Тереза та парабола

Любко Дереш

This body holding me

Feeling eternal all this pain is an illusion

Of what it means to be alive

Tool, “Parabola”

Терезка думає закрапатися

1.

Сонечко семикрапкове (також знане в деяких колах як Coccinella septempunctata) своєю появою десь між пермом і тріасом створило справжню архаїчну сенсацію. Воно вилізло з-за обрію бруньки на самісінькому чубкові дерева гінкго, вказуючи білими цятками в керунку палаючого оранжем заходу. В цю секунду тріумфу сонечко видавалося сяючою планетою, що затулила сонце. На півкулі маренового в чорну горошину панцира лищали неозорі хітинові бліки. Сонечко завмерло на тлі велетенського диска сонця і вмиротворено заворушило вусиками.

Так на світ, необов’язковим транзитом, з’явилося сонечко, найгармонійніша серед присутніх на планеті істот. І хоч у реальності, доступній нашому сприйняттю, сонечка проводять всього шосту частину відведеного їм часу, саме вони підтримують у людині первинне відчуття спокою та злагоди зі самим собою. Тим не менше, у світовій свідомості образ сонечка так міцно пов’язаний із епохою праящерів, що й досі, при вигляді цього милого, щокастого малюка згадуються паркість світагнків та велетенські стовпи динозаврячих ніг.

Спостерігаючи за праісторичним сходженням сонечка на вістря зажухлої травини, Терезка з певною заздрістю зрозуміла, наскільки добре чуєшся, коли в тебе на спині така гладка півкуля, а на ній — чорні цятки. Це ж умерти можна з радості.

Лускатий циліндр попелу з тріском відлупився від тліючої цигарки і впав десь у траву. Тереза напружила погляд і сфокусувала його на жевріючому кінчику, що сам собою тягнувся до фільтра. Вона перевернулася на спину, затягнулася й пустила дим у небо серпня.

Що б могла Терезка розповісти про саму себе, якби не її наплечник? Нічого. Вона не вміла перескакувати язиком зі слова на слово так швидко, як це вдавалося Бубі. Не кажучи вже про той пафос Єгови, з яким ронив слова Антон.

Легко переносила тільки товариство себе та маленьких дітей.

Ну і ворон. Ці птахи (як перші, так і другі) дивилися на світ спокійними, тверезими очима свідомих себе власників крил. Деколи навіть здавалося — їх очі світяться.

Але це вже літературщина.

Заглядати в чужі сумки цікаво. А Терезчина сумка була збіговиськом таких цікавинок, яким міг позаздрити будь-який монтер-електрик (як пригадуєте, ці люди свого часу носили зі собою один із найцікавіших наборів інструментів у світі). При зіткненні з вмістимим її затертого, запацьканого бузковим наплечника мова дає задній хід. Ця дівчинка — зразок випередження часу, коли ще не існує відповідних мовних конструкцій, які б переконали “здоровий глузд” у цілком закономірному поєднанні таких елементів.

Тепер коротко:

Стетоскоп. Ксерокопії підручника з геометрії. Компас. Люстерко. Засохла живиця. Пляшечка біла і пляшечка жовта. Жменя слимакових мушель кольору бірюза (у темряві мушельки світяться, не знати чому).

Навіщо, питається? Навіщо це тобі, мишко? Чи ти здуріла?

2.

Терезка була найхоробрішою дівчинкою на світі. Це по-перше.

Вона була завбільшки з лилика, гаряча і прозора, з бровами, що нагадували вуса шовкопряда кульбабкового (Lemonie taraxaci). По-дуге, вона постійно думала, що є боягузкою; вона важила сорок дев’ять кілограмів і мала худі ноги.

Терезка була ласою до ніяковінь. Терезці видавалося, що ніяковіння — найдотепніший спосіб переконати співрозмовника, буцім її направду ставить у тупик сказане. Наче її це торкається.

Ви будете сміятись, але кожного разу, коли вона вдавала, буцім ніяковіє, губить слова чи втрачає думку, їй просто робилося ліньки пітримувати цю нав’язливу галюцинацію.

Терезка, найхоробріша дівчинка на світі, любила дітей і мріяла стати вихователькою в дитячому садочку. Діти, принаймні, бачили щось нове. Всі дорослі, яких вона знала, були сліпими, наче мертві канарки. Дорослі, на їхнє ж переконання, вже побачили все.

(Локомотив. Колготи. Вулканізація. Це слова, якими люди повинні були назвати квітки. Так вважала Терезка.)

3.

Це літо було для неї найтихішим літом у її житті.

Зранку вона снідала салатом із залитого олією, посоленого цвіту настурцій і хлібом із маслом та сиром. Запивала чаєм. Дві ложки цукру. П’ять обертів ложки в горнятку (за годинниковою стрілкою).

Включала голосніше радіоколгоспника — їй подобалося, як від холодних ранкових стін кухні відбивається голос диктора, такий самий, як і в дитинстві. Терезка викурювала сигарету і йшла полоскати рота.

Націджувала воду з-під крана в білу пляшечку, вдягала шльопки і набирала повний рот води. Потім вирушала геть.

Відколи Терезка почала збирати “води тиші”, її накрило світ(л)ом.

Літо злилося в суцільний гул тиші, а очі стали гарячими і наче розкрилися по кутиках (точніше, її очі наче промили). Цілий день вона слухала, як шльопки шльопають за спиною. Слухала шльопанці, лазила Львовом і рахувала ворон. Бувало, занурювалася так глибоко в себе, що все довкола просто зникало. Терезі видавалося, ніби вона не йде, а пливе повітрям, як мовчазний дирижабль, із кожним кроком підіймалась усе вище й вище.

Інколи вона піднімалася так високо, що її скроні торкалися верхівок дерев. Варто було спіймати себе на цьому, як думки поверталися, тиша відходила, і її п’яти торкалися бруківки. В ці моменти повернення вона спльовувала воду в порожню пляшечку і набирала до рота свіжої.

Але тиша робила свою справу, і Терезі все більш очевидним робилося власне безстрашшя. Щодень, то глибше вона усвідомлювала, ким є — найхоробрішою дівчинкою на Землі, й надалі мріяла стати вихователькою в дитячому садочку.

Всі речі, з якими їй доводилося мати справу цього літа, чомусь поверталися до неї тим боком, з якого роздивляти їх було найприємніше.

Цілолітня тиша й безстрашність закували її у легку, сяючу броню — міцну і невидиму, і жодна неприємність не могла підібратися до неї ближче, ніж на відстань удару п’яткою. Ця невидима сила обмотала її своїми павутинками з ніг до голови, і навіть капці її тепер стали володіти таким особливим настроєм свіжості на фоні тисяч інших шльопок, що ставало ясно: такі шльопки можуть належати хіба дуже хоробрій дівчинці.

