|
Читайте также: |
На теренах України з громадами Українських Православних Церков співпрацюють громади Руської Православної Старообрядницької Церкви. Їх поява на українських землях пов"язана з іменем Патріарха Руської Православної Церкви Никона (1605-1681), здійснившого церковну реформу. Згідно цієї реформи були виправлені помилки в Богослужбових книгах, що вкрались при попередніх, не зовсім вірних перекладах. До речі, виправлення помилок було доручено зробити київському монаху-книжнику Єпіфанію Славицькому та грецькому богослову Арсенію.
Патріарх Никон, який обіймав посаду з 1652 року, у 1667 році був полишений сану і залишок життя провів у заточенні в монастирях. Він здійснив зміни в літургії та церковних обрядах з метою досягнення одинаковості з грецькою богослужбовою традицією. Найбільш суттєвими нововведеннями були: заміна хрестного знамення з двоперстного на трьохперстне; заміна земних поклонів поясними; зміна форми православного хреста з восьмиконечного на шестиконечний та зміна напрямку хрестного ходу - його стали здійснювати проти ходу сонця.
Ці зміни визвали великий супротив значної частини служителів культу і віруючих, що призвело до церковного розколу. Тих, хто виступав проти реформи, жорстоко переслідували. Про це свідчить той факт, що ідеологів розколу протопопа (протоієрея) Аввакума, попа (ієрея) Лазаря, диякона Федора і монаха Єпіфанія в 1667 році відправили у заслання в Пустозерський монастир на річці Печора. Перед засланням їм всім, окрім Аввакума, за якого заступилась мати царя, відрізали язик і відрубали пальці на правій руці - щоб мовчали, не писали і не могли хреститись двома перстами, а 14 квітня 1682 року, за розпорядженням царя, всіх чотирьох живцем спалили на вогнищі.
Велика частина священиків і віруючих, що не сприйняли реформ, спасаючись від переслідувань за віру, переселились в Румунію, Молдавію і Україну. Їх нащадки, що зберегли свою віру і сьогодні, проживають на итериторії Чернівецької, Вінницької, Житомирської, Одеської та інших областей. Духовним життям цих віруючих Руської Православної Старообрядницької Церкви в Україні опікується Єпископат Руської Православної Старообрядницької Церкви, яким керує єпископ Київський і всієї України Савватій.
ПИТАННЯ 26. Проблеми релігійного життя в сучасній Україні
Україна на сьогодні поліконфесійна держава, на теренах якої діє 26,1 тисяч релігійних організацій, 105 церков, релігійних конфесій, напрямків і течій.
За роки незалежності релігійна мережа країни збільшилась удвічі. Зокрема, кількість центрів та управлінь церков зросла із 104 до 286, монастирів збільшилось на 235 одиниць і нараховує сьогодні більше290. Крім того, майже в одинадцять разів зросло число доброчинних місій, яких діє біля 230. Завдяки активній діяльності в Україні 135 вищих та середніх духовних навчальних закладів, кількість яких збільшилась з 1991 року майже у 8 разів, близька до розв'язання проблема церковних кадрів.
Проте, найбільш суттєві зміни сталися у мережі православних релігійних громад, які із 13019 досягли кількості більшої ніж 25000, причому найбільше осередків віруючих утворилось у 2000, ювілейному для християнства році -1776 громад.
Стабільно випереджаючими темпами розвиваються в Україні релігійні громади трьох Православних Церков, та релігійні громади протестантського напрямку.
Українська держава створює необхідні умови і для розвитку релігійного життя національних меншин. Кількість громад, що діють на етноконфесійній основі, за роки незалежності зросла майже у вісім разів. Половину з них (402) складають релігійні громади мусульман, 229 – громади іудаїзму, 104 — релігійні громади Закарпатської (угорської) реформатської церкви, 40 релігійних громад Німецької євангелічно-лютеранської церкви, 17 парафій Вірменської апостольської церкви. На теренах України діють також поодинокі релігійно-етнічні громади корейців, шведів, чехів, кримчаків, караїмів ті іншіх національних угруповань.
