Романтизм як худ напрямок. Джерела.

Передумови виникнення стилю укр. бароко.

В історії України період другої половини XVII - XVIII століття отримав назву «українське бароко». Цей стиль охоплює всі види мистецтва: музика, малярство, скульптура, література. Але особливого розквіту набуває саме архітектурна галузь, де також виникає часто вживаний термін «козацьке бароко». Та найчастіше його називають «мазепинським бароко», оскільки найбільшого свого розвитку і довершення воно набуло саме в добу гетьманування І.С. Мазепи (1687 - 1704 р.р.). Гетьман Мазепа є одним з найбільших меценатів в українській історії, і за масштабами своєї культуро творчої діяльності мало з ким може порівнятися. Значне культурне піднесення України – Гетьманщини зумовлено активним фінансуванням багатьох економіко – соціальних та мистецьких галузей гетьманським урядом. Згідно з висновками відомого українського дослідника культури України доби Мазепи Федора Ернста, випливає, що вперше з часів Київської Русі на території України відновилася традиція будівництва значної кількості великих соборів і монастирських церков.

Українське бароко відрізняється від західного більшою лаконічністю форм і виразністю ліній. Споруди характеризуються складними конструкціями і присутністю вишуканого декорування. Головним досягненням Мазепинського бароко є поєднання європейського досвіду мистецтва бароко з українськими традиціями дерев`яного будівництва храмів. Саме в цей період нового вигляду набувають багато українських міст, зокрема Чернігів, Львів, зміцнює свої позиції Київ, як культурний і духовний центр. Найяскравішими зразками українського бароко є Успенський собор Києво - Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, Софія Київська, Межигірський монастир, Мгарський монастир, Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Також відбувалась громадська забудова,до якої належить Києво - Могилянська академія.

Мазепинська епоха досягла високого рівня і в живописі, декоративно- прикладному мистецтві, особливо в гравюрі та кам`яному різьбленні, що прикрашало численні собори. До цього часу належать такі відомі імена, як Іван Мигура, Йосип Старченко, Прокіп Корнієвич, тощо. Розвиваються в свою чергу і дві промисловості внутрішнього ринку - залізорудна і скляна, спостерігається розвиток паперової промисловості. Також відбувається виникнення великої кількості письменників і публіцистів: Іоан Максимович, Антоній Стаховський, Пилип Орлик, Лаврентій Горка, Дмитро Туптало, Афанасій Збруцький, Самійло Мокрієвич.

Українське козацьке бароко створило синтез західноєвропейських барокових елементів з національними традиціями гетьманської України. Ця епоха стала всеохоплюючим мистецьким і соціальним процесом, що створив передумови для майбутньої побудови державності козацької України.

32. Архітектурні пам’ятки стилю укр. бароко.

Західні землі

Доба бароко в Україні припала на період, коли країна була роздерта між міцними сусідніми державами. Тому Правобережна Україна мала зразки бароко, що йшли з католицького центру світу - Риму та Польщі. Один з перших зразків бароко у Львові - Стрітенський костел босих кармеліток (1642—1644 рр.), це копія церкви Св. Сусани у Римі (арх. Карло Мадерна, 1603 рік). Але ерудиція і таланти архітекторів швидко дали змогу відійти від копіювання римських зразків і творити оригінальні споруди (костел і монастир бернардинів, Гвоздець, костел і монастир кармелітів босих, Бердичів, каплиця Параскеви П'ятниці, Підкамінь, Домініканський монастир, Богородчани, Петропавлівський костел, Кам'янець-Подільський, костел Вознесіння, Золочів та ін.)Серед найкращіх зразків бароко і костел Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці, Івано-Франковська обл, (арх. Бернард Меретин).

Особливо талановиті і оригінальні невеликі костели польського архітектора Войцеха Лєнартовича в теперішніх Новоукраїнці і Угневі, справедливо не оцінені досі. Він будував без копіювання уславлених зразків.

Надзвичайними стали і комплекси барокових будівель у Почаєві (арх. Г.Гофман) та у Кременці (Єзуїтський колегіум і костел, 1731—1743 рр., арх. П.Гіжицький).

Бароко на західних землях здебільшого церковне (костели, монастирі, каплиці). Але мало місце і світське бароко — садиба в Оброшино, палац в Ізяславі, палац греко-католицьких митрополитів в комплексі собору Св. Юра у Львові.

Чудовим зразком пізнього бароко на Правобережній Україні став костел Непорочного Зачаття Діви Марії в нинішньому селі Жданово(1786—1791 рр.),Вінницька обл, хоча в ці часи почав домінувати стиль класицизм.

