Стаття 5 – Право на свободу та особисту недоторканність

Стадії медіації.1111

Стадія 1. Формування структури і довіри.

Ця стадія закладає основу взаємин і робить процес медіації зрозумілим і прийнятним для учасників.

На першому кроці доцільно розташувати учасників так, щоб вони зручно сиділи (відповідно до їхніх бажань - командою, індивідуально), добре чули і бачили один одного. Таким чином, беруться до уваги три важливі аспекти: комфорт, комунікація та можливість контролю. Що ж до позиції самого медіатора, то вона має підкреслювати його нейтральність щодо проблеми й опонентів.

Другий крок - оголошення медіатором ролей, які виконуватимуться ним і учасниками під час переговорів. Необхідно відразу ж подякувати учасникам за те, що вони обрали саме цей спосіб урегулювання конфлікту і пришли на зустріч. Далі відбувається обговорення й ухвалення правил поведінки, коли учасники мають усвідомити, що їхня поведінка не може бути безконтрольною та безкарною. Наприклад, за серйозне запізнення на переговорний процес винуватець сплачує штраф, а передчасний вихід із переговорного процесу має супроводжуватися письмовою заявою.

Під час третього кроку медіатор повідомляє учасникам все, що знає про них і ситуацію, що склалася, знов демонструючи, що ні від кого не має секретів.

На четвертому кроці учасники конфлікту розповідають про своє бачення проблеми. Він спрямований на з'ясування прихованих проблем - "айсбергів", які поки лише поверхнево розуміються учасниками. Застосовуючи відкриті питання і слухаючи їх мовчки, медіатор поступово бере хід дискусії в свої руки і починає управляти нею. Якщо учасники переговорів дуже роздратовані й обстановка стає вибухонебезпечною, має сенс перебивати їх у певний момент. Щоб таке переривання не виглядало недемократичним, можна наперед домовитися про фіксований час кожного виступу.

П'ятий крок - це вивчення очікувань учасників. Вислуховуючи їхні побажання, медіатор у першому наближенні робить уявний прогноз про можливості задоволення очікувань і необхідні для цього технології.

Стадія 2. Аналіз фактів і виявлення проблем. Для того щоб рішення було ухвалене, всі учасники повинні мати рівний обсяг інформації і добре розуміти стан проблем. Адже щоб розв'язати конфлікт, спочатку потрібно добре усвідомити його причини і сутність. Завдання медіатора на цій стадії - виявити всі існуючі проблеми, оскільки більшість конфліктів мають, як відомо, комплексний характер. Тут учасники вирішують, чи хочуть вони досягти угоди з усіх заявлених проблем або тільки з деяких, а також визначають черговість їх розгляду, так само ухвалюється принципове рішення про продовження або згортання роботи. Стадія 3. Пошук альтернатив.

Ця стадія має бути спрямована на те, що ви хочете зробити з найбільшим ефектом. До пошуку рішення залучаються всі учасники переговорного процесу. При цьому слід розуміти, що попри велику кількість проблем, виявлених і зафіксованих медіатором на даний момент, ключове рішення, можливо, криється лише в одній або кількох, їх потрібно визначити в першу чергу.

Після огляду всіх проблем і визначення серед них головних медіатор запрошує учасників висловитися з приводу шляхів їх рішення і фіксує вислови. Потім робиться наступний крок - аналіз речень на предмет їх відповідності деяким критеріям. Ці критерії також виробляються на сесії, а як орієнтири можуть фігурувати такі:

• прогноз розвитку подій у разі ухвалення даного рішення;

• наслідки (економічні, соціальні, політичні), що виникнуть при прийнятті рішення;

• правові норми та фінансові ресурси, що сприятимуть виконанню даного рішення або що перешкоджатиме йому;

• нові обставини, які можуть виникнути при виконанні даного рішення.

На цій стадії медіатор виконує два важливих завдання:

1. Допомагає сторонам краще сформулювати ті пропозиції, які у них вже є.

2. Стимулює учасників конфлікту до пошуку нових пропозицій, що могли б задовольнити всіх краще, ніж попередні.

Свої рішення медіатору слід пропонувати лише після того, як усі учасники висловилися. Тон пропозицій має бути таким, аби не створювалося враження про тиск з боку медіатора чи його симпатії до однієї зі сторін. У разі відсутності конструктивних пропозицій є сенс попросити учасників ще раз подумати над ними вдома або під час перерв.

Стадія 4. Переговори й ухвалення рішення.

