Центрована на Богові

Роберт Чарлз Спрол

Незнана благодать

Душа протестантської теології

Присвячується Джимові Сенефу,

мирянинові, який

приймає протестантську теологію,

любить протестантську теологію

і живе за принципами

протестантської теології

Зміст

Ілюстрації

Вступ: Протестантська теологія — це теологія

Частина перша Основи протестантської теології

1 Центрована на Богові

2 Оперта лише на Слово Бога

3 Залежна тільки від віри

4 Віддана Пророкові, Первосвященикові й Царю

5 Прозвана теологією заповіту

Частина друга П’ять пунктів протестантської теології

6 Радикальна розбещеність людства

7 Суверенний вибір Бога

8 Цілеспрямована спокута Христа

9 Ефективний поклик Святого Духа

10 Охорона Богом святих

Епілог

Примітки

Для додаткового читання

Ілюстрації

Малюнки

0.1 Богоцентричний погляд на теологію

0.2 Людиноцентричний погляд на теологію

7.1 Золотий ланцюг спасіння

Таблиці

1.1 Перша підвалина

2.1 Друга підвалина

2.2 Канон

3.1 Третя підвалина

4.1 Виправдання

4.2 Четверта підвалина

5.1 Христологічні Собори

5.2 Структура стародавніх заповітів

5.3 Три Заповіти

6.1 Перша пелюстка тюльпана (TULIP)

6.2 Августин про людську спроможність

7.1 Друга пелюстка тюльпана (TULIP)

7.2 Напередпризначення обраних та засуджених

8.1 Третя пелюстка тюльпана (TULIP)

8.2 Воля Бога

9.1 Четверта пелюстка тюльпана (TULIP)

10.1 П’ята пелюстка тюльпана (TULIP)

Вступ

Протестантська теологія — це теологія

Що таке протестантська теологія? Мета моєї книжки — дати просту відповідь на це запитання. “Незнана благодать” — не підручник систематичної теології, не деталізований і місткий виклад усіх і кожної зі статей протестантської доктрини. Це радше програмне резюме, вступ до кристалізованої сутності протестантської теології.

У дев’ятнадцятому сторіччі теологи та історики, заклопотані порівняльним аналізом світових релігій, прагнули дистилювати саму сутність релігії і звести християнство до його мінімального спільного знаменника. Термін Wesen (буття або сутність) став дуже часто з’являтися в німецьких теологічних студіях, включаючи книжку Адольфа Гарнака “Що таке християнство”? Гарнак зводив християнство до двох сутнісних тверджень, універсального батьківства Бога та універсального братства людей, причому жодне з них не проголошується в Біблії в тому значенні, якого надавав цим твердженням Гарнак¹.

Теологія, не релігія

Цей рух, який прагнув звести релігію до її сутності, мав не дуже помітний, але драматичний ефект. Вивчення релігії замінило вивчення теології в академічному світі. Ця зміна була не дуже помітною, оскільки для простолюду релігія й теологія означають одне й те саме, й тому люди загалом не відчули на собі її драматичного впливу. Навіть в академічному світі це зміщення акцентів було широко сприйняте, і нарікань майже не чулося.

Кілька років тому мене запросили прочитати лекцію для професорів і викладачів в одному з дуже відомих коледжів на Середньому Заході з багатими християнською та протестантською традиціями. Коледж не мав директора, а професорсько викладацький склад був заклопотаний самовивченням із метою визначити ідентичність коледжу. Вони попросили мене висвітлити питання: “Якими прикметними характеристиками відзначається суто “християнська” освіта.

Перед лекцією декан влаштував мені екскурсію по коледжу та прилеглих територіях. Коли ми входили в той корпус, де розташувався офіс професорсько-викладацького складу я прочитав на дверях одного з кабінетів напис: “Відділення релігії”.

