Fucking Monday

1.

- Вау! Це мені? – не до кінця довіряючи, запитала вона, дивлячись прямісінько в очі.

- Не сильно радій, це всього лиш просте горня. Ще раз вітаю! – навіть для мене це звучало занадто сухо.

Втім, важко, мабуть, визначити відповідний рівень, щоб не переграти. Звісно це була гра, так би мовити «показуха». Зізнаюсь, доволі дивно позувати, коли в квартирі нас тільки двоє, та й сусідам мабуть що байдуже до всього, що тут відбувалось. Вхідні двері все ще відчинені.

- Дякую! Проходи, роздягайся…

- Пробач, мені ніколи… Щасти!

Вибігаю, так саме вибігаю у відчинені двері. Ліфт чекати – значить довше зоставатись під її, до біса здивованими, очима. Тому просто продовжую свій біг. Перестрибую декілька сходинок, опиняюсь, мабуть, на поверх або й два нижче її квартири. Поспішно, дуже поспішно прикурюю своє червоне Malboro і далі вже йду, намагаючись погасити пожежу думок у моїй голові.

Все правильно, все вірно. Думаю, вона цього заслуговує. Я втомився жити за її правилами. «Сьогодні в мене справи, давай краще завтра», а на наступний день те саме знову й знову. Все! Дістало! Я вчинив вірно!

Навстіж відчиняю двері до під’їзду. Сніг. Доволі неочікуване закінчення другого місяця осені, але що робити, проти природи не підеш. Сигарета вже дотліває до фільтру, коли я раптом чую чоловічий крик:

- Притримай будь ласка двері!

Мої очі з окурком розходяться, як дві Кореї, в різні сторони. Погляд мій спрямовується на високого світловолосого хлопця, спортивної зовнішності, що виходить з чорної Toyota Land Cruiser. Хлопець в стильному чорному кешаміровому пальто поспішно йде до під’їзду. В руках у нього великий букет червоних троянд і ще більший ведмідь, білого кольору. Та щоб тобі, думаю я, дивячись на номера його джипа, які розповідають мені, що він – львів’янин.

- Щиро дякую! – ввічливий львів’янин, як це не дивно.

Хоча в чужому місті любий буде ввічливий, навіть москвич в Петербурзі. Мені не хочеться абсолютно нічого йому говорити, але ж я ввічливий, наче як.

- Щасти! – говорю сухо, звісно, не щиро і «хлопаю» за ним дверима.

Снігова компанія збільшує обороти своєї продукції і на вулиці стає доволі прохолодно. Мій чорний плащ і така ж голова різко перефарбовується в біле. Хоча ще й не є доволі пізно, чекати на маршрутку бажання нема ніякого. До дому також іти не хочеться, а ну його, сьогодні можна і напитися, як не як, це ж день народження моєї милої С., сука!

2.

Був вересень, здається вересень, коли я познайомився з С. Мій хороший приятель, з яким я тепер чомусь не спілкуюсь, якраз переїхав на нову квартиру. Якщо чесно, от якраз згадав, я того хлопця бачив десь разів зо два-три. Власне тому дуже здивувався, дуже здивувався, коли він надіслав мені повідомлення з текстом, в якому мене люб’язно запросили на, культурно кажучи, новосілля.

Не люблю гучних забав! Просто я вважаю, що радість, вона така маленька, що нею не варто з багатьма ділитися, щоб часом не влізти до неї у кредит і декілька років жити без радісних подій. На щастя, це була доволі тиха гулянка.

Усвідомивши, що мені не цікаво, я став прощатись, називаючи причиною свого відходу втому. «Не велика втрата» - мабуть подумали гості і продовжили пити.

В стані легкого алкогольного сп’яніння, я сів у ліфт і став шукати цигарку. Доволі швидко він зупинився. Я дістаю, нарешті, пачку і зі словами, а радше з словом «Блядь!», дивлюсь на молоду дівчину з двома великими сумками, в очікуванні ліфта.

