Суперечність і її примирення

ЛЕКЦІЯ

Діалектика — філософська основа медицини.

Основні категорії діалектики і проблеми детермінізму, цілісності та структурності в медицині

ПЛАН

1.Становлення діалектичних ідей в історії людського пізнання.

2.Основні принципи діалектики.

3.Поняття закону в філософії і медицині.

4. Особливості прояву законів діалектики в медицині.

5.Загальна характеристика філософських категорій.

6.Проблема причинності в медицині.

7.Необхідність і випадковість.

8.Можливість і дійсність.

9.Проблема цілісності і структурності в медицині.

10.Проблема одиночного і загального, сутності і явища в медицині.

1. Філософське осмислення взаємозв’язку людини і світу потребує поряд з відповідями на питання – що таке світ і що таке людина? – розв’язання проблеми про змінність і стійкість природного та соціального буття і самої людини. У ході розвитку філософської думки склалися два основні підходи до розуміння світу: діалектичний та метафізичний.

Діалектика – світоглядна позиція і відповідний їй метод пізнання та практичної дії, що ґрунтується на визнанні об’єктивної взаємопов’язаності і внутрішньої суперечливості явищ природи, суспільства і духовного життя людей, внаслідок чого їм притаманна здатність до розвитку.

Метафізика – це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому спрощено розглядаються взаємозв’язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об’єктів, без їх якісної зміни.

Слово діалектика походить з давньогрецької мови. У первісному своєму значенні воно виражало мистецтво вести бесіду. Сократ і Платон діалектикою називали «мистецтво задавати питання й давати на них відповіді», мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.

Діалектика має свою історію розвитку. Першою історичною формою діалектики була стихійна діалектика античної філософії. Це діалектика на її перших етапах розвитку. Найбільш чітко її висловив Геракліт. Як сказав Геракліт, «світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов»

Другою історичною формою діалектики була ідеалістична діалектика німецької класичної філософії. Найбільш систематично вона була викладена у творах Гегеля. Він розглядав діалектику як, перш за все, вчення про всезагальний зв’язок усього, що існує, з усім існуючим іншим. Третьою формою діалектики є матеріалістична діалектика.

2. Діалектика є теоретичною системою і в якості такої включає в себе принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі.

До основних принципів діалектики належать:

¾ розвитку;

¾ об’єктивності;

¾ причинності;

¾ системності;

¾ історизму;

¾ взаємозв’язку.

Принцип взаємозв’язку Коли ми аналізуємо будь-яке явище, то легко переконуємося, що воно залежить від інших в якому-небудь відношенні. Залежність явища від інших в якомусь відношенні виражає поняття “зв’язок” Це можуть бути зв’язки у просторово-часовому відношенні, причинно-наслідкові відношення, генетичні, суттєві і несуттєві, внутрішні і зовнішні та ін. Зв’язки є об’єктивними і всезагальними проявами матеріальної єдності світу.

Принцип розвитку. Розвиток – це особливий тип руху, якому властиві слідуючі риси: 1) певна спрямованість, рух від нижчого до вищого; 2) ускладнення, перехід від простого до складного; 3) оновлення, виникнення нової якості; 4) спадкоємність; 5) незворотність.

3-4. Виходячи з принципу єдності світу, не можна не визнати, що, оскільки світ – єдиний і в своєму існуванні, і в своєму походженні, в ньому існують зв’язки усього з усім, і немає в світі нічого, що не було б пов’язаним з усім іншим у той чи інший спосіб. Якщо ж це саме так, то серед усіх незчисленних зв’язків обов’язково існують такі, які мають сталий, необхідний, суттєвий, повторюваний характер. Саме такі зв’язки і становлять собою те, що має назву закону.

Отже, закон виражає загальний, необхідний, сталий зв'язок між явищами і предметами дійсності, який визначає зміст і форму їх змін і розвитку. Об'єктивність, суттєвість, загальність, історичність - основні характеристики будь-якого закону. Слід зауважити, що таке визначення поширюється лише на так звані об’єктивні закони, тобто на ті, що діють у природі, суспільстві й людському мисленні об’єктивно, незалежно від волі й бажань як окремої людини, так будь-яких груп людей. Як відомо, існують ще й інші закони – ті, що складають собою законодавчу базу будь-якої держави – так звані юридичні або ж правові закони, й на них таке визначення не поширюється. Юридичними законами регулюються (повинні регулюватись) правові відносини між людьми в державі. Оскільки ж вони розробляються, приймаються і затверджуються, а не відкриваються людьми (як це має місце у випадку із об’єктивними законами), остільки юридичні закони не завжди мають необхідний характер.

Логічні ж закони є проявом і виразом дії законів об’єктивних, однак необхідно відзначити, що як кожен об’єктивний закон має цілком об’єктивно існуючі межі свого застосування, так і відповідним чином є межі дійсного застосування кожного з законів будь-якої логіки.

Закони тієї чи іншої науки поширюються на певні предметні області дійсності.

Найбільш широкими за своєю дією є ті закони, які охоплюють усі можливі області дійсності, тобто, і природу, й суспільство, й людське мислення. Саме такими законами є закони діалектики. Ними не підміняються, не заміщуються, не витісняються закони окремих наук.

Лише те, що є спільного для природи, суспільства й людського мислення, підпорядковується законам діалектики.

Закон єдності і боротьби протилежностей дозволяє зрозуміти та виявитивнутрішнє джерело розвитку, причину заміни одного якісного стану іншим, складає суть, ядро діалектики. Згідно цього закону кожному предмету та явищу властиві внутрішні протилежності, що знаходяться у єдності та взаємодії, боротьбі між собою. Джерелом саморуху і саморозвитку є взаємоперехід внутрішніх протилежностей.

