Антропологчне та етичне вчення Сковороди.(укр. 2)

Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794), Києво-Мог академії, поет і мандрівник, місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього кладалися легенди як про українського Сократа. знав мови, вивчав філ, був знавцем античної і патрістичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років; За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів.Філософська концепція Г.Ск – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії – це проблема людини. Його філософія “практична”, оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії “мандрівного філософа” – релігійні і моральні проблеми. Г.Сквикладає їх мовою символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і ротиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.Для Г.Ск весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь, плач – сміх, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем – повернення до нього. Г.Ск не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. Провідними ідеями філософії Г.Сковороди стали:– вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;– вчення про три світи, які складають все існуюче;– ідея подвійної природи трьох світів;– “філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;– етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.По своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе к образу Божого. “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе – це основний мотив філософії Ск.Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм; другий світ – це мікрокосм людини; третій – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима, тобто божественна, – вважав Ск. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, – правдиву, дійсну природу – людину як образ і подобу Божу. За символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Ск ств вчення про “серце”, як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – це “безодня” людської душі, через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум і віра, розум і воля людини.Таким чином, етичне вчення Г.Ск спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Ск є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише “тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.

25. Філософські погляди П.Д. Юркевича(укр)

Одним із визначних українських філософів минулого століття був П.Д. Юркевич (1827—1874).

П.Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; на­йвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівсь- кої ідеї добра.

Пошук істини добра, на думку П.Д. Юркевича, не може обмежуватись лише зусиллями пізнавальної діяльності розуму. Здійснення добра можливе як акт щирої душі, щирого серця. Місце філософії серця у системі поглядів П.Д.Юркевича визначається розумінням філософії, яка, на його переконання, спрямована на осмислення душі. Оскільки ж душа в людині органічно пов'язана з її тілом, то, природно, постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Одні вважають таким органом голову, як вмістилище мозку, інші — серце. Розв'язання проблеми, таким чином, набирає характеру розв'язання дилеми: «серце — голова».

Юркевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості.

Серце є охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини.

Серце виступає осередком душевного й духовного життя людини.

Серце є органом різноманітних душевних хвилювань, почувань, пристрастей.

Серце виступає центром морального життя людини.

Серце є вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей.

Багатьма своїми рисами ця позиція виявляється співзвучною ідеям філософії Г.С. Сковороди, хоча істотно відрізняється від неї (у Сковороди серце — не орган тіла).

У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм української світоглядної ментальності.

Розроблені ним ідеї відповідали високому рівню світової філософської думки, залишаючись і сьогодні гідним взірцем філософського аналізу складних проблем людського духу.

25. Філософські погляди П. Юркевича (рус)

создателя так называемой «философии сердца» или «кардиоцентризма». Он – профессиональный философ, профессор философии Киевской духовной академии, глава кафедры философии Московского университета, декан историко-филологического факультета. Юркевич обосновывает философско-антропологическую концепцию сердца как «средоточия душевной и духовной жизни человека», нравственной жизни и «всех познавательных действий». Понимая нравственность не как свод правил, а как саму жизнь, Юркевич видит в сердце средоточие духовной жизни и условие моральности человека, и далее считает нравственность и сердце основанием человеческой природы вообще, благодаря которым возможно существование человека как целостности. «Сердце есть исходное место всего доброго и злого в словах, мыслях и поступках человека, есть доброе или злое сокровище человека… Сердце есть скрижаль, на который на который написан естественный нравственный закон». Целостность, в свою очередь, выступает условием непосредственного самосознания личности, что позволяет понять себя не только как преходящий «малый мир», но и как бессмертную сущность, индивидуальным образом существующую в вечности. Юркевич убедительно показывает, что признание приоритета логической необходимости может привести к абсурдным утверждениям, т.к. сама жизненная практика обнаруживает тот факт, безупречность мышления еще не гарантирует безупречности человеческого духа и нравственного характера человеческих поступков. Поэтому законом душевной деятельности является не его разумно выверенная императивность, а нравственный смысл, коренящийся в сердечном порыве. Однако речь не идет о полном игнорировании рационального начала в самосознании человека, скорее, это поиск рациональности нового типа, рациональности, в которой уже содержится этическое начало. Такая позиция содержит глубокий смысл относительно неявно сформулированного требования переориентировать логическую основательность человеческого поведения и жизнедеятельности на «прислушивание» к себе, результатом чего явится развитие моральной культуры. Именно человеческое сердце, а не логически понятая обязательность. обнаруживает в своих движениях ориентированность на общее благо, и из движений сердца «которое везде хотело бы видеть благо, счастие, сладкую игру жизни, везде хотело бы встречать существа радующиеся, согревающие друг друга теплотою любви, связанные дружбой и взаимным сочувствием», начинает человек свое духовное развитие. Концепция Юркевича предлагает своеобразное решение вечного философского спора о соотношении материального и идеального – через проблему человека Таким образом, концепция Памфила Юркевича явилась логическим продолжением и завершением «философии сердца» Г. Сковороды, некоторых идей Н. В. Гоголя вклад философско-психологического наследия Юркевича в украинскую философскую мысль является значительным. Он еще раз иллюстрирует отличительные особенности украинской философской культуры в ее стремлении постичь тайны мира и человека конкретным и оригинальным философским разумом.