У неї широко розплющені очі, брови високо підняті вверх, словом – гримаса здивування. На голові, у волоссі, заплутались сонцезахисні окуляри. На ній футболка з великим декольте (доволі мило). На вигляд їй років з дев’ятнадцять і зараз, мабуть, доволі важко тримати свій багаж.

- Ой, сорі, я… Просто в мене ось остання цигарка, от і вирвалось слово невдоволення… - оправдуюсь як можу, хоча, при бажанні, міг би й краще.

Очі зменшуються до нормальних розмірів. Вона робить різкий рух головою, щоб поправити чорне пасмо, що нагло, мов таксист, що їде на червоне, вилізло з-під окуляр і закрило ліве око. В цей момент окуляри злетіли і залети в ліфт. Я навіть встиг прочитати «Gucci» на оправі, перш ніж почув все те ж «Блядь!», ось тільки цього разу від неї. Ну, слава Богу! Дякую! Тепер ми квити! Я підняв окуляри і, з поглядом переможця, пішов до виходу. Говорити щось уже немає сенсу, а тим більше оправдуватись. Гордо обійшовши її справа, побачив ще два пакети, вщент забиті книгами. Твою ж дивізію!

- Твої? – запитую я, повертаючи окуляри.

- Угу… - вона ще й досі мабуть в шоці від усього, що відбуважться.

- Допомога потрібна? – корчу з себе джентльмена.

- Дякую, обійдусь! – ух ти яка!

Вона ще й поламатись вирішила. Погляд її сміливішає. Тепер вона вже стоїть у ліфті, але ще не їде.

- От і добре! – говорю я, повертаючись до виходу, і вже прикурюю цигарку.

- А хоча… думаю, буду вельми вдячна, коли ти допоможеш.

Твою ж… Я різко обертаюсь. Тепер її погляд нагадує мені погляд кота, що нагадив у тапки. Я гашу свою останню цигарку, мовчки беру бібліотеку незнайомки у свої, без сумніву могутні, руки і, наче супермен, заходжу до кабінки ліфта. Вона натискає кнопку з цифрою 8.

Тільки тепер я зауважую, що вона одягнена в обтягуючі джинси, синього кольору, з яких виступає її ну просто епічна попа. Взута вона в кеди яскраво-блакитного кольору. Незручне мовчання перериває звук ліфта, який сповіщає, що ми уже приїхали.

На коридорі чути музику і шум, хоча вся гулянка знаходиться на два поверхи нижче. Сучасне будівництво.

- Хтось гуляє… - констатує очевидне вона, відчиняючи квартиру номер 29.

- Ще скажи, що там весело… - підтримую розмову я.

- Мабуть…

- Тут ти не вгадала. Я щойно звідти і, повір мені, там нудно, як у зоопарку.

Вона посміхнулась. Чудова, справді чудова посмішка.

- Ну, дякую, - говорить вона, забираючи пакети з моїх рук.

- Ну, ростіть великі.

- Уже виросла.

- Та я не тобі, взагалі то.

Вона знову посміхнулась.

- Гаразд, па-па і ще раз дякую!

- А чай – кава? – та щоб мені… чому я це говорю?

- Давай іншим разом, сьогодні ще багато роботи.

Я покірно погоджуюсь. Дістаю свій блокнот, вона, як і всі, дивується, мовляв, двадцять перше століття, мобільні і т. д., але все ж таки записує номер.

Приємне, ще по-літньому тепле повітря поглинає мене повністю і несе прямо до цілодобового магазину, що якраз знаходиться на розі будинку.

Уже доволі пізно. Продавець, жінка бальзаківського віку, дивиться на мене, як на останнж лайно, адже я перервав її перегляд «Шоу Савіка Шустер».

- Чого вам? – звідки стільки ненависті до незнайомця?

- Червоне Malboro, пакет не потрібен! – жартую я і даю необхідну суму, без здачі.

3.

«Інший раз» про який говорила С. настав тільки через місяць. Думаю, він не настав би й взагалі, коли б одного жовтневого дня мене не занесло на вулицю Шевченка, де взагалі буваю вкрай не часто.