Того вечора, коли я промовляв перед професорською аудиторією, я сказав:

— Коли я знайомився з організацією вашого навчального процесу, я помітив на дверях одного з кабінетів напис, який повідомляв, що тут розташувалося “відділення релігії”. Моє запитання складається з двох окремих запитань. По-перше, чи це відділення завжди називалося відділенням релігії?

Відповіддю на мої слова були мовчанка та здивовані погляди. Спершу я був подумав, що ніхто не зможе відповісти на моє запитання. Нарешті один із найстарших професорів підняв руку й сказав:

— Ні, колись воно називалося відділенням теології. Ми змінили його назву десь років тридцять тому.

— А навіщо? — запитав я.

Ніхто з присутніх у залі не мав про це найменшого уявлення, і, як мені здалося, не надавав цьому щонайменшої ваги. Схоже, що всі мовчки подумали: “А яка, по суті, різниця?”

Я нагадав шановному панству, що існує глибока різниця між вивченням теології і вивченням релігії. Історично вивчення релігії відбувалося в рамках антропології, соціології або навіть психології. Академічні дослідження релігії намагалися спертися на науково-емпіричний метод. Причина такого підходу дуже проста. Людська діяльність входить до феноменального світу. Це діяльність, яку можна бачити, можна піддавати емпіричному аналізу. Психологія, може, й не така конкретна, як біологія, але поведінка людини, якою вона реагує на вірування, імпульси, опінії тощо, може вивчатися із застосуванням емпірично-наукового методу.

Якщо сказати це простішими словами, то вивчення релігії — це, головним чином, вивчення людської поведінки певного виду незалежно від того, в рамках якої конкретної науки воно відбувається — в рамках антропології, соціології чи психології. Натомість вивчення теології — це вивчення Бога. Релігія — антропоцентрична, теологія — теоцентрична. Відмінність між релігією й теологією — це, в кінцевому підсумку, відмінність між Богом і людиною, інавряд чи цю відмінність можна вважати малозначущою.

Знову ж таки, йдеться про різницю в предметі вивчення. Предмет вивчення теології — Бог; предмет вивчення релігії — людина.

Тут відразу спадає на думку головне заперечення, яке можна висунути проти такого спрощення: хіба вивчення теології не включає в себе вивчення того, що люди кажуть про Бога?

Вивчення Святого Письма

На таке запитання ми відповімо одним словом: “Почасти”. Ми вивчаємо теологію в кілька способів. Перший — це вивчення Біблії. Історично церква одержала Біблію як нормативний каталог божественного одкровення. Істинним Автором Біблії вважають самого Бога. Саме тому Біблію назвали verbum Dei (Слово Бога) або vox Dei (голос Бога). На неї дивилися як на результат божественного саморозкриття. Відомості, які вона подає, виникли не в результаті людських емпіричних досліджень або людських роздумів, а внаслідок надприродного одкровення. Воно дістало назву одкровення, тому що прийшло з Божого розуму безпосередньо до нас.

Історично християнство завжди проголошувало себе й було прийняте як істина одкровення, а не істина, відкрита зусиллями людської інтуїції або винахідливості. Павло починає своє “Послання до римлян” такими словами: “Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, вибраний для звіщання Євангелії Божої... (Рим. 1, 1). Щó означають слова “Євангелії Божої”? Щó означає прикметник “Божої” — те, що вона належить Богові, чи те, що вона розповідає “про” Бога? Чи хоче Павло сказати, що Євангелія — це розповаідь про Бога, чи розповідь від Бога? Історичне християнство було схильне вважати це питання помилковими пошуками розв’язання хибної дилеми або помилкою або/або. Класичне християнство схильне дотримуватися думки, що Євангелія — послання, яке є водночас посланням про Бога і посланням від Бога.

Водночас церква завжди визнавала, що Біблія не була написана рукою Бога. Бог не написав книгу, надрукувавши її у видавництві Небесної Канцелярії і скинувши з парашутом на землю. Церква завжди розуміла, що Святе Письмо було створене й написане авторами-людьми.

