Легенда про Королевський замок, курган красуні

Як виникли Карпати

Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями, текли потічки та річки, багаті на пстругів та іншу дрібну й велику рибу.

Володарем долини був велетень на ймення Силун. Коли йшов Силун, від його кроку земля здригалася. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві. Мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах. Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудуваний на труночку, висипаному людськими руками, мав стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого!

Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у сріберному кріслі.На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові.

Слуги і служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев'яних зрубах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом. Ні чоловіки, ні жінки, ні літні, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками.

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався у мандри ще десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їм чимось допомогти.

Служив Карпо рік, другий, п'ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабеньких. Полюбили його всі слуги і служниці. За чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до самих ніг нахилявся. Тяжко йому було дивитись, як Силун усе забирає, а народ голодує.

Коли Карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. Був певний, що за добру працю пан йому заплатить і він, Карпо, повернеться до матері не з порожніми руками. Тільки про це тепер і думав. Усе міркував, як із паном поговорити про розрахунок.

Раз уночі він вийшов надвір освіжитися. Проходив коло наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь. Скоро впізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все в порядку. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном.

Коли Силун наблизився, Карпо дав про себе знати кашлем.

— Чому ти тут, Карпе? — озвався Силун, упізнавши хлопця.— Чи не дівча виглядаєш?

— Не дівча,— відповідає Карпо, — а вас, світлий пане.

Маю з вами поговорити. Служив я вам довго й чесно, та маю додому вертатися, аби матінку живою застати... Платню за службу хочу попросити.

Силуп спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб проситися геть від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати:

— Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, гадаю, щось коштує.

— Нікуди не підеш! — розізлився пан.— То вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.

— Я піду, пане,— настоював Карпо.— Лише ще раз вам мушу сказати, що моя робота чогось коштує.

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан простити не міг.

— Туди, під землю, тебе відпущу! — лютився він, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка.— Там буде твоя платня.

Та хлопець не відступив ані на крок.

— За мою роботу, пане, прийдеться платити,— ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще гірше розізлила Силуна, скипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яма зробилася.

Але слузі нічого не сталося, звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу — то, мабуть, землиця йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, далі ще раз і ще раз, не витримала матінка-землиця тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку гадав загнати непокірного слугу. Даремне він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і не можна було знайти жодної щілинки.

Тоді вдався Силуп до своєї сили. Вдарив ногою у земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не хоче. Пробував головою пробивати, плечима витискати — марно, кулаками гатив — теж не допомогло.

Але від його ударів на землі гора за горою робилася, і чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімались навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі.

Уранці як прокинулись наймити і побачили, що сталося, дуже здивувались. Навколо — гори, а там, де був палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом з-під землі вдарила вода, заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити.

Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було сине-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.

Гора Говерла

Люди зажили по-новому. Одні залишились па рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати. Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої не має. То вже не вирватись йому на поверхню ніколи!

Якось угорський барон Янош Нодь довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг на конях, кожен зі слуг взяв ще коня, навантаженого харчами та спорядженням, — і рушили в дорогу.

То було якраз серед літа. Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки підкорювачу вершини, але й державі, а про те, що на цій вершині не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував.

Аж через два місяці доїхав Янош Нодь до невеликого карпатського села, що загубилося в горах, і здивувався. Чи справді на ту гору так важко вийти? Та ж до її вершини рукою подати.

Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней. Ще два дні йшли до підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, відновити сили.

Два дні люди відпочивали. Залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон з рештою ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, жодної хмарини.

Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Продирались крізь густі хащі, дибали через колюче каміння, перелізали через товсті колоди, повалені бурею. Знемагали, падали. Гордого пана це почало дратувати. Одного слугу, що хотів вертатися назад, пан спересердя пристрелив.

Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба. Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб тільки першим стати над Карпатами.

Ніхто й не помітив, як небо затягнули важкі хмари. Схаменулися тільки тоді, коли посипав лапатий густий сніг. Подув холодний вітер, знялася хуртовина й завирував буран. Рятуючись від бурі, люди розбіглися хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх — його ніхто не чув. За ніч намело стільки снігу, що люди ледве тягнули ноги від замету до замету.

Лише третина людей повернулася до табору. Вони були змучені, голодні, перемерзлі. Решта загинули в бурані. Не повернувся й барон Янош Нодь.