Я поспішно ішов зі своїм товаришем на якусь зустріч. Розмова, як це не дивно, не складалась. Пригадую точно, був понеділок, клятий понеділок. Вона вийшла з вулиці, назву якої я ніколи не знав, і з кимось, доволі жваво, розмовляла по телефону, йдучи прямо на нас.

Чорне волосся розліталось в усі сторони, яскраве салатове плаття гарно прикривало всі форми.

- Так-так, це ж знаменита незнайомка, що жаліє каву! – гучно, мабуть навіть занадто гучно, говорю я.

- Давай я передзвоню… - вона поклала телефон до сумочки. – І тобі привіт!

- Де моя кава? – наполягаю я.

- Де мій дзвінок? – впевнено, навіть занадто впевнено, говорить вона.

Щоб їй… дзвінок. Я повинен був їй зателефонувати. Одначе номер свій вона записала ледь не на останній сторінці свого записника, який тепер я навіть не знаю де.

Відчуваючи моє вагання, вона знову чудово посміхається. Зрозумівши, що нічого більше втрачати, я вирішую брати цю Бастилію.

- Значить сьогодні! – підсумовую я.

- Заледве, а хоча… Приходь десь в 19-й. – вона знову посміхнулась і попрямувала далі.

- До зустрічі!

Настрій підноситься до максимального рівня. Решта частину дня проводжу тільки, щоб провести. Врешті, з годину до того, як мав би знову її побачити, виходжу з душу і ретельно підбираю одяг.

- І куди ти? – до кімнати увійшов батько.

- Гуляти, - неохоче відповідаю.

- Як завжди… ти взагалі думаєш на роботу влаштовуватися?

Хороше і звичне, як ранкова кава, питання. Тільки за останній рік я змінив чотири місця праці. Спочатку я намагався таксувати, але моя любов до сну і його до мене, послали подалі мій старий Golf і тупих пасажирів.

З квітня по червень я працював барменом. Робота цікава, але доволі швидко споює. Часті сповіді п’яних клієнтів, постійні пиятики, сварки, які часто переростали і в бійки, перервали мій трьох місячний запій і я звільнився.

Далі спробував себе у ролі касира в кінотеатрі. Тут були також свої плюси: халявний попкорн, одним з перших дивився усі новинки кіно і твої друзі тебе обожнюють, бо час до часу даєш їм безкоштовно квитки. Одначе зарплата в 1200 гривень забрала в мене всяке натхнення до цієї роботи.

Остання моя робота закінчилась два місяці до того, як я зустрів С. Я працював у більярді. Комфортна температура повітря, халявне пиво, Інтернет, звісно ж більярд плюс до всього дві тисячі – доволі не поганий набір для двадцяти двох літнього пройдисвіта. Звідси я також швидко втік, зрозумівши, сидіти більше десяти годин в одному приміщені не можу.

За порадою мого друга, я посадив свою дупу в крісло і заставив себе друкувати все, що колись писав. Далі все той же друг подбав про те, щоб мої записи вийшли в світ. Ось тому я сьогодні не надто переймаюсь фінансовою стороною свого життя, маючи ще кошти від своїх видань.

- Ось якраз завтра йду на співбесіду. – неохоче брешу я, одягаючи піджак.

Ще в своєму під’їзді прикурюю цигарку і виходжу на тепле осіннє повітря. По дорозі до вже знайомого будинку, заходжу до все того ж цілодобового магазину, купляючи пляшку «Старого Кахетті», з п’ятьма красивими зірками. Знову підіймаюсь знайомим ліфтом і впевнено дзвоню в двері квартири номер 29.

4.

Снігопад тільки збільшується. Перехожих майже нема. Мимоволі я згадую теплий минулорічний жовтень і щиро бажаю опинитись там. Одначе я тут і це до біса холодно!

Раптом хтось гучно викрикує моє ім’я і біжить мені на зустріч, перериваючи мої спогади про знайомство з С.

- Старий, ти як? – вітається зі мною чоловіча постать.

Переді мною стоїть не високий хлопець. Мокре волосся закрило вуха і злегка закрутилось. Я дивлюсь на нього і ніяк не можу впізнати. Він, в свою чергу, свято переконаний, що я – той самий «старий», якого він мабуть що довго не бачив. З іншого боку, він вірно викрикував моє ім’я, значить – цілком можливо він знає мене.

