православного собору король проігнорував. Так пра­вослав'я на землях Речі Посполитої фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали раніше православній церкві, пе­редавалися уніатській за умовами Берестейської унії.

Дата добавления: 2015-12-08