Дуже гострою проблемою є така: чи ті автори-люди викладали власні ніким не підказані думки та прозріння, чи вони були обрані як пророки одкровення, і їх надихав у їхній праці та безпосередньо опікувався нею Бог? Якщо ми погодимося, що Біблія — продукт лише людської думки та інтуїції, ми зможемо говорити про біблійну теологію в тому розумінні, що Біблія містить у собі людське вчення про Бога, але ми не зможемо більше говорити про біблійне одкровення. Якщо Автор Біблії, у кінцевому підсумку, Бог, ми маємо всі підстави говорити водночас і про біблійне одкровення, і про біблійну теологію. Якщо ж, у кінцевому підсумку, автор Біблії — людина, тоді нам залишається говорити тільки про біблійну теологію або теології. Якби це було так, ми цілком слушно могли б розглядати біблійну теологію як підрозділ релігії, як один із аспектів людських досліджень про Бога.

Вивчення історії

Другий спосіб вивчати теологію — це вивчати її історично. Історична теологія включає в себе вивчення того, чого навчають про Бога люди, які не були богонатхненними носіями одкровення. Ми вивчаємо історичні церковні Собори, вірування та кредо, а також твори теологів, таких як Августин, Тома Аквінський, Мартин Лютер, Жан Кальвін, Карл Барт та інших. Ми досліджуємо різні теологічні традиції, щоб з’ясувати, як кожна з них розуміла зміст біблійної теології. З якогось боку, це можна назвати вивченням релігії в тому сенсі, що це вивчення релігійної думки.

Вивчаючи історичну теологію, ми можемо мотивуватися лише намаганням зрозуміти історію релігійного мислення. За такого сценарію, темою дослідження буде людська опінія. Або нас може спонукати до вивчення історичної теології намагання з’ясувати, щó довідалися про Бога інші. За такого сценарію темою нашого дослідження буде Бог і те, що безпосередньо стосується Бога.

Звичайно, ми можемо бути мотивовані до вивчення історичної теології сполученням цих двох або інших причин. Суть полягає в тому, якому з двох інтересів, теологічному чи релігійному, ми надаємо першорядної ваги, після того як визнаємо, що вони не тотожні.

Вивчення природи

Третій спосіб вивчати теологію — це вивчати природу й шукати в ній ключі до характеру Бога. Ми називаємо це природною теологією. Природна теологія збирає ті відомості про Бога, які можна зібрати в природі. Люди підходять до природної теології з двох позицій. По-перше, є такі, що дивляться на природну теологію як на теологію, що постала з суто людських роздумів — за допомогою самостійного раціонального розуму, що здійснює філософську рефлексію на матеріалі природи. По-друге, є ті, хто, у згоді з історичним підходом до природної теології дивляться на неї як на продукт природного одкровення, що стоїть також на підвалинах природного одкровення. Одкровення — це робота Бога. Це його діяльність саморозкриття.

Природна теологія — наш власний людський набуток. Це результат або людських роздумів, погляд на природу як на нейтральний об’єкт-у-собі, або людського сприйняття інформації, яку надає нам Творець у своєму творінні й через своє творіння. При другому підході дослідник дивиться на природу не на як нейтральний об’єкт-у-собі, що німує, а як на театр божественного одкровення, де інформація передається через створений порядок.

Від шістнадцятого сторіччя й до початку двадцятого жоден протестантський теолог, наскільки мені відомо, не ставив під сумнів цінність природної теології, що добуває свої відомості з природного одкровення. Сильна сьогоденна антипатія до теології, що спирається на людські роздуми самі по собі, принесла у своєму кільватері широко розповсюджене й масове невизнання всієї природної теології.

Такий відхід, що є почасти реакцією проти раціоналізму Просвітництва, — це відхід від історичної протестантської теології та від біблійної теології.

Як римський католицизм, так і історична протестантська теологія, включали в себе природну теологію, що збирає свої дані з природного одкровення. Причина цієї принципової згоди криється в тому, що Біблія, яку обидві сторони розглядали як спеціальне одкровення, ясно навчає, що крім Божого самоодкровення, яке дається у Святому Письмі, існує також сфера божественного одкровення, яке ми знаходимо в природі.

