Сучасні проблеми та перспективи розвитку сільського господарства України та шляхи подолання.

ПЛАН

Вступ

1.1. Загальна характеристика сільського господарства України.

1.2. Сутність та зміст державного регулювання аграрної сфери економіки.

1.3.Сучасні проблеми сільського господарства України та шляхи подолання.

2.1.Характеристика харчової промисловості України.

2.2.Вплив ГМО на Людину

3.1.Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України на період до 2020 року.

Висновки

Список. використаних джерел

ВСТУП

Україна – це країна з потужним агропромисловим потенціалом та величезними перспективами розвитку сільського господарства

Вона володіє сприятливими кліматичними умовами і якісними земельними ресурсами, наявність яких свідчить про можливість ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва.

Аграрний сектор є важливою стратегічною галуззю української національної економіки, яка забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність нашої держави, дає значній частині сільського населення робочі місця.

Він формує 16-17% валового внутрішнього продукту. У Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показник становить 13%, в Росії – майже 7%, в Грузії – більше половини, Вірменії, Киргистані та Узбекистані – близько третини.

Але економічні можливості аграрного сектора України використовуються не повністю. Аграрний сектор забезпечує близько 60% фонду споживання населення, займає друге місце серед секторів економіки у товарній структурі експорту і залишається практично єдиною галуззю, яка багато років поспіль забезпечує позитивне зовнішньоторгівельне сальдо.

Основним нормативно-правовим документом, який виражає державну підтримку аграрного сектору сьогодні є Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24.06.2004р. [3].

Загальна характеристика сільського господарства України

Україна є аграрною державою. Тому сільське господарство займає значну частку в економіці країни і є життєво важливою галуззю. Природні умови сприяли розвитку сільського господарства та визначили його спеціалізацію на світовому ринку.

В структурі сільського господарства рослинництво має значну перевагу над тваринництвом. Це обумовлено родючими ґрунтами, великою площею охоронних земель та сприятливим кліматом.

РОСЛИННИЦТВО

В цьому блоці завдання вчителя – розкрити основні напрями рослинництва в Україні:

– Зернові культури (пшениця, жито, ячмінь, гречка, зернобобові, овес);

– Технічні культури (цукровий буряк, соняшник, ріпак, хміль, льон);

– Садівництво, виноградарство, баштанництво.

– Овочівництво.

– Кормові культури.

Зернові. Перше місце за збором зернових посідає пшениця. Вона є головною експортною культурою України.

Для більш широкого розуміння значення збору зернових на території України, проаналізуємо дані за останні 10 років.

Перше місце за збором зернових і за посівними площами посідає пшениця. Вона є головною експортною культурою України. Але при цьому більше половини зібраної пшениці йде на фуражне (кормове) зерно, що пояснюється низькою технологією вирощування і зберігання. Фуражне зерно вартує набагато менше, ніж продовольче. В Україні переважно культивується озима пшениця. Це пов’язано з м’якими умовами взимку. Також переважають м’які сорти пшениці, які йдуть на виробництво борошна. Пшениця є вибагливою культурою до ґрунтів і клімату, вона потребує багато сонячного тепла. Тому головним ареалом її вирощування є степова і лісостепова зони.

Ячмінь вирощують на півдні України. В основному сировина йде на пивоварну галузь. Але беручи статистичні дана за останні два роки прослідковується тенденція до зниження посівних площ ячменю. Головна причина – орні землі потрібні для інших культур, на які є більший попит (гречка, кукурудза). При цьому Україна входить до першої десятки світових виробників ячменю.

Жито є холодолюбною культурою і невибагливою до ґрунтів, тому Полісся є основною зоною вирощування цієї культури. Україна є другою державою в світі за виробництвом жита.

Полісся є основним ареалом вирощування вівса в Україні, тому що він є морозостійкою культурою. За останні роки посівні площі під вівсом зменшуються, тому закупівельні ціни на цю культуру зростають.

Важливою зерновою культурою є гречка. Ця культура є достатньо теплолюбною, тому її культивують переважно в лісостеповій зоні.

Технічні культури. Основними технічними культурами в Україні є цукровий буряк,соняшник,ріпак, льон і хміль.