— Говирло! Говирло! — змучено повторювали ті, що повернулися. Це мадярською означало, що вся вершина засипана снігом.

Такого дива люди, які прийшли сюди з далекої мадярської рівнини, ще не бачили: щоб серед літа та й сніг.

Відтоді й гора названа Говерлою — сніжною горою. А вона й справді сніжна. Великі купи снігу і влітку лежать в западинах, урвищах. Та й погода тут часто міняється: сніг на Говерлі серед літа — не дивина.

Оповідають, що якось два брати, графи угорські, полюючи в цих місцях, побачили у селі Перегінському попадю, яка славилась на всю околицю своєю вродою. А що графи були свавільні і ніякого закону над собою не визнавали, то й викрали бідолашну собі на втіху.

Гори Кінь Грофецький, Попадя і Грофа (Горгани)

Але та попадя мала брата, парубка, який, довідавшись про викрадення, зібрав гурт товаришів і кинувся в погоню за викрадачами.

Графи, бачачи, що погоня наближається, вирішили, що один з них, посадивши попадю на коня, утікатиме далі, а другий стане до поєдинку.

От перший брат поліг від кулі, і погоня кинулась за другим викрадачем. На одній з гірських вершин упав під ним кінь. Утікав він далі пішки, волочачи попадю за собою. На другій горі, побачивши, що не втече, вирішив збезчестити свою жертву. Та, боронячись від ганьби, встромила собі ножа в груди. На третій вершині наздогнали графа і там його застрелили.

Отож першу гору, де загинув кінь, назвали люди Кінь Грофецький, другу, де загинула бідолашна жінка, — Попадею, а третю, де вбили графа, — Грофою.

Легенда про річку Бистриця

У сиву давнину, коли довкола буйно росли дивовижні дерева, квіти і трави, на сонячній розлогій долині жили два сусіди: Горган і Бескид, і були у них дочки-красуні, подруги нерозлучні, навіть імена мали однакові, Бистрянка чорноока і Бистрянка синьоока. На день, на годинку їм важко було розлучитися. І як тільки покажеться перший сонячний промінчик біжить Бистрянка чорноока до обійстя Бескидів і несе в долоньці тільки-но зірвані лісові ягоди своїй подрузі синьоокій. Не залишалася в боргу і Бистрянка синьоока: біжить від обійстя Горганів з великим кошиком грибів, несе своїй чорноокій подружці.

Але наступила одного разу чорна хмара: посварились два сусіди, два статні газди Горган із Бескидом і заборонили зустрічатися подружкам. Важко зрозуміти юним серцям цю безглузду заборону... Як пташки у клітці почувались вони у батьківських обійстях. Одного дня не витримали розлуки Бистрянки і побігли назустріч одна одній. Розсердився грізний Горган і кинув навздогін своїй дочці топірець...

Здригнулася земля... І виріс на очах у дівчини велетенський гірський масив з кам'яними осипищами.

В цей самий час угледів невблаганний Бескид свою дочку, котра, збиваючи ноги, намагалась знайти дорогу серед кам'янистих схилів до своєї подруги, і також кинув свій топірець...

Виросли нові групі, вкриті буковими лісами, які вінчались смерековими хащами і високим криволіссям.

Але Бистрянки, не втрачаючи надії, шукали стежки одна до одної: пробиралися хащами, бігли гірськими зворами, та їх грізно розділяли Горгани і Бескиди. Не могли пробачити непослух своїм дочкам батьки, і як прокляття кинули їм навздогін: "Будьте вічні, як час!...Біжіть і не вертайте назад...".

Зашумів буковий і смерековий ліс Бескиду, прогриміли кам'яними розсипами Горгани, а там, де бігли їхні дочки, появились два гірські потічки, які продовжували перекликатись, шукаючи зустрічі. Земля надавала їм сили і наснаги, а в їхніх водах відбивалася синь небес і темінь хащів. Вічні, як час, і біжать, не повертаючись. Люди назвали їх Бистрицями.

А там, де стояли їхні батьки, і по цей час височіють гірські масиви, що так і називаються: Горгани і Бескиди.

Легенда про Шовкову косицю та Графа

Жив собі в Рахові бідний чоловік. Була в нього одна-єдина дочка Оленка. Така красуня, що хлопці навколо неї кружляли, як бджоли над квіткою. А вона тільки на Олексу-вівчара дивилась, а до інших їх і байдуже.