Її маршрути, кола блукань містом, під кінець літа почали набирати просто шалених, по відношенню до її розмірів, діаметрів. Якби Терезі по секрету сказали, яку відстань вона долає щодня, цифра ця зламала б їй хребта. Але Терезка, (цей кажан серед білого дня — цей прозорий, нечутний, з розфокусованим поглядом нетопирець, шустка вечірниця гігантська, нічниця триколірна, великий підковоніс, широковух звичайний — навіть не знаю, з ким іще поріваняти: вони всі гарні) уся ця кажаняча, лилична Терезка була вільною від жалю, і це робило її хребет стрижнем зі сталі.

4.

Інколи вона задивлялася на тіні: думала, чи не пора їй закрапати очі.

5.

Нафтизиновий бум у Львові почався ранньої весни, ще десь у березні, а тепер розгортався несподівано та з чимраз більшою амплітудою. Хронологія цього сенсаційного наркоперевороту приблизно така.

В кінці лютого на котромусь російськомовному (скоріш за все, омському) сайті, присвяченому наркотикам, від декого hooPoe (e-mail: [e-mail]) з’являється повідомлення про галюцинаторну дію суміші кількох сортів очних крапель із вмістом атропіну, нафтизину, лідокаїну та АТФ.

Початок березня: на тому ж сайті з’являються десятки захоплених відгуків щодо рецептури, запропонованої hооРое. Інформація про сенсаційну знахідку поширюється Інтернетом зі сервера на сервер, і центральні поліси СНД починає захоплювати нафтизинова лихоманка. Суміш, котру добувають в результаті змішування очних крапель, називають архелітом, у студентських колах вона стає більш відома як “архе” або ж “плазма”.

На третю декаду березня відважні експериментатори встановлюють, що: марихуана знижує дію “архе” практично до нуля; опіати та похідні барбітурової кислоти в поєднанні з краплями викликають судоми астматичного характеру; мікшування з іншою комунальною фармакопеєю (кетамін, дипразин, галоперидол, похідні ефедрину, а також) призводить до колаптоїдних станів із загрозою переходу в кому. Висновок: “архе” приймають на чисту голову.

Квітень у Львові ознаменований першими надбаннями в приготуванні “плазми” у кустарних умовах. Ошаліле від успіху вузьке коло неофітів пробує зберегти таємницю рецепту при собі. Семеро студентів-хіміків, які першими розщепили пропорційний склад “архе”, за копійки продають на книжковому ринку підручники і закуповують у найближчій аптеці нечувану кількість нафтизину, атропіну, АТФ та ще кількох видів крапель. Попередньо закалатавши близько п’ятидесяти порцій “плазми”, вони знищують усі хімічні рівняння у страху, що їхнє відкриття може вийти за межі їх вузького кола, і “архе” дістанеться комусь іншому. Перебуваючи в колі взаємних підозр, хіміки оголошують себе “КЛАНОМ АРХЕ” і приймають рішення забарикадуватися в кімнаті гуртожитку і не випускати нікого, поки не спорожняться запаси “плазми”. Протягом чотирьох днів семеро акцепторів очних крапель перебувають у безперервному, цілковито нерухомому спогляданні “плазми”. Хлопців рятують товариші по гуртожитку, які запідозрили негаразди завдяки міцному запаху екскрементів, що вибивався з-під дверей забарикадованої кімнати. Юнаків віком від вісімнадцяти до двадцяти двох років доставлено у стані глибокого зневоднення у Львівську обласну реанімацію. Один із горе-студентів, третьокурсник Денис Р., по цей день перебуває у комі. Решта товаришів зазнали глибоких і невідворотніх змін у психіці: поведінка в’яла, реакції на оточуючих відсутні або порушені, спостерігається загальна глибока регресія, аутизм.

Жодної інформації про “архе” у львівскій пресі так і не знайдено. Зате завдяки Інтернету необхідна інформація про “плазму” проникає в Івано-Франківськ і Володимир-Волинськ. Ще одна хвиля повідомлень про “плазму” з Омська накриває Донбас.

У Львові, незважаючи на егоїстичні намагання хіміків із КЛАНУ АРХЕ вберегти секрет “плазми”, він все одно виявляється розкритим. Це стається одночасно і незалежно у трьох кутиках Львова, — приблизно у дні сильних квітневих буревіїв, про які чимало говорилось у пресі. Враховуючи досвід попередників, друга хвиля львівських плазматиків ставиться до споглядання “плазми” більш відсторонено, що рятує їх від повного занурення у світ крапельних видінь.

Стає модним мати при собі чисту піпетку та пачку свіжих гігієнічних салфеток. Несподіваної популярності здобуває свист-авангард — маловідомий до цього вид акустичного мистецтва (з приходом “архе” свист, як і саме поняття звуку, кардинально переосмислюється). На кілька тижнів масовим стає захоплення т.зв. дахівницями, однак пара нещасних випадків суттєво применшує запал археманів. Наступний місяць було іронічно названо “поземним” — для своїх офтальмологічних експериментів архемани починають віддавати перевагу відкритим місцям ближче до землі.

Як результат, відбувається перебудова молодіжного балаку. Найзаповзяті-ші плазматики повністю відмовляються від мови, якою вони розмовляли до того і починають вигадувати власні. Хоча це питання ще буде належно вивчене дослідниками від лінґвістики та семіотики, проте вже наперед можна сказати, що всі мови “архе”, попри їх відмінне звучання, виказували вражаючу внутрішню схожість. Вираз “видіти плазму” перестає різати слух незвичністю. Схоже на те, що єдине слово, яке візіонери могли підібрати до побаченого у стані “архе”, виявилося самою назвою суміші.

Кінець травня ставить перед нами ще більше запитань, ніж не-плазматик плазматику. Зокрема, зауважується, що внаслідок постійних закрапувань накопичується пост-ефект, названий “ефектом відчуження”. Він добре знайомий людям із проблемами зору. “Ефектом відчуження” — це особливий настрій. Приблизне уявлення про нього мають люди, тимчасово позбавлені окулярів: відсторонення, відчуження, споглядання на речі з відстані.

В кінці травня найспритніші наркоділки організовують картель по продажу “плазми”. В найкоротші терміни картель набирає з вулиці торгашів краплями до очей і засилає тих у місця, де ще не ступала нога наркобариги. Тут уже відчувається ділова хватка — продавці зілля знають свою потенційну клієнтуру в лице: картель починає продавати “плазму” в бібліотеках, музеях, виставкових та картинних галереях.

Відразу ж з’являються й шукачі легкої наживи — люди в беретах та окулярах, котрі видають себе за представників львівського картелю. Вони періодично з’являються в місцях, облюбованих картелем і продають звичайну дистильовану воду.

По кількох наступних тижнях місцеві мешканці повідомляють про вісім трупів, знайдених у кар’єрі біля озера Комсомольського, що за Львовом. На тілах загиблих знайдено сліди катувань, а з очних ям у кожного стирчало по уламкові піпетки. В подальшому спроби несанкціонованого картелем продажу “плазми” суттєво зменшились.