Можна навести приклад дії цього закону: плюс і мінус, сили тяжіння і відштовхування, асоціація і дисоціація, асиміляція і дисиміляція, чоловіче й жіноче, продуктивні сили й виробничі відносини – все це – протилежності, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, тобто, протиріччя, тільки завдяки яким і існує постійно рух – як не тільки й не стільки зміна просторово-часових координат, а як будь-яка зміна, що відбувається. Кожній матеріальній системі властиві свої внутрішні протилежності, механізм їх взаємодії та розв’язання. Однак це не означає, що всі явища матеріального світу постійно змінюються. Їм властива і певна стійкість. Так, при всіх змінах людського організму людина залишається завжди тотожна самій собі. При всіх змінах в Сонячній системі, вона також залишається тотожна самій собі. Тотожність – це такий вид відношення речі до самої себе та до інших речей, який характеризується співпадінням, “рівновагою” сторін, сил, властивостей та тенденцій цього відношення. Тотожність вказує на незмінність предмету на протязі певного часу, на його відносну стабільність.. Всі речі і явища одночасно і тотожні і відмінні. Відмінність – це такий вид відношення речі до самої себе та до інших речей, який характеризується неспівпадінням сторін та тенденцій цього відношення. Тотожність і відмінність знаходяться в суперечливій єдності.

Протиріччя розділяють на: внутрішні – зовнішні, основні – неосновні, антагоністичні – неантагоністичні.

Для сучасної наукової медицини певне значення має розгляд проблеми хвороби як єдності та боротьби протилежностей: пошкодження фізіологічних механізмів під впливом надмірних подразників та активізації захисно-компенсаторних механізмів. Ще І.П.Павлов підкреслював, що в кожній хворобі необхідно розрізняти власне патологічні, руйнівні процеси, пошкодження фізіологічних механізмів та протидію організму цьому пошкодженню, так звану «фізіологічну міру» проти хвороби, під якою він розумів комплекс реакцій організму, спрямованих на звільнення від пошкодження. М.Амосов стверджує, що хвороба не обмежується лише розвитком. У такому випадку всі хвороби були б смертельними. Отже, хворобі властиві дві протилежні тенденції –руйнування зв’язане з надмірним подразником, та відновлення під дією захисних сил організму.

Закон взаємопереходу кількісних та якісних змін. Цей закон розкриває внутрішній механізм розвитку, формоутворення нового. Він відповідає на питання: як здійснюється розвиток? Основний зміст цього закону можна сформулювати так: накопичення кількісних змін у стані будь-якого об’єкту закономірно приводить до його стрибкоподібної якісної зміни, а нова якість, що виникла, чинить, у свою чергу, зворотний вплив на хід відповідних кількісних змін.

Зміст та суть цього закону необхідно розкрити через аналіз його основних категорій: «якість», «кількість», «міра», «стрибок», «поступовість». Поняття якості відображає такі характеристики, як відносна сталість речі, її структурність, цілісність, внутрішня визначеність. Все, що надає речі визначеності, вказує на її схожість з іншими речами та відмінність від них, називається властивостями. Якість, як внутрішня визначеність речі, проявляється через властивості. Усім явищам об’єктивної дійсності властива не тільки якісна, а й кількісна характеристика. Поняття кількість відображає інтенсивність прояву будь-якої якості, а також визначається як сукупність властивостей, що вказують на розміри речі, її величину. Кількість невіддільна від якості, а якість має кількісний вираз. Міра – це єдність якісної та кількісної визначеності. Міра означає деякий інтервал, в межах якого річ зберігає свою якісну визначеність, не дивлячись на постійні кількісні зміни. Коли кількісні зміни порушують міру, виходять за неї, то відбувається зміна якості предмету. Причому ці зміни проходять стрибкоподібно. Виділяють два основних види стрибків: раптові і тривалі. Стрибок може тривати міліардну долю у мікропроцесах та мільярди років – у космічних процесах, сотні років – у виникненні видів тварин.

Закон заперечення заперечення показує напрям розвитку, чи існує зв’язок між тим, що змінилося і тим, що знову виникло; що являє собою цей зв’язок, чи є яка-небудь спрямованість в безкінечній змінюваності реального світу, чи вони є виявом хаосу? Відповіді на ці питання складають зміст третього закону діалектики. Закон заперечення заперечення визначає напрямок, форму, а також наступність розвитку природи, суспільства та людського мислення. Основною категорією даного закону є «заперечення», що фіксує перервність у процесі розвитку, «стрибок». Закон заперечення виражає собою завжди повернення до начебто старого, але на іншому витку спіралі. Невід’ємною ознакою дії закону заперечення заперечення є спадкоємність між новим і старим: старе в новому не знищується, а переходить в іншу форму свого існування, зберігаючи в собі самому все те, що є в ньому життєздатного. Нове є старе, що змінилось.

Складний характер набуває заперечення у розвитку живої природи, людського організму. Так, обмін речовин неможливий без постійного оновлення структур та складу живого. На протязі доби в людському організмі руйнується приблизно 350-450 млрд еритроцитів, поступаючись новоствореним. Форма заперечення в індивідуальному розвитку організмів відрізняється від заперечення у філогенетичному розвитку організмів. У самій суті живого – в обміні речовин, енергії та інформації – заперечення виступає багатопланово: і в біологічних циклах, і в самоуправлінні з допомогою різних психофізіологічних систем, і у складному явищі патологічних процесів. Навіть смерть є однією з форм заперечення життя. Особливі риси має заперечення у суспільному розвитку. Тут великого значення набуває суб’єктивний характер, свідомість та воля людей.