(укр)

Відомим філософом другоі половини Х!Х ст. був П.Юркеви(1827 – 1874 рр.), професор Київської духовної академії. У1860 р. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л.Фейєрбаха та М.Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскількі в основі світу лежить божествена мета, яку здіснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважав не можливим, щоб свідомість походила з матеррії. Таким чином він активно виступав проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважав єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

26. Філософія української діаспори (Д.Донцов, Д. Чижевський)(укр)

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українсько­го народу. Центральний пункт теорії Донцова — принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Його світоглядна пози­ція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Осно­вою національної ідеології Донцов вважав волю нації до життя, влади, експансії. Як важливу рису націо­нальної ідеології він розглядав «національну романтику», що ставить над усе «загальнонаціональну» ідею. Донцов наполягав на «нетерпимості», навіть «фанатизмі», без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського Донцов вважав, що боротьба за самостійність є справою «активної меншості» (еліти) нації. «Нація глядить у минуле,— писав Донцов у праці «Націо­налізм»,—звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хо­че перемогти,— повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну фор­му господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України.

Філософським фундаментом світогляду Донцова стали во­люнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум — це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходить висновку: «Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних заса­дах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її амотивній, ірраціональній волі до життя і панування»

Дмитро Чижевський (1894—1977) був мислителем, так би мовити, «академічно­го» типу. Захоплю­вався ідеями «філософії серця», велику увагу приділяв ні­мецькій філософії.

Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або ра­ціоналістичним, або романтичним. Раціоналістичний підхід пе­редбачає логічно аргументований аналіз, що грунтується на принципах розуму. Такий підхід виходить з того, що в житті має сенс лише те, що можна зрозуміти та обгрунтувати з до­помогою розуму.

Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригі­нальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обмеженності, нація, а також нації, об'єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.

На думку Чижевського, кожна конкретна філософія є усві­домленням абсолютно-ціннісних елементів певної національної культури, наукового світогляду, певної релігійності, є піднесен­ням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної прав­ди. «Як ми не можемо вважати лише один художній стиль но­сієм прекрасного, краси, а вважаємо, що в кожнім розкриваю­ться різні і в різноманітності своїй однаково важливі сторони краси, так само і щодо окремих «філософій».

Він підкреслює, що розвиток філософської думки — це не що інше, як перехід від однієї часткової істини до іншої, від однієї «однобічності» до іншої. І може трапитися так, що філософська думка стане результа­том безплідного хитання між цими односторонніми, обмежени­ми істинами, але може інколи піднятися над ними. Ці однобіч­ності можуть і об'єднатися, синтезуватися.

27. Екзистенціальна філософія (Гайдеггер, Сартр, Камю). Свобода та відповідальність(рус)

Экзистенциализм (философия существования) - иррационалистическое направление в буржуазной философии, возникшее в 20 в. как попытка создания нового мировоззрения, отвечающего взглядам буржуазной интеллигенции. Идейные истоки Э.- философия жизни, феноменология, религиозно-мистическое учение. Различают религиозный и атеистический (Хайдегер, Сартр, Камю, С. Бовуар). В Экзистенциализме нашел отражение кризис буржуазного либерализма о его поверхностн-оптимистическим миропониманием, верой в прогрессивное развитие буржуазногоо обществава, который не выдержал испытания бурными событиями века. Экзистенциализм возник как мировоззрение пессимистическое, ставившее перед собой вопрос: как жить человеку, потерявшему либерально-прогрессистские иллюзии, перед лицом исторических катастроф. По мнению экзистенциалистов, осн. черта рационального мышления состоит в том, что оно исходит из принципа противоположности субъекта и объекта. В результате этого вся действительность, в том что и человек, предстает перед рационалистом только как объект научного исследования и практического манипулирования, в силу чего такой подход носит «безликий» характер. Экзистенциализм, напротив, должен выступить как противоположность внеличной, «объективной» научной мысли. Экзистенциализм противопоставляет философию и науку. В обыденной жизни человек не всегда осознает себя как экзистенцию; для этого необходимо, чтобы он оказался в пограничной ситуации, т. е. перед лицом смерти. Обретая себя как экзистенцию, человек впервые обретает и свою свободу. Согласно Э., свобода состоит в том, чтобы человек не выступал как вещь, формирующаяся под влиянием естественной или социальной необходимости, а «выбирал» самого себя, формировал себя каждым своим действием и поступком.