Десь у середині червня число молодих людей, які “виділи плазму” перестає зростати у геометричній прогресії. Більше того: складається враження, що воно завмирає на певному сталому рівні. Вирівнюється процент споживачів марихуани та маку. Гроші знаходять повертаються до власника, і верхівка картелю зітхає з полегшенням.

В той же час, прошарок населення, котре раніше виказувало до “архе” особливий інтерес (а це молодь віком від 14 до 32 років), щільнішає, стає більш одноособовим. До послуг картелю все частіше вдаються хіба недосвідчені плазматики, які ще не вирахували власного, оптимального співвідношення між компонентами “архе”. Бувалі видці “плазми” віддають перевагу краплям, закалатаним власноруч.

Кінець червня-початок липня ознаменований поступовим затиханням нафтизинового буму та супутнього йому ґротеску. Архемани-ентузіасти розбиваються по невеличких групах за інтересом. Із малозрозумілих для відстороненого спостерігача побуджень найдосвідченіші видці (архе-акцептори, “ті, що виділи плазму”) починають заперечувати факт закапування “плазми”. Публічне поширення про особисті переживання “плазми” стають моветоном і допускаються хіба в колі недосвідчених крапельників або в тісній компанії однодумців. Загальний рух за видження “плазми” до середини липня зводиться нанівець.

Озираючись назад, пригадується та весна, пригадуються ті осяяні атропінові очі, розширені від переповнюючої їх таємниці… Їх можна було побачити у Львові на кожному кроці, особливо серед молоді. Видається, наче над містом відкрився якийсь отвір. Кожен, хто був уважним, глянув туди і мав нагоду повидіти щось небуденне. Люди немов би пізнали щось більше. “Архе міняє”, — люблять повторювати архемани. “Архе розсіює, архе збирає”, — додають вони.

Практично кожен, хто хоч раз закапував очі “плазмою”, виносив зі своїх видінь тверде переконання, що ці краплі знаменують нову добу для людства, при чому, не просто нову добу — тепер це вже не звучить — а щось абсолютно кардинальне, щось, на що людина не могла навіть сподіватися. Найзапекліші з популяризаторів крапель увірували, буцім “архе” змінить світ. Але як би оптимістично не були налаштовані видці “плазми” у квітні-травні, вони змушені були визнати: до середини червня бум минув і забувся. Деякі невиліковні архемани бігали від знайомих до знайомих, які ще вчора з радістю за компанію капали в очі цю водичку з металевим блиском, сьогодні не хотіли пригадувати дні нафтизинового буму. Дехто з видців почав зауважувати, що більшості просто не хочеться пам’ятати дні своєї величі, дні “архе”. Колишні агітатори за видження “плазми” раптом зрозуміли, що людям видіти “архе” просто непотрібно; вони шивденько змотали жилки і перестали навіть признаватися, що колись мали якусь справу з “тими краплями”.

Чи продовжує ще хтось крапати “архе” й досі, невідомо.

6.

В один із тих загадкових днів — днів, сповнених шльопання капців та миготіння тіней від дерев, днів, коли нафтизиновий бум стих, а люди зіткнулися з полегшенням забування. Терезка переконалася, що “архе” — це більше не модно.

Отже, настав час подивитися на “плазму” і їй.

7.

Терезка була сама. Вона була самою в принципі, і їй від цього тільки легше дихалося.

Єдиний спосіб, в який вона цього літа контактувала з їдеями цивілізації, був календарик. Щоранку вона викреслювала циферки, інколи по одній, інколи по дві… Щодень ці значки ставали далі від ієрогліфа “СЕРПЕНЬ” — такі гротескно складні, такі надумані — 25, 26… чи 29. Вліті вона не вірила, що комусь дійсно потрібні ті циферки.

Якось звечора вона сиділа біля відкритого вікна і малювала простим олівцем. Було дуже тепло, але від щойно викресленої цифри скубло на душі. Хоч Терезка й намагалася уникати всіх цих гартівско-плужницьких виїбонів, попри все, їй хотілось поплакати, хотілося якогось песика. Час від часу відриваючись від малювання (на грудях чомусь було легко-легко), Терезка ловила себе на думці, що їй хотілося б мати хлопчика, який би дружив з нею.

Та всі хлопчики, яких вона знала, були їбанатами і підарасами, котрі не відрізняли геометрії Лобачевського від Риманової. А справа була ось у чому.

Свого часу з нею трапилася легка істерика на ґрунті геометрії. Якийсь старшокласник зі школи запевнив її, буцім цьогорічну Нобелівську премію було вручено естонському математикові, який геометрично довів, буцім людина живе всередині сфери-яйця з радіусом?R, рівним відстані, на яку дістають кінцівки людини. Ця історія пройняла Терезку настільки, що вона добрий тиждень уявляла себе ходячою яйцесферою. Це вже потім вона стала начитанішою і дізналася, що з математики Нобеля не дають. Поговорити з жартуном більше нагоди не випало, але стикнутися з геометрією в реальному житті — скільки завгодно. Але, щоб не сумніватися, чи видиться їй те, що слід, доводилось вивчати геометрію з книжок.

“На певному етапі життя, — думала собі Терезка. — наприклад, коли ти на кілька життів швидше за інших починаєш видіти геометрію… Коли ти починаєш видіти геометрію і чути тишу, тобі стає набагато цікавіше мовчати.”

Тому Терезка вчилася бути непомітною. У натовпі її зраджував хіба вже оспіваний мною легкий шарм рукокрилих: склокочений настрій волосся, постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істотка, що просвічувала, наче крильце кажана (!) проти сонця, пересувалася швидко-швидко-швидко; по зустірчі вона перш за все знезброювала — щось, схоже до напівпрозорого корінця іскор, а може, до безгучного салюту завбільшки із дитячий силует.

Якось під вечір, коли сонце вже сховалося за сусідським будинком, Терезка чомусь ні сіло ні впало вирішила піти на крапку. Піти на крапку і прикупити собі трохи “плазми”. Вона злізла з ліжка і зазирнула в гаманець. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала, і витягнула з-за шафи заначку.

“Присвячу цьому завтрашній день, — вирішила вона. — Зі самісінького ранку.”

Потім включила музику — якісь флейти і бубни, наче в горах пастухи женнуть отару. І сіла малювати далі.

Вона малювала моржа.

Терезка зустрічає Антона

1.

Снідала Терезка абияк.

О дев’ятій ранку на кухні було тінисто і холодно. Вона включила радіо-колгоспник і незворушно дочекалася, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено проносяться формули гіперсфер і тороїдальних пляшок Керрола. І правильно зробив би: зі самого ранку у Терезки в голові стояла відмінна погода — жодних тобі бубликів.

Тиша.

Небо з вікна видавалося чистим. Внизу, вздовж холодних тіней дерев, повз пісочницю та турнікет молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це було хорошим знаком. Чай вона запарювала, ледь усміхаючись. Це був чай із жасмином.