5. Категорії — це найбільш загальні поняття, результат відображення в узагальненій формі суттєвих боків, рис, визначеностей предметів і речей дійсності. Категорії формувалися у свідомості людини, коли вона мілліарди разів стикалася з реальними причинно-наслідковими, просторово-часовими відносинами речей, їх якісними і кількісними сторонами та враховувала їх. Це – форми думки та визначення буття.

Кожна з конкретних наук: математика, фізика, хімія, біологія, педагогіка тощо мають свою систему категорій, за допомогою яких здійснюються пізнання, осмислення, діяльність. Філософія протягом своєї історії виробила свою систему категорій, основна заслуга в цьому належить Гегелю. Категорії діалектики виражають внутрішній, суттєвий зв’язок між явищами, фіксують певну закономірність у їх розвитку. Їх особливість полягає у тому, що вони існують не в одиничній, а «парній» формі: «загальне – одиничне», «сутність – явище», «зміст – форма», «можливість – дійсність», «необхідність – випадковість», «причина – наслідок», «частина – ціле» тощо.

Ці категорії доповнюють основні закони та конкретизують їх.

6.Причина –наслідок. В оточуючій людину дійсності відбувається постійна взаємодія явищ, в результаті якої одні з них породжують, викликають до життя другі, а ці, в свою чергу, треті тощо. Тривала спека при бездощовій погоді викликає засуху, засуха — неврожай, той нестачу продуктів, їх нестача — голод, він — страждання, незадоволення і навіть бунт. Виходить, що будь-яке явище має своє джерело, причину, і в свою чергу здатне "породжувати", "спричиняти" інше явище —наслідок.
Отже, філософські категорії "причина" і "наслідок" відображають такий взаємозв'язок між явищами, при якому одне явище, що називається причиною, викликає інше явище, яке називається наслідком. Сам цей зв'язок називається причинним, або каузальним.

Причина і наслідок проявляються тільки у взаємодії. Кожен об’єкт містить в собі як причину так і наслідок. Будь-який об’єкт стає причиною тільки у взаємодії з іншим об’єктом, тобто, причина є не об’єкт як такий, а його дія на інший об’єкт.

Важливим фактором причинно-наслідкового зв’язку є умови – сукупність явищ, котрі необхідні для виникнення наслідку, але самі його не породжують. Одні і тіж самі причини за різних умов викликають різні наслідки. Наприклад, проникнення патогенного стрептококу в організм за одних умов може викликати рожу, за інших – абсцесс, сепсис і т.д. В той же час один і той самий наслідок, в залежності від конкретних умов, може бути породжений різними причинами. Так, алергія може бути викликана найрізноманітнішими причинами: алергізуючими факторами зовнішнього середовища, вживанням харчового алергену, застосуванням медичних препаратів, нервовим виснаженням і т.д.

Проблема причинності є однією з фундаментальних проблем медицини. Оскільки причинно-наслідкові зв’язки проявляють себе в етіології (від грець. actia – причина, logos – вчення), то їх потрібно враховувати у діагностиці та лікуванні.

7. Необхідність – випадковість. Причинно-наслідковий зв’язок може мати необхідний чи випадковий характер. Необхідність – це такий зв’язок явищ, що зумовлений дією їх внутрішніх причин. Необхідність – це те, що обов’язково мусить відбуватися за даних умов. Випадковість – це такий зв’язок явищ, який зумовлений діянням зовнішніх причин.

Таким чином, необхідність — це те, що витікає з внутрішньої суті речей і в даних умовах повинне відбутися. Вода при 100° і нормальному тиску повинна закипіти. Зерно за певних умов — прорости. Дитина повинна в свій час піти до школи. Доросла людина — отримати спеціальність, одружитися, створити сім'ю тощо. Для того, щоб жити, людині необхідно їсти, пити, одягатись, спілкуватися; щоб стати особистістю — самовиповнитись, самоутверджуватись як родова істота на основі комплексу суспільних цінностей, які складають сенс життя. Смерть людини також є одним із проявів необхідності.
Випадковістю називають таку подію, яка в даних умовах може бути, а може й не бути, вона може відбутися, а може і не відбутися. Зерно може склювати птах або воно може згнити від надлишку вологи; дитина може через хворобу не піти своєчасно в перший клас; чоловік може збочити із загальноприйнятого шляху і не виходити з в'язниці, а жінка, через жіночі хвороби, не народжувати дітей; смерть може несподівано прийти через автокатастрофу тощо.
Діалектико-матеріалістична філософія визнає об’єктивний характер як необхідності, так і випадковості. Вони є двома протилежними сторонами об’єктивного зв’язку явищ. Необхідність є виразом внутрішнього, суттєвого, загального, повторюваного у явищах. Випадкововість відображає те, що є зовнішнім, несуттєвим, одиничним. Але як протилежності вони нерозривно взаємопов’язані, існують у діалектичній єдності. Немає чисто необхідних і чисто випадкових явищ. Кожне явище є і необхідним і випадковим, дивлячись у якому відношенні його розглядати. Оскільки воно породжується внутрішніми причинами, воно необхідне; оскільки ж воно знаходиться у численних зовнішніх зв’язках, воно випадкове. Чи необхідна, чи випадкова хвороба? Обов’язковість, необхідність хвороби не випливає із самого організму. Для нього необхідним є обмін речовин. З цієї точки зору хвороба є випадковість. Те, що захворів А, а не Б, те, що травму людина дістала вчора, а не сьогодні, посковзнувшись на вулиці, те, що ми в тролейбусі зустріли хворого на грип і заразилися – також випадковість, бо усі ці випадки не випливають з внутрішньої суті нашого організму. Але якщо на організм діє патогенний фактор і організм не здатний вчинити йому активний опір – то хвороба виникає з необхідністю, закономірно розвивається патологічний процес. Отже захворювання і необхідне і випадкове.