Класична теологія бачила глибоку різницю між спеціальним одкровенням і загальним одкровенням. Два види одкровення розрізняються термінами спеціальне й загальне, тому що вони відрізняються своїм змістом-метою, а також тому, що кожна з них має своїх прихильників і своє коло втаємничених.

Спеціальне одкровення називається спеціальним тому, що воно надає нам ту конкретну інформацію про Бога, яку неможливо знайти в природі. Природа не повідомляє нам про те, в який спосіб Бог хоче спасти людей; Святе Письмо повідомляє. Ми довідуємося багато конкретних подробиць про характер і діяльність Бога зі Святого Письма, яких ми ніколи не змогли б зібрати, вивчаючи його творіння. Біблія називається також спеціальним одкровенням тому, що люди, які ніколи Біблію не читали й не читатимуть, ніколи не знатимуть тих відомостей, які вона подає або проголошує для них.

Загальне одкровення називається загальним, тому що воно відкриває загальні відомості про Бога і тому що його сприймають геть усі люди. Кожна особа якоюсь мірою прилучається до Божого одкровення, яке дається нам у творінні.

Найміцнішу підвалину для загального або природного одкровення закладає апостол Павло у своєму “Посланні до римлян”:

Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою, тому що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо, пізнавши Бога, не прославляли Його як Бога...

(Рим. 1, 18—21).

Бог спрямовує свій гнів на людство за те, що люди не визнають природного одкровення. Бога можна пізнати, бо Він показав, щó можна знати про Нього. Це показування або одкровення є “вираженим” або очевидним. Від самого сотворіння світу невидимі характеристики Бога, хоч вони й невидимі, можна “ясно бачити” — тобто їх можна бачити в сущому або через суще, яке Бог створив. Це майже повсюди розуміється, як те, що Бог явно відкриває себе через природу, що існує загальне або природне одкровення.

Чи це очевидне одкровення “доходить” до нас і передає нам якесь знання про Бога? Павло не залишає нам щодо цього найменшого сумніву. Він каже, що божественне одкровення можна “бачити” й “зрозуміти”. Якщо ж ми щось бачимо й розуміємо, то ми здобуваємо певне знання про це “щось”.

Павло каже, що вони пізнали Бога, ясно даючи зрозуміти, що природне одкровення дає нам природну теологію або природне знання про Бога. Божий гнів проливається на нас не тому, що люди не вміють сприймати його природне одкровення, а тому, що, одержавши це знання, людство не хоче діяти так, як годиться. Люди відмовляються шанувати Бога або бути вдячними йому. Вони відкидають правду про Бога і, як згодом каже Павло, “вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні” (Рим. 1, 28).

Люди відкидають природне знання про Бога, яке вони мають. Це відкидання, проте, не знищує ані одкровення, ані самого знання. Гріх людства в тому, що воно відмовляється визнати знання, яке воно має. Люди діють проти істини, яку відкриває Бог, а вони ясно її сприймають.

Той, хто вірує й погоджується прийняти спеціальне одкровення, стає тепер готовим адекватно реагувати й на загальне одкровення. Тому християнин повинен ретельно вивчати як спеціальне, так і загальне одкровення. Наша теологія повинна здобувати свої знання як із Біблії, так і з природи. Обидві утворені з одного джерела одкровення, самого Бога. Ці два одкровення не конфліктують між собою; вони віддзеркалюють гармонію самоодкровень Бога.

Останній спосіб вивчення теології — це дослідження, здійснювані через спекулятивну філософську теологію. Цей підхід може підживлюватися або попередніми ретельними дослідженнями в царині природного одкровення, або свідомою спробою суперечити істинам природного одкровення. Перший аргумент можна вважати цілком легітимним для християнина; другий — це акт зради, спрямованої проти Бога, опертий на хисткі підвалити людських претензій на автономію людини.