На кухні був той особливий, ранковий, глибоко-тінистий літній холодок, в якому хотілося розсипати сталеві кульки мармуровим долом.

Це місто Терезка могла любити хіба зранку — навіть не саме місто, а ті ранкові прохолодні тіні. Все решту в цьому місті було винятковим гівном.

Вона кинула на плече сумку, набрала в рот води, вхопила ногами по шльопанцю і пошльопала геть.

2.

Найпопулярнішим місцем під час нафтизинового буму вважалося підніжжя Високого Замку — сквер поруч із пожежною частиною та Друкарською академією. Все, що на кінець серпня залишалося від могутнього руху плазматиків — зграйка захіпованих, невихованих жу?чок-малоліток, косметичних і наглих. Жу?чки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ. Ці лукаві, пропірсинґовані вздовж і впоперек малолєтки стріляли цигарки і реготали за спинами перехожих.

Терезка здогадувалася, що вони чекають на когось із плазматиків-ветеранів — котрогось із тих, що зав’язали. Олдові крапельники-в-зав’язці цілими днями розповідали про те, як їм тоді рвало дах і з друзяками закрапували собі очі на балконі в Опері, або на даху Домініканського собору. Чи, у найгіршому випадку, — вночі на Високому Замку. Головне — це присутність отих юних жучок-приставачок, яких кортіло не то відлупити указкою, не то відпороти ремнем, не то закатувати паяльником: загалом, у Терезки вони викликали доволі суперечливі почуття.

Юні істоти не носили бюстгальтерів і це наче виправдовувало їх великі груди. Її ж циці не йшли з тими бамбулями в жодне порівняння — Терезка стидалася скупості власної плоті. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Терезка опустила погляд на свою спідницю, за якою вона ховала свої худі ноги. Такі ж худі, які вся вона — схожа на нетопира.

“Але такого дуже доброго”, — спробувала втішити себе Терезка.

Хоча сучки-жучки-кусючки, що дружно реготали на лавочках в десяти метрах від неї, були щонайменше роки на три молодші, Терезка у свої вісімнадцять продовжувала боятися їх.

Тому вона вважала за безпечніше перебувати в строкатій тіні дерев, зберігаючи між собою та компанійськими істотами в маєчках стіну гарячого сонця.

В куті поля зору з’явилася темна постать. Терезка придивилася. Юнак із протилежного від неї боку наближався до компанії дівчаток — явно мав намір увійти в контакт.

Хлопчина з куцим самурайським хвостиком, одягнутий у піжонські штани-“багами”, підійшов до малявок і кілька хвилин про щось розпитував. Найактивніша із тусівниць час від часу кивала головою десь у керунку друкарської академії — здається, саме звідти повинен був з’явитися барига з краплями. Хлопчина сів поруч із дівчатками, і почалися стандартні ігрища самця в оточенні самок. Поки Терезка оцінювала ситуацію, на вулиці з’явився ще один суб’єкт. У червоному береті з чорними кружечками, в окулярах без скелець, він розкошував своїми оксамитовими шортами та пронозливо-салатовими сандалями — усе точно так, як і описували архе-пушерів знайомі. Барига неспішно чимчикував собі тінистим боком вулиці й тихо зумотів під ніс: “плаз-зма”, “плаз-з-зма”, “плаз-зма”. З-під шортів у спекулянта визирали волохаті ноги.

Компашка дівчаток і хлопчина стихли. Поглядом вони відслідковували кроки торгаша краплями. Хлопчина кілька разів наважувався піднятися з лавки, але знову сідав, ніяковів і знову пробував наважитись. Дівчата почали гнати його в шию. На штивних ногах той встав і послідував за штовхачем трунку. Терезка вийшла з тіні. Коли молодик у береті проминув дерево, Терезка впала йому на хвіст.

— Плазма-плазма-плазма-плазма… — нашіптував молодик. Раптом він гикнув і кинув погляд через плече.

Терезка, не сповільнюючи ходу, поцікавилася:

— Флакон… Скільки?

Молодик спинився — Терезка теж. Він знову гикнув і примружив очі. Мружити очі — одна з перших ознак битого архемана.

— Десятка.

— Це на скільки?

Юнак розгледівся по боках і поправив беретку.

— А ти шо, не крапала? — здивувався той. — Зрештою, якби крапала, не питала би…

— То скільки?

— По двадцять крапель. В’ючить години три. У флаконі десять порцій.

Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув втретє. Помружився. Його очі спіймали нового клієнта, що ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Зненацька барига зірвав з голови берета, заціпив зуби і кинувся у привідчинену браму — ту, що була трохи нижче по вулиці.

Терезка знизала плечима і послідувала за баригою. За спиною почулися кроки хлопчака.

Хлопчак зайшов у під’їзд, подивився на Терезку, подивися на сходи догори і спитав:

— Де він?

Терезка зробила вигляд, ніби не знає, про що мова.

— Та ладно, не мнися. Я тоже хотів собі закрапатись. — хлопчина переминався з ноги на ногу, розгублений і насуплений. Терезі він не подобався.

Тому вона поцікавилася першою:

— А ти вже крапав собі?

— Нє. Я хотів попробувати, я наслухався в себе в школі тих історій, а то, виявляється, поки я екзамени здавав, тут ТАКЕ відбувалося! Кажуть, бум тільки місяць був! А потім усі взяли і покинули ті краплі. От не знаю я, чого б це, то, думаю, треба й самому спробувати…

Хлопчина буквально тараторив. Було зрозуміло, що, навідміну від Терезки, він мовчати не звик.

Раптом з підвалу вигулькнуло перелякане лице бариги. Він сховав окуляри та берет у сумку і тепер нічим особливим (не беручи до уваги салатових, прибитих пилом сандалів на босу ногу) не виділявся.

— Гляньте, чи там за дверима нікого немає, — сказав він. — Таких старших за мене чоловіків. Ну? Не має там?

Проноза з хвостиком визирнув.

— Чисто. А шо? За тобою погоня? — поцікавився хлопчина і підморгнув Терезі. Їй зробилося зле.

Схожа відраза до хлопчака відбилася й на обличчі бариги. Але той стерпів.

— Я ж насправді не від картелю чувак. Я так собі — підробляю на канікулах… Тільки не думайте, шо я вам воду хотів продати. Крапельки супер, сам собі крапаю. То берете?

Хлопчина кивнув.

— Один флакончик… Ой, нє, два флакони! Ше один для Олі та Юлі, — хлопчина кивнув головою на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. — О, слухай, а як їх крапати? Може, давай, заприятелюємо? Мене Бубою звати, а тебе?

— Антон.

— О, Антон!… Так ти, може, Альошу знаєш? Альоша мій друг, також “архе” колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке… Не знаєш?

— Нє.

— А Льоліка Курсанта мусиш знати. Льолік найолдовіший видець. Льолік, кажуть, досі “плазму” крапає. Ну, так знаєш Льоліка?

Антон не дуже впевнено кивнув — може, щоби відпекатись.