Потрібно відзначити не тільки взаємозв’язок, але і взаємодію необхідності і випадковості. Випадковість не пасивна, а прискорює чи гальмує прояв необхідності. Активність випадковості проявляється по-різному. Значна роль випадковостей у політиці і науці. Так, Беккерель випадково відкрив явище радіоактивності. І.П.Павлов випадково побачив як у собаки при появі людини, що принесла їжу, виділилася слина, і він почав вивчати вищу нервову діяльність на основі фізіологічних процесів. Антоні Левенгук, який займався шліфуванням скла, випадково спрямував свою лінзу на краплю чистої прозорої води, яка щойно упала з хмар і побачив мікроорганізми. Так був створений мікроскоп.

Однак, у взаємозв’язку необхідності і випадковості ведуча роль належить необхідності.

8.Можливість – дійсність. Можливість – це такі явища, які ще не здійснилися, але здійснення яких випливає з внутрішніх законів розвитку явищ. Це певні передумови для появи нового. Природа можливого визначається внутрішніми суперечностями явища, їх взаємопроникненням. Дійсність - це реалізована можливість. Для перетворення можливості у дійсність потрібні певні умови і суб’єктивні фактори. Так, кожне захворювання таїть у собі можливість одужання, як кожний здоровий організм таїть у собі можливість захворювання. Проте перетворення їх у дійсність залежить від умов. Об’єктивні фактори пов’язані з фізіологічними захисними механізмами, зі спадковістю, конституцією, імунологією та всією сукупністю оточуючих умов. А суб’єктивні фактори зв’язані з діяльністю лікаря і хворого. Від мистецтва лікаря і поведінки хворого залежить перетворення можливості у дійсність.

Розрізняють реальну і абстрактну можливість. Якщо можливість взагалі означає те, що не настало, але може настати, оскільки не суперечить об’єктивним закономірностям, то реальна можливість на відміну від абстрактної означає таку можливість, для здійснення якої за даної ситуації є всі умови, а у випадку абстрактної можливості таких умов ще немає. Абстрактна можливість відрізняється від неможливості тим, що остання означає щось таке, що суперечить об’єктивним законам дійсності. У процесі розвитку будь-яка можливість спочатку виникає як можливість абстрактна. В міру розвитку явищ вона перетворюється на реальну можливість. При виникненні певних умов можливість перетворюється у дійсність. Не так давно Ціолковський міг тільки мріяти про космічні польоти. Тоді це була абстрактна можливість. З розвитком науки і техніки вона перетворилася на дійсність.

9-10.Одиничне і загальне. Одиничне – це окремі предмети, явища, процеси і події, з їх характерними рисами, властивостями, ознаками. У світі немає абсолютно тотожних предметів та явищ. Всі вони мають свої неповторні індивідуальні риси. Маючи неповторну індивідуальність кожен предмет містить в собі безліч таких властивостей, які є і у інших предметів. Ця об’єктивна спільність знаходить свій вираз у категорії загальне. Загальне – це об’єктивно властива предметам та явищам спільність властивостей і сторін.

Одиничне завжди є проявом загального. Немає людини взагалі, а є окремі люди, яким властиві як риси одиничності, так і риси, що властиві всім людям. Немає хвороби взагалі, а є конкретні, одиничні форми захворювання, які обумовлені як одиничними особливостями перебігу захворювання у даного індивіда, так і загальними закономірностями даної нозологічної форми. В основі єдності одиничного і загального лежить принцип розвитку матеріального світу.

Зміст – форма. Зміст – це сукупність елементів та процесів, з яких складаються предмети та явища. Форма – організація, структура змісту. Так, змістом живих тіл є їх життєдіяльність, обмін речовин, вся сукупність фізіологічних функцій. Формою живого є будова організму, просторове розміщення та часова послідовність фізіологічних процесів, що виражають його життєдіяльність.

Зміст не може існувати поза формою, форма не існує без змісту. У взаємозв’язку змісту і форми визначальна роль належить змісту. Який зміст, така і форма. Розвиваючись, зміст набирає все нових і нових форм. Так, одне і те ж явище може бути виражене різними формами. Якщо форма стримує розвиток змісту, тоді вона замінюється більш досконалою формою, яка відповідає змісту. Однак форма не пасивна до змісту, вона впливає на зміст, сприяє його розвитку.

Сутність – явище. Категорія сутність близька до змісту, але не тотожнайому. Зміст – це сукупність всіх елементів, що складають предмет. Сутність – це головне, основне у змісті, що визначає його, робить його тим, чим він є. Сутність є внутрішня, відносно стійка сторона об’єктивної дійсності, що є законом функціонування змісту. Сутність відображає закономірне, те, що повторюється в предметах та явищах. Сутність виявляє себе у явищах. Явище є зовнішнім виразом змісту. Сутність та явище нерозривно пов’язані між собою. Будь-яке явище має сутність, будь-яка сутність виявляється. Сутність життя – обмін речовин, енергії та інформації – необхідно проявляється в життєдіяльності рослинних та тваринних організмів. Сутність людини проявляється у стосунках з іншими людьми, в її поведінці, діяльності, поглядах на життя. Сутність психічної діяльності – відображення зовнішнього світу у свідомості людини – виявляється у формі чуттєвого пізнання та абстрактного мислення. Таким чином, сутність та явище нерозривно пов’язані і є необхідними моментами об’єктивних процесів.