- Та все норм, як завжди… - якось ніяково відповідаю, не хочеться його розчаровувати.

Від нього добряче несе алкоголем. Думаю, він в легкій депресії, або щось типу того. Щетина на обличчі свідчить, що в цьому стані хлопець вже близько тижня.

- Слухай, - продовжує він, зосереджуючи мою увагу. – випити не хочеш?

Ще й як хочу! Хочу-хочу-хочу! Одначе, чоловіче добрий, я поняття не маю хто ти такий. Крім того, хіба тобі не вистачає уже?

- Знаєш, я трохи поспішаю… - як же я не люблю брехати. – справи і все таке…

- А, гаразд, розумію. Радий був тебе бачити, тримайся!

Не треба бути професійним психіатром, щоб зрозуміти, що на душі к нього зараз дуже і дуже паскудно.

- Щасти! – подаю руку я і продовжую свою дорогу в нікуди.

Всю дорогу, що залишилось до сьогоднішнього «нікуди» - пабу в центрі мого міста, я вже не думаю про С. і її нового хлопчика-мажорчика. Тепер я думаю про цього, невпізнаного мною, хлопця. Франківськ, наче, не таке й велике місто, що не впізнавати людей. Сніг продовжує падати, я – думати. Нарешті, теплий і затишний паб. На мене вже чекає мій вірний «собутильник» Ю., який чомусь називає себе А. Я вирішив називати його в честь його літературного псевдоніму – М., щоб не особливо вникати в роздуми над його іменами.

М. – доволі талановитий поет. Його вірші, дуже схожі на, так звані, джазові, викликали у мене чималий інтерес. Він високий, на добрі дві голови вищий від мене. Волосся хаотично схилене вправо, на обличчі вельми кумедна борідка.

Ми вітаємось. Не встиг я добре сісти, коли доволі мила офіціантка приносить уже два бокали пива й зо триста грам горілки. За мить вона знову підходить до нас і приносить щось схоже на курячі крильця. Ми «чокаємось» і розпочинаємо процес пиятики.

Знищивши перше замовлення, нарешті починає зав’язуватись якась розмова. Офіціантка повторює перше замовлення і ми продовжуємо міні-бенкет. Я ділюсь з М. своїми переживаннями, стосовно С. Йому наче й цікаво, але загалом байдуже, його погляд вже добрих хвилин з десять належить блондинці, що сидить з подругою за барною стійкою. Я відчуваю, що мене не слухають, тому, щоб не нервувати, беру пачку своїх цигарок і прямую до виходу.

Сніг вже не падає. Біля урни зі сміттям, поблизу пабу, близько десятка таких, як я. Крізь туман в моїх очах, дивлюсь на годинник і з жахом усвідомлюю, що вже більше трьох годин сиджу з М. З наміром прощатися, заходжу всередину. М. уже сидить в оточенні двох симпатичних незнайомок і хитро посміхається. Я ввічливо вітаюсь. Вібрує мій телефон. СМС від М. Якого милого… «Блондинка – моя!»

5.

Ранко після доброї п’янки схожий на понеділок. Можливо тому, що, як правило, перед понеділком є неділя, коли в нас, українців, святий день, щоб напитися. Я неохоче прокидаюся, не зовсім розуміючи де я. Коло мене лежить гола дівчина, ім’я якої мені поки не відоме, або ж я знову забув. Вона спить. Її русе волосся розкинулось на моїх грудях, як і голова.

А ну його,на роботу все рівно не треба, можна ще поспати. З моїми думками різко не погоджувався мій телефон, що дзвонив десь в коридорі. Швидко і максимально тихо я перекладаю невідому мені голову на подушку, закутую своє голе тіло і біжу на звук. По дорозі знаходжу одну з своїх цигарок, яка чомусь самотньо лежить на підлозі, усміхаюсь привітно їй і прикурюю. На моєму телефоні близько семи пропущених дзвінків і дві СМС. Останній пропущений від С. Ну і чого я вставав?