Буба посміхнувся ширше:

— Та-а-а… Курсант крутий чувак. Хто-хто, а Курсант — так той в натурі щурить по сутанах. Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає… Ага. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і закрапаємо собі по двадцяточі. Як ти на таке дивишся?… Чи ти зайнятий?

— У мене ше справи з цією дівчинкою. До слова, ти хто? — спитав Антон у Терезки.

Терезка відчула, як довкола затягують петлю: її змушують представитись. А це Терезі не подобалося.

Тому вона знизала плечима. Як завжди, вдала, що ніяковіє.

— Мені теж флакон, — сказала вона і простягнула купюру горе-баризі Антонові.

Антон сховав гроші, а з наплечника видобув дві пластмасові пляшечки, халтурно запаяні, певне, десь дома на газовому пальникові. У пляшечках, як і переконували статті з Інтернету, була масляниста рідина з металічним блиском. Корок пляшечки був обладнаний спеціальною піпеткою. Вищий клас.

Терезка відчула, як у животі ворухнулося щось живе. Передчуття забави.

— Слухай, — сказав Антон. — Ти ще також не крапала собі? Ідемо тоді вже втрьох! Давай!

Терезка змовчала і оцінююче подивилася на Антона. Вона зважила, чи в силах той скомпенсувати ще й нав’язливу присутність отого Буби, знайомого всіх знайомих. Історії, які вона чула, радили перше закапування “архе” проводити в компанії досвідченого плазматика.

Переборовши гнітюче відчуття, наче її змусили це зробити, Терезка погодилася.

3.

Антон і Буба йшли попереду, Терезка слідувала кроком за ними. У Буби, як вона встигла зрозуміти, рот не закривався ні на мить — він розсотував свої спекуляції перед Антоном і час від часу вимушував того погоджуватись і доповнювати його міркування реальними фактами.

— А от скажи, Антон, як це — перший раз крапати в очі? То пече? — запитував Буба.

— Перший раз — дуже сильно, — вже трохи втомлено відповідав Антон. — Очі аж горять. У мене перший раз був такий малімон, ніби очі стали завбільшки з два Сонця. І розпечені так само сильно. Можеш собі таке уявити?

Буба захоплено, аж недовірливо кивав головою.

— Подумати тільки! Два Сонця! Нє, ти чуєш… як там тебе? — Буба озирнувся через плече до Терезки. — Давай, може, познайомимося!

— Тереза, — тихо кинула вона з-під лоба.

— Буба, — грайливо нагадав той свою кличку і знову підморгнув. Терезку мало не вивернуло. Вона секунду вагалася, чи не розвернутися й піти собі деінде, закрапати насамоті. Але Антон глянув на неї так, що в животі перевернулася на інший бік одна із вчорашніх мрій про хлопчика. Тим часом Буба знову повернувся до бариги-плазматика і продовжив розпитувати. Щоб даремно не вимотувати себе, Терезка остаточно вирішила бути з ними до кінця.

— Ага. Значить, кажеш, як два Сонця, — вдумливо повторив Буба, повертаючи собі Антонову увагу. — А я не здурію від того? Ну, коли відчую, шо в мене очні яблука розмірами як зірка?

— Всяке може бути. Якщо психіка слабенька — льогко! Тільки так. Під “плазмою” здуріти — простіше, ніж з розкладачки гепнутись. Між іншим, ти в туалет не хочеш?

Буба замислився.

— Ну… Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги-ги, ніби я космос з’їв?

— Нє. Просто всраєшся, і все.

Терезка слухала ці балачки і час від часу спиняла крок, чим вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці вона стискувала флакончик із “архе”. Інколи то скалатувала його, спостерігаючи, як розчиняються бульки, то підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний, аптечний аромат “плазми”.

Спека.

— Перед тим, як закрапатись, — радив упівголоса Антон. — Обов’язково сходи відлити. З першого разу практично всі роблять в штани. Закон жанру.

— Давай ше повернемося до самого закрапування… Значить, крапаю я собі по двадцяточці, починаю відчувати, як мене пече, так? А далі?

— Далі треба зібрати всі сили в кулак і змусти себе розплющити очі. Ті, кому це вдається, якраз і кладуть ковбаски у штани.

— Ну а ШО ТАМ ТАКОГО, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! — Буба зробив мужнє лице, від чого Терезка ледь не розреготалась.

Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.

— Не можу сказати, — врешті вимовив він. — Далі йде плазма. Архе. Це тільки відчуття. Ніби твої пальці стали бачити. Точніше, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе.

Буба скривився. Здається, він навіть образився, що Антон не зумів пояснити все як належить. Антон покосився на Терезку, яка беззвучно крокувала у них за спинами, і поспішив заспокоїти Бубу:

— Але ти відчуєш то при любому розкладі. Можеш не перейматися.

Вони видерлися на Високий Замок із того боку, де оглядова площадка. Парк оглушував безлюддям, кував на спеку дикий голуб, а бите скло блищало, ніби очі закопаних у землю роботів. Антон запропонував сісти тут же, відразу на схилі гори і поспостерігати за панорамою міста.

Терезка скинула зі спини наплечник, сіла на траву і, як просив Антон, поспостерегла. Внизу сіріли смітники та асфальти. Між сухих кульбаб біля її ніг вилізло сонечко. Цвірчали цвіркуни.

Буба з Антоном курили щось дешеве і злободенне. За їх спинами відкривалася площадка з вижухлими травниками. Обабіч — вузький і плутаний шлях крізь колюче гіляччя, гнізда птахів, павутину і спеку. Над головою виднілося гаряче біле небо. Попереду — затягнута серпанком Ратуша і діорама Львова. Довкола панував той різновид полуденної тиші, коли під ногами цвірчать коники, і кричать деінде діти.

Терезка попросила цигарку. Буба з незрозумілою усмішечкою просягнув одну і зразу ж нагнувся припалити. Терезі кортіло відсунутись, але вона стрималася. Зі схожим притиском поборола бажання загасити цигарку, припалену цим хлопчаком і попросити вогню в Антона. Терезка глибоко вдихнула, зібрала нав’язливі думки у жменю й видихнула ногами, вганяючи всю хєрню в землю.

Легше.

Ще легше.

Терезка заспокоїлася і випростувался на траві.

— А скільки часу в’ючить? — вперше озвалася вона до Антона.

Той задумався.

— Якшо вперше, то сам в’юк затягується години на дві. І терпуга ше десь на добу.

— А терпуга яка від них може бути?

— Нічого страшного. Просто пряма дія атропіну. Зір розфокусований, все розпливається і так далі. Дуже сильно сонце разить.

Буба по черзі міряв поглядом то її, то Антона, і з невідомо яких причин почав хмурніти. Докурили мовчки. Буба насуплено мовчав.

Цвіркуни. Лящить у вухах.

На спеці Терезка почала впадати в легкий транс, але Антон прокашлявся, зібрався з Духом і сказав:

— Отож.

Буба невдоволено підняв голову.