ДІАЛЕКТИКА ЯК ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК

Лао цзи

Подолання складного розпочинається з легкого, здійснення великого починається з малого, бо в світі складне створюється з простого, а велике з малого. Хто багато зберігає, той понесе великі втрати. Хто багато накопичує, той понесе великі збитки. Хто знає міру, у того не буде невдачі. Хто знає границю, той не буде піддаватися небезпеці.

Лао Цзи. Даодецзин

Геракліт

“Все тече, і ніщо не стоїть на місці.”

“Не можна двічі увійти в одну й ту ж саму річку, ні двічі доторкнутися до плинної, тотожної за своїм характером сутності. Вона швидко свої зміни роз’єднує, а потім знову з’єднує, приходить і знову уходить.”

“Цей світ, який для всіх не створив ніхто з богів чи людей, але завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що розгорається у відповідності до міри і згасає у відповідності до міри.”

Плотін

Діалектика є здатність давати в логосі (мислене і словесне) визначення кожної речі, що вона є і чим відрізняється від інших речей і що у неї спільне з ними і, окрім того, де місце кожної з них, і чи є вона сутність, і скільки існує сущих і, з іншого боку, несущих, відмінних від сущих. Вона говорить і про благо, і про неблаго, і про те, що належить до блага, і про протилежне йому, і про те, що вічне, і, певна річ, про те, що не таке; (говорить) про все вона на підставі знання, а не міркування.

Але звідки це знання бере своє начало? Звичайно, розум дає очевидні начала, якщо тільки душа здатна їх збагнути. Потім душа те, що витікає а них, з'єднує, сполучає і розрізняє, доки не дійде до досконалого розуму. Справді, (діалектика), казав (Платон), є найбільш чисте в розумі і мисленні. Будучи найціннішою з усіх наших здібностей, вона з необхідністю досліджує суще і найбільш цінне, як мислення – суще, як розум – те, що за межами сущого. Але що таке філософія? Вона найцінніше. Та чи тотожна вона діалектиці? Ні, діалектика – найцінніша частина філософії.

Плотін. Еннеади.

Арістотель

Тому що у протилежностей може бути щось проміжне і у деяких воно дійсно буває, то проміжне з необхідністю складається з протилежностей. Бо все проміжне належить до того ж самого роду, що і те, проміжним чого воно є. Таким чином, проміжне повинно належати до одного і того ж роду – як одне проміжне з іншим, так і з тим, для якого воно є проміжним.

А якщо проміжне, як було доведено, належить до того ж самого роду і воно є проміжним між протилежностями. То воно з необхідністю складається з цих протилежностей. І справді, у цих протилежностей або буде якийсь (спільний) рід або ні. І якщо рід існує таким чином, що він є чимось, що передує цим протилежностям, то попередніми – протилежними одна одній – будуть ті видові відмінності, що утворили протилежності як види роду, бо види складаються з роду і видових відмінностей. Але будь-що виникає з протилежностей таким чином, що перехід в нього здійснюється раніше, ніж перехід в другу протилежність, бо у порівнянні з самими протилежностями воно буде володіти даною властивістю й у меншій мірі, і в більшій; тому от воно також буде проміжним між протилежностями. А тому і решта проміжних ланок – також складені, бо те, що (володіє даною властивістю) у більшій мірі, ніж одне, і в меншій, ніж друге. Але тому що не існує нічого іншого в межах одного і того ж роду, що передувало б протилежностям, то все проміжне повинно складатися з протилежностей, тому от і все нижче – як протилежне. так і проміжне – складатиметься з первинних протилежностей. Таким чином, зрозуміло, що все проміжне належить до того ж роду, є проміжним між протилежностями і складаються з протилежностей.

Арістотель. Метафізика.

Гегель Г.В.Ф.

КАТЕГОРІЇ І ЗАКОНИ ДІАЛЕКТИКИ. ЯКІСТЬ, КІЛЬКІСТЬ, МІРА

Кожна сфера логічної ідеї виявляється певною цілісністю визначень і певним зображенням абсолюту. Таким є також і буття, яке містить в середині себе три ступені: якість, кількість і міру. Якість є в першу чергу тотожна з буттям, визначеність, так що щось перестає бути тим, чим воно є, коли воно втрачає свою якість. Кількість є, навпаки, зовнішня до буття, байдужа до нього визначеність. Третя ступінь буття, міра, є єдністю перших двох, якісна кількість. Всі речі мають свою міру, тобто кількісно є визначеними, і для них байдуже, чи будуть вони більш чи менш великими; але разом з тим ця байдужість має також свою межу, при переході через яку при подальшому збільшенні чи зменшенні речі перестають бути тим, чим вони були. Міра слугує відправним пунктом переходу до другої головної сфери ідеї – до сутності.

ДІАЛЕКТИЧНЕ ЗАПЕРЕЧЕННЯ

Під зняттям ми розуміємо, по-перше, усунути, заперечитиі говоримо, у відповідності з цим, що закон, заклад є відміненим, усуненим. Але зняття означає також збереження, і ми говоримо в цьому смислі, що дещо збережене.

