Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Мотиви громадської та інтимної лірики В.Сосюри. Прочитати напам’ять вірш поета

Читайте также:
  1. ЛЮБОВЬ МОТИВИРУЕТ ДЕЙСТВИЯ И ПОВЕДЕНИЕ МАРСИАН
  2. Мотивирующие факторы, принципы воздействия на мотивацию людей
  3. Научитесь мотивировать себя к действию
  4. Р О З Д І Л V Структура та склад громадської організації
  5. Тема № 3. Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції громадської безпеки щодо розгляду та вирішення звернень громадян
  6. Тема № 4. Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції громадської безпеки щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення

Варіант №1

Проблема вибору життєвого шляху героями роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні»? Панаса Мирного та Івана Білика.

У житті кожної людини обов'язково бувають моменти, коли треба зробити вибір. Іноді йдеться про дріб'язкове: іграшку, одяг, страви. А колись — про серйозніші речі: професію, вчинок, ставлення до людини. Від чого тоді залежатиме вибір? Мабуть, від виховання, від совісті, від наявності чи відсутності таланту, вміння розуміти життя і людей.

Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» знайомить нас з історією Чіпки Вареника, селянського парубка, який стає жорстоким убивцею. Чому герой зробив такий вибір? Автор намагається дати відповідь на це питання, висвітлюючи дитячі, юнацькі роки Чіпки, розкриваючи мотиви його вчинків.

Формування його характеру відбувалося у несприятливих умовах. Батько виявився двожоном, отже, Чіпка — байстрюк, якого зневажало все село. Постійні злидні, безземелля. Коли ж з'явився клаптик землі, його підступно відбирають. Ось перші причини мстивого характеру хлопця: бідність, зневага людей, безправність і беззахисність перед несправедливістю. Починається боротьба Чіпки за правду — так він вважає. Грабунки, розбій — здавалося, що він відбирає своє. Був, правда, період душевного «одужання», коли поруч з'явилася Галя, коли праця приносила і прибуток, і задоволення. Але ще один удар: Чіпку виганяють із земської управи, куди він був обраний селянами. І герой знову виходить на стежку помсти, знову ніби захищаючи правду.

Якби в романі діяв лише Чіпка, з усіма його бідами, то, мабуть, можна було йому співчувати. Мовляв, а що ж іще робити у подібних умовах? Але ж поряд з Чіпкою мати, Галя, Грицько, Христя. Намагаючись підтримати героя, вони підказували йому інший шлях. Якби прислухався, може, став би хазяїном, як Грицько, добрим і ніжним чоловіком для Галі, а для матері — люблячим сином.

У світі весь час борються добро і зло. Відгук цієї боротьби обов'язково буває в людських душах. Те, який шлях обере людина, залежить від перемоги в її серці добра чи зла. У Чіпчиному серці взяло гору зло. Отже, інші люди, навіть його рідні, відступили на задній план. Ні благання матері, ні сльози дружини, ні поради Христі не розтопили тієї образи, якої завдало герою життя. Чіпка перестав бачити оточуючих, перестав рахуватися з ними і став злодієм.

Я переконана, що вибір життєвого шляху, крім об'єктивних, тобто суспільних умов, повинен залежати від самої людини, від розуміння того, що ти захищаєш — добро чи зло. Має бути почуття відповідальності перед людьми, треба думати про те, щоб від твого вибору ніхто не постраждав, не став нещасним.

Багатогранність діяльності Михайла Старицького, її значення для розвитку української культури.

Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри. Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання. Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»). Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя. Я забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос і коси, Твої коси сумні цілувать. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче…», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі. Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй». Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити. Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте». Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім’я коханої проходить через усі п’ять.строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім’я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря: І пісня в душі наростає і спіє, Мов вирватись хоче нестримно на волю. Весна вже прийшла, та дерева ще голі, Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!» Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.

Варіант №2

Проаналізуйте засоби художнього втілення міфологічного світового буття у творі Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Твори, як і люди, мають свою біографію, долю, характер Є твори, які легко читаються — і так само легко забуваються, не лишаючи сліду ні в думках, ні в серці, а є такі, які не можна просто перебігти очима, над ними треба думати, а часом — мучитись. Зате їх ніколи не забудеш. Таким твором є "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського.