Головним завданням стадії є спрямування учасників на спільну роботу. З метою реалізації цього завдання корисно розпочати діалог сторін із найменш значущих питань, а потім зробити акцент на тих компромісах, які можна досягнути в результаті діалогу. Слід пам'ятати, що дуже довгий список пропозицій для обговорення утрудняє ухвалення рішення. Роль медіатора на цьому етапі полягає в тому, щоб розповісти про процедури та технології, що здатні допомогти ухваленню ефективного рішення. Далі медіатор контролює організаційно-технологічну сторону переговорів, тоді як розмову за змістом ведуть самі учасники.

Таким чином, на цьому етапі медіатор дає старт взаємодії між сторонами і стежить за тим, щоб кожному учасникові була надана можливість висловитися, внести свої пропозиції й оцінити пропозиції інших без будь-якого тиску. Медіатор може зупинити негативні випади учасників на адресу один одного, нагадавши їм про правила поведінки під час переговорів. Ця стадія є досить важкою, і варто пам'ятати, що відповідальність за ухвалення рішень є винятковою прерогативою учасників конфлікту.

Стадія 5. Складання підсумкового документа.

Медіатор організує складання плану, уточнює формулювання і записує ухвалені рішення. В процесі вироблення прийнятної угоди варто пам'ятати, що до порядку денного включаються спочатку ті пункти, по яких готовність учасників до домовленостей найбільш висока. Це готує хороше підґрунтя для переходу до наступних, більш проблемних питань. Часто сторони згодні з пунктами по суті, проте їх не влаштовують зафіксовані в документі слова, тому медіатор повинен поклопотатися про те, щоб угода була прийнятна й у стилістичному сенсі.

Ідеальна підсумкова угода - це такі рівноправні, законні та міцні зобов'язання, що вироблені в результаті переговорів і з якими погоджуються конфліктуючі сторони. Особливу увагу слід приділити процедурі підписання спільно розробленого і прийнятого сторонами документа. Потискання рук або підняття келихів із шампанським послужать тут символом того, що сторони подолали конфронтацію.

Після закінчення переговорів їх учасники зазвичай готують звіт. При складанні звіту доцільно відповісти на такі питання:

• що сприяло успіху переговорів, які виникали труднощі, як вони долалися;

• що не було враховано при підготовці до переговорів і чому;

• які несподіванки виникли під час ведення переговорів;

• якою була поведінка партнера на переговорах;

• які принципи ведення переговорів можливо й необхідно використовувати при веденні інших переговорів;

Стадія 6. Затвердження угоди.

Медіатору разом зі сторонами угоди слід визначити, які механізми забезпечать найбільш швидке й ефективне затвердження прийнятого документа, які представники сторін цим займатимуться і які ресурси для цього будуть потрібні

3. Поняття «ювенальна юстиція» походить від латинського «juvenalis» юнацький та «justitia» правосуддя. Ювенальна юстиція включає в себе профілактику підліткової злочинності та соціально-психологічну реабілітацію неповнолітніх, які вчинили злочин (у тому числі засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі), так і неповнолітніх жертв злочинів.

Ювенальна юстиція направлена на роботу із двома категоріями дітей – це діти-правопорушники та діти, які опинились у складній життєвій ситуації (сироти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні, свідки та жертви злочинів тощо).

Свого найбільшого розвитку ювенальна юстиція набула в ХІХ–ХХ століттях у найрозвинутіших країнах Європи та Америки. Звичайно, такий історичний досвід у розвитку ювенальної юстиції не був випадковим. Серйозним імпульсом, після якого чітко стало зрозумілим, що без спеціального правосуддя для неповнолітніх правопорушників боротьба з дитячою та підлітковою злочинністю приречена на невдачу, стало масштабне зростання злочинності в кінці ХІХ ст. Саме в цей час Європа та Америка були переповнені гуртами юних бродяг і правопорушників. Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії в 1890 р., потім у Канаді в 1894 р., у США в 1899 р..

Дивлячись на історичний досвід формування ювенальної юстиції, можна сказати, що ця проблема для сучасного суспільства не є новою. Проте, деякі науковці з цим не погоджуються. Так, Р. Максудов вважає, що інститут ювенальної юстиції почав розвиватися лише в ХІХ ст.

Інститут ювенальної юстиції порушує одну із найважливіших проблем суспільства – проблему захисту прав та інтересів дітей шляхом створення особливого (спеціального) порядку судочинства стосовно неповнолітніх.