ПЕРЕХІД КІЛЬКІСНИХ ЗМІН У ЯКІСНІ

Дано відношення міри, певна самостійна реальність, якісно яка є відмінною від інших. Таке для-себе-буття в зв’язку з тим, що воно в той же час по суті своїй є певним відношенням визначених кількостей, відкрите для зовнішності і для кількісної зміни; воно має простір, в межах якого воно залишається байдужим до цієї зміни і не змінює своєї якості. Але виникає така точка цієї зміни кількісної, в якій змінюється якість, визначена кількість виявляється специфічною, так що змінене кількісне відношення перетворюється на деяку міру і тим самим в нову якість, на нове дещо. Відношення, що змінило перше, є визначеним ним почасти в тому смислі, що моменти, які перебувають у спорідненості, якісно є тими ж самими, почасти в тому, що тут є кількісна неперервність. Але так як відмінність стосується цього кількісного, то нове дещо ставиться байдуже до попереднього; відмінність між ними є зовнішньою відмінністю визначеної кількості. Вона з’являється, таким чином не з попередньої, а безпосередньо з себе, тобто з внутрішньої, такої що не вступила в наявне буття специфічної єдності. Нова якість чи нове дещо піддане такому ж процесу своєї зміни і т.д. до безкінечності.

Оскільки рух від однієї якості до другої відбувається в постійній безперервності кількості, постільки відношення, що наближується до деякої якісної точки, що розглядається кількісно, розрізняється лише як “більше” і “менше”. Зміна з цього боку є поступовою. Але поступовість стосується тільки зовнішнього аспекту зміни, а не якісного її аспекту; попереднє кількісне відношення, що є безконечно близьким до наступного, все ще є другим якісним існуванням. Тому з якісного боку абсолютно переривається чисто кількісний поступальний рух вперед, що не складає межі в собі самому; так як нова якість, що з’являється, за своїм чисто кількісним співвідношенням є у порівнянні з зникаючим невизначено другим, байдужою якістю, то перехід є стрибком; обидві якості розташовані як цілковито зовнішні одна щодо одної.

СУПЕРЕЧНІСТЬ І ЇЇ ПРИМИРЕННЯ

…Одним з основних заблуджень попередньої логіки і буденної уяви є погляд, ніби суперечність не є таке ж суттєве і іманентне визначення, як тотожність; більше того, якщо вже мова зайшла про ієрархію і обидва визначення ми повинні фіксувати як розрізнені, то слід було б визнати суперечність більш глибокою і більш суттєвою. Бо у порівнянні з нею тотожність є лише визначенням простого безпосереднього, визначення мертвого буття; суперечність же є коренем будь-якого руху і життєвості; лише оскільки дещо має в самому собі суперечність, воно рухається, володіє імпульсом.

Суперечність звичайно, по-перше, усувають з речей, із сущого і істинного взагалі, стверджуючи, що немає нічого суперечливого. По-друге, суперечність навпаки, виштовхується в суб’єктивну рефлексію, яка із своїм співвіднесенням і порівнянням її буцімто вперше створює. Але і в цій рефлексії її також по справжньому немає; бо суперечливого, як запевняють, не можна ні уявити собі, ні помислити. Суперечність визнається взагалі, чи буде це суперечність в дійсному чи в мислячій рефлексії, випадковістю, ніби аномалією і минущим пароксизмом хвороби.

Суперечність не слід трактувати тільки як якусь аномалію, що зустрічається подекуди: вона є негативне в його суттєвому визначенні, принципом усякого саморуху, що полягає не в чомусь іншому, як в деякому зображенні суперечності. Самий зовнішній чуттєвий рух є її безпосереднє наявне буття. Дещо рухається не постільки воно в цьому “тепер” перебуває тут, а в другому “тепер” там, а лише оскільки воно в одному і тому ж “тепер” перебуває тут і не тут, оскільки воно в цьому “тут” одночасно і перебуває, і не перебуває. Треба погодитися з древніми діалектиками, що суперечності, які вони знайшли в русі, дійсно існують; але з цього не випливає, що руху немає, а навпаки, що рух є самою існуючою суперечністю.

... З розгляду природи суперечності отримали взагалі той висновок що якщо в тій чи іншій речі можна виявити деяку суперечність, то це саме по собі ще не є, так би мовити, перекрученням, дефектом чи помилкою цієї речі.

Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духа.

Енгельс Ф.

...Метафізичний спосіб розуміння, хоч і є правомірним і навіть необхідним у певних галузях, більш чи менш широких, залежно від характеру предмета, рано чи пізно досягає кожного разу тих меж, за якими він стає одностороннім, обмеженим, абстрактним і заплутується в нерозв'язних суперечностях, тому що за окремими речами він не бачить їх взаємного зв'язку, за їх буттям – їх виникнення і зникнення, через їх спокій забуває їх рух, за деревами не бачить лісу.

Ось чому кожна органічна істота завжди є та сама і, однак, не та сама. При точнішому дослідженні ми знаходимо також, що обидва полюси якої-небудь протилежності – наприклад, позитивне і негативне – такі ж невіддільні один від одного, як і протилежні, і що вони, незважаючи на всю протилежність між ними, взаємно проймають один одного. Ми бачимо далі, що причина і наслідок є уявлення, які мають значення, як такі, тільки в застосуванні до даного окремого випадку; але як тільки ми будемо розглядати цей окремий випадок в його загальному зв'язку з усім світовим цілим, ці уявлення сходяться і переплітаються в уявленні універсального взаємодіяння, в якому причини і наслідки весь час міняються місцями; те, що тут або тепер є причиною, стає там або тоді наслідком і навпаки. Всі ці процеси і всі ці методи мислення не вкладаються в рамки метафізичного мислення. А для діалектики, для якої є істотним те, що вона бере речі та їх розумові відображення в їх взаємному зв'язку, в їх зчепленні, в їх русі, в їх виникненні і зникненні, – такі процеси, як наведені вище, навпаки, тільки підтверджують її власний метод дослідження. Природа є пробний камінь для діалектики, і треба сказати, що сучасне природознавство дало для такої проби надзвичайно багатий матеріал, який з кожним днем збільшується, і цим матеріалом довело, що в природі все відбувається кінець кінцем діалектично, а не метафізично.