Бароко на Лівобережній Україні

Ці землі межували з Диким полем, тому заселення і розбудови йшли лише в північних і центральних районах. В нинішніх Донецькій, Луганській, Херсонській, Одеській областях нема зразків архітектури бароко.

Великим бароковим центром став лише Київ, де домінувало церковне будівництво. Київ став справжнім перехрестям різноманітних впливів, що йшли від самої України(арх. Григорович-Барський, Ковнір Степан Дем'янович),Польщі, Німеччини (арх.Шедель Йоган-Ґотфрід), Растреллі (Російська імперія). Недослідженими і зруйнованими залишились барокові польські костели Києва.

Поодинокими зразками світського бароко в Києві стали Будинок митрополитів (1722, 1748-57 рр.) та колишня Бурса (1763—1767 рр.), Маріїнський палац (арх. В.Растеллі).Особливе місце посіла стара будівля Києво-Могилянської академії.Серед інших міст заслуговують уваги Харків (Успенський собор), Козелець (собор Різдва Богородиці), барокові вівтарі деяких церков.

33. Образотворче мистецтво, іконопис за часів укр. бароко.

Образотворче мистецтво України, у якому панував стиль бароко, характеризувалося розширенням жанрового діапазону та насиченням світським началом. Ікони, на яких часто зображували постаті кліторів -гетьманів, старшину, набували ознак жанру портрета та пейзажу, відбиваючи особливості українського краєвиду. В іконопису виявлялася індивідуальність майстрів, використовувалися народні мотиви. Видатними іконописцями були І.Руткович та Й. Кондзелевич, які тяжіли до колористичних і світлових ефектів, мальовничості.

У народному живопису того часу поширилася народна картина, улюбленим образом якої став козак-бандурист. Часто твори народного малярства тієї доби були просякнуті гумором, відзначені сатиричною спрямованістю.

Друга половина ХУІІ-ХУІІІ ст. - час активного розвитку станкового живопису, таких його жанрів, як історична картина, портрет (наприклад, портрети І.Мазепи, Д. Апостола, К. Розумовського, Г. Полетика).

У XVIII ст. портретний живопис характеризувався виявами реалізму і сентименталізму, поглибленням психологізму, широким використанням фольклорних елементів у творчості таких відомих українських майстрів, як Л. Тарасевич, Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, І. Саблуков та ін.

Графіка, насамперед книжкова гравюра, поступово позбувалася площинності. Це яскраво репрезентовано в ілюстраціях Л. Тарасевича до Печерського патерика 1702 р., малюнках учнів київської художньої майстерні при Києво-Печерській лаврі, які закарбували засвоєння барокової стилістики. У книжковій ілюстрації поступово утверджувалися світські сюжети.

Поширення здобули станкова графіка, народні картини на історичні, батальні, побутові сюжети, гравіровані портрети, панегіричні гравюри, що присвячувалися суспільно-політичним подіям.

У другій половині XVII ст. розвивається різьблення по дереву в стилі бароко. Пишна декоративність притаманна різьбленим іконостасам, зокрема, створеним І.Рутковичем у церкві Різдва Христового в Жовкві, Й Кондзелевичем - для церкви Воздвиження Чесного Хреста в Скиті Манявському та найбільшому в Україні бароковому іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, збудованої С. Ковніром. Художня різьба також поширюється у декорі світської архітектури.

Разом з різьбленням і живописом розвивається скульптура в усіх її різновидах. Досить поширеною була практика прикрашання стін, вікон, дверей храмів та житлових будинків складними "рушниковими" та "килимовими" орнаментами з каменю та глини.

Нові мистецькі принципи бароко поступово поширювалися в українському іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із художніми досягненнями того часу спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби.

Пензлю І. Рутковича належать величні іконостаси у селах Львівщини, а також іконостас церкви Різдва Христового в Жовкві. Деякі ікони митця — «Архангел Михаїл», «Архангел Гавриїл», «Трійця» — вражають надзвичайною живописністю, декоративністю, глибокою людяністю образів. Надаючи релігійним персонажам життєвих рис, художник прагнув розкрити реальну красу людини.

Геніальний іконописець Й. Кондзелевич — автор визначної пам’ятки мистецтва: Богородчанського іконостасу (с. Манява Івано-Франківської області), де візантійські традиції органічно переплелися з новими тенденціями кінця XVII ст., що визначали естетику українського бароко.