27. Екзистенцыальна філософія (Хайдеггер, Сартр, Камю). Свобода та вдповідвльність.(укр) Засновником Е вважається нім.філософ Мартін Хайдер(1889-1976)який у своїй книзі “Буття і час”(1927)сформував філ.вчення головним понят-тям якого стала “екзистенція”-людське існування. А ідея “Нової міфології”висунута нім.романтика-ми,ще в минулому столітті знайшла продовження в філософії 20ст.Типовим її втіленням постала так звана Ефілософія,яка стала единим з провідних філософських напрямків20ст.головною формою сучасного філософського гуманізму.Одним з пер-ших її представників був датський філософ Кєр-кегор.Ми сучасники,не прийняли його Е позицію, і лише рос.філософи Бердяєв та Шварцман зуміли відродити основні положення нім.вченого.Емігру-вавши до Франції Б і Ш.надали значного поштовху в розвитку Е ідей,що значною мірою сприяло виникненню класичного типу Е.філософії,або так званого Е.Він швидко стає популярним у багатьох країнах світу.Так Л.Сенгор(1906)засновник так званого “негритюду”оригінального Е.вчення,мав поширення в Африці і на островах Карибського моря.Вбачаючи зростаючий процес людини в суч. світі екзистенціаналісти знаходять його основне джерело в технічній цивілізації,що спирається на науку.Хайдегер категорично заперечував на цій підставі цінність наукового (в першу чергу природ ничо-наукового)об’єктивного аналізу реальності. Відкидаючи об’єктивний аналіз реальності Хайде-гер пропонує звернутися до Е.аналітики буття. Хайдегер твердить,що людське існування завжди є буттям в світі і в той же час “спів-буття”де людина невідділена від навколишніх речей,а тим більше від інших людей.Він пропонує прислухатись до голосу з глибин самої самості людини якій ніби є покликом землі і кров,покликом самої долі.Другий вчений Сартр стверджує,що людина щодо своїх тімених класових професійних характеристик по-дібна до інших людей.Специфічність,неповтор-ність та унікальність людської особи знаходить своє втілення в цілях,задумах,де вчений вбачає її постійну надійність на майбутне.Людина постійно перебуває у ситуації вибору.Тому Сортр робить висновок про свободу як універсальну хар-ристику людського існування. Е.як бачимо висловлює претензії на роль філософії,що нібито виражає найгостріші відтінки конкретного людського існу-вання з усіма його труднощами.В Е.нерідко зву-чать трагічні мотиви.Недаремно ірландський дос-лідник філософії Е. А.Асмер пише,що основне спрямування цієї філософії предметом зображення що є Е.літератури не є людина в нормальній ситуа-ції,а людина що потрапила в катастрофу.

28. Комунікативна філософія (Габермас, Апель)(рус)

Идея "коммуникации", т.е. взаимодействия людей как основы общественной реальности и соответственно исходной предпосылки философии и ее отдельных разделов, высказывалась еще в учениях и концепциях, возникших до второй мировой войны.. Но особенно популярной тема коммуникации стала в философских учениях последних десятилетий XX в., из которых на первое место по уровню теоретической разработанности и глубине влияния есть концепции К.-О.Апеля, Ю.Хабермаса, При этом Апель и Хабермас, подчас солидарные в своих общих замыслах, вели между собой вполне корректные, но внутренне напряженные дискуссии.

Общим для обоих мыслителей полем исследований и споров оказалась сфера практического разума, на примате которого перед разумом теоретическим настаивала и философская традиция. Однако Апель, Хабермас, подобно многим критикам традиционной европейской философии, считали, что философия модерна занималась собственными абстрактными конструкциями "практического разума" больше, нежели реальной, живой практикой, "жизненным миром" индивидов. Философия, заявил Апель, должна в полном и подлинном смысле этого слова стать прагматикой, притом прагматикой трансцендентальной, добавлял Апель. В чем смысл трансцендентальной прагматики в понимании Апеля и какие новые моменты в ее толковании появились именно в 80-90-х годах? Еще в двухтомной работе "Трансформация философии" (1976) Апель выдвинул следующие "программные тезисы":

29. Філософія прагматизму(рус)

Прагматизм, основателями которого стали американские философы Ч. С. Пирс и В. Джеме, исследователи часто рассматривают как "типично американскую" философию. Для этого есть немало оснований. Особенности прагматизма как (относительно) единого философского направления могут быть охарактеризованы следующим образом. Центр внимания философов-представителей прагматизма перемещается от научно-теоретического познания к повседневной практической деятельности человека. А в ней на передний план выступают действия индивидов и акты действия, их основания, рациональные и эмоциональные элементы, оцениваемые в свете критериев полезности, эффективности, контролируемости. Наибольшее внимание уделяется не абстрактным идеям, а убеждениям, верованиям, которые также рассматриваются в качестве правил, регуляторов действия и поведения. Проблема "прояснения" мыслей и верований — стержневая для философии прагматизма. Представителей прагматизма интересует не столько профессиональное, специальное философское знание, сколько философия, максимально приближенная к "конкретному, доступному, к фактам, к действию, власти" (У. Джеме).

Исследователи прагматизма обращают внимание на то, что сходные же устремления — к конкретности действия, к его эффективности, успеху, к максимальному прояснению (в этом смысле к прагматизации) верований и убеждений — в определенной степени свойственны национальному характеру американцев и их культуре. Вместе с тем несомненно, что прагматизм с его требованиями приблизить философию к жизни, практике, конкретной жизнедеятельности людей наметил одну из перспективных линий философствования в XX в.

30. Проблема істини у філософії та науці(укр)

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істи ни. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю.

В античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це – заблудження. А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика – далеко не одне й те ж.

Кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина – це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору.

У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що омана в цьому плані може бути не менш "доказовою", ніж істина. Тобто роль практики суперечлива: вона — джерело не лише істини, а й омани.