Енгельс Ф.Анти-Дюрінг.

....Діалектика як наука про всезагальний зв’язок. Головні закони: перетворення кількості в якість – взаємопроникнення полярних протилежностей і перетворення їх одне в одне, коли вони доведені до межі – розвиток шляхом протиріччя, чи заперечення заперечення, - спіральна форма розвитку....

Історія природи і людського суспільства – ось звідки абстрагуються закони діалектики. Вони якраз не що інше, як найбільш загальні закони обох цих фаз історичного розвитку, а також самого мислення. По суті вони зводяться до таких трьох законів:

Закон переходу кількості в якість і навпаки.

Закон взаємного проникання протилежностей.

Закон заперечення заперечення.

Усі ці три закони були розвинуті Гегелем на його ідеалістичний манер лише як закони мислення: перший – у першій частині «Логіки» – у вченні про буття; другий займає нею другу і найбільш значну частину його «Логіки» – вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи. Помилка полягає в тому, що закони ці він не виводить з природи і історії, а нав'язує останнім згори як закони мислення.

Енгельс Ф.Діалектика природи.

Спотворення діалектики у Гегеля основане на тому, що вона повинна бути по Гегелю «саморозвитком думки» і тому діалектика речей – це тільки її відблиск. А насправді ж діалектика в нашій голові – це тільки відображення дійсного розвитку, яке здійснюється у світі природи і людського суспільства і підпорядковується діалектичним формам.

Енгельс Ф.Лист до Шмідта. 1листопада 1891

Ленін В.І.

...«Природа є підтвердження діалектики, і якраз новітнє природознавство показує, що це підтвердження надзвичайно багате» (писано до відкриття радію, електронів, перетворення елементів і т. п.І), «воно нагромаджує щодня масу матеріалу і доводить, що все діється в природі кінець кінцем діалектично, а не метафізично».

«Велика основна думка, – пише Енгельс, – що світ складається не з готових, закінчених предметів, а являє собою сукупність процесів, в якій предмети, що здаються незмінними, так само як і роблені головою мислені їх знімки, поняття, перебувають у безперервній зміні, то виникають, то знищуються, – ця велика основна думка від часу Гегеля до такої міри увійшла в загальну свідомість, що навряд чи хто-небудь стане заперечувати її в її загальному вигляді. Але одна річ визнавати її на словах, інша річ – застосовувати її в кожному окремому випадку і в кожній даній галузі дослідження». «Для діалектичної філософії. нема нічого раз назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому і в усьому бачить вона печать неминучого падіння, і ніщо не може встояти перед нею, крім безперервного процесу виникнення і знищення, безконечного піднесення від нижчого до вищого. Вона сама б лише простим відображенням цього процесу в мислячому мозку». Таким чином діалектика, за Марксом, є «наука про загальні закони руху як зовнішнього світу, так і людського мислення».

Цю, революційну, сторону філософії Гегеля сприйняв і розвинув Маркс. Діалектичний матеріалізм «не потребує ніякої філософії, що стоїть над іншими науками». Від колишньої філософії лишається «вчення про мислення і його закони – формальна логіка і діалектика». А діалектика, в Марксовому розумінні, а також за Гегелем, включає в себе те, що нині називають теорією пізнання, гносеологією, яка повинна розглядати свій предмет так само історично, вивчаючи й узагальнюючи походження і розвиток пізнання, перехід від незнання до пізнання.

В наш час ідея розвитку, еволюції, увійшла майже цілком у суспільну свідомість, але іншими шляхами, не через філософію Гегеля. Проте ця ідея в тому формулюванні, яке дали Маркс і Енгельс, спираючись на Гегеля, далеко більш всебічна, далеко багатша за змістом, ніж ходяча ідея еволюції. Розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій базі («заперечення заперечення»), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; – розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; – «перериви поступовості»; перетворення кількості в якість; – внутрішні імпульси до розвитку, давані суперечністю, зіткненням різних сил і тенденцій, що діють на дане тіло або в межах даного явища або всередині даного суспільства; – взаємозалежність і найтісніший, нерозривний зв'язок всіх сторін кожного явища, зв'язок, що дає єдиний, закономірний світовий процес руху, – такі є деякі риси діалектики, як більш змістовного вчення про розвиток.

Ленін В.І.Карл Маркс.

... Діалектика є вчення про те, як можуть бути і як бувають (як стають) тотожними протилежності, - при яких умовах вони бувають тотожні, перетворюючись одна в одну....

… Коротко діалектику можна визначити, як учення про єдність протилежностей. Цим буде схоплене ядро діалектики, але це вимагає пояснень і розвитку

Ленін В.І.Філософські зошити.

Поппер К.

Іще одна небезпека, що низходить від діалектики, пов’язана з її туманністю. Вона гранично полегшує використання діалектичної інтерпретації до всякого різновиду розвитку і навіть до того, що не має ніякого відношення до діалектики. Відома діалектична інтерпретація, яка ототожнює пшеничне зерно з тезисом, рослину, що з нього розвивається – з антитезисом, а всі зерна цієї рослини – з синтезом. Що такі приклади затуманюють і без того неясний смисл діалектичної тріади, роблячи її розпливчатість просто загрозливою, – це очевидно; в якийсь момент, охарактеризувавши розвиток як діалектичний, ми повідомимо лише те, що розвиток проходить певні ступені, тобто зовсім небагато. Інтерпретувати ж цей процес розвитку в тому сенсі, що ріст рослини є заперечення зерна, яке перестає існувати, і що визрівання багаточисленних нових зерен є заперечення заперечення – деяке нове начало на більш високому рівні – значить просто грати словами.