На відміну від І. Рутковича, Й. Кондзелевич був прихильником створення об’ємного образу. Творчість майстра дає підстави твердити, що він був тісно пов’язаний з київською іконописною школою. Твори Й. Кондзелевича «Успіння Богоматері», «Вшестя Христове» та інші вражають реалістичністю образів, високодуховною красою.

Визначною пам’яткою українського бароко доби Гетьманщини є іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці на Полтавщині, що відобразив кращі надбання цього художнього стилю в українському іконописі. Іконостас не лише приголомшує своїми розмірами й композицією, але й зачаровує красою і багатством оздоблення. Його ікони являють собою кращі зразки барокового українського живопису.

Найвидатніші барокові іконостаси України були символом піднесення української культури і відразу по створенні ставали національним мистецьким надбанням.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богоматір, яку дуже шанувало козацтво, зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набули ікони Покрова Божої Матері. У нижній частині цих ікон — під покровом Богоматері — зображували представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Зразком є збережена ікона Покрова Богоматері із с. Дашки на Київщині із зображенням Богдана Хмельницького.

34. Розвиток вітчизняної музики за часів домінування стилю укр. бароко.

Друга половина XVII-XVIII ст. в історії української культури - важливий період і з огляду розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні цехи як перші професійні об´єднання народних музикантів виникли ще наприкінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI-XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів - а капела.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми - двадцяти самостійних партій. Із середини XVII ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта, потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і пецатот М.Дилецький (бл. 1650-1723) і виклав їх у посібнику "Граматика мусікійська" (1677).

У XVII-XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. - 1709, 1734-1775), де готували фахівців для" церковних хорів. У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і педагогіку. При Києво-Могилянській академії були хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Веделъ (1767, за іншими даними - 1770,1772- 1808), творчість яких сягнула європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).

Творчість М. Березовського та А. Веделя є перехідною від бароко до класицизму, а феномен музики М. Березовського, який "нашою мовою заговорив із цілим світом", полягає в поєднанні бездоганного професіоналізму європейського рівня з українськими фольклорними традиціями. На музичній стилістиці А. Веделя відбився його тісний зв´язок з Україною, що знайшло свій вияв у "ніжно-ліричному та чутливому характері української ментальності", а його трагічна доля - в українських мінорних думах та народних піснях. Музика Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла своє українське коріння, збагатила інші культури.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII ст. поширення набув романс - жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси "їхав козак за Дунай" С. Килимовського, "Всякому городу нрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.

Після приєднання України до Росії в усіх 10 полках Лівобережної України діяв штат полкової музики, що складався з 6-9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала "генеральна" військова музика. Під час подорожі гетьмана І. Мазепи до Москви 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.

Класицизм як худ напрямок.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI-го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.

На початку XIX ст., під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції, виникає нова хвиля класицизму, який у досягненні ідеальних форм відмовлявся від випадкового, мінливого і тимчасового. Зокрема в Росії особливість цього стилю полягала в простоті, наближеній до аскетизму: Казанський собор (1801-1811) - арх. А. Вороніхін; ансамблі Васйлівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) - арх. Тома де Томон.

36. Вітчизняні архітектурні пам’ятки класицистичного стилю.

Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.

Перший етап розвитку класицизму в архітектурі пов’язують з широким розгортанням містобудівельної діяльності, палацово-садибного будівництва, здійснюваного здебільшого царськими вельможами, поміщиками і козацькою старшиною.

Яскравими зразками класицизму в архітектурі кінця 18 ст. - початку 19 ст. є палац Петра Рум’янцева в Качанівці на Чернігівщині та палац Кирила Розумов-ського в Батурині. Другий етап характеризується розширенням забудови міст, їх переплануванням і дальшим удосконаленням старих міських планів і будівельних заходів. Для третього останнього етапу доби класицизму характерним в Україні був поступовий розпад його стильової єдності.

Показово, що творцями найважливіших зразків цієї архітектури, виступали майст-ри-іноземці. Ціла група архітекторів переважно італійського походження, розбудовувала Одесу. На початку століття виділяються споруди петербурзького майстра Тома де Томона в Одесі та діяльність у Києві прибулого так само з Петербурга Варфоломія Беретті. Його будівля Київського університету стала чи не центральною пам’яткою епохи, що постала на українському ґрунті.

37. Класицизм у вітчизняному образотворчому мистецтві.