Цукровий буряк вирощують в лісостеповій зоні (Тернопільська, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська обл.). За останні роки посіви цукрових буряків значно зменшились, що призвело до дефіциту цукру на ринку України та змусило експортувати цукрову тростину з-за кордону.

Соняшник зростає, в основному, в степовій зоні України, також південній частині лісостепу. Посіви соняшнику зростають з року в рік, оскільки соняшникова олія є досить важливим продуктом харчування, а також як важливий експортний продукт. Наразі, Україна займає перше місце в світі за виробництвом насіння соняшнику. Але не варто забувати, що соняшник сильно виснажує ґрунт. Тому потрібні постійні сівозміни та удобрення земель.

Ріпак – 3 місце в Європі, використовується як біопаливо. Але за останні п’ять років Україна значно знизила свої позиції. Під посіви було відведено менше земель та й погода не сприяла великій врожайності.

Хміль наразі в Україні знаходиться в скрутному становищі. За якістю він поступається європейським аналогам і особливого попиту не має. Основні області, де збереглися посіви хмелю це: Житомирська, Рівненська, Вінницька, Волинська, Хмельницька, Львівська, Луганська обл.)

Льон в Україні вирощували здавна і використовували як олійну культура, так і для ткацтва. В країні культивуються два види: льон – кудряш і льон – довгунець. Льон – довгунець використовують в текстильній промисловості для виготовлення тканин. В основному, вирощується в північних областях (Рівненська, Волинська, Житомирська, Чернігівська обл.). З кожним роком посіви льону – довгунця зменшують, що призводить до подорожчання кінцевого продуктів (одяг, нитки).

Льон – кудряш вирощується в Дніпропетровській, запорізькій, Миколаївській, Херсонській областях та АР Крим. За останні роки вирощування льону – кудряшу в Україні має значну динаміку росту. Короткий вегетативний період та невибагливість до температур роблять його досить привабливою культурою для вирощування. На світовому ринку олія льону – кудряшу має досить високий попит, що і обумовило збільшення посівних площ в Україні.

Садівництво, виноградарство, баштанництво. Садівництво і виноградарство – традиційні галузі України. Проте за часи незалежності ці галузі можна назвати депресивними. В нашій державі недостатньо збирається кісточкових плодів і винограду. Виноробам хронічно не вистачає сировини і її доводиться імпортувати. Сприятливі умови розміщення галузі, її агроресурсний потенціал використовуються не повністю, що призводить до перетворення цієї важливої галузі на другорядну та занепадаючу. Єдиний регіон, де протягом усіх років незалежності України отримуються стабільні врожаї плодів і ягід залишається Дніпропетровська область. У зоні Полісся ж садівництво взагалі занепало і є абсолютно нестабільним з року в рік. баштанництво в Україні традиційно культивується в південних регіонах, тому що кавуни і дині є дуже теплолюбними культурами.

Овочівництво. Овочівництво має хороший потенціал для розвитку в Україні, так як має значний внутрішній ринок і сприятливі умови для вирощування більшості культур. Проте розвитку галузі перешкоджає ряд проблем. В овочівництві головною проблемою є проблема зберігання врожаю. Близько 30% овочів просто псується до настання весни. Тому досить часто нам доводиться навесні споживати імпортні овочі.Овочівництво поширене по всій території України і має в основному азональний характер. Найбільша концентрація посівів овочевих культур характерна для господарств, розташованих навколо великих міст, для забезпечення населення свіжою продукцією.

Кормові культури. Кормові культури культивуються в основному на Поліссі, під малопродуктивними ґрунтами. До їх складу входять багаторічні трави, кукурудза на силос, кормовий буряк та інші.

ТВАРИННИЦТВО

В цьому блоці ми розкриваємо галузеву структуру і географію тваринництва, наголошуємо на проблемах і перспективах.

При вивченні тваринництва варто спочатку розглянути загальну галузеву структуру тваринництва України, а потім перейти до характеристики окремих галузей. Тваринництво України представлене такими галузями:

· Скотарство;

· Свинарство;

· Птахівництво;

· Вівчарство;

· Конярство;

· Рибальство;

· Звірівництво та кролівництво;

· Бджільництво;

· Шовківництво.