У проекті Концепції розвитку ювенальної юстиції, яка була розроблена у 2005 р. робочою групою у складі представників Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та низки громадських організацій, були виділені наступні принципи ювенальної юстиції:
1) орієнтованість переважно на відновну, примирну, охоронну, а також реабілітаційну функції (а не карне переслідування та покарання);
2) соціальна насиченість;
3) індивідуалізація судового процесу.

Одним із основних принципів Концепції є положення, відповідно до якого реформування системи правосуддя України має здійснюватися в напрямі зміни способу реагування на правопорушення неповнолітніх від карального до відновлювального, реабілітаційного, охоронного. У цьому полягає принципова відмінність ювенального правосуддя від сучасного «дорослого» правосуддя. Реалізація Концепції в Україні повинна була відбуватися протягом 2009–2014 рр.

Тобто, Ювенальна юстиція ставить завдання переходу від карального до виховного, відновного правосуддя щодо дитини. Це означає, що за крадіжку цінної речі 14-річний підліток не буде ув’язненим на 4-6 років і навіть не отримає умовного терміну, а по відношенню до нього буде застосована система виховних, відновних методик.

У світовій практиці встановлено, що суддя, який засудив дорослого злочинця, не може судити неповнолітнього. Проте в Україні, відповідно до норм Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення один і той же самий суддя розглядає справи і дітей, і дорослих.

За визначенням, наданим Тоні Маршалом, відновне правосуддя – це процес, під час якого всі сторони-учасники конкретного правопорушення зустрічаються для колективного вирішення питання: що робити з наслідками правопорушення та їх впливом на майбутнє.

Питання запровадження ювенальної юстиції та відновного правосуддя для України є дуже актуальним, оскільки стан підліткової злочинності в державі викликає глибоку занепокоєність та зумовлює необхідність пошуку нових засобів її попередження.

Можливість створення в Україні ювенальної юстиції викликала багато суперечок. До словосполучення «ювенальна юстиція» після входження його у вжиток після 2009р. люди ставились із застереженням. Відтак, у новому Кримінально-процесуальному кодексі, в якому затверджені головні механізми ювенальної юстиції, замість цього словосполучення вживається «кримінальна юстиція щодо неповнолітніх.»

Чимало громадян розцінили ювенальну юстицію як безцеремонне втручання у родинні справи, можливість увійти в будь-який дім без спеціального ордера, право «вилучити» дитину із сім’ї, наділення практично безмежною владою тих чиновників, які будуть вершити долі сімей громадян України. Ювенальна юстиція розцінена пересічними громадянами як безкарність підлітків, безправність їхніх батьків та покірність перед державою через острах більше не побачити свою дитину.

Інформацію про сім'ю отримати насправді дуже легко. Її вже збирають психологи в школах під виглядом невинного анкетування, стали частими відвідування сімей з дітьми соціальними працівниками, які також просять заповнити анкети. Чи правомірними є такі дії?

12.10.2012 року Міністерство соціальної політики надало відповідь, із якої витікає, що соціальні працівники мають право перевіряти умови проживання громадян лише за їх згодою і лише у тому випадку, якщо такі громадяни звернулись за наданням їм соціальної допомоги. Громадяни мають право відмовити у наданні згоди на збір та обробку персональних даних згідно із Законом України «Про захист персональних персональних даних».

Слід зазначити, що міністерство також надало однозначну відповідь про те, що недопуск соціального працівника у житлове приміщення громадянина не може бути підставою для припинення надання соціальної допомоги такому громадянину (або родині).

Стаття 19 Конституції України передбачає, що ніхто не зобов’язаний робити те, що не передбачено чинним законодавством України, а органи державної влади та їх посадові особи повинні діяти лише у межах та у спосіб, що передбачені законом.
Отже, оскільки жодний нормативно-правовий акт не передбачає обов’язку громадянина допустити перевіряючих у своє житлове приміщення або надавати йому певні відомості чи документи, то вимоги перевіряючи щодо допуску у житло громадян є незаконними.

Стаття 30 Конституції України гарантує принцип недоторканості житла, відповідно до якого примусове, тобто без вільної згоди громадянина, проникнення до житлового приміщення можливо лише за наявності рішення суду або, у невідкладних випадках (рятування життя, майна, переслідування злочинця) – у спеціально передбаченому порядку.

