Література, in itself

Іван Добруцький

ВЖЕ БЕЗ НЕЇ

ДЖИНСИ

ЛІТЕРАТУРА, IN ITSELF

САМ СОБІ КАФКА

ПРИРЕЧЕНИЙ БУТИ ДРУГОМ

ІДЕАЛЬ

НАЙКРАЩА НА ЗЕМЛІ

TOP-5

ВЧИТИМУСЬ ПИСАТИ НЕ ПРО ТЕБЕ

Вже без неї

Молодий письменник повертався додому, закутавшись у відчай, який зовсім не зігрівав, а навпаки – додавав холоду в серце, хоча довкола вирувало літо. Це лише на перший погляд могло здатися, що йде він один-однісінький, потонувши у власних думках і переживаннях, насправді весь час з ним крокував Господь. І по-егоїстичному приватні роздуми плавно переростали в діалог, тепер молодий літератор, що, можливо, приречений стати знаменитим, звертався до Бога, запитуючи Його Святість про все, що турбувало його не по-дитячому пошкрябану душу.

Доля, ця часом така жадібна та жорстока жінка, внесла свої непоправні корективи, вона не почула твоїх вмовлянь та зауважень, а просто зробила все по-своєму. Твоя кохана пішла, вона так само не слухала твоїх вмовлянь та зауважень, вона зробила все по-своєму (мимовільно подумалося: то може вона і була твоєю долею?). І тепер тобі залишається вчитися по-новому жити, жити без неї, жити не заради неї, а виключно заради себе, пам’ятаючи, що ти – не хто-небудь, а дипломований спеціаліст-економіст, який в придачу є і вельми перспективним письменником (принаймні, тобі так здається, а, може, то все Всевишній тобі розказав, доки ти йшов).

Сльози ще стримуються, чоловіки не повинні плакати, тим паче, через жінок. Жінки – не найкращі причини для чоловічих сліз, якщо чоловікам і допускається поплакати, то лише при крайніх обставинах: непоправна втрата (себто, смерть, а не розлука з якоюсь кралею) когось близького та важливого або пошкодження ока, при якому сльози просто самі по собі течуть (таке буває, коли добре влучити кулаком в око).

Раптом ти зупиняєшся, чудово розуміючи, що Господь і досі десь поруч і що на даний момент він чи не єдиний, кому ти більш-менш потрібен, здіймаєш до неба погляд і запитуєш і вічно мовчазних небес (і тебе зовсім не цікавило, що в цей час подумали про тебе перехожі):

- Боже, втратив я її раз і назавжди. Скажи, про що мені тепер писати?

- А ось про це і напиши. – відповів всезнаючий Господь настільки

тихо, що крім тебе ніхто й не почув.

Джинси

Твої джинси летять з донедавна вашого вікна. Це беззаперечна ознака того, що ваші стосунки на межі між життям і смертю. Спочатку вона побила весь посуд, що був в домі (навіть той прекрасний сервіз з Мадонною, який вам подарувала на новосілля тітка Нуся), відтак в рух пішло все, що тільки попадалось їй під руки: пульти, газети, шкарпетки, подушки, поп-корн та інші речі, що позбавляють її в такий спосіб стресу. Потім вона вишпурила і тебе з вікна (добре, що перший поверх, бо в противному разі ти би більше не опублікував жодного вірша, жодної статті), а за тобою на асфальт полетіли і твої речі: кілька светрів, сумка через плече, сонцезахисні окуляри, які розбились і вже більше не захищатиму твоїх очей від подразнень і, зрештою, ті самі джинси, твої улюблені джинси, які ти не встиг одягнути, бо вона викинула тебе з вікна таким, як ти був, тобто лише в трусах, тож тепер ти збираєш свій одяг і швидко одягаєшся, щоб ніхто не бачив тебе лише в трусах.

А в чому, власне, річ? Просто вона, твоя кохана співмешканка, випадково знайшла твого блокнота з віршами, який ти так ретельно переховував від неї. Це стало справжнім скандалом – вона вважала тебе нормальним, а виявилося, що ти справжній поет. Навіть коли ти розмовляв у ванній з іншою дівчиною дві години, а була вже перша ночі, навіть, коли вона прочитала всі твої любовні «есемески», що були адресовані, звісно ж, не лише їй, навіть коли ти приперся п’яним і заявив, що дівчина з паралельної групи володіє кращим бюстом, ніж вона – такого скандалу не було. Бо справдилися її найгірші підозри – ти пишеш, ти поет та прозаїк. Її попереджали подруги, навіть приносили роздруківки з твоїми творами, але вона не вірила, вона до останнього надіялась, що це неправда.