Розгортаються перед нами картини незвичайної, незайманої гірської природи, неначе казкової країни, яка, схована від усього світу, живе своїм відокремленим життям. Усе тут наповнене відчуттям присутності надприродних істот, лісовиків, щезників, русалок. Тому й люди сприймають усе дещо інакше, ніж жителі рівнин. З раннього дитинства звикають вони вірити в казкові сили природи, яка може допомогти або згубити.

Головний герой твору — Іван Палійчук — з самого дитинства дивував своїх близьких таємничим поглядом очей, задумливістю, своєю несхожістю на інших людей. Навіть мати з острахом ставиться до нього. Самотній хлопець захоплюється музикою, шукає відради в природі, серед якої росте. Скоро він знайомиться з Марічкою, дівчиною з ворожого роду Гутенюків. Діти проводять разом увесь час, копаючись, дражнячи жаб, зазираючи у прірву, підіймаючись на гору й слухаючи "голос сокири". А коли підросли, щиро покохали одне одного.

Іван та Марічка знайшли одне в одному величезну душевну відраду, разом співали вони пісень, разом раділи, слухаючи музику. "Най що хоте роб'є, а ти будеш моєю", — говорив Іван дівчині. Як же її не любити?! Тоненька, як гінка смерічка, чепурна* вона і співала, і пісні складала, і ніжно Іванка обіймала. А коли заграє хлопець на трембіті, то немає кращої слухачки, ніж вона. Молоді дійсно були щасливі, бо їхнє кохання перемогло ворожнечу родів. Таким чином позбавилися вони самотності серед людської черствості та заклопотаності власними проблемами.

Жорстока соціальна дійсність руйнує щастя молодих. Іван мусив піти у найми. Засмучена Марічка все повторювала: "Така нам доля судилась..." Лише зірка над полониною кожного вечора єднала їх. Дивлячись на неї, згадували закохані одне одного.

Що то кохання? То є святиня для кожної людини. Хто не кохав, той не знає, як це — чекати, надіятися, вірити.

Автор надзвичайно вміло розкриває тугу серця юнака, якому вчувся заклик Марічки, коли вона тонула в Черемоші. Щось підказувало йому біду, і тільки потім дізнався, що Марічки немає.

Не міг зрозуміти, чому "взяла її вода?" Чи то зло людське, чи сили надприродні розв'язали проблему двох ворогуючих родів? Та кохання не загинуло, воно жило у серці Іванка. У страшній розпуці хлопець іде "світ за очі".

Шість літ юнак блукав у лісі, як ведмідь, голодував, але до людей не повертався. Шість літ він "зализував рани". Дівчата на селі співали співанки про їхнє величне кохання і смерть. А Іван жив, бо любов Марічки продовжувала зігрівати його душу.

Худий, зчорнілий, але змужнілий повернувся хлопець у рідне село. Заспокоївся, та рана не загоїлася. Почалося сіре, буденне хазяйнування з дружиною Палагною, яку не кохав, не допускав у своє серце і свою душу. Увесь час чув з глибокого лісу незабутній голос:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину...

Чи був щасливий Іван з Палагною? Ні? Він більше радів лісові, морю овець. Але заради "ґаздування" мусив жити з нелюбою жінкою. Перші роки терпів, а потім груба, зрадлива Палатна стає Іванові ненависною.

Іван — людина, що прагне краси, добра. Він не може примиритися з сірою буденністю. Коли йому тяжко, покидає свою оселю і йде туди, де колись ходила Марічка. Тоді линули спогади, наливаючи радістю порожні груди. Іванко знову бачив свою Марічку, її миле обличчя, її просту душу і щиру ласкавість. Він чув її голос, її співанки. Кохана приходила до нього, вела розмову з ним:

— Чогось так змарнів? Чи ти недужий?

— За тобою, душко Марічко...

Іванко марив Марічкою. її велике кохання зігрівало його, кликало за собою. І він ішов далі, у ліс, туди, де вони були щасливі.

— Іва!.. — чує він то в одній стороні, то в другій.

Іван біг. Дрібне каміння сипалося під ногами. Але він звик до гір, умів спускатися з кручі.

— Іва!.. — стогнала Марічка десь із глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки. Іван забув про обережність. Він лише чув дорогий йому голос Марічки. Злії природні сили зводять його зі світу.

Ледве живого знайшли Іванка, а потім трембіта сповістила всіх про смерть. Тепер він був разом із Марічкою, тепер нарешті став щасливий. А їх кохання і по сьогодні оспівується в піснях, бо любов —то найчистіше джерело людської духовності.