Квартиру я з легкістю впізнаю. Це двокімнатна хатинка на першому поверсі п’ятиповерхівки, в якій живе М. Намагаючись знайти свої речі, п’ю воду з-під крану. Двері замкнені. Фак! Доведеться знову лізти через вікно.

Про вчорашній снігопад нагадують тільки залишки снігу на траві і калюжі на асфальті. Знову остання цигарка в пачці. Як ще ж швидко ці солдатики смерті захоплюють мої легені, покидаючи пачку.

Знову дзвонить С. Попри все моє бажання ігнорувати її, вона ніяк не дає мені такої можливості.

- Мабуть ти перепила і випадково набрала мій номер. – вітаюсь я.

- Ні, я зумисне тобі дзвоню. Ти де?

- Серйозно? Яка різниця?

- Просто в мене тут, як би, проблеми…

- Що уже? А ти швидко!

- Я серйозно, поможеш?

- З хвилин буду.

- Дякую!

Якщо чесно, я вже втомився допомагати цій дівчині, але мені було цікаво, що ж на цей раз. Я йду до вже набридлого мені будинку, як завжди попередньо повернувши до магазину, щоб придбати нову упаковку десантників смерті.

Докуривши першу цигарку, заходжу в ліфт і натискаю копку з цифрою 8.На мить мені здається, що саме ця кнопка найчастіше натискається між усіма іншими, можливо навіть вона найбільше запалась. З квартири номер 29 чути крики. Цікаво… Ніколи не любив жіночих криків! О, тепер в рух пішов посуд. Блін, забув подивитись чи та Toyota ще стоїть.

6.

Це було вдруге, коли мої ноги перетнули поріг її квартири. Чувся легкий сміх і звук класичної гітари. Урочисто віддавши пляшку з коньяком, я став роззуватись.

- Проходи, буде тобі кава! – привіталась С.

Я проходжу до доволі просторої вітальні. На підлозі сидить хлопець з гітарою і ще три дівчини. Мене представляють як хлопця з сильними руками, звісно не без вульгарності, і запрошують до компанії.

- Ми п’ємо вино, але тобі можемо налити й міцнішого. О, «Старий Кахетті»! – урочисто заявляє С.

М. (старша сестра С.) на правах відповідальної виходить на кухню і за час повертається з вже нарізаним лимоном і Колою. Не так вже й нудно і незручно стає після декількох келехів хорошого п’янкого напою. Я беру до рук гітару і награю декілька пісень СпЛіна. На щастя, вони підспівують.

- У вас курять? – запитую я.

В цей момент очі С. і Д. (її молодшого брата) спалахують дивними вогниками.

- Можна на кухні. – говорить С. і встає, щоб провести мене.

Вікно відчинене навстіж. В кімнаті тепле жовтневе повітря щосили бореться з отруйним сигаретним димом. Раптом, я відчуваю близький подих С. Вона стоїть позаду. Її руки плавно обнімають мої груди. Доволі різко вона забирає в мене цигарку. Вдих. Здавалося це вдих тривав вічність. Її пальці поспішно шукають мої. Сигарета летить кудись вниз (не виключено, що на чиєсь авто). Ледь встигнувши обернутись, відчуваю її злегка прокурені губи на своїх. Маленький язичок залазить до мого прокуреного рота, такий собі синтез диму, слини і, звісно ж, романтики. Поцілунок стає все пристраснішим. В штанах тіснішає, а руки міцно переплітаються в палких обіймах.

Чи то на щастя, а чи ні, я почув, що хтось наближається до дверей і припинив цю незрозумілу прелюдію. Це був Д.

- Сорі, якщо мішаю… Чувак, в тебе не буде цигарки? – звертається він до мене, поки С. соромно ховає могляд.

Звісно в мене є цигарка, а ще в мене є мільйон нюансів. З одного боку, він явно не повнолітній. Не те, щоб я дуже дбав про здоров’я хлопця, якого бачу вперше, але ж мені хочеться справити хороше враження. Крім того, моє Malboro доволі міцне і невідомо як він на це відреагує. Клянусь, я вже хотів почати своє повчання сивоволосого дядька про шкідливі звички, коли раптом не втрутилась С.