Церковне керівництво та віруючих турбує і недостатня забезпеченість релігійних організацій культовими спорудами Лише 75,5 % діючих релігійних громад забезпечені культовими спорудами.
Однак слід зауважити, що активне будівництво культових споруд та повернення віруючим колишніх храмів, які використовуються не за призначенням, протягом останніх років значною мірою пом’якшило цю проблему. За роки державної незалежності України віруючим повернуто 3,4 тис. релігійних об'єктів і понад 10 тис. предметів культового та церковного вжитку, які використовувались не за призначенням. Кількість культових будівель та пристосованих для здійснення богослужінь приміщень, якими користуються релігійні організації, збільшилась майже до 18000. Причому серед 13 тисяч діючих храмів - 3723 є пам'ятками архітектури. За роки незалежності збудовано майже 3 тисячі релігійних споруд, а у стадії будівництва знаходиться близько 2 тисяч.
На сьогодні в Україні залишається ще 320 типових культових споруд, які не використовуються церквою, але на 210 з них релігійні організації поки що не претендують.
Демократичні перетворення в Україні надали також релігійним організаціям широкі можливості і в здійсненні їх міжнародних стосунків з одновірцями за кордоном. Лише впродовж ювілейного 2000 року, за сприяння Держкомрелігій, Україну відвідало майже 15 тисяч іноземців, з метою проповідницької, гуманітарної, доброчинної діяльності та викладання в духовних навчальних закладах. Велика кількість іноземних громадян відвідали Україну для здійснення паломництва, участі в міжнародних релігійних форумах - конференціях, семінарах тощо.
Найбільша кількість представників зарубіжних релігійних центрів та організацій приїздила із США, ФРН, Скандинавських країн, Ізраїлю та Великої Британії. Іноземні релігійні центри, місії, братства проводять значну благодійницьку та просвітницьку роботу. Все це позитивно сприймається громадянами країни.
Однак релігійна ситуація в Україні оцінюється нині не тільки за вищезгаданими параметрами. Доводиться констатувати, що релігійну ситуацію в Україні ускладнює наявність деякої міжконфесійної нестабільності, напруженості та є конфліктності в релігійному середовищі. На наш погляд, лінії протистояння на сьогодні схематично позначаються наступним чином:
1) православно-католицьке, тобто відсутність повного взаєморозуміння між українським православ'ям з одного боку, та римо-католиками і, особливо, греко-католиками з іншого;
2) міжправославне, тобто відсутність тісної співпраці і толерантних взаємовідносин між православними церквами: Українською православною церквою, яка серед них є єдиною канонічною церквою, Українською православною церквою (Київського патріархату) та Українською автокефальною православною церквою;
3) наявність деяких протирічь між традиційними для України релігіями та неорелігіями.
Причини цих релігійних взаємовідносин досить глибоко коріняться в національному, релігійно-догматичному й історичному контексті. Значною мірою вони підсилені існуючою соціально-політичною й економічною ситуацією в країні.
Сьогодні серед кліру православних церков та мирян України йде мова про прагнення до створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. На вирішення цього питання були спрямовані звернення до Вселенського патріарха Варфоломєя із закликом сприяти цьому процесу та звернення до державного керівництва України з цього ж приводу.
Але ідея об'єднання православних церков в єдину Помісну православну церкву поки що не знайшла практичного втілення. Сторони мають принципово відмінні позиції щодо засад і термінів об'єднання та перспектив канонічного одержання автокефалії в майбутній об'єднаній церкві. Про необхідність подолання цих непорозумінь, об'єднання православних конфесій та утворення єдиної Помісної православної церкви неодноразово говорив у своїх виступах Президент України.
Вочевидь, що об’єднання Православних Церков може відбутися лише на засадах церковної солідарності і не повинно включати в якості визначальних політичний, етнічний та мовно-культурний компоненти, Українська держава, яка безумовно зацікавлена в об’єднанні Православних Церков, має досить обмежений набір важелів впливу, щодо дієвого розв’язання цих проблем.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 118 | Нарушение авторских прав