Зів'яла ще одна прекрасна душа. Найкращі почуття, найрадісніші хвилини, найніжніші паростки добра, любові по-злодійськи вбило прокляте бездушшя.

"Тіні забутих предків" — це справжня пісня про любов, добро, зло і ненависть. Михайло Коцюбинський заповідав нам думати про все це, іти через зло і ненависть до любові і добра, до всього прекрасного, до світлої гармонії душ.

 

 

Проаналізуйте засоби художнього втілення образу матері в сучасній поезії Андрія Малишка. Василя Симоненка та ін. Прочитайте один з віршів про матір.

Твори Андрія Малишка про матір — «Пісня про рушник», «Не стій, мати, коло хати», «Яблуні» сповнені прекрасних почуттів до жінки, що випестила, викохала його, дала життєвий заповіт:

Мене навчала мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті,—

Скупі два слова.

Нелегкі два слова.

У цьому вірші образ матері наче огорнутий серпанком найніжнішої любові і глибокої пошани. Гімном материнської любові можна назвати вірш «Пісня про рушник», що увійшов до збірки «Серце моєї матері». Ліричний герой Малишкових творів згадує своє босоноге дитинство, турботливі материнські руки. Йому затишно, коли він воскрешає у своїй пам'яті зворушливий образ рідної неньки.

Мати для кожного — то найрідніша в усьому світі людина. Можна вибирати друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати, — писав інший видатний український поет Василь Симоненко.

Поезія Андрія Малишка пройнята материнським теплом і синівською вдячністю. Кожний рядок його віршів випромінює любов і доброту.

У «Пісні про рушник» поет закохано пише і про українську землю. Тут і «росяниста доріжка», і «зелені луги», і «солов'їні гаї», і «тихий шелест трав». Такі ніжні поетичні образи надають творові ще більшої краси. Вони дорогі поетові з дитинства, так само, як і образ рідної неньки, який зігрівав його душу протягом усього життя:

Я знаю, що навіки і віднині

Мені очей старечих не забуть,

Подвір'я тихе і дідівську хату,

Казок дніпрових золоті мости,

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

Мати — це символ чистоти та любові, а образ рушника у вірші — символ життєвого шляху, долі. З яким душевним теплом автор говорить про матусю: «рідна мати моя», «твоя незрадлива усмішка, засмучені очі хороші твої». Образ матері в «Пісні про рушник» набуває узагальненого значення. З глибинних джерел народнопісенної творчості черпає Малишко барви для змалювання образу матері, яка проводжає свого сина в далеку дорогу:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

I рушник вишиваний на щастя дала.

Коли слухаєш пісню, створену на ці слова, аж сльози навертаються на очі від ніжності і зворушення. У материнських очах — тривога і смуток, сподівання на щасливу долю сина, побажання йому добра в невідомім краю. Мати розлучається з сином і дуже сумує, але вірить у щасливе майбутнє своєї дитини: і запорукою щастя є «рушник вишиваний», який завжди оберігатиме від будь-якого лиха:

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, щебетанні дібров,

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Вишиваний рушник здавна сприймався українцями як один із оберегів родинного життя, він символізував долю, життєву стежку. Дівчата дбають про них, готують до весілля, щоб подружнє життя було щасливим. А при одруженні в найурочистішу хвилину молодята стають саме на рушник — запоруку вірності та любові.

«Пісня про рушник» стала справжньою перлиною в українській поезії двадцятого століття. Вона і в майбутньому пробуджуватиме в наступних поколінь найсвітліші почуття.

 

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Варіант №3

1.Шляхи розвитку сучасної української літератури. Аналіз творчості одного з представників сучасного літературного процесу в Україні.

Сучасна українська література

У кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбилися і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по –новому. Говорячи про літературу кінця ХХ ст., наголошують на постмодернізму як основному художньому напрямі літератури 90-х рр. ХХст Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х рр. і пов, язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування “Бу – Ба – Бу”), а пізніше з представниками таких груп, як “Пропала грамота”: Ю.Позаяк, В.Недоступ; “Лу – Го – Сад”: І.Лучук, Н.Гончар; “Нова дегенерація”.

 

Популярними авторами в Україні є Марія Матіос, Люко Дашвар, Андрій Курков та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків.

 

На поприщі історичних та детективных романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[1]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.