Романтизм як худ напрямок. Джерела.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Великій Британії й Франції, поширився на початку 19 століття в Російській імперії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення „життя духу“; наявність провідних мотивів самостійності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, нескореності; історизму та захоплення фольклором.

Передумовою виникнення романтизму вважають велику французьку буржуазну революцію. До її у Франції все було впорядковано, існувала чітка станова ієрархія, кожна людина займала своє місце. Революція зруйнувала стару структуру суспільства, але нова ще не була створена, тому в окремої людини виникло почуття самітності.

Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому:

· історичний живопис

· портрет

· гравюру

· архітектуру

· музику

· літературу

39. Романтизм у театральному мистецтві.

Драматурги нового напряму прагнули зображувати людські почуття, тому стиль театральних постановок було змінено. Відмовилися від єдності події, часу й місця, від пишних декорацій (оскільки теоретики театру вважали, що глядач не ототожнює події на сцені з реальним життям і повірить акторові, навіть якщо той не перебуватиме серед дорогих декорацій). Декламація й наспіви були замінені на просту розмовну мову.

Передмова до твору «Кромвель» Віктора Гюго (1827 р.) містить у собі правила нового театру. Гюго одним із перших зображував у своїх п'єсах нетипового героя.

Альфред де Мюссе працював у жанрі ліричної комедії. Якщо Гюго робив акцент на подіях, то Мюссе цікавила духовна рефлексія героя. Гюго змінював місце події по актах, Мюссе — по сценах та картинах, що було важко втілити в життя.

Автором 66 п'єс є Александр Дюма-батько.

Огюстен Ежен Скріб у своїй творчості утверджував здоровий глузд, його герої є прагматиками.

В Англії Джордж Ноел Гордон Байрон («Каїн», «Манфред») і Персі Біші Шеллі (трагедія «Ченчі») не писали п'єс для широкої публіки, орієнтувалися на читача. Характерної особливістю їхніх героїв, одинаків-бунтарів, є відчай і песимізм.

Німецький театр представляють Август Вільгельм Шлегель (теоретик, творець «шекспірівського культу»), Генріх фон Клейст, Ернст Теодор Амадей Гофман та Людвіг Йоган Тік.

40. Романтизм у вітчизняному образотворчому мистецтві.

41. Романтизм у вітчизняній літературі.

42. Імпресіонізм як худ течія.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — мистецька течія у живописі, а також в літературі та музиці, котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася на початку 20 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями зі спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

Відомими піонерами імпресіонізму стали художники:

· Едуар Мане

· Каміль Піссарро

· Клод Моне

· П'єр-Оґюст Ренуар

· Альфред Сіслей

· Дега Едгар

· Поль Сезанн

· Берта Морізо

· Марі Бракмон

· Арман Гійомен

· Франсіс Пікабіа

· Гюстав Кайботт та інші.

Відомі також художниці-імпресіоністи — жінки художниці: Марі Бракмон, Єва Ґонзалес, Мері Кассат, Берта Морізо. В 1880-1910-х рр.

Імпресіонізм вплинув на багатьох живописців інших країн (М. Ліберман, Л. Корінт у Німеччині; Костянтин Коровін, Серов Валентин, Е. Грабарь, ранній М. В. Ларіонов у Росії й ін.), що виявилося в освоєнні нових сторін дійсності, в оволодінні ефектами пленеру, висвітлюванні палітри, ескізності манери, засвоєнні окремих технічних прийомів.

43. Реалізм як худ напрям.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний»,;— «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі.

У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.

Існує версія, що реалізм зародився ще в глибокій старовині, за часів Стародавніх Народів. Відповідно до цієї теорії існує кілька видів реалізму:

· «Античний Реалізм»

· «Реалізм епохи Ренесансу»

· «Реалізм XVIII-XIX століть» (тут, в середині 19 століття, він досяг найвищої могутності, у зв'язку з чим власне і з'явився термін Епоха реалізму)

· «Неореалізм (реалізм XX століття)»

44. Реалізм у вітчизняному живопису 19 ст.

45. Реалізм у вітчизняному театральному мистецтві 19 ст.

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818–1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

46. Модерн як худ явище кінця 19 – початку 20 ст.

Модернізм це літературний напрямок, який утвердився в мистецтві наприкінці XIX - на початку XX століття разом з новим розумінням людини, коли істотним стає все нетипове, особистісне.

Характерним для модернізму є пристрасть до зображення дійсності як абсурду й хаосу; особистість подається в контексті відчуження її від соціуму, закони якого сприймаються нею як такі, що є ірраціональними та алогічними, і не пізнаються.