При всіх цих різних підходах ідеться про вивчення теології, радше ніж про простий аналіз релігії. Коли ми здійснюємо науковий пошук, то зрозуміти Бога має допомогти нам теологія. Коли наш пошук обмежується намаганням зрозуміти, як люди реагують на теологію, це — релігія.

Цариця наук

Вивчення теології включає в себе вивчення людства, але при цьому воно вивчається з теологічної перспективи. Ми можемо впорядкувати нашу науку, як показано на малюнку 0.1. Дисципліна теології ділиться на кілька залежних від неї наук, одна з яких — антропологія. Сучасний підхід більше схожий на ту схему, яку зображено на малюнку 0.2, де теологія є одним із підрозділів антропології. Ці дві парадигми ілюструють різницю між теоцентричним поглядом на людину й антропоцентричним поглядом на релігію й Бога.

Малюнок 0.1

Богоцентричний погляд на теологію

Теологія

Сотеріологія Христологія Антропологія

У класичній програмі освіти теологія виступає як цариця наук, і всі інші дисципліни покликані їй служити. У сучасній програмі освіти царем вважають людину, а колишню царицю скинуто з трону й наділено периферійним статусом малозначущості.

Малюнок 0.2

Людиноцентричний погляд на теологію

Антропологія

Соціологія Культура Релігія

Теологія

У своїй монументальній праці “Немає місця для істини” Девід Ф. Велс пише:

Зникнення теології з життя церкви й оркестрування цього зникнення деякими з її провідників важко не помітити сьогодні, але, хоч як це дивно, нелегко довести. Важко не помітити його в євангелічному світі — в пустому богопоклонінні, що, наприклад, знаходить свій промовистий вираз у зміщенні від Бога до “я” як центрального фокусу віри, у психологізованому проповідуванні, яке стало наслідком цього зміщення, в ерозії його переконань, в його скрипучому прагматизмі, в його неспроможності глибоко проникати думкою в культуру, в його захопленні ірраціональним².

Цитуючи Ієна Т. Ремсі, Велс говорить про нинішнє становище нашої церкви як церкви без теології, а нашої сьогоднішньої теології — як теології без Бога³.

церква без теології, а теологія без Бога — це не вибір для християнської віри. Ми не можемо мати релігію без Бога або теології, ми не можемо мати християнство без них.

Теологія й релігія на Синаї

Щоб глибше проілюструвати різницю між теологією й релігією, розгляньмо коротко один знаменитий випадок в історії Ізраїлю. У Книзі Вихід 24 ми читаємо: “І вийшов Мойсей на гору, а хмара закрила гору. І слава Господня спочивала на горі Синай, а хмара закривала її шість день. А сьомого дня Він кликнув до Мойсея з середини хмари. А вид Господньої слави, як огонь, що пожирає на верхів’ї гори, на очах Ізраїлевих синів. І ввійшов Мойсей у середину хмари, і вийшов на гору. І Мойсей пробував на горі сорок день та сорок ночей” (2М. 24, 15—18).

У цьому епізоді Мойсей підіймається на ту саму гору, на якій він раніше був посеред диму, грому та блискавиць. Він був покликаний на зустріч із Богом. Слава Божа була показана людям як вогонь, що все поглинає. Але сам Бог був схований від них, затулений хмарами.

Мойсей увійшов у хмару. Його місія була місією чистої теології. Він ішов на зустріч із самим Богом. У світлі цього епізоду ми можемо припустити, що люди, яких він залишив позад себе, не були безвірниками. Вони знали про реальність Бога та про його зусилля спасти людство, тож вони не були ані секуляристами, ані лібералами. Вони були тогочасними євангелістами, вони сприймали спеціальне одкровення й брали участь у спокутному виході.

Проте далі в цій розповіді ми читаємо про подивугідне зміщення їхньої поведінки: “І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона та й сказали до нього: “Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, — ми не знаємо, що сталось йому!” (2М, 32, 1).