Далі, на нашу думку, варто розглянути питому вагу галузей тваринництва за поголів’ям, щоб учні могли оцінити роль кожної галузі в структурі тваринництва. Для цього пропонується таблиця чисельності худоби та птиці на 1 січня 2010 року.

Аналізуючи таблицю, учні роблять висновок про зменшення поголів’я великої рогатої худоби і зростання поголів’я всіх інших видів худоби. Але за даними Міністерства аграрної політики і продовольства у 2011 і 2012 роках по всіх видах тваринництва спостерігалось зменшення поголів’я, особливо суттєвим було зменшення великої рогатої худоби. Важливим є також підкреслити, що значний об’єм продукції тваринництва забезпечують приватні господарства. Зокрема, населення утримує 78% корів, 54% свиней, 83% овець та кіз. Вчителю потрібно підкреслити, що такий стан справ не сприяє інтенсифікації і технологічному вдосконаленню тваринництва.

Як уже було сказано, основною галуззю тваринництва України є скотарство. З таблиці видно, що в нашій державі спостерігається тенденція до зменшення поголів’я великої рогатої худоби. Це пояснюється, насамперед, низьким технологічним забезпеченням тваринництва, недостатньою кормовою базою, низькими закупівельними цінами на м’ясо і молоко. Скотарство в першу чергу потребує державної допомоги у різних формах. Ще один напрям підвищення продуктивності скотарства – створення крупних агропідприємств, на яких можна було б застосувати сучасні технології і суттєво підвищити продуктивність.

Вчитель наголошує, що географічно скотарство в Україні розвивається у двох напрямках: молочно – м’ясний напрямок характерний для північних областей, а м’ясо – молочний – для південних.

Свинарство в Україні поширене практично у всіх областях. Тут потрібно наголосити, що в Україні свинарство в основному розвивається за м’ясо – сальним напрямком. Такий напрям потребує меншого технологічного забезпечення. В країнах Європейського Союзу, наприклад, свинарство розвивається за більш технологічним – м’ясним напрямом.

Птахівництво в Україні – це галузь, яка найбільш автоматизована, тому воно зосереджено переважно на и крупних птахофабриках біля великих міст або в регіонах із значною густотою населення.

Вівчарство. В Україні вівчарство є традиційною галуззю. Займаються ним в усіх регіонах, основна чисельність поголів’я овець зосереджена в зоні Степу. Традиційно вирощування овець займаються область Карпат та Закарпаття. Найбільше вирощується овець тонкорунного напряму.

Конярство. В Україні на початку 1990 року нараховувалось 754 тис коней, працювало 11 кінних заводів, 4 іподроми, 132 племінні конеферми, кінноспортивні комплекси. Але з 2003 року вітчизняне конярство зазнало значного скорочення, що продовжується і дотепер. На сьогодні найбільша кількість коней утримується в господарствах Західної України.

Рибальство. Води України мають близько 200 (за іншими даними — 180) видів риб. Рибальство на внутрішніх водах вже не має сприятливих умов розвитку, бо води України все більше стають забруднені, а для їх очищення вкладається замало коштів. Ряд видів риб винищено, на що вплинув також її хижацький вилов. Найінтенсивнішою формою рибного господарства є ставкове. Морське рибальство охоплює чорноморський та азовський регіони. Найбільше значення має азовський район; його рибне багатство відзначається чималою поживою (органогенні речовини, акумульовані Доном і Кубанню), наявністю місць, придатних для відкладання ікри (гирла Дону й Кубані) і прохідними й напівпрохідними рибами. Головними місцями вилову є — Керченська протока; взимку провадять підльодові вилови у Таганрозькій затоці. Промислова продуктивність Азовського морядуже велика — до 80 кг/га. За останній час вона сильно зменшується через забруднення моря і надмірний вилов.

Звірівництво. Галузь, яка забезпечує сировиною хутрову промисловість. Інтенсивне кліткове звірівництвонайбільш поширене в лісостепових областях, зокрема в західних, а також зоні Полісся. Бджільництво. Традиційна галузь в Україні. основні райони поширені бджільництва – це Лісостеп. Наразі спостерігається зменшення кількості комах, зростання їх захворюваності черезскладні екологічні умови в Україні. Шовківництво. Шовківництво (розведення тутових і дубових шовкопрядів) добре розвинуте в степових і частково в лісостепових областях.