Твої джинси приземлилися на давно не прибраний, засмічений асфальт, а ти зі сльозами на очах дивишся на них, будучи одягненим лише в сімейні труси. Все це свідчить про те, що ти – письменник.

Література, in itself

Вже далеко за першу ночі, та мені не до сну. Пишеться вірш. Пишу його про свою кохану. Про наші почуття, які спалахнули поміж нами з того самого дня, коли ми вперше зустрілися, і не покидали нас весь цей час. Шкода тільки, що останнім часом стосунки між нами вже зовсім не такі, як були колись. Ми, ніби, й не сваримось, але вже тієї ніжності, того бажання бути поруч зараз і завжди, чомусь немає, і через це мені дуже сумно. Як би хотілося почати все спочатку, з тієї миті, коли обом стало зрозуміло, що наші шляхи перетнулися зовсім неспроста, що ми створені одне для одного, що самому Богу захотілося поєднати наші два запалених коханням серденька. Та не знаємо ми, де знайти отой шлях назад і чи взагалі він існує…

Надворі злива і дуже сумно. Останнім часом так завжди – навіть коли немає дощу, все-одно хмарно, навіть коли посміхаєшся, все-одно сумно, сумно настільки, що й не пам’ятаєш, коли востаннє було весело. Але на все – воля Божа, нам же лише коритися його волі, тож нехай буде так, як хоче Він.

А мені – писати. Писати про своїй почуття, римувати власні вибаченні, щоб вона, моя, безперечно, єдина зіронька, прочитала, відчула, зрозуміла мене, мою печаль та дала ще один шанс, хоча б найменший, і тоді я знову доведу, що я – найкращий. Найкращий студент, найкращий письменник, та головне, щоб найкращий в її очах. Навіщо ж тоді жити, якщо не заради її посмішки та її щастя? І, звісно, заради літератури, з якою в мене вже давно близькі стосунки, дуже близькі.

А вірш дописався. Вірші взагалі пишуться самі по собі, іноді здається, ніби твоєю рукою водить якийсь поет, але не ти, а хтось, безумовно, розумніший та талановитіший за тебе. Завтра вона прочитає ці рядки. Може, саме вони і стануть тими стежками, що повернуть нам щастя…

Сам собі Кафка

Коли мої друзі говорять, що творчість Франца Кафки – це чистої води абсурд, нісенітниці, позбавлені будь-якого сенсу, галюцинації жертви шизофренії, я, безумовно, погоджуюсь з ними. Як добре, що вони не знають, що я прочитав всі три його романи, що єдині з його новел, які я не прочитав, були безжально спаленими після його смерті, бо всі опубліковані та перекладені на зрозумілу хоча б трохи мені мову його твори я вже давним- давно прочитав, що в підлітковому віці я зачитувався його листуваннями, що я знаю практично напам’ять його «Перевтілення», що я, по суті, нічим особливо не відрізняюся від його героїв, що в мене на стегні витатуйоване його обличчя і що в мене в серванті є кухлик з його портретом та його ж висловом: «Життя весь час відволікає нашу увагу; і ми навіть не встигаємо помітити, від чого саме».

А коли мене обвинувачують в тому, що я, як представник сучасної інтелігенції, ніколи не виказую своєї думки стосовно сучасної політичної, економічної та соціальної ситуації в країні, я лише ледь помітно посміхаюся – навіть щойно я її виказав.