Те, що відбулося далі, можна назвати безпрецендентним актом відступництва: виготовлення золотого теляти й поклоніння йому. То була вправа з релігії, в якій вірні вирішили поклонятися створінню. Коли вони виготовили своє нічого не варте, рукотворне золоте теля, вони сказали: “ Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!” (1М, 32, 4).

Зверніть увагу на те, що це теологічне твердження. Вони стверджували, що золоте теля було Богом і що воно звільнило їх із неволі. Це твердження було явно хибним. Воно свідчило також про те, що хибна релігія випливає з хибної теології. Їхнє теля було рукотворним образом ідола, яке замінило правду про Бога брехнею й поміняло славу Бога на славу витвору, зробленого людськими руками.

Тут багато чого помилкового. По-перше, бик був священним образом поганських богів Єгипту. Виготовивши власного бика-ідола, Ізраїль підлаштував свою релігію під вимоги світу, який їх оточував. Нова релігія була дуже зручна. Вони мали тепер Бога, якого могли контролювати. Вони його зробили, і вони могли відмовитися від нього або знищити його. Корова не могла дати ніякого закону й не вимагала послуху. Вона не могла розгніватися, не могла творити правосуддя, не була святою, якої треба було боятися. Вона була глуха, німа й безпорадна. Зате вона не могла перешкодити їм віддаватися своїм розвагам і покликати їх на праведний суд. Це була релігія, вигадана людьми, практикована людьми, й від неї, в кінцевому підсумку, люди не мали ніякої користі. Це була теологія та релігія без Бога. Вона мала в собі елементи релігійної практики, але той, кому вони поклонялися, не був Богом. Правдивий Бог був позбавлений притаманних йому ознак людською пустопорожньою теологією.

Подальшу іронію можна знайти в тій причині, з якої Мойсей затримався на горі — від розділу 24 й аж до цього моменту в розділі 32, Мойсей одержував детальні настанови від Бога. Усі ці настанови були зосереджені на одному: як правильно поклонятися Богові. Бог давав детальні розпорядження, що стосувалися скинії, священницького сану Аарона, літургії богопоклоніння та святості Суботи.

А тим часом як Мойсей навчався правдивої теології, перший чоловік, висвячений на первосвященика, Аарон, будував вівтар для золотого теляти. Щодо Бога, то він навчав Мойсея правдивої релігії, що ґрунтувалася на теології істини.

Девід Ф. Велс зазначає, що: “У минулому вивчення теології включало в себе три істотні аспекти як із погляду церкви, так і з погляду академічного знання: 1) елемент віри, (2) роздуми про цю віру і (3) виховання в собі низки чеснот, що коренилися б у двох перших елементах”⁴.

Коли ми говоримемо про протестантську теологію, ми розглядатимемо її з цієї історичної перспективи. Ми почнемо наше дослідження зі ствердження, що протестантська теологія — це передусім і насамперед теологія. Як теологія вона включає в себе конфесійний, рефлексійний та поведінковий аспекти.

На подальших сторінках цієї книжки буде досліджено, чому ця ідеологія називається протестантською (реформованою), але це буде зроблено лише після того, як ми знову повторимо, що це теологія, а не просто релігія без теології. Вона надихається передусім і насамперед своїм розумінням характеру Бога.

Частина перша

Основи протестантської теології

Центрована на Богові

Протестантська теологія — систематична. Наука систематичної теології називається так тому, що вона намагається осмислити доктрину у зв’язний та уніфікований спосіб. Систематична теологія не ставить собі за мету накинути Біблії систему, опрацьовану в якійсь конкретній філософії. Її мета, радше, — виявити зв’язки спорідненості між ученнями самого Святого Письма. Історично систематична теологія виходила з припущення, що Біблія — це Слово Бога, а тому вона не може бути наповнена внутрішніми конфліктами та плутаниною. Хоча багато тем розглядаються там багатьма різними людськими авторами протягом тривалого часового періоду, послання, яке з них випливає, вважалося посланням від Бога, а тому воно мало бути зв’язним і послідовним. Послідовність у цьому випадку розуміється не як “низка дрібних умів”. Розум Бога аж ніяк не дрібний.