- Д., - каже вона. – Я все розповім татові!

Ну навіщо? Навіщо ти так? Звісно ж я дістаю свою пачку і простягаю до нього. Д. тільки посміхається, взявши дві штучки.

- На чому ми зупинились? – говорить С., коли Д. вже зачинив за собою двері.

Тільки тепер я зауважую, що вона не погано сп’яніла. Ні, використовувати п’яну дівчину явно не в моїх правилах, хоча про які правила йде мова?

- Ми повертались до усіх. – говорю я, сам того не очікуючи.

Просто об’єктивна реальність була такою, що, коли б ми продовжили наш обмін слиною за взаємною згодою (інакше це годі назвати), ми мабуть що переспали, а спати з дівчиною у повній хаті її друзів та родичів – перспектива не з найкращих. Хоча, що є об’єктивна реальність, як не ілюзія, викликана відсутністю алкоголю в крові.

Ми заходимо до вітальні і я вирішую наздоганяти своїх нових знайомих, п’ючи чи не найміцніші напої, щоб не думати. Д. грає якість сучасні пісні, рідною мовою і всі куди веселіше підспівують. Загалом обстановка весела і навіть затишна. С. чомусь виглядає найбільш п’яною, але продовжує красиво посміхатись, щоправда говорить тепер значно менше. Врешті, поглянувши в котрий раз на годинник, прощаюсь і заходжу до вже знайомого ліфта.

7.

Цього понеділкового ранку я вже й збився з рахунку, який за порядком це мій візит в квартиру 29. Минуло більше року від нашого знайомства, тому, як то кажуть: «Мій дім – твій дім», хоча й це було не до кінця так.

За рік часу ми часто бачились і я, чомусь, подумав, що можу розраховувати на щось більше, аніж прості прогулянки. Час до часу ми віддавалися поривам пристрасті, але окрім жадібних поцілунків, нічого не було. Пам’ятаю був день, коли я запропонував їй зустрічатись, але вона відмовила. Можливо це був страх, або щось інше… можливо, я все не правильно розумів і з мене фіговий математик. Її відповідь була дуже навіть банальна:

- Я не хочу тратити тебе, як друга!

Йоб те в рот! Ненавиджу такі відмазки! Десь тиждень ми не спілкувались, а потім я зрозумів, що важко, дуже важко думати навіть, що я її втратив. У кожного напевно є хтось, хто проникає в саму шкіру і залишається там назавжди. Добре все обдумавши, я вирішив пристати на її пропозицію дружби. Єдине до чого я ніяк не звикну – її бойфренди. Власне тому вчора я на все плюнув і пішов з її дня народження. На щастя вона мене добре встигла вивчити. Куди краще, ніж будь-хто до неї.

Двері в квартиру 29 були відчинені. У вітальні, на дивані, в футболці і сексуальних джинсових шортиках, в турецькій позі, сиділа С., з заплющеними очима. Навпроти на килимі сидів хлопець з джипа, закривши обличчя руками. Біля дверей провадить свій монолог якась блондинка з бокалом червоного вина. Я заходжу і вся трійця підводить свій погляд на мене. Жінка з бокалом, випивши все до кінця, жбурляє ним в чоловіка. Раптом кидається на мене (так, саме кидається) і починає жадібно цілувати. Вона заводить мене до кухні і починає роздягатись, все ще цілуючи. За декілька секунд, коли вона стоїть уже в самих джинсах і ліфчику, я приходжу до тями.

- Почекай – почекай, ти хто? – на силу говорю я.

- Н. – наречена того козла, що сидить у вітальні.

- А, тепер все ясно. Послухай мене, Н., те, що ти збираєшся зробити, справі не поможе.

- Чому? Що поганого в сексі без жодних обов’язків?

- Секс – це прекрасно! Взагалі, секс – одна з дев’яти причин реінкарнації, інші вісім просто неважливі. – Вона посміхнулась. – Але повір мені, нема такого сексу, який був би абсолютно позбавлений будь-яких обов’язків. Той мудак, на землі, він облажався, але хто з нас ніколи не спотикався?