Після всього сказаного, я думаю, зрозуміло, що слово «діалектика» необхідно використовувати дуже обережно, а краще за все взагалі його не вживати, – бо ж ми завжди можемо використовувати більш зрозумілішу термінологію спроб та помилок. Виключення потрібно зробити лише для тих випадків де непорозуміння неможливе і де ми зіштовхуємося з таким розвитком теорії, який дійсно повністю вкладається в діалектичну тріаду.

Діалектика (в сучасному, тобто головним чином гегелівському, змісті терміну) – це теорія, згідно з якою дещо – зокрема, людське мислення, – в своєму розвитку проходить діалектичну тріаду: тезис, антитезис, синтез. Спочатку – деяка ідея, теорія чи рух, – тезис. Тезис, скоріше за все, викличе протилежність, опозицію, оскільки, як і більшість речей в цьому світі, він ймовірно, буде небезспірним, тобто матиме слабкі місця. Протилежна йому ідея (чи рух) має назву антитезис, так як вона спрямована проти першого – тезису. Боротьба між тезисом і антитезисом продовжується до тих пір, поки не знаходиться таке рішення, яке в якихось відношеннях виходить за рамки і тезису і антитезису, визнаючи, однак, їх відносну цінність і намагаючись зберегти їх переваги і уникнути недоліків. Це рішення, яке є третім діалектичним шагом, називається синтезом. Одного разу досягнутий синтез, в свою чергу, може стати першим щаблем нової діалектичної тріади і дійсно стає нею, якщо оказується одностороннім чи незадовільним з якихось інших причин. Бо ж в останньому випадку знову виникне опозиція, а значить, синтез можна буде розглядати як новий тезис, який породив новий антитезис. Таким чином, діалектична тріада поновиться на більш високому рівні; вона може піднятися і на третій рівень, коли досягне другого синтезу.

Те, що називають діалектичною тріадою, ми пояснили достатньо повно. Навряд чи можна сумніватися в тому, що діалектична тріада добре описує певні щаблі в історії мислення, особливо в розвитку ідей, теорій і соціальних рухів, що спираються на ідеї чи теорії. Можна сказати, що інтерпретація в термінах методу спроб і помилок є дещо більш гнучкою, ніж інтерпретація в термінах діалектики. Вона не обмежується ситуацією, де пропонується починати з одного-єдиного тезису, і тому з легкістю знаходить використання там, де з самого початку висовується декілька тезисів, незалежних один від одного і не обов’язково протилежних.

…Ми повинні бути обережними, наприклад, по відношенню до ряду метафор, що використовуються діалектиками і які, на жаль, часто сприймаються занадто буквально. Наприклад, діалектики кажуть, що тезис «створює» свій антитезис. В дійсності ж лише наша критична установка створює антитезис, і там, де вона відсутня, ніякий антитезис не буде створений. Далі, не слід думати також, що саме «боротьба» між тезисом і антитезисом «створює» синтез. На ділі відбувається битва умів, і саме уми повинні бути продуктивними і створювати нові ідеї; історія людського мислення нараховує багато безплідних битв, битв, що закінчилися нічим. І навіть якщо синтез досягнутий, його характеристика як такого що «зберігає» кращі елементи тезису і антитезису, як правило, є дуже недосконалою. Ця характеристика приводить до заблудження, навіть якщо вона вірна, оскільки окрім старих ідей, які синтез «зберігає», він завжди уособлює і нову ідею, яку не можна редукувати до більш ранніх стадій діалектичного розвитку. Іншими словами, синтез зазвичай являє собою дещо більше, ніж конструкцію із матеріалу, що доставляється тезисом і антитезисом. Беручи до уваги все сказане, можна заключити, що діалектична інтерпретація – перш за все те її положення, що синтез будується із ідей, що містяться в тезисі і антитезисі, – якщо і не знаходять застосування, все ж навряд чи може сприяти розвитку мислення. Цей момент підкреслювали часом і самі діалектики; і тим не менше вони майже завжди думають, що діалектика може бути використана як метод, який допоможе їм підштовхнути чи, у крайньому разі, передбачити майбутній розвиток мислення.

Поппер К.Що таке діалектика?

Адорно Т.В.

…Саме ім’я діалектика говорить спочатку лише про те, що в її поняттях предмети не виникають, що вони суперечать загальноприйнятій нормі adaequatio. Суперечність – це зовсім не те, у що був зобов’язаний перетворити суперечність гегелівський абсолютний ідеалізм, суперечність не є гераклітівське істотне. Суперечність – знак неістинності тотожності, знак виникнення досягнутого в понятті. Видимість тотожності внутрішньо притаманна мисленню в силу самої його чистої форми. Мислити – значить ідентифікувати, визначати, встановлювати тотожність.

…Діалектика – це послідовне логічне усвідомлення нетотожності. Вона не створює підстави для концепції. До діалектики думку штовхає її недостатність, якої не уникнути, погрішності в мислимім. Якщо обернути проти діалектики докори, які повторюються з часів аристотелівських критиків Гегеля, то все, що попадає на млин такої критики, зводиться до чисто логічної форми суперечності і залишає без уваги безкінечне різнобарв’я неконтрадикторного, просто суперечливого; таким чином погрішності речі перекладаються на метод.

Адорно Т.В.Негативна діалектика.

Дата добавления: 2015-10-28