Настала осінь, і Олекса засватав Оленку. А через тиждень, у четвер, святкували весілля, і вино рікою лилося, і музики весело грали. Люди танцювали, аж земля дрижала. А Оленка у вінку була файна, як пава.

Та на біду, в той день зібрався на полювання граф. Він проїжджав через Рахів та й зайшов подивитися на весілля. Як побачив Оленку, то враз очі в нього розгорілися, ніздрі роздулися, ноги затремтіли.

Наказав граф гайдукам відвезти Оленку в свій замок, а Олексу вбити.

Та скільки граф не умовляв Оленку, які подарунки їй не носив, а вона навіть говорити з ним не хоче. Тоді челядники порадили графу піти на найвищу гору Карпат і знайти там шовкову косицю, щоб з її допомогою приворожити Оленку.

Не знав пан, що горе тому, хто шукає косицю з нечесними намірами. Не знав він, що шовкову косицю стережуть дівчата-красуні, які померли з горя за вбитими на війні коханими. І що всіх нечесних людей ці красуні кидають у провалля.

Довго шукав граф шовкову косицю. А тим часом у його замку з горя померла Оленка.

На дев'ятий день побачив граф шовкову косицю. Росла вона на краю провалля. Простягнув граф руку, аби зірвати квітку, та не встиг, бо ззаду підбігли до нього дівчата-красуні, а з ними й Оленка, і штовхнули до прірви. Упав пан у провалля — лиш каміння за ним загуркотіло.

Легенда про дівочий ліс

У давні-давні часи лихо прийшло на зелену Буковину. І не зеленою вона тоді була, а червоною. Од крові людської почервоніла. Бо турки і татари повбивали людей, а кого не вбили — у неволю забрали, а оселі людські спалили. Ті, хто врятувався, у гори відступили, і там, у темних дрімучих лісах, село заснували. Обгородили його кам'яними брилами, земляними валами, аби ніхто не міг доступитися, бо знали, що бусурмани не спиняться, шукатимуть їх, лізтимуть у гори й нетрі лісові за здобиччю.

Отож село над Черемошем жило у стані неперервної тривоги. І таки довідались турки про гуцульську фортецю в горах і рушили шукати її. Блукали довго нетрями, рік або й два, одяг їхній перетворився на дрантя, а мармизи ще " більше почорніли, бо їжі їм вже давно бракувало. І нарешті великий загін турків вийшов на околицю села. Побачивши худобу, яку випасали Івасик і Маринка, голодні турки заходилися рубати корів, а вівці тим часом порозбігалися хто куди.

— Івасику, любий! Біжи хутко в село і дай знати людям, — сказала Маринка. — А я спробую затримати турків, поки наші до оборони приготуються.

Івасик поспіхом через чагарники-малинники вибрався на плай, а далі блискавкою помчав до села-фортеці.

А Маринка побігла до турецьких вогнищ, де виголоднілі бусурмани смажили м'ясо. Визирнула з-за кущів - так, щоб турки її побачили, і кинулась навтіки, наче злякавшись. Турки за нею. Наздогнали.

— Веди, мала бестіє, на дорогу, що до твого села веде! — грізно кричали бусурмани.

А Маринка їх вела туди, де найгустіші зарості, де найглибші ущелини і холодні води.

— Щось ти крутиш, дівко! — злилися турки.

— Ні, панове, ходімо скоріше, зараз село буде.

І довго вони ще йшли. Ніч застала їх у лісі. І не так сталося, як туркам гадалося. Маринка завела їх у таке місце, аби ніколи більше не змогли звідти вийти. А коли добре стемніло, небо, немов батогами, почали пороти блискавиці, тріскала громовиця, до землі згиналися дерева, декотрі навхрест перепліталися, інші буря вивертала з корінням і кидала долі. Навкруги клекотіло, стогнало. І раптом розкололися гори, і у провалля ринула вода. Зробилося велике озеро і поглинуло всіх турків. А на шпилі найвищої гори лишилася стояти Маринка. Уцілів і турецький паша.

Вихопив він шаблю і стяв Маринчину голівку. Заструменіла гаряча кров. І де та крівця на камінь впала — калиною там стала. І простягнув до неї руку турок, але враз спопелів. А на тому місці, де озеро виблискувало, появився густий смерековий ліс. Цей ліс люди назвали Дівочим.