Приречений бути другом

«Привіт, Ваня. Можеш привітати мене, я виходжу заміж. У нього неповторно-зелені очі, ти ж знаєш, як я люблю все зелене та неповторне. Безмежно вдячна тобі за те, що ти весь цей час був зі мною поруч. Ти знаєш всіх моїх кавалерів (деяким я навіть дивуюся, що такі хлопці мені чимось подобалися). Вони в мене доволі часто змінювалися, ти ж знаєш, яка я непередбачувана та непостійна. Пам’ятаєш, коли мене покинув хлопець під номером сім (ми ще називали його кодовим ім’ям 007, хоча він і справді однією рисою нагадує Джеймса – такий самий бабій, як виявилося), я набрала тебе, ти зрозумів, що мені погано, і приїхав до мене о третій ночі, хоча було темно і зимно, як і повинно бути наприкінці січня? Ще й роздобув десь чіпси та колу, і ми всю ніч дивилися фільми на моєму ноутбуці. Бачу, пам’ятаєш. А тоді, коли ми випадково поцілувалися не по-дружньому, пам’ятаєш? Хіх, забавно згадати, я тоді була повною дурепою від того лікеру, навіть не пам’ятаю, хто кого тоді першим поцілував.

Ти ще той брехун – розповідаєш усім, ніби не вмієш танцювати, але ж я знаю, що це не так, з тобою таки добре танцювати, хоча тебе не так і легко умовити на танець. А ще ти дуже скромний – то лише більшості оточуючих здається, що ти такий самовпевнений, я ж тебе знаю і те, яким ти буваєш скромним, особливо в амурних питаннях. Дивно лише, що я давно вже не бачу тебе з дівчиною, нікого поруч, навіть з друзями ти чогось тепер рідко бачишся…

Мушу тобі в дечому зізнатися. Хоч ти мені і друг, та у той вечір, рік тому, коли ти одягнув мою улюблену сорочку, ну ту, з квадратиками, я дивилася на тебе не зовсім по-дружньому – ти здався мені таким привабливим. Я навіть почала обдумувати варіант сексу по дружбі, та я ж така скромна. Як, в принципі, і ти…

А мій зеленоокий коханий – вельми заможній, ми плануємо на Мальдіви поїхати на медовий місяць. І в нього чудове тіло – кубик на кубику, як ти любиш казати. Мені з ним таки добре, з таким смуглявим красунчиком не може бути не добре. Ось тільки спілкуватися з ним мені іноді доволі важко. Як думаєш, чому? А тебе я знаю ось уже стільки років, а жодного разу не помічала якось бар’єру у спілкуванні з тобою. Чого б це так? Життя – дивовижна дивовижність, якщо так взагалі можна говорити з точки зору лексичної грамотності.»

P.S. Іноді мені здається, що було б краще, якби я не вмів читати…

Ідеаль

За останній тиждень в одному з книжкових магазинів нашого невеликого міста продали близько десяти книжок Бегбедера. Цю нехитру статистику вивів не хто інший, як ваш покірний слуга, який ще в понеділок бачив той самий десяток книг, які сьогодні, в мегамеланхолічну неділю, вже не побачив. Найбільше здивування викликало навіть не раптове захоплення комп’ютеризованого суспільства паперовими виданнями нащадків цитат Епікура, а той факт, що це саме комп’ютеризоване суспільство не пожаліло немалих грошей за книги французького треш-прозаїка, які були, здебільшого, у твердій палітурці та російського виробництва, що одразу збільшує їхню вартість над вітчизняними виданнями у м’якій обкладинці в три-чотири рази (дешеві видання розійшлися ще влітку, причому, як завірив мене продавець, рекордними тиражами). Причому саме в останній тиждень інтерес до цих книжок небувало зріс.

Моя пропозиція заплатити просто захмарну суму, яка втричі перевищує вартість найдорожчих видань Фредеріка, за більш-менш пристойний томик «Ідеаля» (пристойний томик «Ідеаля» - звучить не надто дивно?) була вмить відхилена, відмова вбила останню надію на те, що десь у потаємних кімнатах книжкового магазину завалявся таки екземпляр відомого роману сучасника про пригоди французького гедоніста в Росії.

- Судячи з популярності його книжок, не лише у вас зараз з цим проблеми. – спробував переконати мене продавець.

Що він мав на увазі? Знаю-знаю, які саме слова та значення

приховують під односкладовим слівцем «це».

- Не знаю про що Ви, та з усім, що б ви не мали на увазі під словом

«це», у мене абсолютно добре. Хто ж іще тебе захистить, як не ти сам чи, в крайньому випадку, твій газовий балончик у кишені куртки?

- Занадто вже молодим людям самотньо осінніми вечорами. -

продовжив свою філософську лінію незламний продавець книг. – Ось і скуповують книги.