У новітній церкві ті підвалини, на яких стояла церква в минулому, зберігаються не всіма і не скрізь. Багато хто відкидає божественне натхнення Святого Письма, а з ним і будь-яку його належність до божественного одкровення. Коли хтось підходить до Біблії як до суто людського документу, йому не треба примиряти між собою вчення різних авторів. З цього погляду, систематична теологія — це зазвичай спроба пояснити Біблію у світлі й під контролем системи, яка накидається Біблії ззовні. Інші дослідники взагалі уникають систем і сповідують теологію, що самосвідомо релятивістська й плюралістична. Вони протиставлюють біблійних авторів одного іншому і розглядають Біблію як збірник конфліктних ідеологій.

Таблиця 1.1

Перша підвалина

Центрована на Богові

2 Оперта лише на Боже Слово

3 Залежна тільки від віри

4 Віддана Ісусові Христові

5 Поділена на три заповіти

Класична протестантська теологія натомість дивиться на Біблію як на Слово Боже. Хоча вона визнає, що книги Святого Письма були написані різними авторами в різні часи, божественне натхнення всієї сукупності текстів наділяє її єдністю та зв’язністю істини Божої. Тому протестантські пошуки систематичної теології — це зусилля, спрямовані на те, щоб відкрити й визначити систему доктрини, якої внутрішньо навчає саме Святе письмо.

А що теологія систематична, то кожна доктрина віри якоюсь мірою доторкається до будь-якої іншої доктрини. Наприклад те, як ми розуміємо особу Христа, впливає на те, як ми розуміємо його спокутні діяння. Якщо ми дивимося на Ісуса просто як на великого вчителя, що має людське походження, тоді ми схильні розглядати його місію як передусім місію моральної просвіти або впливу. Якщо ж ми дивимося на нього як на Сина Божого, втіленого в людину, тоді цей погляд формує також наше розуміння його місії. І навпаки, наше розуміння Христових діянь впливає на наше розуміння його особи.

Мабуть, жодна інша доктрина не має такого впливу на інші доктрини, як доктрина Бога. Те, як ми розуміємо природу й характер самого Бога, впливає на те, як ми розуміємо природу людини, що носить у собі образ Бога; природу Христа, який трудиться, щоб задовольнити Отця; природу спасіння, яке здійснюється Богом; природу етики, норми якої опираються на характер Бога; і міріади інших теологічних тверджень — усі вони ґрунтуються на нашому розумінні Бога.

Протестантська теологія передусім і насамперед теоцентрична, радше ніж антропоцентрична. Тобто вона більше центрована на Богові, ніж на людині. Ця богоцентричність жодною мірою не принижує цінності людей. Навпаки, вона встановлює їхню цінність. Протестантську теологію часто характеризували як таку, що низько цінує людство, оскільки вона робить наголос на гріхопадінні та радикальній розбещеності людей. Я завжди стверджував, що протестантська теологія має найприхильніший з усіх можливих погляд на людство. Оскільки ми дуже високо підносимо Бога, ми високо цінуємо й істоту, створену за його образом і подобою. Протестантська теологія ставиться до гріха так серйозно, тому що вона ставиться серйозно до Бога і тому що вона ставиться до людей серйозно. Гріх ображає Бога й оскверняє людей. І на те, й на те слід дивитися дуже серйозно.

Протестантська теологія високо підносить цінність та гідність людей. Вона кардинально відрізняється в цьому пункті від усіх форм гуманізму, оскільки гуманізм приписує людині внутрішню гідність, тоді як протестантська теологія розглядає гідність людини як зовнішню. Тобто гідність людини не притаманна їй внутрішньо. Вона не існує сама в собі і сама собою. Наша гідність вторинна, залежна й одержана. У собі й самі собою ми зроблені з пороху. Але Бог обдарував нас високою цінністю та вартістю як істот, створених за його образом і подобою. Він — джерело нашого життя й самого нашого буття. Він обгорнув нас плащем високої цінності та високої вартості.