Раптом вона почина плакати. На вид вона була така сильна, цілеспрямована жінка і тут сльози. Зараз вона стоїть абсолюнто беззахисна і плаче. Я обіймаю її голову і намагаюсь заспокоїти.

- Чому? Чому в цьому житті так багато лайна?

- Знаєш, часом може здаватися, що в цьому світі жити не можливо, але правда полягає в тому, що іншого то нема! – заспокоюю я її, однак це чомусь не допомагає.

- Я просто хотіла вийти за нього, бути щасливою…

- Всі ми шукаємо щастя, але знаходимо тільки досвід. – мені здається, чи я ляпнув щось розумне?

Вона перестала плакати. Я подаю їй її блузку. Незнайомка берез і столу пляшку вина і, зробивши ковток, подає мені. Я трішки відпиваю і намагаюсь дійти до вікна, цьому явно заважають шматки посуду та залишки квітів. Тим не менше, я проходжу ці барикади і прикурюю цигарку. Вона наближається до мене, а це значить, що мені добедеться ділитись з нею своїм Malboro. Врешті, ще розмовляємо і я таки переконую пробачити того мудака. Не знаю чи пробачила вона його, але десь за п’ять хвилин вони вийшли із квартири.

Я увійшов до вітальні. С. відкрила очі. Їй соромно дивитись на мене, а я тільки всміхаюсь, можливо ще не протверезів.

- І як ти? – нарешті запитую я.

- Все прекрасно! Мене нудить від мого життя і від мене, але я не розчаровуюсь.

- А може ти просто вагітна? – жартую я.

- Та ну тебе! – крізь сміх говорить вона, кинувши в мене вже знайомого ведмедя.

Я знову хотів щось сказати, коли продзвенів дзвінок у двері. С. відкинулась назад і впала на спину, я пішов відчиняти.

- Слухай, мужик, я не знаю, хто ти, - почав на коридорі хлопчик з джипу, - але те, що ти зробив… Дякую! Ось, - він вручив мені якийсь папір і ключі від Toyota.

Я подивився на нього з недовірою.

- Та ну, перестань. – говорю йому.

- Серйозно, візьми! Н. приїхала на своїй машині і я буду тільки радий, що ми повернемось в одній. Тримай і, ще раз, дякую!

- Без проблем!

Спасибі, спасибі, Боже! Я увійшов до вітальні, подзенькуючи ключами, але С. уже спала. Вона спала міцно, скрутившись в позу ембріона. Звісно, це мене дуже втішило. Я дістав записник і вирвавши сторінку, записав:

«Для протоколу: погода сьогодні спокійна і сонячна, але повітря отруєне брехнею. З тебе пиво і вдалого тобі понеділка!»

Підкинувши ще раз ключі, я вийшов з квартири, захлопнувши з середини замок. З нетерпінням чекаю на ліфт, не до кінця вірячи усьому, а точніше, новому подарунку.

На щастя, Land Cruiser стоїть спокійно на своєму місті. Ключ відчиняє машину і я опиняюсь в шикарному шкіряному салоні. Включаю музику і спускаю скло, щоб «обкадити» свій прекрасний подарунок на день народження моєї подруги.

Тільки вирішив здати назад, коли задзвонив мій мобільний.

- Чувак, здоров! – я впізнаю голос свого приятеля М.

- Слухаю.

- Короче, тут таке діло… Вчора А., ну ти пам’ятаєш, хлопець моєї сестри, я ще вас знайомив. Вона кинула його десь тиждень тому, здається… Він трохи запив і вчора його збила машина.

8.

Ненавиджу наші лікарні! Вони схожі на місця, які покликані забирати життя, замість того, щоб повертати. Тут настільки унило, що й справді не хочеться жити.

Я з М. підходжу до палати номер 11, з якої якраз виходить лікар, середніх років.

- Лікарю, добридень! Ми до А. С., як він там?

- А як ви собі уявляєте людину, яка вискочила на автомобіль? На щастя, авто їхало не швидко. Жити буде.