Сутність та зміст державного регулювання аграрної сфери економіки.

Сьогодні одним із основних завдань держави є забезпечення умов для розвитку аграрної сфери як поліфункціональної галузі економіки. Поліфункціональність аграрної сфери полягає у комплексному охоплені основних характеристик, якими повинна володіти галузь у процесі виконання основних функцій.

В умовах нестабільної економічної ситуації в аграрній сфері економіки виникла потреба в істотних змінах пріоритетів державної політики і обсягів реальної державної підтримки. Для покращення ситуації були здійснені такі кроки: відпрацьовано систему моніторингу продовольчих ресурсів через впровадження обґрунтованих балансів виробництва і споживання основних видів сільськогосподарської продукції; введено в дію механізми державного регулювання ринків продовольства на засадах застосування заставних та інтервенційних закупівель; створено умови для конкурентного формування державних і регіональних стратегічних ресурсів продовольства; впроваджено нові програми підтримки галузі через здешевлення довгострокових кредитів і складної сільськогосподарської техніки тощо.

Державне регулювання економічних процесів в аграрній сфері виступає як обов’язковий компонент сучасної політики. Адже саме державне втручання визначає розвиток економіки сільського господарства та суміжних з ним галузей.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється з метою досягнення найбільш ефективного, соціально-економічного розвитку сільського господарства, підвищення конкурентоспроможності аграрної продукції та покращення рівня її якості. В процесі такого регулювання здійснюється економічна підтримка аграрних підприємств, які є основними виробниками сільськогосподарської продукції, забезпечується необхідний рівень доходності господарств в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також виготовлення такого обсягу продукції відповідної якості, яка б задовольняла потреби споживачів і тим самим зберігала соціальну стабільність суспільства.

Основними завданнями державного регулювання аграрної сфери економіки є: забезпечення економічного зростання галузі, яке визначає прогрес національної економіки держави або регіону, і передбачає збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення продуктивності праці в галузі, а також формування раціональної структури попиту й асортименту продукції; забезпечення сталості розвитку аграрного виробництва завдяки стабільності ринкових цін, запобіганню та стримуванню гіперінфляції, підтримки на певному рівні зайнятості сільського населення, забезпечення збалансованості доходів і витрат у аграрному бюджеті і зовнішній торгівлі, попередження появи великого бюджетного дефіциту, зовнішнього боргу або негативного сальдо в зовнішній торгівлі сільськогосподарською продукцією; забезпечення економічної справедливості у розвитку сільського господарства. У звичайному розумінні це означає справедливий розподіл суспільного аграрного багатства, але як одна з економічних функцій держави економічна справедливість являє собою також справедливий розподіл доходів галузі серед членів суспільства, надання рівних шансів на аграрному ринку, справедливість ринкової конкуренції тощо.

Виконання цих завдань значним чином залежить від реалізації функцій держави. Функції держави визначаються закономірностями економічної системи і виступають її ефективним засобом. Основними регулюючими функціями держави в ринковій економіці, які розглядаються в економічній літературі є нормативна, стимулююча і розподільна. Нормативна функція держави реалізується у формуванні правових засад розвитку ринкової економіки. Суть стимулюючої функції полягає у стимулюванні економічного зростання та підтримці ринкової рівноваги. Розподільна функція пов’язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці.

Щодо аграрної сфери економіки, то до основних функцій її державного регулювання відносять такі: цільова; нормативна; стимулююча; координація інтересів між товаровиробниками і споживачами сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства; соціальна; коригуючи; формування конкурентного середовища на всіх аграрних ринках і підтримка сталого розвитку галузі через забезпечення стабільності попиту на харчові продукти і сільськогосподарську сировину; підтримка вітчизняних експортерів продовольства на зовнішніх ринках; фінансування основних напрямків науки щодо проблем розвитку галузі; контролююча.