Олена Ляуфлер (О. Кобилянська повість "Людина") усталених міщанських традицій не сприймає, бо згідно цих традицій жінка має бути тільки прикрасою чоловіка; у повісті змальовано особистість та її боротьба за право бути людиною - тож цей твір належить до модернізму. В українській літературі Ольга Кобилянська є один із перших представників модернізму. Також до модерністів належать М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та інші.

Модернізм має такі течії: неокласицизм, неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, експресіонізм. У подальшій своїй творчості О. Кобилянська тяжіла до неоромантизму й символізму, що пов'язаний з мужнім гуманізмом. Автори неоромантичних творів прагнули змін у стилі й житті, тому вони відмовлялися від психології накопичування та лицемірства вікторіанської моралі. Сильна особистість, що перед усім намагається наблизити дійсність до мрії - герой неоромантичного твору.

47. Модерн у вітчизняному образотворчому мистецтві.

48. Модерн в декоративно-прикладному мистецтві.

49. Модерн в архітектурі.

В останні десятиліття 19 ст. - початку 20 ст. в архітектурі утвердився новий стиль - модерн. До ознак модерну відносять декоративність, використання елементів різних стилів-попередників, збереження національного колориту, традицій народного мистецтва. Українські архітектори-модерністи сповідуючи еклектизм, прагнули поєднувати новітні технології з народними традиціями. Утвердження модерну збіглося з добою індустріалізації, відтак масштабним стає будівництво приміщень індустріального і громадського призначення - банків, бірж, театрів, народних будинків, клубів, пасажів, ринків, прибуткових будинків. У спорудах широко застосовують метал, скло, залізобетонні конструкції.

Нові технології будівництва істотно змінюють українські міста. Вулиці починають забудовувати відповідно до їхнього призначення - як магістральні, житлові, торговельні (тобто пасажі). Облаштовують алеї, газони. Проїзну частину вулиць намощують бруківкою. З’являються вуличні гасові, газові та електричні ліхтарі, навіси для зупинок транспорту, урни для сміття, інформаційні тумби тощо. У містах споруджують електростанції, водонапірні башти, гаражі, санітарні очисні будівлі.

Яскравими зразками українського архітектурного модерну є «Будинок з химерами» архітектора В. Городецького та будівля Державного банку в Києві, збудована в 1902-1905 рр. за проектом архітекторів О. Кобелєва та О. Вербицького. До найвидатніших споруд палацової архітектури в Україні належать царський палац у Лівадії, збудований в 1910-1911 рр. у неоренесансному стилі архітектором М. Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить «Ластівчине гніздо», збудоване архітектором О. Шервудом у 1912 р.

Збереження національного стилю в архітектурі українського модерну засвідчене в будинку Полтавського земства, збудованому за проектом Василя Кричевського в 1903-1908 рр. нині Полтавський краєзнавчий музей). Взірцем так званого раціоналістичного мо-дерну став Бессарабський ринок у Києві, збудований архітектором Г. Гаєм у 1908 — 1912 рр. Це був перший критий ринок в Україні. У цій споруді поєднувалися модерні, раціоналістичні форми з національними мотивами. На західноукраїнських землях поєднання елементів модерну та народної архітектури західноукраїнських земель втілено у будівлі банку «Дністер» у Львові, збудованої у 1905-1906 рр. архітектором І. Левинським.

50. Декаданс як літературне явище.