Стаття 32 Конституції України встановлює, що ніхто не може зазнавати втручання у його особисте і сімейне життя, не допускається збір, використання, та поширення інформації про особу без її згоди. Звуження прав і свобод особи відповідно до статті 22 Конституції України не допускається, у тому числі і шляхом прийняття нових законів.
Отже, відповіді міністерства конкретизують:
- недопуск до житла перевіряючих не може бути підставою для відмови у наданні соціальної допомоги;
- перевірки умов проживання батьків та дітей можливі лише щодо тих родин, які перебувають на обліку як такі, що знаходяться у складних життєвих обставинах або якщо поступило повідомлення про те, що дитина залишилась без батьківського піклування;
- без згоди особи не можна збирати інформацію про неї.

В інших випадках повноваження щодо перевірки умов проживання родин відсутні у будь-яких органів та посадових осіб, у тому числі служб у справах дітей та соціальних працівників.

Відповідь міністерства можна використовувати для роз’яснення соціальним працівникам, співробітникам служби у справах дітей та іншим особам права на відмову громадянина від надання їм доступу у помешкання, яке займає громадянин та права на відмову у наданні інформації про себе та свою сім’ю.

Право перевірки умов проживання громадян з боку соціальних працівників є законним у наступних випадках:
- перевірка достовірності даних, поданих для отримання соціальної допомоги, яка вже врегульована чинним законодавством, а саме – статтею 21 Закону України «Про державну допомогу сім`ям із дітьми». Стаття надає право органам, що призначають таку допомогу, перевіряти достовірність виданих для отримання такої допомоги документів.

Тоді, як право перевіряти умови проживання дітей або родини в цілому взагалі чинним законодавством на рівні закону не передбачено. Таким чином, соціальний працівник може мати право перевіряти достовірність поданих громадянином даних для отримання соціальної допомоги лише на підприємствах, в установах та організаціях, що видали громадянину певні документи, а право перевіряти самого громадянина (фізичну особу), його помешкання та вимагати у нього певні відомості у соціального працівника відсутні взагалі;
- відвідування житлових приміщень громадян міністерство вважає законним відносно сімей, які знаходяться на обліку в якості таких, що перебувають у складних життєвих обставинах. У цьому випадку повноваження по перевірці умов проживання у сім`ях, на думку міністерства, ґрунтуються на статті 11 Закону України «Про соціальну роботу із сім`ями, дітьми та молоддю»;
- служба у справах дітей має право перевіряти умови проживання у сім`ях за умови надходження повідомлення про те, що дитина залишилась без батьківського піклування. У цьому випадку повноваження перевіряючих ґрунтуються на п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 року № 866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини».

Мабуть, ніхто не заперечуватиме, що державне втручання є необхідним і тоді, коли має місце насильство у сім’ї, особливо стосовно дітей. Хоча в Україні відсутня повноцінна система ювенальної юстиції, норми й практика втручання до сімейних справ, у тому числі позбавлення батьківських прав, існують не один рік.

Зокрема, згідно із статтею 164 Сімейного кодексу України батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони:
1) не забрали дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли стосовно неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Як бачимо, батьків не можна позбавити прав на дитину з економічних причин, навіть у разі, коли нестатки сім’ї призводять до недостатнього харчування, відсутності одягу за сезоном, антисанітарних умов проживання дитини. За стандартами Всесвітньої організації охорони здоров’я це мало б трактуватися як жорстоке поводження, але з позицій національного права й Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод така ситуація не є підставою для позбавлення батьківських прав.

Щорічно процедура позбавлення батьківських прав в Україні застосовується приблизно до 17 тисяч осіб, хоча до цього заходу захисту прав дитини суди вдаються у крайньому разі. До того ж зазначмо, що позбавлення батьківських прав – це компетенція загальних судів і до ювенальної юстиції жодного стосунку не має.

Як зазначає Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко, ювенальна юстиція жодним чином не стосується Сімейного кодексу та внутрішньо-сімейних конфліктів. «Вона не стосується процедур, пов’язаних з позбавленням батьківських прав, за винятком тих статей, коли батьками вчинений злочин чи насильство по відношенню до дитини, тобто коли дитина стає жертвою злочину», - зазначив він. Близько половини статей Конвенції ООН про права дитини безпосередньо стосуються відповідальності держави за збереження сім’ї для дитини, в першу чергу, біологічної, а в разі втрати рідних тата і мами – забезпечення умов сімейного виховання.

По своїй суті, наголосив Юрій Павленко, ювенальна юстиція стосується лише двох категорій дітей: дітей, які вчинили правопорушення, є жертвами або свідками злочину і дітей, які уже позбавлені батьківського піклування.