Логічне доведення має широке і багатогранне застосування в науковому пізнанні. Логіка теж є критерієм істини. Постановка питання про логічний критерій істини безпосередньо пов'язана з існуванням логічного доказу, можливого без звернення до практики. Звичайно, логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції, але усунення логічних помилок забезпечує лише логічну правильність висновків. Іншими словами, логічна правильність є необхідною основою наукового мислення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої перевірки умовиводів.

31. Форми і методи наукового пізнання(укр)

Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. При цьому логіка дає правила виводу одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання - способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування - на емпіричні й теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах.

Філософський метод(сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматичний, системно-структурний, математичний та ін.) відноситься до теоретичного рівня(сфери) застосування, та відображає дійсність у таких формах: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея.

Загальнонауковий метод(моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування) відноситься до теоретичного рівня(сфери) застосування, та відображає дійсність у таких формах: факт, гіпотеза, проблема, концепція.

Методи окремих наук(опис, вимір, експеримент, спостереження) відноситься до теоретичного рівня(сфери) застосування, та відображає дійсність у таких формах: емпіричні закони, емпіричні поняття, факти.

Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загальнологічними і подані всередині таблиці. Наукове пізнання виробило також і свої спеціальні методи, головні з яких представлені вище. За браком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до кожного з методів пізнання. Особливо складний характер має соціальне пізнання. Головні його особливості в тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер. Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми, висунення гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми. Всі наукові методи зв'язані між собою. Об'єктивною основою усього є діалектика - між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом сучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна функція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дозволяє оцінювати перспективи пізнавального процесу.

методи і форми наукового пізнання(укр. 2)

Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, але й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду, підданого деякий раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Теоретичне рівень – це пояснення підстав відтворення.Теоретичні форми: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея;
Емпіричні форми: факт, гіпотеза, проблема концепція; емпіричні закони, емпіричні поняття. Наук. Пізн – це цілеспрямований процес, який вирішуе чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізн. У наук. пізн. в діалект. Едності чуттево-сенсетивного та раціонального, головна роль належить рац.мисленню. В наук. пізн. формуються і набувають самостійності такі форми, та засоби, як:Ідея - це форма наук. пізн., яка відображае зв”язки, закономірності, дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея не просто відображае дійсність такою, як вона існуе такою, як вона існуе тут і тепер, але і її можливий розвиток. Проблема – це форма і засіб наук. пізн., що е едністю двох змістовних ел-тів: знання про незнання і передбачення можливості наук. відкриття. Проблема е відображенням проблемної ситуації, яка об”ективно виникає в процесі розвитку сус-ва, це суб”ективна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображае суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому знанні, вона е одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Гіпотеза – це форма та засіб наук. пізн., за допомогою яких формуеться один з можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза е засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання. Гіп. існуе в контексті розвитку науки для вирішення якоі-небудь конкретної проблеми або для усунення суперечностей між теоріею та негативними даними експерементів шляхом проведення перевірки. На основі цих трьох форм наук. пізн. формуеться наук. концепія, що обгрунтовує основну ідею теорії. Концепція – це форма та засіб наук. пізн., яка е способом розуміння,пояснення основної теорії. Теорія – це найбільш адекватна форма наук. пізн., сис-ма достовірних та конкретних знань про дійсність. Теорія на відміну від гіпотези е знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наук. пізн. – ідея, проблем, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаемопов”язані, і взаемообумовлюють одна одну. У наук. пізн. розрізняють 2 рівні: емпірічний та теоретичний. На емпіричному рівні здійснюеться спостережння об”ектів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв”язки між окремими явищами. На теоретичному рівні об”ект відображаеться з боку його внутр. зв”язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпір. пізнання. Абстрактне мислення е тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

32. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання(рус)

Всё в мире находится во взаимной связи, которая порождает активный импульс к его саморазвитию. Без связи невозможно самодвижение материи, без самодвижения невозможно развитие. Развитие обусловлено различными видами связи.

Каждая наука использует различные методы, которые зависят от характера решаемых в ней задач. Однако своеобразие научных методов состоит в том, что они относительно независимы от типа проблем, но зато зависимы от уровня и глубины научного исследования, что проявляется, прежде всего в их роли в научно-исследовательских процессах. Иными словами, в каждом научно-исследовательском процессе меняется сочетание методов и их структура. Благодаря этому возникают особые формы (стороны) научного познания, важнейших из которых являются эмпирическая и теоретическая.

Научное познание есть процесс, т. е. развивающаяся система знания. Она включает в себя два основных уровня — эмпирический и теоретический. Они хоть и связаны, но отличаются друг от друга, каждый из них имеет свою специфику. В чем она заключается?

На эмпирическом уровне преобладает живое созерцание (чувственное познание), рациональный момент и его формы (суждения, понятия и др.) здесь присутствуют, но имеют подчиненное значение. Поэтому объект исследуется преимущественно со стороны своих внешних связей и отношений, доступных живому созерцанию. Сбор фактов, их первичное обобщение, описание наблюдаемых и экспериментальных данных, их систематизация, классификация и иная фактофиксирующая деятельность — характерные признаки эмпирического познания.