Певне, чували, що смерек у Карпатах є доста? Це правда, а як хто не йме віри, най приїздить в Карпати і побачить смерекові ліси, а серед гір квітучі села, а в них живуть люди, чиїх предків урятувала дівчина Маринка від смерті.

...озирнувся і побачив собаку. Крупна із чорною міткою на вусі, вона сиділа на випаленій сонцем траві і до чогось прислухалася. Білу шерсть скуйовджував різкий вітер. Я дивувався. Вона була тут у повній самітності. Що привело її на вершину холодної гори? Адже довкола десяти кілометрів людського оселі не знайти. Цікавість? А може поклик далеких предків?..

Доісторичний друг

Собака - перша із домашніх тварин. Так рахують вчені. Із знайдених стародавніх до цього часу рештків родинних собак, дикого виду тварин, більше чотирнадцяти тисяч років... Спочатку їх приймали за вовчі, але як пізніше виявилося у доісторичної людини був чотириногий друг, дуже схожий на вівчарську собаку. Карпатська легенда про це говорить так:

"У давній час собака жила сама по собі. Але їй набридло ходити у самотності і вирішила вона собі знайти друга, найсильнішого і найхоробрішого.

Зустріла собака вовка: "Давай жити разом". - "Давай", - відповів вовк. В ночі у лісі почувся тріск. Собака розбудила вовка. Той злякався і затремтів: "Сиди тихо це ведмідь". Зрозуміла собака, що прийшов той, хто сильніший вовка. І втік до нього. " Ведмідь давай разом жити". - "Давай". І знову нічний ліс, шуми і шерехи... "Лев! Тримайся, розірве!" - "А хто це - лев?" - спитала собака. "Не знаєш: Він цар звірів!". І тоді собака пішла до лева. Якось у вечері, коли у чорно-синьому небі плив місяць і самотньо сріблилися зорі. Собака, сама не знала чому загавкала. Лев насторожився, заричав: "Тихіше! Тут неподалік живе людина! Почує". Собака замовкла. І подумала: яка ж сильна і смілива людина, якщо його боїться сам цар звірів! Із того часу вона скрізь де людина... І немає для нього друга вірніше собаки..."

Легенда про Виноградівський замок

Важким громаддям здіймається над старим Виноградовом Чорна гора, круто обриваючись до берегів Тиси. На одному з відрогів гори, просто над містом, височить стародавній Угочанський замок. Над ним промайнули століття, складаючись у ціле тисячоліття. Він був свідком навали мадярів, брали тут ясир татари, турки. Мовчать руїни про те, коли й ким замок було зруйновано, і лише народний переказ розповідає про ті часи, коли він був могутньою фортецею і як він загинув.

Ось що люди переказують. Після вбитого повсталим народом рицаря-розбійника Канкова, іменем якого люди назвали Угочанський замок, господарем його став рід баронів Перені. Перший володар з цього роду був людиною надзвичайно побожною. У підвладному йому місті Виноградові він оселив орден монахів-францисканців, віддавши їм як осідок Угочанський замок, збудувавши коло нього храм. Щедро наділив він монахів угіддями, праваи і привілеями.

У барона була молоденька дочка-красуня. Вона теж була дуже побожною, як і весь їх рід. Юна баронеса часто відвідувала монастир, ходила до храму, слухала казання монахів, розповіді про святих, сповідалася.

Віддавала свій час дівчина і добродійству. Увесь народ любив її за те, що вона не була зарозумілою, а щирою, цнотливою і вродливою. Особливо дівчину любив один дідок-жебрак за її простоту, добрі наміри, щедрість.

І ось одного разу молоденька баронеса зникла. Під вечір вона не повернулася додому, марно її розшукували. У великому горі її батько обіцяв щедру нагороду тому, хто натрапить на слід дівчини. Проте все було надаремно. Минали дні, місяці, роки, а про юну баронесу не було ні найменшої вісточки.

Особливо вболівав за нею отой дідок-жебрак, який щоразу, повернувшись з мандрів, знову й знову розпитував людей, чи не чути чогось про дівчину.

Одного разу цей дідусь-прочанин зайшов до монастирської церкви і від утоми там заснув на лавиці. А лавиці в храмі були з високими спинками, і монах, який замикав церкву, так і не помітив його — зачинив у храмі на ніч. Вночі дід прокинувся й побачив себе в церкві, але вийти не міг, бо двері були замкнені ззовні. В церкві стояла тиша, і прочанин нараз почув звідкись, наче з підземелля, придушений плач.