— Хто хоче, сходіть звільніться. Бо всраєтеся тільки так. — Антон клацнув пальцями, показуючи, з якою легкістю це може статися, і виразно глянув на Бубу.

— Не хочу, — буркнув той, але для перестраховки поплентався в кущі. Терезка вирішила зекономити сили й не зав’язувати розмову; вона продовжувала спостерігати за сонечками в траві. Антон побачив, куди вона дивиться, знову кашлянув і мовив:

— Деякі мої знайомі, старі плазматики, кажуть, шо сонечка — це загуслі краплини “архе”. Тобто, це зовсім не живі істотки, а узаконений людьми малімон. Та частина “плазми”, яку ми призвичаїлися бачити нормальними очима. Заплющеними очима.

Терезка насупила брови, вдумуючись у сказане.

З кущів повернувся Буба з новою маскою “IT’S ОК”.

— Крапаємо, — бадьоро смикнувся він.

4.

Терезка витягнула свою пляшечку. Вона побачила, як Антон розкорковує свою кишеньковим ножем, і попросила й собі. Надрізала целофанову запайку, розкрутила і понюхала. Пахло, як у прогрітій лабораторії. На кінчику піпетки блистіла металом крапелька “архе”.

Кілька разів вона глибоко вдихнула, щоб якось заглушити схвильованість.

— А скоро почне діяти? — спиттала вона.

— Так по-справжньому — хвилин через двадцять.

Терезка стиснула кулаки і знову втягнула ніздрями гаряче повітря. Запах сіна. Вона набрала в піпетку розчину і закинула голову. Знову тяжко втягнула повітря.

— Тобі закрапати? — турботливо поцікавився Буба.

Терезка заперечливо замотала головою, міцно зажмурилась, розслабила очі й стиснула пальцями ґумовий резервуар на піпетці. Потекло і стало

МОКРО.

Тут же вона відміряла пару крапель і в інше око.

С-С-С-С-ЧОРТАЛЕМЕНЕПЕЧЕ!

Знову в ліве око. І знову в праве. Хутко засмоктавши піпеткою ще, вона докапала необхідну кількість.

ПЕЧЕ АЙ ПЕЧЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ

Терезка закліпала. З очей порснули сльози, і вона застогнала. Пекло щораз сильніше (пече пече пече). Пальцем вона обережно втерла сльози, і злякалася, як би не виплакати всю “плазму”.

— Ай, мене пече, люди, мене пече!!! — почувся розпачливий клич Буби. Терезка закусила губу, і засичала з болю. Очі запульсували білим вогнем, а в голові від цього все так перемакітрилося, що вона вже не знала, де право,

ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ

де ліво.

Терезка застогнала, відчуття жару в очах ставало просто непереборним,

ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ

що вона буквально губилася серед цього жару в очницях, очниці розбухали, ставали завбільшки з два кратери на Місяці, Боже, які в неї тепер велетенські очниці, що ж вона в університеті скаже, боже,

ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ

а очі які, та я просто не вірю собі, я ж у них і впасти можу, та вони завбільшки з атомну станцію, та що там — два велетенські розпечені Сонця, дві зірки, одна діра о двух кінцях

ПЕЧЕ

— Я! Я БАЧУ! БОГ ТИ МІЙ Я БАЧУ! — хрипить вона. Якщо вона зараз не розплющить очі, очі розплющать її. Неймовірно, але вона продовжує відчувати ногами асфальт, чути вухами цвіркунів і птахів, але вона БАЧИТЬ. Терезка робить зусилля і раптом її накриває таке відчуття, наче вона не просто розкриває очі, вона розпахує їх навстіж так, що повіки розриваються в клоччя, розриваються разом з цілим її тілом, розриваються і зникають десь у темряві

Я БАЧУ

Терезка пробує кліпнути очима, але відчуває, що не має більше такого органа. Вона дивиться впритул на літери, з яких складається це відчуття, вона бачить я, бачить б, а, ч, у. Вона переводить погляд на себе

ТЕРЕЗКА

Я літери, бачить вона і починає сміятися. Я — погляд.

— Ти чуєш мене? — питається її Антон, і вона киває головою. Чути, як стогне Буба. Вона дуже виразно БАЧИТЬ усе, що відбувається.

— Що це? — питає вона. — Просто шалено! Невже?… мене НЕ МОЖЕ так щурити!

— То що ти видиш?

Терезка навіть не думає, що може підібрати назву до побаченого. Тому вона каже:

— Ти собі навіть не уявляєш, Антон! Зараз я все це бачу ТАК БУКВАЛЬНО!…

— Це літери, не лякайся. Ми з них складаємося.

— Я — не літера! Я — не літера! — долинають звідкілясь Бубині крики розпачу. — Я не можу бути буквою! Я не такий! Я СПРАВЖНІЙ!!!

— Ну звичайно, — упівголоса, з іронією каже Антон

—?

Терезка роззирається. Вона силкується пригадати, про що думала секунду назад. Чи то пак, що їй такого привиділося двома рядками вище.

— Літери? Мені все розпливається. Щойно, здається, виділа щось подібне. Тебе очі не печуть?

— Нє. Тобі теж зараз минеться.

— Це архе? — питається вона.

— Не зовсім. Це букви. Архе навиворіт.

Терезку дежав’ючить

1.

— Антон? Це ти такий?

Розпливчата постать киває головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд страшно різало сонячне світло. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого світла і знову зажмурилася. Біль почяав спадати.

Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон).

Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.

— Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! — пригадала Терека й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж ТАКОГО побачила у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось страшенно потрібного. Це був досвід того роду, без якого вона більше не могла себе уявляти.

— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, ні?

Терезка знизала плечима.

— Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?

— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.

До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:

2.

— Антон? Це ти такий?

Розпливчата постать кивнула головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд світло боляче тяло нервові закінчення. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого сонця і знову зажмурилася. Біль потроху стихав.

Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон; сподіваємося, не Буба).

Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.

— Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! — пригадала Терезка й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж побачила вона у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось дуже потрібного. Досвіду, без якого вона більше не може себе уявляти.

— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, нє?

Терезка знизала плечима.

— Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я виділа, я трішки ніби наповнююсь нею. Здається навіть, щоразу все більше… Між іншим, де цей, другий?

— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десьна край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.

До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:

— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, нє?

Терезка знизала плечима.

— Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. Навіть здається: чим більше пригадую, тим більше наповнююся. А де цей, другий?

— Буба? Ге-е-е, Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти чомусь нє.

До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:

— Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море — гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х

Терезка раптом зірвалася з місця.

— Як ти це зробив? — заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.

— Шо “зробив”?

— Ну. Так дмухнув: пух-х — ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Я ніби знову як розкололася. Ти якось розтягнув це. Упорядкував. Я не можу це пояснити, але… Ти розумієш, про що я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його

Терезка знизала плечима.

— Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я, ятрішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?

— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.

До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:

— Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море — гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х

Терезка раптом зірвалася з місця.

— Як ти це зробив? — заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.