Опыт, полученный при эмпирическом способе познания никогда, тем более в современной науке, не бывает слепым: он планируется, конструируется теорией, а факты всегда так или иначе теоретически нагружены. Поэтому исходный пункт, начало науки — это, строго говоря, не сами по себе предметы, не голые факты (даже в их совокупности), а теоретические схемы, «концептуальные каркасы действительности». Они состоят из абстрактных объектов («идеальных конструктов») разного рода — постулаты, принципы, определения, концептуальные модели и т. п.

Специфику теоретического научного познания определяет преобладание рационального момента — понятий, теорий, законов и других форм и «мыслительных операций». Живое созерцание здесь не устраняется, а становится подчиненным (но очень важным) аспектом познавательного процесса. Теоретическое познание отражает явления и процессы со стороны их универсальных внутренних связей и закономерностей, постигаемых с помощью рациональной обработки данных эмпирического знания. Эта обработка включает в себя систему абстракций «высшего порядка», таких, как понятия, умозаключения, законы, категории, принципы и др.

На основе эмпирических данных исследуемые объекты мысленно объединяются, постигается их сущность, «внутреннее движение», законы их существования, составляющие основное содержание теорий — «квинтэссенции» знания на данном уровне.

Важнейшая задача теоретического познания — достижение объективной истины во всей ее конкретности и полноте содержания. При этом особенно широко используются такие познавательные приемы и средства, как абстрагирование — отвлечение от ряда свойств и отношений предметов, идеализация — процесс создания чисто мысленных предметов («точка», «идеальный газ» и др.), синтез — объединение полученных в результате анализа элементов в систему, дедукция — движение познания от общего к частному, восхождение от абстрактного к конкретному и др. Присутствие в познании идеализаций служит показателем развитости теоретического знания как набора определенных идеальных моделей.

Эмпирические и теоретические уровни познания взаимосвязаны, граница между ними условна и подвижна. В определенных точках развития науки эмпирическое переходит в теоретическое и наоборот. Однако недопустимо абсолютизировать один из этих уровней в ущерб другому.

Эмпиризм сводит научное познание как целое к эмпирическому его уровню, принижая или вовсе отвергая теоретическое познание. «схоластическое теоретизирование» игнорирует значение эмпирических данных, отвергает необходимость всестороннего анализа фактов как источника и основы теоретических построений, отрывается от реальной жизни. Его продуктом являются иллюзорно-утопические, догматические построения, такие, например, как концепция о «введении коммунизма в 1980 г.» или «теория» развитого социализма.

Эмпирическое, экспериментальное исследование предполагает целую систему экспериментальной и наблюдательной техники (устройств, в том числе вычислительных приборов, измерительных установок и инструментов), с помощью которой устанавливаются новые факты. Теоретическое исследование предполагает работу ученых, направленную на объяснение фактов (предположительное - с помощью гипотез, проверенное и доказанное - с помощью теорий и законов науки), на образование понятий, обобщающих опытные данные. То и другое вместе осуществляет проверку познанного на практике.

Разрыв, или преимущественное развитие одной за счет другой, закрывает путь к правильному познанию природы - теория становится беспредметной, опыт - слепым.

32. Емпіричні і теоретичні методи пізнання(рус 2)

Эмпирический - это такой уровень знания, содержание которого в основном, получено по опыту, подданного некоторой рациональной обработке, т.е. сформулированного определенным языком. Характерной особенностью этого уровня является то, что он включает в себя контакт исследователя с предметом с помощью органов ощущений или приборов, которые их дополняют, дает знание внешних, видимых связей между явлениями. Вершиной эмпирического знания есть фиксация повторения явлений без объяснения причин. Эмпирические знания опираются на эмпирические факты и соотношение, данные наблюдений, показание приборов, записанные в протокол, сведенные в таблицу или представленные графически.

Теоретическое познание включает систему понятий, суждений, абстракций, частичные и общие теории. Преимущество теоретического познания заключается в том, что оно дает понимание сути общего закона и может предусмотреть будущее. Эмпирическое познание может опережать теоретическое, а теоретическое-эмпирическое. Разногласия между ними решаются практикой, которая является основой познания и критерием истины.

33. Рівні та форми суспільної свідомості.(укр)

Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності..

Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини соціального буття людини. І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.

- суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;

Структура суспільної свідомості. Структуру суспільної свідомості можна розглядати в різних аспектах, найголовнішими з яких є наступні. Суттєвим принципом розгляду структури суспільної свідомості є її поділ за рівнем, ступенем та глибиною проникнення у дійсність, узагальненого відображення суспільного буття.

У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи) суспільної свідомості:

- буденна і теоретична свідомість;

- суспільна психологія й ідеологія;

- форми суспільної свідомості.

рівні суспільної свідомості – буденний і теоретичний – відіграють свою значну роль у житті та діяльності людей і в розвитку суспільства.