Він засвітив свічку — добре, що їх у церкві було багато! Почав шукати — звідки чути ридання. Шукав, шукав, але ніяк не міг знайти, А плач не припинявся. Тоді старий вирішив увійти до олтаря, хоч знав, що вірникам туди ходити не можна, а лише священнослужителям, Оглянувши олтар, він нічого не знайшов, але йому здалося, що звук посилюється коло престолу.

Він почав обмацувати його постамент. І раптом одна плита зсунулася з місця, й під нею виявився отвір. Через цей отвір дід вліз під престол і там побачив сходини, які вели в підземелля, під церкву. Коли він спустився туди, то побачив дівчину, яка жалібно плакала і тужила. Старий відразу впізнав зниклу баронську дочку і почав її умовляти, щоб вона йшла з ним, і він відведе її до батька. Але дівчина безтямними, божевільними очима дивилася на нього й не рухалася з місця, ридаючи й жалібно нарікаючи.

Дід бачив, що дівчина з горя збожеволіла, й перестав її умовляти. Лишивши дівчину в підземеллі, виліз нагору в церкву, поклав плиту на місце і сховався між лавицями. Вранці, коли монах відчинив церкву й почали заходити люди, жебрак-прочанин непомітно вийшов і швидко побіг до барона та все йому розповів.

Монахи все лицемірно заперечували. Ні про який таємний хід і про підземелля й знати не знали. Навіть погрожували баронові карою Божою, якщо він порушить святість храму, й навіть перегородили йому хрестом дорогу до олтаря.

Але барон їх не послухав, силою увірвався до олтаря і звідти через отвір під престолом дістався до підземелля. Там він знайшов свою дочку. Але вона була божевільна й не впізнавала навіть свого рідного батька.

До неї відразу були викликані найкращі лікарі, але вилікувати її вони не змогли. Нещасна швидко померла. Розгніваний нечуваним злочином, барон вигнав монахів і наказав монастирський храм разом із замком, осідком монахів, зруйнувати.

І від того часу на тому місці лежать руїни. І коли в зруйнованих мурах у нічній тиші виє вітер, здається, що то плаче й тужить нещасна дівчина.

Легенда про Мукачівський замок, лицар-розбійник

Старі люди оповідають, що за владарювання в Угорщині короля Ладислава (Ласло) Святого з Арпадовичів (1077—1095) землі в околицях Мукачева, що називались Березьким лісом, були королівським ловищем. Русинські пастухи, королівські мисливці, сокільники та вільні хлібороби лише подекуди заселяли величезні простори. А коли бургграфом у Мукачівському замку став, за легендою, якийсь Мануїл, лицар грецького походження, тоді нібито й став замок пострахом для цілого краю.

Король Ладислав мав родинні зв'язки з грецьким царем, тому чимало грецьких лицарів прийшли в Угорщину і посіли кращі місця й маєтки. Так і Мануїл отримав Мукачівський замок і став паном на цілий край.

Чоловік це був жадібний і свавільний, свою лють часто зганяв на підданцях-русинах. Жив серед розкоші, мов якийсь східний тиран, і тримав у замку цілий гарем. На походження не зважав: вродлива жінка — була то шляхтянка чи селянка — неминуче потрапляла в його лабети. Бідні селяни й дрібні шляхтичі аж зубами скреготіли, а мусили пану Мануїлові терпіти: його воякам ніхто не міг дати відсічі.

Мануїл був ласкавий до своїх жінок і вельми щедрий. Оточив їх увагою, засипав подарунками. А що таке життя потребувало величезних коштів, то пан Мануїл вчиняв зі своїми найманцями розбійницькі напади по цілому краю: брав "податі" з усіх панських палаців, оббирав купців, що йшли до Польщі або верталися з Польщі й завжди мали багаті товари — єдваб, золоті та срібні коштовності, забирав, певна річ, і гроші. З Мукачівського замку постійна варта чатувала на гірських дорогах. Щойно на обрії з'являлися купецькі валки, на поклик сурми із замку виїжджали верхи Мануїлові найманці і їхали до зручного для нападу місця — найчастіше нападали в якійсь безлюдній долині, де купці отаборювалися на спочинок.

Так Мануїл нагромадив у Мукачівському замку незмірні скарби. В окремій пивниці, до котрої ніхто не смів зайти, були цілі купи золота і срібла, величезні сувої шовку й оксамиту.