Декаданс (від франц. decadence — занепад, розклад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, що виявилося в літературі, мистецтві, культурі. Песимістичні настрої, характерні для другої половини XIX — початку XX ст., були пов’язані з дефіцитом духовності у прагматичному буржуазному суспільстві та передчуттям соціоісторичних катастроф — революцій, масштабних війн, що спіткали людство на початку XX ст. Як конкретне явище декаданс виник у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували існуючі канони і нормативи у творчій практиці. Мотиви декадансу вперше виявилися у поезії французького символізму. В обіг цей термін увів Т. Готьє. Головним було «несприйняття життя», відмова від змалювання дійсності; тяжіння до ірраціональності, фантастики, містики, що допомагає відобразити складні зрушення у свідомості людини; чуттєве, інтуїтивне, підсвідоме пізнання світу. Художник, за визначенням декадентів, — це жрець, носій божественного розуму: йому дано збагнути зв’язки між видимими і невидимими світами, оскільки за допомогою творчості — одкровення — він розкриває таємниці Всесвіту і світової гармонії. Творчість, на їх думку, — це таїна, загадка, інструмент пізнання світу, що дозволяє забути ненависну дійсність. У центрі декадентських творів постає людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів та віри в майбутнє. Основними мотивами стають сум, відчай, розчарування. Творам притаманні містицизм, сомнамбулічні мрії, тонкий психологізм, віртуозний психоаналіз тощо. Підкреслена хворобливість і занепад життя набувають значення улюблених тем, які перетворюються на джерело витончених переживань. Декадентські вияви відчувалися у творчості багатьох митців, які належали до різних художніх напрямів, течій, шкіл тощо. У літературах країн Європи декаданс поширився на зламі XIX—XX ст. Підґрунтям для нього стало поєднання елементів різних мистецьких спрямувань. Наприклад, від романтизму він бере неприйняття оточуючого світу, розчарування в дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси і прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Часто герой декадентських творів має вразливу психіку, що сприяє великим прозрінням, а навколишній світ змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання романтизму з натуралізмом у межах декадансу (К. Гюїсманс, Ф. Сологуб та ін). Прояви декадансу притаманні і деяким реалістичним творам, надаючи їм особливої трагічності та безнадії (А. Стріндберг, М. Арцибашев та ін.). Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження епохи і дало яскраві зразки дійсно художніх творів у межах різноманітних літературних напрямів, течій, шкіл, угрупувань тощо. За доби декадансу зародилися нові напрями і течії у мистецтві та літературі: натуралізм, імпресіонізм, символізм, неоромантизм. Саме цієї епохи сягають витоки модернізму — одного з провідних художньо-літератуних напрямів XX ст. Впливом декадентських настроїв позначена творчість О. Уайльда, П. Верлена, С. Малларме, раннього М. Метерлінка, Д. Мережковського, Ф. Сологуба та ін.

51. Символізм в європейській літературі.

Символізм (від грец. symvolon — знак, символ, ознака) — одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворював певне явище, застосовувався художній символ, що став знаком мінливого «життя душі» і пошуком «вічної істини».

Виник у Франції в 60 — 70-х роках XIX ст., звідки поширився в інших країнах. Можливо, виникнення символізму було пов'язане із суспільними змінами. Можливо, це вияв «спіралевидного» чи «маятникоподібного» розвитку мистецтва (адже протистояння «розуму» і «почуттів» у літературі були й раніше). Виникнення символізму деякою мірою було обумовлене і прагненням до оновлення естетики літературної творчості.

Символізм базувався на теорії «відповідностей», сформульованій Шарлем Бодлером, якого вважали засновником теорії символізму. Термін запропонував Жан Мореас у статті «Символізм» (1886). Він підкреслював, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, переробити первинні емоції в лінії, кольорові плями, звуки, надати їм символічного значення. На його думку, поет мав описувати не об'єкт, а враження й почуття, що виникали у митця.

Утвердження символізму в літературі пов'язували із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо і Стефана Малларме (хоч вони і не вважали себе символістами). Попри всю несхожість між собою, в основному їх погляди збігалися: прагнення інтуїтивного пізнання світу через символ, відсунення на другий план конкретного змісту художнього твору, абсолютизація музичності й поетичного слова.

Як літературний напрям символізм зароджувався в опозиції до реалізму. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, що розкривається через натяк, осяяння. В основу естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу — краси. Символ не був винаходом символістів, але такої вирішальної ролі у художній творчості він не відігравав ще ніколи. Слово у символізмі — натяк, образ — загадка.

Символісти розуміли поета як божество, оскільки він інтуїтивно відчував шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнавав правду. Заглиблюючись у світ духовних переживань особистості й шукаючи «вічну істину», символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, музикальність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо.

Між символістами і романтиками першої пол. XIX ст. існувала певна естетична спадкоємність. Однак символізм не був простим продовженням романтичних традицій. Розчарування в ідеалах у символістів було значно глибшим. Щоб його виразити, вони, на відміну від романтиків, зверталися до буденних, звичних явищ життя, але наділили їх потаємним змістом, вважаючи, що в основі буття крилася неосяжна, містична таємниця, намагалися висловити у своїй творчості те, що не піддавалося вираженню.

У Франції найвідомішими представниками символізму були П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії — М. Метерлінк, Е. Верхарн, у Німеччині — С. Георге; в Австрії — М. Р. Рільке; у Росії — В. Брюсов, А. Бєлий, О. Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам «Молодої музи», «Української хати».

Дата добавления: 2015-10-28