Своєрідними структурними елементами суспільної свідомості є також суспільна психологія та ідеологія.Форми суспільної свідомості, на відміну від “вертикальної”, тобто рівневої, структури, про що мова була раніше, створюють так звану “горизонтальну” структуру суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.Кожна з них відображає відповідні сторони суспільного життя, відтворюючи їх духовно. При цьому зберігається відносна самостійність всіх форм, які тією чи іншою мірою впливають на ті політичні, економічні та інші процеси, що відбуваються у суспільстві.Форми суспільної свідомості розмежовуються також за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як прояв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах Отже, суспільна свідомість як складне соціально-духовне утворення і соціальне явище, необхідність її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумовили її важливу роль в духовному житті суспільства. Як найважливіший елемент духовного виробництва, суспільна свідомість здійснює суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства в цілому, динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи. Отже, ускладнення процесів суспільного розвитку, посилення їх динамізму, перехід до нових форм життя вимагає підвищення творчої активності людей. Ця активність повинна бути глибоко усвідомленою, спиратися на ясні цілі і переконання. Таким чином, зростає роль і значення всіх рівнів і форм суспільної свідомості, через які відбувається осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя і формуються способи активного впливу на них. Особливо актуальним це є для нашого сучасного українського суспільства.

33. Рівні та форми суспільної свідомості(укр. 2)

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка включае в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. е единою істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі. Люд. здійснюе свій зв”язок зв світом в 3 формах- практичній, пізнавальній, і дух.- практичній. Вона не просто пристосовуеться до навколишнього середовища, але й активно перетворюе, освоюе світ і опановуе його закони. Таке активне опанування світом як об”ектом відбуваеться в формі практ. діял. і теоритичної, пізнавальної діял., засобом і вищою формою якоі е мислення. Пізнавальна діял., і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, об”ективне зображення люд. і світу. Проте люд.-ка дух. активність не обмежуеться лише спрямованностю на об”ект, на реалність “поза себе”. Е і інша форма ідеальної діял., яка спрямована саме на перебудову люд.-кої душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Люд. свідомість не можна ототжнювати тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своею сутністю свід. е здантістю люд. не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб”ект. значенням, співставляти своі знання з цілями власного існування, оцінювати світ свого життя. Свід. е усвідомленням своіх вчинків, іх наслідків, вона нерозривно пов”язана з совістю, з відновідальністю люд. за своі стосунки зі світом природи і сітом людей. Отже, свід, з одного боку, е формою об”ект відображення, формою пізнання дійсності, як незалежнох від люд.-ких прагнень та інтересів. Результатом і метою свід. е як пізнавальної діял. е отримання знань, об”ективної істини. З другого боку, свід. містить в собі прояв. Суб”ективного відношення люд. до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою дух. –практичного, цінносного відношення до світу е осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діял. потребуе здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагае особистих зусиль, власних роздумів і преживання істини. Дух. світ люд. – це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спираеться на сукупність ціннісних оріентірів і дух. смислів. Свід. не дорівнюе мисленню та знанням, вона е одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбивае в собі обидві форми дуального відношення до світу – і пізнавальну і ціннісну Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму 'їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. А тому в розвитку суспільної свідомості конче необхідним є врахування особливостей функціонування як психологічних, так і ідеологічних моментів, оскільки прорахунки в цій сфері здатні привести до незворотних негативних процесів у становленні в людей духовної культури. Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості. Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набуває певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що сполучає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього відображення. В цьому полягає суперечливий характер розвитку як масової свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.

34. Свідомість та самосвідомість. Концепт ідентичності(укр)

Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.

Властивості свідомості

1) Ідеальність відображення

2) Універсальність відображення

3) Обєктивність відображення

4) Предметність відображення

5) Цілеспрямованість

6) Активність свідомості

7) Суспільність свідомості

8) Знарядність свідомості

Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними.Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям.

Органом, за допомогою якого людиною здійснюється свідоме відображення дійсності, є мозок.Але наявності тільки мозку ще не досить для виникнення Свідомості. Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з ними. займатися різними видами діяльності. Це значить, що свідомість може розвиватися лише в суспільстві.

Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина — самооцінююча істота, яка без цієї характерної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Самосвідомість тісно пов'язана з рефлексією. Рефлексія — це прин цип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін "рефлексія" в широкому розумінні озна чає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.

Елементи і рівні структури суб'єктивної ре альності формуються під впливом соціального способу життя людини. На завершення треба сказати також, що ми багато чого ще не знаємо про механізми, функції, структуру і властивості свідомості. Нез'ясованими залишаються й питання взаємозв'язку свідомості з діяльністю інди віда, буттям тощо.

35. Філософська категорія буття. Основні форми буття.(укр)