І марно до Буди йшли скарги за скаргами. Король Ладислав їм не йняв віри. Він і припустити не міг, що його урядник, бургграф, вірний грецький лицар, міг стати останнім злодієм, розбійником, злочинцем.

Але скарги йшли і йшли, що далі, то частіше,— про викрадання жінок, про напади на торгові валки, котрі вже й почали оминати дорогу через Мукачеве. Тож мав настати край грабункам пана Мануїла. Королеві поскаржився родовитий угорський пан, що Мануїл зухвало викрав його доньку. Мусив король ту справу з'ясувати, хоча й вважав, що всі оті звинувачення — чисті вигадки. Отже, послав він купку своїх урядників до Мукачева, доручив їм докопатись до правди.

Минув тиждень, і урядники стали під вежами Мукачівського замку. Сигналом із рожка попросили дозволу ввійти. Пан Мануїл не квапився їх впускати: побажав бачити наказ короля, за яким вони сюди прибули. Йому показали. Тоді Мануїл дозволив увійти тільки старшому уряднику і двом його помічникам, а решті наказав чекати під мурами. Тільки вступили королівські посланці до замка, як зажадали вислухати пояснення пана Мануїла — поо його напади, грабунки та викрадання. Спочатку він відкидав усі звинувачення. Проте посланці назвали певні імена й наполягали, аби їм дозволено було оглянути замок. Це обурило Мануїла, і він заперечив будь-яке право короля втручатись у його особисті справи. Посланці, природно, розцінили його слова як образу свого короля і попередили лицаря, що ці слова будуть доведені до відома короля.

— Король ніколи про них дізнається, панове! — вигукнув Мануїл і, оскаженілий, подав знак своїм воякам. Ті, наче зграя вовків, накинулись на заскочених зненацька королівських посланців, і за хвилину все було скінчено. Трупи викинули просто перед замком, лід ноги решті королівських посланців, що лишилися за муром. Ті остовпіли від жаху, побачивши спотворені мертві тіла.

Нашвидку поховавши вбитих, королівські урядники скочили на коней і помчали в Буду, щоб доповісти королю про страшний злочин.

Дуже вразила короля звістка про те, що сталося в Мукачеві. Мануїлова зрада, вбивство посланців були такими зухвалими, що король відразу спорядив до Мукачева сильний військовий загін і наказав привести Мануїла на суд — живого або мертвого. Але володар Мукачівського замку не чекав королівської кари, склавши руки. Ще тоді, коли тільки почали ходити чутки про скарги королю на його свавілля, він почав будувати таємно новий замок — в пралісах, на горі Жорнина (на північний захід від Мукачева). Той замок був у такому місці і так укріплений, що здобути його було неможливо.і коли королівський загін став перед Мукачівським замком, пан Мануїл був уже на Жорнині, Перевіз із собою всі награбовані скарби, красунь своїх і такий запас харчів, що голод його не страшив. А розбій, звісно, він і не думав полишати, та й міцна неприступна твердиня в хащах годилася для цього більше, ніж просторий, але з усіх боків відкритий для ока замок.

Від кількох слуг, що лишилися в Мукачівському замку, королівські вояки й дізналися про нову фортецю Мануїла. Негайно рушили туди. Нарешті відшукали ту потаємну твердиню — серед дрімучих лісів — і оточили. Та марно намагались взяти твердиню нічним нападом. Мануїлові розбійники, що звикли за довгі роки до небезпечного ремесла, боронили своє укріплене гніздо, як орли, і чимраз менше сил залишалося у вояків, що йшли на приступ. Одної ночі замкова охорона несподівано напала на залишки королівського війська і перебила його.

Коли королю Ладиславові повідомили про це, вжахнувся він нового злочину й дав собі слово, що сам прилюдно скарає злочинного лицаря. На чолі великого загону виступив він до Мукачева.

Військо облягло укріплений замок на горі Жорнина, але взяти його приступом годі було сподіватись. На вимогу здати фортецю Мануїл тільки розреготався. Щоб уникнути великого кровопролиття, король надумав скорити твердиню хитрощами, а передусім виманити із замку лицаря Мануїла.

Тож після марної кількаденної облоги король вдав, що втратив надію взяти фортецю і відступає геть. А тим часом у лісі зачаївся невеликий загін для спостереження за виходами з фортеці.