На нашу думку, перелік функцій державного регулювання аграрної сфери доцільно звузити з метою чіткої їх координації та спрямування на досягнення конкретного завдання. Серед них головне місце займає економічна, соціальна, екологічна, інноваційна та інформаційна.

Економічна функція полягає у виконанні основних завдань аграрної сфери з метою забезпечення умов для функціонування всієї економіки. Вона включає виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб населення і забезпечення продовольчої безпеки держави, використання виробничих ресурсів інших галузей та участь у розвитку міжгалузевих зв’язків, функціонування аграрних ринків, створення фінансових потоків, залучення і використання інвестицій тощо.

Соціальна функція аграрної сфери економіки пов’язана з умовами життя сільського населення, створенням соціальної інфраструктури. Це функція знайшла своє відображення у концепції сталого сільського розвитку, яка в останні роки набула особливого поширення.

Екологічна функція реалізується у використанні в аграрному виробництві земельних угідь, водних ресурсів, об’єктів рослинного і тваринного світу. Враховуючи залежність сільського господарства від впливу природнокліматичних умов і від якості природних ресурсів, основним його завданням є забезпечення оптимальної екологічної рівноваги на сільських територіях, а також збереження і розвиток агроландшафту як основу агротуризму.

Інноваційна функція відображає потреби і можливості використання досягнень науково-технічного прогресу, зокрема методів генної інженерії, засобів захисту біологічних об’єктів від хвороб і шкідників та інших біотехнологій, які впливають на якість продукції.

Інформаційна функція характеризується тим, що виконання усіх вищерозглянутих функцій можливе лише за наявності чітких управлінських рішень, які повинні враховувати особливості та специфіку сільського господарства.

Отже, на нашу думку, мультифункціональна аграрна сфера представляє собою галузь національної економіки, ефективний розвиток і функціонування якої забезпечується через економічну, соціальну, екологічну, інноваційну та інформаційну функції, а його конкурентоспроможність виступає основною рушійною силою зміцнення стратегічних позицій та пріоритетів на внутрішньому та світовому аграрних ринках.

Для ефективного виконання державою своїх економічних функцій необхідно дотримуватися науково обґрунтованих принципів. Проте, на сьогодні відсутній єдиний підхід до формулювання принципів державного регулювання аграрної сфери економіки.

На думку М.Латиніна, до основних принципів державного регулювання аграрної сфери економіки необхідно відносити пріоритетність і аграрний протекціонізм; системність і комплексність; передбачуваність і прозорість; послідовність і справедливість; зрозумілість і ефективність; екологічну доцільність.

Інші науковці при розгляді основних напрямів діяльності держави у регулюванні аграрної сфери економіки виходять з таких принципів, як: врахування загальних засад державного регулювання економіки конкретної держави і накопиченого світового досвіду; визначення особливостей функціонування аграрної сфери економіки, тенденцій цього розвитку щодо світових спрямувань; формування чіткого уявлення про сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку аграрної економіки.

Нам імпонує позиція з А.Лисецького, який виділяє такі наукові принципи управління в сільськогосподарському комплексі: забезпечення населення продуктами харчування, як його функція, що формується життєвими інтересами суспільства й окремих громадян (розв'язати цю проблему можна виключно через збільшення конкуренції на ринку, а саме через формування двох його секторів: державного й приватного); забезпечення самофінансування інноваційного розвитку сільськогосподарського комплексу як завдання, що вимагає державного регулювання (державна підтримка повинна будуватися на зміщенні акцентів в напрямку заходів "зеленої скриньки" і скороченні заходів ринкової та цінової підтримки, таких як інтервенційні закупки і різноманітні субсидії, які класифікуються як заходи "жовтої скриньки"). Основними заходами "зеленої скриньки" є: дослідження та дослідницькі програми щодо селекції і насінництва тощо; формування міжгалузевих і секторних організацій з інтеграції та структуризації виробництва, організації ринку і розподілу факторних доходів; контроль і а боротьба з шкідниками і хворобами рослин й тварин; підготовка спеціалістів, керівників фермерських господарств; надання консультативних послуг, забезпечення передачі інформації та результатів наукових досліджень; контроль за якістю продуктів харчування та дотриманням встановлених стандартів; послуги в сфері маркетингу; розвиток інфраструктури та програм покращення навколишнього середовища тощо; створення, державних резервних фондів з метою забезпечення продовольчої безпеки; Урядові програми страхування доходів сільськогосподарських виробників тощо).