Отже, без рішення суду особа вправі не допустити у своє житлове приміщення будь-яких осіб, які бажають провести огляд її приміщення або поспілкуватись. При виникненні напружених ситуацій – погроз з боку співробітників «захисту» дитини слід користуватись засобами аудіо-та відеозапису, фіксувати будь-які їх дії та вимоги і негайно звертатись за правовою допомогою до юриста.

Загальна інформація

Європейський суд з прав людини (далі – Суд) є міжнародним органом, який за умов, визначених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав. Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Ці права гарантуються як самою Конвенцією, так і протоколами до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7, 12 і 13), згода на обов’язковість яких надана державами – сторонами Конвенції.

Підстави звернення до Європейського суду з прав людини

1. Ви можете звернутися до Суду, якщо вважаєте, що Ви особисто є жертвою порушення однією з держав – сторін Конвенції Ваших прав чи основоположних свобод, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї.

2. Суд може розглядати лише ті заяви, в яких йдеться про порушення гарантованих Конвенцією та протоколами до неї прав – одного або кількох.

Європейський суд є наднаціональною міжнародною судовою установою, яка розглядає скарги осіб щодо порушення їхніх прав державами – сторонами Конвенції.

Відповідно до статті 19 Конвенції, Європейський суд створений для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї. Відповідно до статті 32 Конвенції, юрисдикція Європейського суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї та які передаються на його розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47 Конвенції. Відповідно, Суд не виконує функції національного суду та не має повноважень скасовувати або змінювати рішення національних судів. Суд також не може безпосередньо втручатися в діяльність органу влади, дія або бездіяльність якого спричинила порушення.

3. Суд може розглядати лише ті заяви, які спрямовані проти держав, що ратифікували Конвенцію та відповідні протоколи, і які стосуються подій, що відбувалися після дати ратифікації (відповідна інформація щодо дат ратифікації Конвенції та протоколів до неї розміщено на офіційному сайті Європейського суду:

http://www.echr.coe.int/NR/rdonlyres/741F36BA-623E-4682-9884-84AA52491182/NoticeUKR.pdf).

4. Ви можете звернутися до Суду лише зі скаргами, предмет яких перебуває у сфері відповідальності суб’єкта владних повноважень (наприклад: парламенту, суду, прокуратури тощо) однієї з цих держав. Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних інституцій.

5. Згідно з п. 1 статті 35 Конвенції, Суд приймає заяви до розгляду лише після того, як були використані усі внутрішні засоби юридичного захисту, і лише протягом шести місяців з дати винесення остаточного рішення. Суд не розглядає заяву, яка не відповідає цим умовам прийнятності.

6. Надзвичайно важливо, щоб перед зверненням до Суду Ви використали усі засоби судового захисту в державі, проти якої спрямована заява, які могли б призвести до усунення порушення, що є предметом оскарження; в протилежному випадку Ви маєте довести, що такі засоби захисту є неефективними. Це означає, що Вам слід спочатку звернутися до національних судів, яким підсудна справа, включаючи відповідну вищу судову інстанцію, для захисту своїх прав, про порушення яких Ви маєте намір поскаржитись до Суду. Крім того, використовуючи належні засоби захисту, необхідно дотримуватись національних процесуальних правил, зокрема, передбачених законодавством строків.

8. Якщо Ваша заява стосується рішення національного суду, наприклад, вироку, то після того, як Ви використали звичайну процедуру судового оскарження, немає потреби знову вдаватися до спроб перегляду цього рішення. Також не обов’язково використовувати позасудові засоби юридичного захисту або звертатися зі скаргами або заявами, наприклад, до парламенту, глави держави або уряду, міністра чи уповноваженого з прав людини, оскільки ці засоби захисту не вважаються такими, що необхідно використати перед зверненням до Суду.

9. Ви можете подати заяву до Суду протягом шести місяців після ухвалення остаточного рішення судом або органом влади, до компетенції яких належить визначення питання, що є предметом Вашого звернення до Суду. Шестимісячний строк відраховується з моменту Вашого ознайомлення або ознайомлення Вашого адвоката з остаточним судовим рішенням, за результатами звичайної процедури оскарження на національному рівні, або ж - у разі якщо Ви вважає, що ефективний засіб юридичного захисту щодо такого порушення на національному рівні відсутній - з моменту стверджуваного порушення.

10. Перебіг шестимісячного строку припиняється в момент отримання Судом від Вас першого листа, в якому чітко викладено – хоча б у стислій формі – предмет заяви, яку Ви маєте намір подати, або заповненого формуляру заяви. Звичайного запиту з проханням надати інформацію недостатньо, щоб зупинити перебіг шестимісячного строку.