Несподівана тиша під мурами здивувала лицаря-розбійника, і він вислав розвідників, аби з'ясувати ситуацію. Розвідники повернулися аж третього дня й доповіли, що королівське військо вже далеко від замку, тож найближчим часом нового нападу не буде. Щоправда, двоє розвідників загинули або ж потрапили в полон до загону вояків, що прикривав відхід королівського війська. Однак ця звістка не дуже засмутила пана Мануїла, тож на честь перемоги було влаштовано пишний бенкет з музикою, танцями, запрошені були цього разу і охоронці фортеці. Розвага була в розпалі, коли хтось загрюкав у ворота. То був один із тих двох пропалих розвідників. Розвідник розповів, як потрапив у полон, як удалося втекти, — на жаль, самому, бо його товариша тяжко поранено.

Нікому й на гадку не спало, що розвідник зрадив своєму господарю. Розуміючи, що рано чи пізно королівське військо візьме замок, він охоче погодився на пропозицію поміняти зашморг на королівську ласку. А вимагалося від нього виманити лицаря Мануїла із замку. Забава у замку полегшувала його завдання. Дочекавшись, коли розбійники, а головне, — сам лицар ще кілька разів побачать дно у дзбанах з вином, зрадник підсунувся до свого пана і шепнув йому на вухо, що красуня Оленка, на яку пан Мануїл давно око поклав, хоч і втекла була зі страху перед паном із дому, але тепер повернулася. А бачив її буцімто Мануїлів розвідник, коли оце зараз їхав до замку. І радить він своєму панові викрасти її нині ж, бо завтра вона може знову сховатися.

П'яного лицаря не довелося вмовляти. Вискочив він із-за столу й розпорядився подати коней. Королівське військо далеко, небезпеки жодної, тож за дві години красуня буде в його обіймах!

Шість коней виведено на подвір'я замка, шість вершників виїхали за ворота в темну ніч. Гнаний пристрастю, мчав лицар Мануїл лісом, а за ним його охоронці. Ніхто не зважив на те, що близько подав голос сич.

Кінь мчав галопом у тихому лісі, й знову близько озвався сич. А коли втретє почувся його гук, лицар Мануїл уже лежав зв'язаний перед чільником королівського загону. Його охоронців було перебито, а самого взято в полон.

Королеві Ладиславу відразу ж дали знати, що Мануїла схоплено, і на другий день король знову був у Мукачеві. Ще раз оточило військо розбійницький замок на Жорнині, але тепер не було кому очолити розбійників, то й не було колишньої запеклості в обороні. До того, король оголосив, що кожному, хто здасться, буде подаровано життя. Більшість розбійників на це пристали, а тих, хто опирався, самі перебили. Так було здобуто неприступний замок.

Король звільнив полонених жінок, а розбійницьке кубло наказав зруйнувати вщент. Однак схованих скарбів не знайшли, хоча про них і було знаття. Бо ж ніхто не бачив, у якому саме куточку лісу сховав їх лицар.

Аби покарати Мануїла на страх іншим, наказав король везти його під неослабною сторожею до Ужгорода і там судити привселюдно. Проте до суду не дійшло. Коли розбійник-лицар зрозумів, що все втрачено, сам осудився: повісився в тюрмі на ґратах.

Століття минули відтоді, але та історія не забулася. У темні ночі люди не раз бачили в лісах на Жорнині привид лицаря, що обходить скелі та правічні дерева. Кажуть, то Мануїл шукає свої скарби.

Легенда про Королевський замок, курган красуні

На лівому березі річки Верки навпроти села Мужієва стоїть курган. Курганом Красуні називають його люди. Оповідають, що цю назву кургану дали на честь Ілки — доньки береговського пана Андрія Добоша.

Ілка на ввесь край славилася своєю красою. Так і називали її в народі — Ілкою Прекрасною. Пишався батько своєю дочкою-красунею. Багато лицарів домагалися її руки. Особливо упадали коло Ілки молодий, з добрим серцем лицар Валентин і дикий, пристрасний лицар Нялаб, володар великого замку. Андрій Добош був не від того, щоб віддати дочку за могутнього володаря замку, але серце красуні обрало Валентина. Марно вмовляв її батько: вона відмовлялася виходити заміж за Нялаба. Зрештою, впертий батько вирішив, щоб суперечка була розв'язана на герці, в лицарському турнірі. Хто переможе, той і одружиться з Ілкою. Добош потай сподівався, що переможцем буде Нялаб, про якого слава йшла як про жодного разу не переможеного на полі бою воїна.