Отже, для забезпечення виконання державною сукупності регуляторних функцій щодо аграрних товаровиробників необхідне, в першу чергу, дотримання наступних принципів. По-перше, принцип цілеспрямованості, що означає відповідність елементів системи визначеній меті. Цілеспрямованість надає регулюванню активного характеру, уможливлює перехід до стратегії економічного зростання.

По-друге, принцип системності, який полягає у тому що, з одного боку, економіку розглядають як єдиний об’єкт регулювання, а з іншого, – як сукупність порівняно самостійних підсистем. Системність передбачає певну черговість у виконанні заходів державного регулювання стосовно окремих об’єктів регулювання.

По-третє, принцип адекватності, що характеризує максимальне наближення теоретичної моделі механізмів державного регулювання аграрного сектору до об’єктивних закономірностей і тенденцій розвитку економіки. Запобігання втрати адекватності досягається через уточнення мети при зміні обставин, орієнтацію на постійне оновлення, урахування темпів розвитку керованих об’єктів при формуванні управлінських рішень.

По-четверте, принцип альтернативності регулювання, що ґрунтується на потребі прийняття альтернативних рішень у разі існування якісно різних варіантів розвитку галузі. Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає у відокремленні тих варіантів розвитку, які можуть бути здійсненими від тих, які неможливо реалізувати.

По-п’яте, принцип об’єктивності, який полягає в тому, що нормативні документи державного регулювання аграрного сектору повинні розробляти на основі статистичних даних, офіційних даних центральних і місцевих органів виконавчої влади, результатах наукових досліджень.

По-шосте, принцип науковості, який забезпечує постійне удосконалення методології та використання світового досвіду в галузі регулювання аграрного сектору.

По-сьоме, принцип розумної достатності представлений тим, що державі підпорядковуються тільки ті функції, які не можуть виконуватись іншими ланками господарської системи внаслідок їх обмеженої компетенції та недостатніх ресурсів.

По-восьме, принцип поступовості, тобто, командно-адміністративні методи регулювання замінюються правовими та економічними в міру створення об'єктивних умов – демонополізації, приватизації, стабілізації тощо.

На нашу думку, до основних принципів державного регулювання аграрної сфери необхідно віднести: аграрний протекціонізм, єдність економічних та соціальних цілей, програмний метод регулювання, сполучення індикативності та директивності.

Аграрний протекціонізм є одним із важливіших принципів державного регулювання у цивілізованих країнах. В основі аграрного протекціонізму лежать кілька постулатів, а саме: збереження продовольчої безпеки країни; підтримка зовнішнього торгівельного балансу з обмеженням імпорту та субсидіюванням експорту; збереження та розвиток вітчизняного сільського господарства як однієї з важливіших галузей економіки в цілому.

Принцип єдності економічних, екологічних та соціальних цілей передбачає орієнтацію заходів державного регулювання на рішення економічних завдань з урахуванням моделі поведінки різних груп сільського населення, його сформовані цінності, соціально-психологічні та національні особливості.

Принцип програмно-цільового регулювання здійснюється через методи впливу на конкуренцію, стримуючи негативні наслідки, які дозволяють узгоджувати інтереси, механізми та інструменти регулювання.

Поєднання індикативності та директивності. Директивні методи регулювання в умовах перехідної економіки поширюються, в основному, на підприємства державного сектора при необхідності, у разі засухи, повені, екологічних катаклізмів, а у міру руху принцип індикативності має стати переважаючим.В умовах ринкової економіки акцент необхідно робити на застосування нових принципів та відмову від неадекватних йому методів. Так, система директивного планування повинна перейти на програмно-цільовий метод регулювання, який означає поєднання механізмів саморегулювання сільськогосподарського ринку та розвитку аграрної сфери. У цілому, держава впливає на принципи державного регулювання аграрної сфери та змінює їх до рівня, який гарантує становлення конкурентно-ринкового механізму чи забезпечує його ефективне функціонування.