Як подавати заяву до Суду

Офіційними мовами Суду є англійська та французька, але за бажанням Ви можете звертатися до Секретаріату Суду офіційною мовою однієї з держав, що ратифікували Конвенцію. На початковій стадії провадження Суд може також листуватися з Вами цією мовою. Проте, якщо Суд не визнає заяву неприйнятною на основі надісланих документів, а вирішить запропонувати Уряду висловити свою позицію щодо скарг заявника, Суд вестиме листування англійською чи французькою мовою, а Ви чи Ваш представник, за загальним правилом, повинні будете надсилати подальші зауваження англійською чи французькою мовою.

12. Суд приймає лише ті заяви, які надіслані поштою (а не по телефону). Якщо Ви відсилаєте свою заяву електронною поштою або факсом, Вам обов’язково потрібно продублювати її звичайною поштою. Також немає необхідності бути особисто присутнім у Суді для усного викладення обставин справи.

Листи і документи, які надсилаються до Суду, не слід прошивати степлером, склеювати чи скріплювати іншим чином. Усі сторінки повинні бути послідовно пронумеровані.

Зміст заяви

Згідно з положеннями правила 47 Регламенту Суду, в заяві необхідно:

а) навести стислий виклад фактів, щодо яких Ви скаржитися, та суть Ваших скарг;

б) зазначити права, гарантовані Конвенцією або протоколами до неї, які, на Вашу думку, були порушені;

в) назвати національні засоби юридичного захисту, якими Ви скористалися;

г) навести перелік рішень судів (або інших державних органів) у справі, із зазначенням дати кожного рішення та органу, який його виніс, а також коротку інформацію про зміст цього рішення. До листа необхідно додати копії самих рішень (Суд не повертає надіслані йому документи, тому необхідно надсилати виключно копії, а не оригінали).

Правило 45 Регламенту Суду вимагає, щоб заява була підписана Вами як заявником, або Вашим представником.

Якщо Ви не бажаєте розкривати свою особу, Ви маєте про це зазначити в заяві до Суду та викласти причини на виправдання такого відступу від загального правила гласності провадження в Суді. У виняткових і виправданих випадках Голова Палати Суду може надати дозвіл на анонімність.

15/ Резолюція
45/111 Генеральної Асамблеї ООН
від 14 грудня 1990 року

"Основні принципи поводження з в'язнями"

Генеральна Асамблея,

беручи до уваги давні намагання Організації Об'єднаних Націй
гуманізації кримінального правосуддя і захисту прав людини;

беручи також до уваги, що правильна політика попередження
злочинності і боротьби з нею має важливе значення для успішного
планування економічного і соціального розвитку;

визнаючи, що мінімальні стандартні правила відносно
поводження з в'язнями (995_212), прийняті першим Конгресом
Організації Об'єднаних Націй по попередженню злочинності і
поводженню з правопорушниками, мають велике значення і вплив на
розвиток кримінальної політики і практики;

враховуючи висловлену на попередніх конгресах стурбованість з
приводу різного роду перепон, які заважають повному здійсненню
правил;

визнаючи, що повному здійсненню цих правил буде сприяти
застосування основних принципів, що їх визначають;

посилаючись на резолюцію 10 про статус ув'язнених і резолюцію
17 про права ув'язнених, прийняті сьомим Конгресом Організації
Об'єднаних Націй з попередження злочинності і спілкуванню з
правопорушниками;

посилаючись також на заяву, зачитану на десятій сесії
Комітету з попередження злочинності і боротьби з нею Міжнародною
асоціацією допомоги в'язням, Міжнародною Конфедерацією католицьких
благодійних організацій, Комісією церков з міжнародних питань
Всесвітньої Ради церков, Міжнародною асоціацією працівників освіти
за мир у всьому світі, Міжнародною федерацією прав людини,
Міжнародною радою з навчання дорослих, Міжнародною спілкою
студентів, Всесвітнім альянсом молодих християн і Всесвітньою
радою корінних народностей, які є неурядовими організаціями, що
мають статус категорії II при Економічній і Соціальній Раді;

посилаючись також на відповідні рекомендації, покладені в
зміст доповіді Міжрегіональної підготовчої наради для восьмого
Конгресу з політики в галузі кримінального правосуддя в зв'язку з
проблемами тюремного ув'язнення, здійснення інших правових санкцій
і альтернативних заходів;