У марксистський філософії проблема буття аналізується у двох напрямках: у загальнофілософському і соціально-філософському. У загальнофілософському смислі буття розглядається як сукупна реальність, представлена об’єктивною реальністю – матерією і суб’єктивною реальністю – свідомістю. Співвідношення між цими двома видами буття марксисти вважають основним, головним питанням філософії, вирішуючи його на користь первинності матерії, об’єктивної реальності, а суб’єктивну реальність, свідомість розуміючи як вторинне буття, продукт, функцію високорозвиненої матерії-мозку суспільної людини. При цьому у бутті (у об’єктивній реальності) виділяються різноманітні сфери – основні форми буття: природа (органічна і неорганічна), людина і суспільство (їхньому розгляду будуть присвячені наступні теми нашого курсу). У соціально-філософському смислі буття розглядається як діалектична єдність суспільного буття і суспільної свідомості. Суспільне буття – матеріальна, предметно-чуттєва сторона життя суспільства, соціально-практична діяльність людей і її продукти-світ культури як теоретично і практично освоєної природи. В проблемі взаємозв'язку природного і соціального (суспільного) буття марксизм виходить з первинності природного, а в проблемі взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості з первинності суспільного буття, розглядаючи суспільну свідомість як творче відображення суспільного буття. У немарксистській філософії кінця ХІХ-ХХ сторіччя продовжувала розвиватися настанова на розгляд буття як продукту діяльності духу. Однак при цьому по-новому тлумачиться саме буття: натуралістично-об'єктивістський і субстанціональний підходи до його розуміння поступилися місцем функціональному: ні “що воно є”, а “як воно існує”. У ряді філософських концепцій поняття буття зводиться до специфічної форми буття-людського існуванні. У Ф.Ніцше буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. У В.Дільтея (“філософія життя”) справжнє буття співпадає з цілісністю життя, що осягається науками про дух. Г.Ріккерт (“неокантіанство”) розрізняє чуттєво-реальне буття, з яким, має справу природознавство, і реальне буття (світ духовних цінностей), з яким має справу філософія. Е.Гуссерль (феноменологія) розрізняє реальне і ідеальне буття. Перше є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а друге – світ чистих суттєвостей (“ейдосів”), які мають справжню явність. Н.Гартман протиставляє матеріальне буття як емпіричне, тимчасове ідеальному буттю як надісторичному, вічному. М.Хайдеггер, критикуючи традиційний підхід до буття, оснований на розгляді його як існуючого, як субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб’єкту, вважає, що проблема, буття має сенс лише як проблема людського буття, як проблема граничних засад людського існування, дуже важливим вираженням якого є страх перед ніщо. Перше є для нього щось косне, що виступає тільки як перешкода, що взагалі непідвладне людській діяльності і пізнанню. Друге – усвідомлення матеріальної реальності як загрози нашому життю, як кордони нашого пізнання, а також як те, що використовується або є можливим знаряддям нашої діяльності. Основна характеристика людського буття за Сартром – вільний вибір можливостей. Взагалі зкзистенціалізм (вже названі М.Хайдеггер, Ж.П.Сартр, а також К.Ясперс, А.Камю, Г.Марсель, росіяни Н.Л.Бердяєв, Л.Шестов та ін.) відкидає правомірність розгляду буття як такого, буття як чогось об'єктивного. Вони розуміють буття як інструментальне поле, як горизонт можливостей, в межах якого існує і розвивається людська свобода. Як вже відзначалося, існування речей, станів, процесів надає їм характер реальності, створює передумову для їхнього узагальнення, об'єднання, для того, щоб мислити про світ як єдине ціле. В той же час в цьому цілісному світі можуть бути виділені деякі досить широкі групи явищ, взаємозв’язаних одна з одною, але істотно відмінних одна від одної по засобам буття – основні форми буття. Сучасний рівень знань про світ дозволяє виділити наступні чотири основні форми буття:

1.Буття речей (тіл), процесів, яке в свою чергу може бути поділене:

а) на буття речей, процесів, станів природи;

б) буття природи як цілого;

в) буття речей і процесів, вироблених людиною, тобто буття культури;

2.Буття людини, яке поділяється на:

а) буття людини у світі речей

б) специфічне людське буття

3.Буття духовного (ідеального), яке ділиться на:

а) буття індивідуалізованого духовного

б) буття об'єктивованого (позаіндивідуального) духовного.

4.Буття соціального, яке ділиться на:

а) індивідуальне буття (буття окремої людини у суспільстві та у історії);

б) буття суспільства

5.Буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям);

35. Філософська категорія буття. Основні форми буття(рус)

Бытие — предельно широкая философская категория для обозначения целостности и субстанциональности мира. В европейской культуре первые определения бытия возникли еще в Древней Греции, что исторически совпало со становлением философского знания, переходом от образно-мифологического к теоретико-логическому мышлению.

Понятие о целостности мира формировалось исподволь, его возникновению предшествовал целый ряд промежуточных понятий и концепций. Мыслители античности всесторонне и обстоятельно рассматривали различные альтернативы философских построений, опираясь на богатый духовный опыт предшествующего развития (мифология, религия, искусство). В результате возникла радикально новая установка в познании и понимании окружающего мира. Так, если греческие натурфилософы (ранний период) рассматривали действительность как многообразие постоянно изменяющихся предметов, явлений, процессов, то их последователи (первый среди них — Парменид) поставили вопрос о всеобщей и постоянной основе этих изменений, которая и была названа бытием.

«Бытие» — производное отелов «быть», «есть», весьма распространенных во многих языках мира, имеет свое специфическое, собственное философское содержание и означает не просто существование каких-либо объектов окружающего мира, а того, что гарантирует это существование.

Понятие бытия отвлекается от бесконечного многообразия свойств и качеств конкретных предметов, кроме одною — быть существующими. Подобный подход задает миру целостность, делает его обьектом специфического рассмотрения. Учение о бытии (онтология) — важный раздел философскою знания.

В основе понятия бытия лежит убежденность челове ка в том, что мир существует не только здесь и сейчас (этот фаю неоспоримо доказывается человеческим опытом), но повсюду и вечно (интуитивная деятельность сознания). Единство этих сторон составляет самую общую структуру понятия бытия.