 

Марія Василівна Матіо́с (*19 грудня 1959, Розтоки, Путильський район, Чернівецька область) — українська письменниця (поет, прозаїк, публіцист).

 

Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині у родині гуцулів.

 

Перші вірші надрукувала у 15 років.

Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, була серед тих, хто згодом домігся присвоєння навчальному закладу імені «буковинського соловейка» — поета Юрія Федьковича.

1992 — дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол».

Протягом близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу».

 

З листопаді 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (перед цим також працювала в цьому Комітеті з 2003 р.). За цей час змінилися 4 голови Комітету. Була звільнена з посади заступника голови Комітету у зв'язку з указом Президента від 12 липня 2010 року, яким затверджено новий персональний склад Комітету. Рішення про своє звільнення не визнала за законне і з листопада 2010 р. судиться з Комітетом з Національної премії України ім. Т.Шевченка та його новим головою Борисом Олійником. Після того, як в Окружному адміністративному суді Києва Марії Матіос повністю відмовили в її позові, вона заявила про готовність обстоювати свої права в «міжнародних інстанціях».

12 січня 2011 року Марія Матіос звернулася з відкритим листом до Генерального прокурора України, заявивши про переслідування її з боку силових структур та спробу вилучити її книгу "Вирвані сторінки з автобіографії" з книгарень.На захист Матіос виступив із зверненням Арсеній Яценюк.

Державний службовець 2-ї категорії III рангу).

 

Живе в Києві.

 

Заміжня, має сина.

 

Дослідила свій родовід до 1790 року.

 

Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством.

 

У 2011 входить до складу журі літературного конкурсу "Юне слово".

 

Творчість

 

Марія Матіос має некоронований титул «найбільш плідної письменниці України»[5].

 

Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки»[5], то «грант-дамою української літератури»[5].

 

Збірки віршів:

 

«З трави і листя» (1982)

 

«Вогонь живиці» (1986)

 

«Сад нетерпіння» (1994)

 

«Десять дек морозної води» (1995)

 

«Жіночий аркан» (2001)

 

«Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007)

 

Найбільшу популярність здобули її прозові твори:

 

«Нація» (2001)

 

«Життя коротке» (2001)

 

«Бульварний роман» (2003)

 

«Фуршет» від Марії Матіос (2003)

 

«Солодка Даруся» (2004)

 

«Щоденник страченої» (2005)

 

«Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006)

 

«Нація. Одкровення.» (2006)

 

«Щоденник страченої» (2007)

 

«Майже ніколи не навпаки» (2007)

 

«Москалиця; Мама Мариця — дружина Христофора Колумба» - видавництво «Піраміда» (2008)

 

«Кулінарні фіґлі» (2009)

 

«Чотири пори життя» (2009)

 

«Вирвані сторінки з автобіографії» (2010)

Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалися у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії

2007 року в російському видавництві «Братонеж» вийшлі об'єднані під однією обкладинкою переклади «Нації» та «Солодкої Дарусі». Ця книжка має назву «Нация», перекладена О.Мариничевою та С.Соложенкіним

Передостання книга письменниці «Майже ніколи не є навпаки» завершує історично-психологічну трилогію, яку розпочала «Солодка Даруся», а далі і «Нація». За словами авторки, її нова книга про те, що може людське серце, вражене любов'ю і ненавистю, радістю і заздрістю. „Я би виокремила головну думку цієї книги, де «честь понад усе». Кожен персонаж в ній доводить своє людське алібі“, — зазначила авторка. Її література не відокремлює окремого жанру та спрямованості на конкретний тип читача

 

Премії

2009 — державна нагорода — диплом I ступеня в номінації «Бестселлер» на V Київському міжнародному книжковому ярмарку за книгу «Москалиця. Мама Маріца — дружина Христофора Колумба»

2008 — переможець конкурсу «Книжка року 2008» в номінації «Красне письменство — Сучасна українська проза»: «Марія Матіос. Москалиця; Мама Мариця — дружина Христофора Колумба» (видавництво «Піраміда»).

2007 — переможець конкурсу «Книжка року» в номінації «Красне письменство» («Майже ніколи не навпаки»).

2007 — Гран-прі та 1-е місце конкурсу «Коронація слова 2007» за роман «Майже ніколи не навпаки»

2005 — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Солодка Даруся».

2004 — переможець конкурсу «Книжка року» («Солодка Даруся»).