- Якщо у Вас раптом з’явиться «Ідеаль» в нормальній якості,

обов’язково мені повідомте. – ніби не чуючи його роздумів вголос, сказав я. Мій номер у нього, безсумнівно, є, не перший десяток разів я в них книги купляю.

- Знаєте що, Іване. – продовжив гнути свою лінію книжник. –

Забудьте Ви про тих «ідеалів» (знову стає цікаво, він так узагальнив сучасну літературу чи дівчат із моїх найособистіших фантазій?). А на свої захмарні гроші купіть собі в супермаркеті пляшку найдорожчого вина, а краще – зніміть повію. Адже головне в житті – не сумувати осіннім вечором…

Найкраща на землі

Найкраща книжка на землі лежить з тобою в одному ліжку. Тоненькі вельвети її ідеально-рівненьких сторінок створені, щоб дарувати насолоду. Дивовижні ілюстрації, неповторна сіро-зелена палітурка, майже, ідеальні параметри 135 на 205, відсутність шкідливих звичок та до смерті вірність тобі і тільки тобі (звісно, якщо ти комусь не захочеш її позичити). І все це – на твоєму ліжку, це твоя найпрекрасніша в світі книга.

Найкраща книжка на землі лежить з тобою в одному ліжку. Мимовільно запитуєш себе: «Ну що вона могла знайти у такому, як я?». Ти – звичайнісінький хлопець, якому не вистачає зросту та грошей, з досить посередньою фізичною формою та не завжди адекватною розумовою діяльністю, який, до того ж, не прочитав жодної з книжок Вербера. І все-таки вона лежить біля тебе і сьогоднішній світанок ви зустрічаєте вдвох.

Ти вже другу годину тримаєш свою долоню у неї на животі. Пардон, на палітурці. Кілька разів намагався її забрати, але це неможливо, ти просто не в змозі відірватися від неї. Вона показує тобі світ, якого ти досі не бачив. Вона всю ніч розповідає тобі про кохання, ділиться найніжнішими словами, а її білосніжні сторінки не покидає найніжніша у Всесвіті ніжність. Вона виявилася ще й вельми порядною книжкою, інакше як пояснити одразу три закладки поміж сторінок, що приховують найцікавіше, неначе три защіпки на ліфчику?

Читач читає цей твір і в нього неспроста виникає підозра, що ти лежав у ліжку зовсім не з книжкою, а з якоюсь чарівною жінкою, яка обіймала, цілувала, пестила тебе та слухала твої вірші всю ніч. І таки недарма, адже жінка – це книга всіх книг, найкраща книжка на землі!

TOP-5

1. Пауло Коельо. Думаю, почну саме з цього дядька. Його книги, його слова, його фрази – вся ця купа букв крокувала і крокує зі мною по життю, починаючи з того дня, як батько купив та приніс мені дві його книги. Я читав його романи в школі, в коледжі, в інституті, за обідом, перед сном з книжок та з монітору комп’ютера. Мої екземпляри його бестселерів побували там, де і я не бував: в кімнатах молодих та симпатичних студенток, в їхніх сумочках, в серцях небайдужих читачів, які не завжди повертають позичені мною книги. Звісно, як і в кожного автора, є у бразильця і сильні книги (до яких віднесу «Заїр», «Алхімік», «Вероніка вирішує померти» й останню «Алеф»), і дещо другосортні видання, які, може, хтось і осилить, а я так і недочитаю далі половини роману. В чомусь я погоджуюсь з цим автором, в дечому і ні, але я й сам з собою погоджуюсь не в усьому, тож хвала і честь авторові, книги якого розкуповують мільйонними тиражами по всьому світу, я б теж хотів, щоб мене так купували, але про свої амбіції письменника я розкажу якось іншим разом.

2. Джоан Роулінг. Все моє покоління росло на книгах про Гаррі Поттера. Саме тому авторові серії про дивакуватого, але хороброго чаклуна з блискавкою-шрамом на чолі я віддаю почесне друге місце свого рейтингу. Ні, в дитинстві я не хотів бути на нього схожим, бо мене лякав Лорд Волдеморт і рандеву з цим злим генієм я якось не планував, але книжки одна за одною прочитувались мною зі швидкість, яку можна порівняти хіба що зі швидкістю мітли «Вогнеблискавка», на якій вищезгаданий Поттер намагається втікати від шаленого бладжера, запущеного якимось здоровенним відбивачем у його бік.