Ми заходимо до палати і я нарешті впізнаю того хлопця. Вчора, звісно, коли він пропонував мені з ним випити, він виглядав куди краще. Блін, що я за людина?! Якщо б я вчора випив з ним, він сьогодні виглядав би куди краще.

Моє угризіння совісті перериває сам пацієнт, котрий нарешті приходить до тями. Ми починаємо легку розмову. За мить до М. дзвонить мобільний і він, з винуватим лицем, сповіщає нам, що мусить бігти. Я залишаюсь тет-а-тет з А. С., якого вчора не став навіть слухати, збрехавши, що поспішаю.

- Ти пробач, що вчора проігнорив. – пробую вибачатись я.

- Думаєш, ти перший? Чувак, мені й самому якось ніяково це говорити, але ж я не завжди був такий жалюгідний. Це я, за звичай, розкидаюсь порадами і підтримкою… Одначе життя – така цікава штука, що в один момент всі забувають твої добрі справи. Всі люди, яким ти колись допомагав, просто посилають тебе на хуй!

- Лікар сказав, що ти сам стрибнув на ту грьобану машину.

- Знаєш, нічого не буває даремно. Якщо я щось зробив, значить в тій конкретній ситуації, в той конкретний момент мого життя, мого розвитку, у даному вчинку був сенс. Якщо б тобі здалось, що я міг би вчинити по-іншому, знай, - я не міг. – сльози напали на його очі, але він швидко їх витер. – Знаєш, чого я зараз найбільше хочу?

- Кажи…

- Я хочу закурити!

Ми гучно засміялись. Ясна річ, це його бажання виявилось тільки бажанням, адже в нього поломані обидві ноги, а перевозити його поки що не можна.

Я не розумів його, ніяк. Не розумів, як можна бажати померти. Можливо я ніколи так не кохав, як кохав він сестру М., можливо. Але хіба це фігове відчуття повинне породжувати бажання покінчити з собою? Хіба кохання не створене для того, щоб дарувати життя? Як ми все перекрутили, як перевернули…

А. заснув ближче до вечора. Невідомо чому, я продовжував сидіти у його палаті. Десь біля десятої я відчув запах духів, який не сплутаю ні з яким іншим. Це була С.

- Що ти тут робиш? – запитую я, адже не казав їй, де перебуваю.

- Мені подзвонив М. і все розповів. Крім того, з мене пиво! – вона усміхнулась і дістала дві плашки по 0,33 Tuborg.

- О, клас! Це дуже добре, але я доволі голодний.

- Я знала, ось – тепер вона вийняла з контейнера упаковку пасти, з якогось, скоріш за все, псевдо-італійського ресторанчику.

- О, мій Бог, я люблю тебе! – поцілувавши її в щоку, я прийнявся знищувати пасту.

На моє здивування вона виявилась куди смачнішою, ніж я очікував. Ще за пів-години до нас підійшла медсестра і попросила покинути палату. Ми покірно погодились, бо були вельми втомлені, та й А. потрібно було відпочити.

Ми сіли в мій новий подарунок і від’їхали від лікарні. Цей божевільний понеділок нарешті підходив до кінця. В середині мене рвались на волю емоції, які спонукали мене кричати, кричати і, ще раз, кричати! Я включив якусь музику і почав голосно підспівувати. С. тільки посміхалась, а для мене це був, свого роду, ритуал позбавлення негативної енергії. Інколи потрібно виплюнути ввесь бруд, щоб з’явилось місце для чогось хорошого. Це хороше сиділо праворуч мене, поставивши свою руку на мою. С. легенько задрімала, коли я зупинився біля її будинку.

- Подзвони мені завтра. – сонним голосом сказала С.

- Завтра почнеться через три хвилини.

- Подзвони мені через сім годин і п’ятдесят сім хвилин.

Вона поцілувала мене і вийшла з автомобіля. Я розвернувся і поїхав до дому, дякуючи Богові, що цей день закінчується. Справді, божевільний день! Добре, що все добре. Всі живі і майже здорові, майже щасливі і з новим досвідом.

Життя – прекрасне і начхати, що це не правда! Fucking Monday!

05.II.2014 Івано-Франківськ

Дата добавления: 2015-10-29