Іноді виникають дискусії щодо того, яку мету поставив перед собою Бог, коли задумав свій план спасіння. Запитання формулюється так: чи мета спасіння — в маніфестації слави Божої? Чи це маніфестація високої цінності людства, яке провалилося в гріх? Чи ця мета людиноцентрична чи богоцентрична? Якби нас примусили робити вибір між цими двома варіантами, ми віддали б пріоритет славі Бога. Але, на щастя, нам не треба робити такого вибору. У Божому плані спокути ми бачимо водночас турботу за добробут його творіння і його турботу за маніфестацію своєї власної слави. Слава Бога маніфестується в його спокутній діяльності та через цю діяльність. Вона знаходить свій вияв навіть у покаранні грішників. Бог із подивугідною величчю дарує нам і свою невичерпну благодать, і свій праведний суд. Навіть у Божому суді він підкреслює цінність людини, караючи зло, яке так псує людське життя.

Хоч я не любитель удаватися до парадоксів у теологічному дискурсі, я не відмовлюся скористатися зараз одним із них. Хоча в протестантському вченні про Бога немає нічого такого, що істотно відрізнялося б від доктрини, якої дотримуються інші християнські спільноти, протестантське вчення про Бога — найвідмінніший аспект протестантської теології. Чому це так? Хоча протестантське вчення про Бога не так уже й відрізняється від учення про Бога, якого дотримуються інші конфесії, той спосіб, у який це вчення функціонує в протестантській теології, — унікальний. Протестантська теологія неухильно застосовує вчення про Бога до всіх інших доктрин, перетворивши його на головний засіб контролю для всієї теології.

Наприклад, я ніколи не зустрічав віруючого християнина, який би не погодився з тим, що Бог суверенний. Суверенність — це атрибут Бога, який історичне християнство визнавало майже завжди й повсюди. Проте коли ми переносимо доктрину божественної суверенності в інші галузі теології, вона часто послаблюється або й цілком руйнується. Я часто чув, як говорять: “Суверенність Бога обмежена людською свободою”. У цьому твердженні суверенність Бога не визнається абсолютною. Їй поставлена певна межа, і ця межа — людська свобода.

Протестантська теологія справді наполягає, що реальний вимір свободи людині призначив Творець. Але ця свобода не абсолютна й людина не самостійна. Наша свобода завжди й повсюди обмежується суверенністю Бога. Бог вільний, і ми вільні. Але Бог вільніший, аніж ми. Коли наша свобода входить у зіткнення з суверенністю Бога, наша свобода мусить поступитися. Сказати, що суверенність Бога обмежується людською свободою, це те саме, що зробити людину сувереном. Звичайно, твердження про те, що суверенність Бога обмежується людською свободою, може просто виражати ту думку, що Бог реально не втручається у свободу людини. Але тут уже йдеться про інше. Якщо Бог ніколи не порушує свободу людини, це аж ніяк не свідчить про те, що існують межі для його суверенності. Це відбувається тому, що він суверенно вирішує не втручатися. Він має і владу, й силу для того, щоб це зробити, якщо захоче. Усяка межа, про яку тут ідеться, це не та межа, яку ми накладаємо на Бога, а межа, яку Бог суверенно накладає на нас.

У протестантській теології, якщо Бог не править суверенно всім порядком, який він створив, то він не може бути сувереном. Термін суверенність тоді дуже легко перетворюється на химеру. Якщо Бог не суверен, то він не Бог. Богові як Богові належить бути сувереном. Те, як ми розуміємо його суверенність, радикально впливає на наше розуміння доктрин провидіння, обраності, виправдання та цілої низки інших. Те саме можна сказати про інші атрибути Бога, такі як його святість, усезнання, незмінність, якщо назвати лише кілька з них.

Дата добавления: 2015-10-28