Людина й народ як творці історії та культури в романі «Диво» Павло Загребельного.

Обpаз Софії Київської-символ духовного надбання укpаїнського наpоду (за pоманом Павла Загpебельного "Диво")

Духовність. Ми знаємо, що починається вона з пpадавніх коpенів нашого pоду, нашого наpоду, пpо який весь світ дізнався, слухаючи чаpівний голос Укpаїни в дзвонах куполів величного Софіївського собоpу, збудованого десять століть тому. Стоїть він і досі під небом істоpії як велич укpаїнського наpоду, як його мудpість і сила, талант і слава, як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.

Величний обpаз собоpу, цього незвичайного дива, "що ніколи не кінчається і не пеpеводиться", став об'єднуючим центpом pоману П. Загpебельного "Диво". Софія Київська схвилювала письменника, що вже, здавалось, назавжди визначив себе як pоманіст сучасної теми, сучасних пpоблем і фоpм, змусив ще pаз звеpнутися, але вже з позиції дня сьогоднішнього, до далекої і сивої істоpії. Й плодом таланту митця став твіp, що вpажає своєю незвичайно несподіваною побудовою, зухвалим пеpехpещуванням часів і епох, яке впадає в очі після пpочитання вже пеpших стоpінок.

І зламуються пеpед читачем глухі пеpегоpодки між темами сучасності й істоpії, pозгоpтаються pозмови пpо духовні та моpальні начала людини, нове й стаpе в національному хаpактеpі, пpо ставлення до минулого, спадкоємність поколінь, вічні загальнолюдські питання життя і смеpті, минущого і вічного. Бо осмислювати істоpію - то дбати пpо майбутнє.

Істоpія наpоду, на думку П.Загpебельного, є сумою пpагнень, дій і жеpтв багатьох поколінь, що жили в pізні пеpіоди на землі, і тому кожний наpод має на собі печать духовної сили або слабкості тих, хто твоpив його істоpію. Романом "Диво" письменник ствеpджує, що наші пpедки були не лише умілими майстpами, а й людьми високої духовної культуpи. І це пеpедовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від кpаси, побачивши її бодай pаз? - ставить автоp запитання. Чи можна її знищити? Hі! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й кpасі є Софія. "Цей собоp вже з пеpшого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога - він спpиймався як надійний пpитулок людського духу, тут відpазу задомовився дух гpомадянства і мудpості тих, хто вибудовував деpжавність Київської Русі, може, тому й боялися звинувачень в богохульстві усі ті хани, князі, коpолі, що налітали в pізні часи на Київ і найпеpше плюндpували собоp Софії, і кожен намагався зітеpти його з земної повеpхні, але собоp стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виpіс із щедpот київської землі, став її пpодовженням, гучним її кpиком, її співом, мелодією, баpвою. Диво!"

І твоpцем цього дива став осиpотілий "pоб" Сивоок, який з глибини пущі пpобився до людей, побачив кpасу Києва, баpви цеpкви Богоpодиці, і вона, ця кpаса, пpобудила його твоpчі сили. Hещасному лісовикові, якому ніхто ніколи "не поступився бодай шматком хліба", хотілося плакати "від захвату тим буйно-дивним світом баpв, який він носив у собі, та не знав пpо це, а відкpив тільки нині, тільки тут, в сизовишневих безмежжях співаючого, сяйливого хpаму".

Коли ж Яpослав Мудpий задумав звести собоp, який би мав пpославити Київську Русь, возвеличити його як могутнього князя, зодчим став Сивоок. І це не випадково. Бо ж він мав талант від Бога, талант, ніким і нічим незіпсований, а лише пpимножений побаченим, талант, що йшов з глибин наpодної мудpості, з невичеpпних скаpбниць наpодного досвіду.

І Сивоок-зодчий зводить хpам, pівного якому не буде в усій північній півкулі. І пpославить це твоpіння, це диво наpод слов'янський, його деpжаву - Русь Київську навіки. І схилятимуть голови пеpед цим витвоpом душі наpодної дpузі і недpуги наші, й ніхто й іколи не зможе запеpечити самобутність і самостійність витоків культуpи пpедків наpоду укpаїнського. Hе німці, не гунни нам її пpинесли - наpод сам заклав її підвалини. Це була неповтоpна культуpа, якої світ ще не бачив. Hе випадково на зауваження князя Яpослава Мудpого, який, спостеpігаючи за pоботою Сивоока, сказав: "Hезвично кладеш", той відповів: "Ото й тільки мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А кpаса лише в неоднаковості".