— Шо “зробив”?

— Ну. Так дмухнув: пух-х — ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Ти якось розтягнув це. Я не можу це пояснити, але… Ти розумієш, про шо я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його БОЖЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО ТИ ВЖЕ РОБИВ ЦЕ! ТИ РОБИВ ЦЕ!!!

3.

Антон затягнувся цигаркою, потер рукою з недопалком неголене підборіддя й окинув Терезку поглядом. Пустив носом по струмині пари й посміхнувся кутиком рота.

Затяжка. Видих. А між ними свист.

Терезка, незважаючи на шок, встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”. Раптом Антон їй перестав подобатися.

Антон затягнувся ще раз.

— Значить, усе-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.

Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:

— Ти виділа “плазму”. І Буба видів. Але Бубу, як уже було сказано, не могло врятувати ніщо. Він загубився в безконечності.

Терезка розгублено кліпнула.

— Я не про те. Я говорю: ти вже робив це колись. Навіть не так: робив це не КОЛИСЬ, а саме ТОДІ, КОЛИ ти це робив. От блядь, все перемакітрилося задом наперед, — вона облизала пересохлі губи. Їй бракувало слів.

— Суцільне дежав’ю якесь… — сковтнувши ковток в горлі, сказала вона. — У тебе немає такого, нє? Голова не паморочиться?

Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?

— Але я розумію, про шо ти, — повторює Антон, видихаючи. — Одна з форм утечі від архе. Тобі не переповідали історій про те, що дехто з плазматиків губився в “плазмі”? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…

Терезка знизала плечима.

— Ну… — знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. — Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.

Терезка зміряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликає у неї симпатій, але й не завойовувє довіри.

— А хто рахує? — спитала вона.

— Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються.

— Та ну.

— Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора — “Архе-8”. Люди, які

Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?

— Але я розумію, про шо ти, — повторює Антон, видихаючи. — Одна з форм утечі від архе. Тобі не розказували, що насправді “плазма” попускала тому, що “плазматики” втікали від неї? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…

Терезка знизала плечима.

— Ну… — знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. — Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.

Терезка зімряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликав тепер у неї симпатії, але й не завойовував довіри.

— А хто рахує? — спитала вона.

— Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються, — знову затяжка, свист. І видих.

— Та ну.

— Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора — “Архе-8”. Люди, які видять так само, як це видно під “архе”. Тому я їх так назвав. Вони організовують такі собі Розсадники, де вирощують особливих педагогів. І цих педагогів засилають… — Затяжка. Свист. Видих. -…засилають до людей. Але я їх розкусив, — впевнено додав Антон, і рукою з папіросом відсік щось у повітрі.

Терезка змовчала. Події останніх десяти хвилин змішалися в якусь неймовірну конґредієнтну мамалижку, схожу до тої, яку діти місять із піску та води у пісочницях (Ах, ви не бачили?! Так підіть подивіться!).

Затяжка. Свист. Видих.

Терезка подумала, що саме таких, як Антон, у першу чергу й засилають. Так саме таких, що починають із запрошення до гри в гру: уявити, буцім вони відкрили всіх масонів до останньої інстанції.

Іще помаліше: затяжка… свист… видих…

Антон втупився в неї примруженими очима і знавісніло затягувався цигаркою. В Терезці забурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями.

Затяжка. Свист. Видих.

Затяжка.

Свист.

Видих.

Запаморочилося в голові. Терезка охопила руками коліна, відчувала, як щосекунди наче скочується вбік по похилій поверхні, схоже на форсоване дежав’ю. В такій позі відстежувати думки таки зручніше. Терезі навіть здалося: ще трохи, і вона вхопить цей момент дежав’ю за зябра, як старого сома.

Тим часом щось зміщувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею під час відпливу. А ще цей Антон — чому він раптом почав так напрягати?

Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

— Але навіщо це їм? — відкрила вона рота й ніби запустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона. Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час

(ссссвиссст)

зробитися нестерпною? (О, як її розгойдує на хвилях!)

Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

Cвввввввввввввввввв ввви сс сссссссссссссссссссссссссс сссс сссссссссссст

сс с сс с с сс в в в вввввв ввв вв в вв вв ввввввв вв ис сс с с с с с с сссс сс сс с С

С

С С

Терезка встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”.

Антон затягнувся ще раз. Раптом він перестав їй подобатися — отак, в момент. У всьому тому, що зараз відбувалося з нею, витала нудотна нав’язливість сто разів чутого. Вже навіть романтики дежав’ю не стало. Тільки бридотна зацикленість думок самих на собі.

— Значить, все-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.

Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:

— Ти виділа “плазму”. Буба теж. Прикро, та Бубу, як ми вже казали, не могло врятувати ніщо. Він загубивсь у безконечності… Ну й архе з ним.

Терезка розгублено кліпнула. Вона облизала пересохлі губи. Раптом їй?

— ТА СКІЛЬКИ МОЖНА! — обурено вигукнула вона. — Я зсссссуваюся і зссссссуваюся!

Антон подивився на неї, мов на дальтоніка — недовірливо й дещо зарозуміло. Та, як було сказано вище, для Терезки це вже був той період життя, коли вона дещо прочитала і, зокрема, знала, що жінки дальтоніками не бувають. Отже, причина в іншому.

— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон, пахкаючи димом. — Знаємо-знаємо.

Терезка насилу розтулила губи й видавила:

— Довго ще?

— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то

— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон і почіхрав підборіддя. — Знаємо-знаємо.

Терезка насилу розтулила губи й видавила:

— Ще довго?

— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз.

— Ти вже казав це.

— Тоді зберися силами і зувидь це, як “плазму”. Спробуй зупинитися. Орієнтуйся на цілі числа! Чуєш?

Терезка напружила всі свої м’язи, які тільки їй дарувала природа, і відчула, як загортається у якусь подобу осяйної темряви, білого чорнила,

— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз. Але певне, більше ні, — сказав Антон і поплескав Терезку по плечі. — І тільки й того.

Терезка глибоко втягнула повітря, відчуваючи, як заново розкриваються її легені — наче два м’ясисті, прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, якою можна вивертати реальність і зупиняти потік літер крізь очі.

Вона зафіксувалась. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка міцно трималася відчуття обрисів незнайомої піктограми:

4.

Настільки, наскільки це видавалось можливим, Терезка спробувала зорієнтуватися. Перше, що вона зробила — це підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою (правда, не “тиші”, а звичайною). Озирнулася.

Вони сиділи з Антоном на краєчку бордюра, на тій самій площадці Високого замку, де й починався їх в’юк. Спека стала жовтою та жирною, мов гаряча лікувальна багнюка, а тіні від того стали ще більше скидатися на темні отвори.

Антон відкинув голову до світла й насолоджувався промінням. Йому, видно, як плазматику з досвідом, сонце більше не разило.

— Ну як тобі мої дзеркала? — спитав той, задоволено мружачись.