Мы непоколебимо верим в то, что при всех потрясениях в природе и обществе мир является стабильным, постоянным, вечным. Этот мир и является истинным бытием, нашей жизненной опорой. Понятие именно о таком мире составляет основу смыслообразующей человеческой деятельности. На интуитивное «ядро» как бы накладывается определенная система понятий, образующих смысл, заключенный в той или иной философской концепции.

Бытие формирует представление о том что мир вокруг нас развивается и живет по своим законам, не зависящим от нашей воли, желаний и произвола. Эти законы обеспечивают стабильность и гармонию мира, в тоже время ограничивают нашу деятельность. Понимание этого и умение следовать требованиям бытия обеспечивают существование человека.

Можно выделить следующие основные формы бытия:

вещей, процессов, заключающее в себе бытие природы как целого и бытие вещей, производимых человеком;

человека — подразделяется на бытие человека как природного существа и специфическое человеческое бытие;

духовного, состоящего из объективного и субъективного духа;

социальное, состоящее из бытия отдельного человека и бытия общества.

Бытие как исходное понятие лишь начальный пункт философского размышления о мире и человеке. Оно становится содержательным, конкретно-всеобщим только лишь через взаимодействие с такими философскими категориями, как материя, сознание, движение, пространство, время, системность, детерминизм и другие. Но это уже относится к последующему изложению.

36. Культура та цивілізація. Проблема формаційного та цивілізаційного тлумачення історичного процесу.(укр)

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Але вперше в історії філософської думки Г. Гегель поставив питання про наявність в історичному процесі об'єктивної закономірності. Він намалював об'єктивно-історичну картину історичного процесу, де реалізується зміст Світового Духа. У Надалі було зроблено безліч спроб пояснити історію. На сьогоднішній день визначилися два методологічних підходи до аналізу історичного процесу. Один - формаційний, чи моністичний, інший -- цивілізаційний, або плюралістичний. У рамках першого виділяють дві концепції - Марксистську і теорію постіндустріального суспільства. Марксистська концепція грунтується на визнанні вирішальною детермінантою розвитку способу виробництва. На цій основі відбувається виділення визначених стадій у розвитку суспільства -- формацій. Концепція постіндустріального суспільства в якості головної детермінанти суспільно-історичного процесу проголошує три типи суспільств: традиційне, індустріальне і постіндустріальне. Корінна ідея моністичного підходу полягає у визнанні єдності людської історії і її прогресу у формі стадіального розвитку. Корінна ідея другого - заперечення єдності історії людства і його прогресуючого розвитку. Результати титанічної праці К. Маркса і Ф. Енгельса з вивчення і критичного аналізу всесвітньо-історичного досвіду дозволили виділити зовсім нове для історіографії і соціальної філософії поняття, поняття «формація». Високі претензії марксизму на революційна зміна світу викликали широку опозицію по відношенню до нього. За ступенем критичного настрою до формаційному вчення можна умовно виділити два основних напрямки. Представники першого наполягають на необхідності заміни марксистського підходу як не витримав перевірки історичним досвідом новим, докорінно відмінним підходом. Представники другого заперечують необхідність такої заміни, наполягаючи лише на оновленні марксистського підходу, тобто на ліквідації ряду його недоліків. Основним же недоліком формаційного підходу до історії є випадання з історичного пізнання взагалі безлічі елементів і зв'язків суспільства як системи, які не знаходять у моністичної погляді на історію свого адекватного пояснення. Якщо формаційний (моністичний) підхід до історії розкривається досить легко, то з цивілізаційним підходом справа йде складніше, оскільки єдиною цевілізаціонной теорії не існує, як не існує єдиного поняття «Цивілізація». Цей термін дуже багатозначний. В даний час цивілізація розглядається в трьох аспектах. У першому аспекті поняття «культура» і «цивілізація» трактуються як синоніми. У другому цивілізація визначається як уречевлення матеріально-технічних та соціально-організа-ційних інструментів, забезпечують людям гідну їх соціально-еко-ку організацію суспільного життя, відносно високий рівень споживання комфорту. У третьому аспекті цивілізація розглядається як історична ступінь розвитку людства, наступна за варварством. На підставі цивілізаційного підходу виділяється безліч концепцій, побудованих на різних підставах, чому його і називають плюралістичним. За логікою цього підходу існує безліч історичних утворень (цивілізацій), слабо або взагалі не пов'язаних один з одним. Всі ці утворення рівноцінні. Історія кожного з них унікальна, як унікальні вони самі. Головна відмінність цивілізаційного підходу - відсутність вирішальною детермінації у розвитку суспільства. Якщо формаційних теорія починає осягнення товариства «знизу», висуваючи на перше місце матеріальне виробництво, то прихильники цивілізаційного підходу починають осягнення суспільства, його історії «зверху», т. тобто з культури в усьому розмаїтті її форм і відносин (релігія, мистецтво, моральність, право, політика та ін.). І тут важливо, уникаючи жорсткої прив'язки до способу виробництва, не випустити з уваги небезпеку іншого монізму - Не менш жорсткої прив'язки до духовно-релігійного чи психологічного початку. Значний внесок у розвиток цивілізаційного підходу внесли О. Шпенглер, М. Вебер, А. Тойнбі.

37. Суспільний прогрес та глобальні проблеми сучасності.(укр)

Дата добавления: 2015-10-28