визнаючи, що проведення восьмого Конгресу Організації
Об'єднаних Націй з попередження злочинності і поводженню з
правопорушниками співпадає з Міжнародним роком просвіти,
проголошеним Генеральною Асамблеєю в її резолюції 42/104 від 7
грудня 1987 року;

бажаючи відобразити перспективу, відзначену сьомим Конгресом,
а саме те, що функція системи кримінального правосуддя полягає в
сприянні захисту основних цінностей і норм суспільства,

визнаючи розумність розробки декларації з прав ув'язнених;

підтверджуючи основні принципи поводження з ув'язненими, які
є в Додатку до цієї резолюції,

прохає Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй
довести їх до відома держав-учасниць.

Додаток

Основні принципи поводження з в'язнями

1. Усі ув'язнені користуються повагою, бо в них є гідність і
значимість, як людей.

2. Не допускається ніякої дискримінації за ознакою раси,
кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших
переконань, національного або соціального походження, майнового
стану, народження чи за іншою ознакою.

3. Бажано також поважати релігійні переконання і культурні
традиції тієї групи, до якої належать ув'язнені, в усіх випадках,
як цього вимагають місцеві умови.

4. Тюрми несуть відповідальність за утримання ув'язнених і
захист суспільства від правопорушень у відповідності з іншими
соціальними завданнями будь-якої держави і її основними
обов'язками у сприянні добробутові і розвиткові всіх членів
суспільства.

5. За винятком тих обмежень, необхідність яких надто
обумовлена фактом ув'язнення в тюрму, всі ув'язнені користуються
правами людини і фундаментальними свободами, викладеними у
Загальній декларації прав людини (995_015), Міжнародному пакті
про економічні, соціальні і культурні права (995_042),
Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (995_043)
і Факультативному протоколі до них (995_086) (Резолюція 2200
A(XXI) Генеральної Асамблеї, Додаток), а також іншими правами, які
викладені в інших пактах Організації Об'єднаних Націй.

6. Усі ув'язнені мають право брати участь у культурній і
просвітній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток людської
особистості.

7. Слід докладати і заохочувати зусилля для скасування
одиночного утримання як покарання і обмеження його застосування.

8. Необхідно створювати умови, які дають в'язням можливість
займатися корисною оплачуваною працею, що полегшить їх
реінтеграцію на ринку робочої сили їх країн і зобов'яже їх
надавати фінансову допомогу своїм сім'ям і родичам.

9. Ув'язнені користуються медичним обслуговуванням, яке є в
даній країні, без дискримінації у зв'язку з їх юридичним станом.

10. З участю і при сприянні громадських і соціальних
інститутів, з належним урахуванням інтересів потерпілих
створюються сприятливі умови для реінтеграції колишніх в'язнів у
суспільство в найбільш сприятливих умовах.

11. Викладені вище принципи застосовуються без
упередженості.

"Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та
пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій",
Українсько-американське бюро захисту прав людини,
Амстердам-Київ, 1996 р.

Стаття 5 – Право на свободу та особисту недоторканність

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканнiсть. Нікого не може бути позбавлено свободи iнакше ніж вiдповiдно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:
а) законне ув’язнення особи пiсля її засудження компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на пiдставi обґрунтованої пiдозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхiдне запобiгти вчиненню нею правопорушення чи її втечі пiсля його вчинення;
d) затримання неповнолiтнього на пiдставi законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолiтнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобiгання поширенню iнфекцiйних захворювань, законне затримання психiчнохворих, алкоголiкiв або наркоманiв чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою запобiгання її незаконному в’їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортацiї або екстрадицiї.

2. Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумiлою для нього мовою про пiдстави його арешту i про будь-яке обвинувачення проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту с пункту 1 цiєї статтi, має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає право здійснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звiльнення до початку судового розгляду. Таке звiльнення може бути обумовлене гарантiями явки в судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслiдок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є
незаконним.

Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цiєї статтi, має захищене позовом право на відшкодування.