Рівна земля позаду них пашіла теплом. Терезка, не довго думаючи, лягла спиною на траву й підперла голову руками. Її попустило, від чого зробилося легеням зробилося легко-легко, наче з грудей злетів корсет. Очі здавалися відпочилими і повними сил.

— А, ти про двійників? — Терезка врешті здогадалася, що питання адресоване їй. З неохотою відірвала погляд від сонечка на вістрі травини і перевела на Антона. — Тих, що я говорила з ними, коли ковзала?

— Ага. Ті. Злі… чи нормальні такі?

Вона спершу знизала плечима, а потім впевнено закивала.

— Не злі, але якісь зазнайкуваті.

Антон почервонів, але вдав, наче йому це до лампочки. Терезка підмітила це й потайки посміхнулася. (Пальчики несвідомо вовтузились із зав’язками сумки.)

Вітер. Шерхіт сухої трави.

— То чому я так їздила? — поцікавилася вона, коли до Антона повернулася звикла пастель.

— Ніхто не знає, чому. Це загадка. Буба, до слова, і досі пробує її розгадати.

— А що, він хіба не з нами? Він мусить бути десь тут, адже ні? В сенсі, чи не так?

Антон, знову споважнілий, закивав головою. Сонце. Спека.

— Нє. Таке трапляється рідко, але трапляється. Він загубився. Ну й архе з ним.

5.

— Якщо ти вже виділа, як виглядає “плазма”, можемо погомоніти й про “Архе-8”, — сказав він і порухав бровами.

— Котресь із твоїх дзеркал вже цим займалося. Пуста трата часу. Я нічого не зрозуміла. Певне, тупенька я.

Антон задумався і знову почіхрав зарослі щоки. (“Хочеш видаватись старшим? Не вірять, що ти перейшов до десятого класу? Додай собі мужності — візьми GILLETTE KIDS”).

— Ти давай розказуй все поволі. По реченню. Так, щоби я зрозуміла. Окі-докі?

Почав Антон із такого:

— Я зрозумів, що існує змова, — сказав він і на підтвердження кивнув підборіддям.

Терезка кивнула й собі: можливо. Наразі проти таких припущень вона не заперечувала.

— Наступне: я зрозумів, якого роду це змова. Це порівняно недавня змова, не більше трьох тисяч років тому. Це, сказати би, змова самої еволюції. Бо, виявляється, все, що б людина не робила, вона робить по команді. Тому я назвав це змовою команд.

Терезка дала знак зупинитися.

— Яких іще команд?

— Геометричних, — сказав Антон і насупив брови.

Терезка знову ледь не розреготалася з його вигляду, якби не вдумалася в опальне слівце: геометрія. Їй одразу ж пригадалось, як десь у класі десятому, зимою, її дах з’їхав на санках з розуму. Звичайно: Лобачевський, “Геометрія сфери” (неопубл.). Риман “Суть точки” (неопубл.). Гаусс “Введення в нелінійність” (неопубл.). Лжеевклід і його “Сумнівання”. Теж неопубл.

А ось іще один вар’ят: Антон і його “Архе-8”. Черговий неопубл. Не інкаше, як справді підісланий кимось. Погляд зупинився на сумці, й Терезку прохромив лихий здогад. Все склалося: поки вона була нав’ючена, Антон лазив досередини (ми, як пригадуєте, скористалися цим моментом для уточнення деяких терезчиних преференцій та фйолів) і знайшов ксерокопії підручника з геометрії. “А тепер користується цим і прощупує ґрунт, — упевнилась вона. — Тільки для чого?”. Терезка примружила око, як це робив Антон, і глянула на того фраєра у зовсім іншому світлі. А той, навіть гадки не маючи, що його вже розкушено по сьоме коліно, спокійнісінько кривився сонцю й чіхрав щоки. Он воно — обличчя справжньої змови! Терезка вчергове придивилася до Антонової міни: те, у відповідь, заграло тисячами таких самоочевидних подробиць, які мусіли наштовхнути її до роздогадки ще на початку знайомства. Швидко, аби її не розкусили, Терезка набрала подоби уважної, вдумливої дівчинки, — дівчинки, яка легко ніяковіє, дівчинки, яку легко загнати в кут, — і вражено закліпала очима:

— Ах, геометричних?!

— Так, — Антон кивнув і зробився ще серйознішим. — Ти ще про неї прочитаєш, я дам тобі свої записки. Але мені більше цікаво зараз, хто за тим стоїть. Хто вони — “Архе-8”? І головне: як із тим геометричним заколотом в’яжешся ти?

— Я?!!

— Так! Адже ти також виділа “плазму”. Ти повинна це розуміти. Кожен, хто крапав “архе”, був причетним до змови геометричної “Архе-8”. Ти частинка геометрії. Геометрія — це і є вони, АРХЕ-8.

— Ах, і ХТО Ж ВОНИ?! — Терезка вдала, наче її очі от-от вислизнуть із орбіт. “О Боже, О Боже! ЯК ЦІКАВО! Невже цей Антон переконаний, що зможе обвести мене такими малімонами довкола пальця?!”. — Ну? І хто вони?

— Це інопланетяни. Вони готуються полонити світ.

Далі боротися зі собою не було сенсу, і Терезка просто розреготалася. Від її сміху Антон скуйовдився, наче отримав копняка під зад. Терезка трохи втихомирилась, і, щоб якось розважити Антона, сказала:

— Ти, Антон, не ображайся… Ну, я не маю на увазі нічого поганого, тобто, нічого особистого, в сенсі, нічого особливого, але… Мене просто переслідує враження, шо ти йобнутий.

З дуже серйозним виглядом Антон поліз до своєї сумки і витягнув звідти зачовганий блокнотик.

— На он, — сказав він. — Візьми, погортай. Нє, серйозно — бери, бери. Тут, можливо, все доступніше сказано. Може, й ти дахом поїдеш.

Терезка читає

1.

Вони домовилися зустрітися з Антоном наступного понеділка — вже у вересні. Антон, мовляв, їде ще десь відпочити — за власним же визначенням, “десь до води” (здається, мова йшла про якусь набережну). Терезка розпрощалася з баригою Антошкою, по чому довго-довго дивилася йому вслід, м’яко посміхаючись і делікатно переступаючи з п’яточки на пальчики. Перша перемога була за нею.

Додому Терезка топала веселою та натхненною. Невідомі кинули їй виклик у гру, це о’кей. Але мабуть, ніхто серед отих незнайомих (без різниці, хто це -якийсь там Антон чи саме АРХЕ-8) не здогадувався, у що потенційно може перерости така гра.

Головне для себе Терезка узагальнила в наступному: поки вона пам’ятатиме, що все це — гра, вона ж ту гру й вестиме, а рахунок твердо триматиметься 6:0.

Що би там не коїлось, на душі їй було свобідно: у дитсадок вона поверталася щойно у жовтні. Цілий місяць осені для ігор, забав та несподіванок.

2.

Дата добавления: 2015-10-23