3. Оскар Уайльд. Будучи школярем, я ще не знав, ким хочу стати в майбутньому у сенсі професії, але я вже знав, що хочу бути схожим на Оскара Уайльда. Прочитавши вже в початкових класах «Портрет Доріана Грея», я ходив, задерши носа, неначе щойно виграв купу грошей у одній з місцевих лотерей. Книга мені сподобалась настільки, що всім оточуючим я казав, що хочу бути Оскаром Уайльдом і писати так, як він. Але пізніше, на уроках зарубіжної літератури познайомившись з біографією цього письменника, яка виявилась досить неоднозначною, бажання бути автором «Хлопчика-зірки» в мене зникло, немов не було.

4. Януш Вишневський. Я люблю книги Януша. Я ненавиджу книги Януша. Від любові до ненависті – один крок, а в даному випадку я сміливо балансую між тим і іншим. Проте не можу не згадати автора «Самотності в Мережі» незлим тихим словом. Завдяки його книгам я знайомився з майбутніми друзями. Завдяки його книгам я з ними прощався. Завдяки його книгам я познайомився з дівчиною. Завдяки його книгам я з нею попрощався. А потім познайомився з іншою. Завдяки його ж книгам я обожнюю соціальні мережі, але іноді й боюсь їх, особливо «Вконтакті», не в останню чергу через його книги, особливо вищезгадану «Самотність…». Та як би там не було, я читав, читаю і читатиму цього автора. Щось є в його книгах. Ось тільки що?..

5. Фредерік Бегбедер. Можна скільки хочеш ненавидіти Фредеріка Бегбедера за ненормативну лексику в романах, за відвертість та цинічність розповідей, за пафосну та скандальну поведінку як його героїв, так і самого автора, але він завжди писав правду. Його романи та оповідки – крики душі, відвертості яким не те що не бракує, а вистачає, подекуди її навіть забагато. Бегбедер змушує поглянути на звичні, здавалося б, речі (кохання, бізнес чи теракти в Америці) під зовсім іншим кутом зору. Читаючи його, розумієш, що в тобі, десь глибоку в душі, причаївся власний Бегбедер, якого ти ховаєш від суспільства і самого себе, щоб здаватись кращим, ніж ти є насправді.

Вчитимусь писати не про тебе

Вчитимусь писати не про тебе. Чесно кажучи, поки виходить погано, та вже як є. Може, колись вдасться таки досконало оволодіти цим новим, таким незвичним для мене на сьогодні, ремеслом – писати не про тебе.

Якомога більше писатиму не про тебе. Навіть якщо виникатиме бажання написати щось про тебе, навіть якщо спогади вириватимуться назовні, проситимуть дозволу вмоститися чорними знаками на білосніжному папері – я не писатиму про тебе.

Адже на світі існує ще безліч інших тем, безліч інших речей, у яких немає тебе. Можна писати про теракти у метро, в яких ти ще жодного разу не була, про квіти і траву, про зорі, яких ти ще не бачила та телевізори, в які ще не дивилася, про турніри з шахів, у яких ти ще не приймала участі, про випуски журналу «Плейбой», в яких ти ще не знімалась, про не твої джинси, про кока-колу, яку питимеш не ти, про нові музичні альбоми, які ти не слухаєш, про всі ті численні татуювання, які ти ще собі не зробила, про моїх колишніх, одногрупників жіночої статі та колишніх одногрупників жіночої статі, про мапи, які не знають де ти, про запах, яки не твій, про морозиво, яке я більше не їстиму з твоїх уст… Та про що завгодно, що не стосується тебе.

Шкода тільки, що поки всі речі цього світу прямо чи опосередковано, але пов’язані з тобою, асоціюються з тобою. Деякі з них, певне, й цілуються зараз з тобою, та мені байдуже, мені, звісно, байдуже, принаймні, мені повинно бути байдуже, а навіть, якщо й не байдуже, то все-одно байдуже, бо інакше не повинно бути, а якщо навіть і є, то переконуватиму себе, що це не так.

Вчитимусь писати не про тебе. А якщо мені навіть інколи не виходитиме, і я таки напишу щось про тебе, то не тримай на мене зла – я ж ненавмисно…

Дата добавления: 2015-10-29