І от у місті Сас — так тоді звалося місто Берегово — почали готуватися до лицарського турніру. Сюди з'їжджалися лицарі в пишному вбранні, зі зброєносцями, на добрих конях з дорогоцінною збруєю. Всюди маяли прапори. Місто було вбране по-святковому. І ось нарешті настав день бойових змагань.

Зійшлися у двобої два супротивники — Валентин і Нялаб. Обидва знали, за що битимуться, — не тільки за лицарську славу. Вершники помчали назустріч один одному і зіткнулися зі страшенним гуркотом. Але сили були рівні, жоден не впав з коня, жоден не був забитий. І почалася вперта боротьба.

Ілка ні жива ні мертва стежила за герцем і від усього люблячого серця бажала перемоги Валентинові. Тріщали щити під ударами мечів і списів, іржали коні. Вершники знову й знову роз'їжджалися, щоб іще з більшим завзяттям кинутись у бій.

Довго билися лицарі, але зненацька Валентин, блискавично скориставшись необачністю Нялаба, скинув його з коня. За правилами лицарського турніру, Нялаб зазнав поразки...

Люди тішилися, бо пихатого Нялаба ніхто не любив, Ілка була щаслива, адже тепер вона могла стати дружиною Валентина.

Однак Нялаб не змирився з невдачею.

— Ні! Ні! І ще раз ні! Клянуся небом і пеклом, що ілка буде моєю! — вигукував він у скаженій люті.

Невдовзі пішов поголос про те, що Нялаб став розбійником. Разом зі спільником, своїм сусідом Канковим, володарем Виноградівського замку, вони нападали на мирні села й міста, грабували, палили, і невдовзі стали пострахом всього краю. Сльози, кров, пожежі й плач лишали вони після себе.

Чутки про злочини Нялаба та його спільника Канкова дійшли до самої Буди. Король наказав покарати лицарів-розбійників і оголосив народне рушення. Нялаб на це не зважав і продовжував зі свого неприступного замку в Королеві творити своє чорне діло. Він нікого не боявся: адже його замок був розташований на крутій скелі серед широкої долини, якою бурхлива Тиса виривається на простір Дунайської низини.

Нялаб ні на мить не забував про Валентина, якого вважав головним винуватцем своїх злочинів. Дізнавшись, що Валентин вже поїхав до війська, яке збиралося проти нього, вирішив діяти негайно.

Щоб відволікти увагу розбійники підпалили на околиці села хату. Люди побігли туди гасити пожежу, Скориставшись з колотнечі, Нялаб увірвався в палац Валентина і, схопивши непритомну від страху Ілку, помчав з нею до свого замку.

Проте, не встиг він переправитись через Верку, як побачив вершника. Це був Валентин, який помітив над селом густий дим від пожежі й, занепокоєний, чимдуж помчав додому.

— Нялаб? — упізнав він лицаря-розбійника з жінкою на сідлі. "Невже це Ілка?!" - подумав із жахом і помчав за викрадачем. Почалася дика гонитва. Проте кінь Нялаба під подвійною вагою почав уповільнювати біг.

— Стій, злочинцю! Стій, розбійнику! — кричав йому Валентин, Нялаб вже бачив, що йому не втекти зі своєю здобиччю, і пекельна думка промайнула у нього в голові: якщо Ілка не буде його, то нехай не буде нічиєю! І за мить гострий кинджал стирчав у грудях Ілки.

— Ось вона! Бери її собі! — гукнув він, обернувшись, і скинув тіло Ілки на землю, а сам стрибнув з конем у Верку, щоб переплисти на другий берег.

Але кінь зашпортався й, заплутавшись в очереті, потонув разом зі своїм вершником.

Так загинув свавільний і жорстокий Нялаб.

І тільки руїни замку, названого його ім'ям, що стоять на крутій скелі над Королевим, нагадують про лицаря-розбійника.

Ілка була похована на березі річки Верки, на тому місці, де вбивця скинув її з сідла.

Ховали її урочисто й велелюдно. Прийшло і військо, яке зібралося було, щоб покарати Нялаба. Кожен вояк набрав у свій шолом землі й висипав на могилу Ілки, яка загинула через свою вроду. Отак і виріс на очах у людей курган Красуні.

Дата добавления: 2015-10-23