18/ ЄВРОПЕЙСЬКІ ПЕНІТЕНЦІАРНІ ПРАВИЛА-1
(Рекомендація № R (2006)2
Комітету Міністрів держав-учасниць)

(Прийнято Комітетом Міністрів 11 січня 2006року на 952-й зустрічі Заступників Міністрів)

Комітет Міністрів відповідно до Статті 15 Статуту Ради Європи,

Беручи до уваги Конвенцію про захист прав людини та основних свобод і прецедентне право Європейського Суду з Прав Людини;

Беручи також до уваги діяльність Європейського комітету із запобігання катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання та, зокрема, стандарти, що розроблені ним та викладені в його загальних доповідях;

Знову підкреслюючи, що ніхто не повинен бути позбавлений волі, окрім випадків, коли це є заходом останнього вжитку, та у визначеному законом порядку;

Наголошуючи, що застосування вироків про ув'язнення та поводження з ув'язненими потребують дотримання вимог безпеки та дисципліни при одночасному забезпеченні умов утримання, які не порушують гідність людини та надають ув'язненим можливість зайняття змістовною діяльністю та впровадження для ув'язнених відповідних програм, таким чином готуючи їх до повернення в суспільство;

Вважаючи важливим, аби держави-члени Ради Європи продовжували вдосконалювати та дотримуватися загальних принципів при здійсненні своєї пенітенціарної політики;

Вважаючи також, що дотримання таких загальних принципів сприятиме розвитку міжнародного співробітництва в цій сфері;

Відзначаючи, що суттєві соціальні зміни протягом останніх двох десятиріч вплинули на важливі досягнення в сфері виконання покарань в Європі;

Ще раз схвалюючи стандарти, які містяться в рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи щодо окремих аспектів пенітенціарної політики та практики, зокрема, рекомендації Rec. R (89) 12 про освіту в пенітенціарних закладах, Rec. R (93) 6 щодо пенітенціарних та кримінологічних аспектів контролю інфекційних хвороб, включаючи СНІД та супутні проблеми охорони здоров'я у місцях позбавлення волі, Rec. R (97) 12 про персонал, задіяний у застосуванні санкцій та заходів, Rec. R (98) 7 про етичні та організаційні аспекти надання медичної допомоги у в'язницях, Rec. R (99) 22 про перенаповнення в'язниць і збільшення числа ув'язнених, Rec (2003) 22 про умовно-дострокове звільнення та Rec (2003) 23 про організацію тюремними адміністраціями відбуття ув'язненими довічного та тривалих термінів ув'язнення;

Беручи до уваги Мінімальні Стандартні Правила поводження з ув'язненими Організації Об'єднаних Націй;

Вважаючи, що Рекомендація R (87) 3 Комітету Міністрів щодо Європейських пенітенціарних правил вимагає грунтовного перегляду та оновлення з метою відображення змін, які відбулися в пенітенціарній політиці, практиці виконання вироків та управління пенітенціарними закладами в Європі в цілому; Рекомендує урядам держав-учасниць:

- керуватися у своїй законотворчості, політиці та практиці Правилами, які містяться в додатку до даної Рекомендації, яка замінює Рекомендацію R (87) 3 Комітету Міністрів щодо Європейських пенітенціарних правил;

- забезпечити переклад та максимальне поширення її тексту та супровідних коментарів, зокрема, серед судової влади, персоналу пенітенціарних установ та окремих ув'язнених.

__________
1 При прийнятті цієї рекомендації, відповідно до Статті 10.2с Правил процедури при зустрічах Заступників Міністрів, Представник Данії зарезервував право свого уряду слідувати чи ні приписам Правила 43, параграф 2, додатку до Рекомендації, тому що, на його думку, вимога відвідувати щодня ув'язнених, які утримуються в одиночному ув'яненні, медичним персоналом, викликає серйозні етичні побоювання, які стосуються ролі такого персоналу в ефективному визначенні ув'язнених придатними до подальшого одиночного ув'язнення.

10/ Резолюція 43/173 від 9 грудня 1988 р. Генеральної Асамблеї ООН, яка проголосила Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, фіксує, що затримана особа має право на отримання юридичної допомоги від адвоката. Ця особа невдовзі після арешту інформується компетентним органом про своє право, і їй надаються розумні можливості для здійснення цього права. Якщо затримана особа не має адвоката за своїм вибором, вона у всіх випадках, коли цього потребують інтереси правосуддя, має право користуватися послугами адвоката, призначеного для неї судовим чи іншим органом, без оплати його послуг, якщо ця особа не має достатніх коштів. Крім того, проголошується, що затримана чи ув'язнена особа має право зв'язуватися та консультувати­ся з адвокатом, для чого їй надаються необхідний час і умо­ви. Побачення затриманої чи ув'язненої особи зі своїм ад­вокатом можуть відбуватися в умовах, які дають мож­ливість посадовим особам правоохоронних органів бачити їх, але не чути.

Дата добавления: 2015-10-29