Своїм талантом Сивоок ствоpив поезію в камені - величну Софію, яка стала духовним надбанням укpаїнського наpоду, доказом талановитості наpодних умільців сивої минувшини.

Щоб відтвоpити непідвладні часові моpальні цінності, П. Загpебельний вдається до двоплановості в оповіді. Духовні скаpби давнини, що стали вічним джеpелом духовності сьогодення, захищає мистецтвознавець двадцятого століття Гоpдій Отава. Саме він у полеміці з німецьким пpофесоpом Шпуppе відстояв ідею пеpвісності культуpи укpаїнського наpоду, ціною свого життя збеpігши від pозкpадання фашистами твоpінь пpадавнього генія. І бачимо ми пеpегук між обpазами Сивоока та Гоpдія Отави, його сина Боpиса - пpодовжувача спpави батька. І відчуваємо зв'язок поколінь укpаїнського наpоду, тих, що пpедставляли його геній в добу Київської Русі, і сучасників, що пpимножують цей геній сьогодні. А об'єднуючою силою між цими поколіннями, між епохами, і не тільки минулими та сьогоднішніми, а й пpийдешніми, виступає Софія Київська.

У час, коли в Укpаїні йде пpоцес деpжавотвоpення, пpобудження національної свідомості наpоду, повеpнення його до духовних цінностей пpедків, Софія Київська знову і знову набуває pис незапеpечного символу нації. Її покликання сьогодні - об'єднати наpод укpаїнський навколо ідеї деpжавності, незалежності, собоpності Укpаїни, пpинести поpозуміння в pяди пpедставників pізних конфесій пpавослав'я.

Пишалися Софією наші пpедки. То чи ж можемо ми не гоpдитися цією вічною кpасою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків, які йдуть до нас з неpозгаданих секpетів її мозаїк та фpесок, її витонченої оздоби?

Ми повинні цим гоpдитися. Ми зобов'язані вбиpати в себе ці духовні витоки, доpогоцінні набутки минулих віків, бо це - пам'ять для нас і наших дітей, бо це - дух наших пpедків, який допомагає нам усвідомити себе як етнос, пpойнятися гоpдістю за свою велич і вистояти, пpимножити надбання минулого і пеpедати цей "лист у вічність" гpядущим поколінням.

Варіант 4

Мотиви громадської та інтимної лірики В.Сосюри. Прочитати напам’ять вірш поета

ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА 1898 (6.01) — 1965 (8.01) Володимир Миколайович Сосюра — видатний лірик нашої епохи, автор понад 80 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману “Третя Рота”. З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками високої громадянської й інтимної лірики, образами і картинами індустріального Донбасу, його людей. Любов до рідного донецького краю стала провідним мотивом його поетичної творчості. З синівською відданістю він признавався в одному із своїх віршів: Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри. Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання. Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»). Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя. Я забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос і коси, Твої коси сумні цілувать. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче…», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі. Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй». Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити. Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте». Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім’я коханої проходить через усі п’ять.строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім’я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря: І пісня в душі наростає і спіє, Мов вирватись хоче нестримно на волю. Весна вже прийшла, та дерева ще голі, Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!» Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.

Літо бабине

Літо бабине, бабине літо…

Серце чує осінні путі…

Хтось заплутав зажурені віти

в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання

і згортає свої прапори.

На покірну красу умирання

сонце дивиться сумно згори…

В'януть, в'януть вуста пурпурові…

Але радість і в осені є!

В золоте павутиння любові

ти заплутала серце моє.

Найбільша любов поета В. Сосюри — його Україна. Для нього вона рівнозначна з матір’ю, із коханою. Письменник показує красу й привабливість рідного краю, мужність його захисників, закликає молоде покоління так само любити свою батьківщину. Не можна любити когось іншого, коли зневажаєш своє, стверджує він. За цей вірш В. Сосюру різко засудила офіційна влада й піддала гонінням, хоча поет закликав пише до любові, а був названий "буржуазним націоналістом".


Дата добавления: 2015-10-23; просмотров: 327 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Схема управления LED индикатором| Світ дитинства в кіноповісті "Зачарована Десна" Олександра Довженка.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.043 сек.)