Особливості державного регулювання аграрної сфери економіки формує механізм розвитку сільського господарства, який передбачає наявність взаємоузгоджених елементів, таких як: нормативно-правові важелі; бюджетно-фінансове регулювання та цільова підтримка окремих регіонів – лідерів та регіонів середнього і депресивного розвитку; державні регіональні програми розвитку; створення та розвиток спеціальних економічних зон у певних регіонах; розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Нормативно-правова база визначає права та обов'язки аграрних товаровиробників у фінансово-бюджетній сфері, повноваження в управлінні майном, участь у реалізації загальнодержавних і регіональних соціально-економічних програм, порядок створення та використання державних фондів, форми соціальної підтримки населення. Вплив держави на аграрну економіку здійснюється через фінансово-бюджетну систему шляхом: прямого державного інвестування; надання субсидій; створення спеціальних фондів для фінансування регіональних програм; залучення іноземних інвестицій; пільгового кредитування та оподаткування; референцій та спрямування коштів державних позабюджетних фондів; формування місцевих бюджетів.

Державні програми розробляються з метою активізації господарської діяльності та розвитку державних ринкових відносин; забезпечення структурної перебудови агропромислових комплексів; вирішення проблем соціального характеру, пов'язаних із зайнятістю сільського населення, розвитком соціальної інфраструктури; ліквідації локальних соціально-економічних криз; створення умов для екологічної безпеки тощо.

Базою прогнозування та програмування соціально-економічного розвитку аграрної сфери є: система досягнутих макроекономічних показників, державні соціальні стандарти і нормативи забезпеченості населення, національно-етнічні особливості, характеристика розвитку соціальної інфраструктури, можливості потенційних інвесторів та інвестиційна привабливість. Аналогічну структуру мають програми соціально-економічного розвитку регіонів, які обов'язково узгоджуються з проектом державного плану (програми) економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У цих програмах відображаються: аналіз та оцінка соціально-економічного розвитку за поточний період, основні проблеми розвитку регіонів; основні показники економічного розвитку; зведений план доходів соціального розвитку; показники розвитку промисловості; показники розвитку аграрного сектора; капітальне будівництво; регіональна інфраструктура; трудові ресурси; охорона природи і раціональне використання природних ресурсів; рівень розвитку та економічна ефективність виробництва

Сучасні проблеми та перспективи розвитку сільського господарства України та шляхи подолання.

Як зазначалося, Україна за природно-ресурсним та аграр-ним потенціалом посідає провідне місце у світі. На жаль, цей потенціал вико-ристовується неефективно, а агропромисловий комплекс України за рівнем розвитку відстає від передових країн світу. Основні проблеми полягають у:

● низькій конкурентоспроможності продукції та її невідповідності міжнародним стандартам якості й безпеки;

● низькому рівні інвестицій і зростанні залежності від державного фінансування;

● низькій економічній ефективності сільськогосподарського виробництва порівняно з іншими країнами, використанні застарілих технологій;

● домінуванні в структурі експорту продукції з низьким рівнем перероблення;

● зниженні родючості ґрунтів і зростанні їх ерозії.

Основною причиною відставання галузі є низька інвестиційна приваб-ливість аграрного сектору. Серед основних причин дослідники відзначають: непередбачуваність адміністративного регулювання цін і обмежень експорту; неефективні механізми державної підтримки сільгоспвиробництва, що охоп-люють захист внутрішнього ринку від імпорту низькоякісної продукції, сис-тему стандартизації, а також санітарних і фітосанітарних заходів, систему субсидування та інших фінансових інструментів підтримки; відсутність рин-ку землі сільськогосподарського призначення. Крім цього, сучасний стан регіонального розвитку потребує удосконалення всіх складових частин господарського механізму, що містить такі елемен-ти, як інноваційне оновлення, інформаційне забезпечення, виважену інвести-ційну політику, екологічну рівновагу та оптимізацію демографічної ситуації.

Важливо також розвивати інноваційні технології. Інноваційними у сфері сільського господарства вважаються технології отримання біопалива, що ґрунтуються на переробленні сировини, яка не створює конкуренції про-довольчій. Як сировину можна використовувати відходи сільськогосподарсь-кого виробництва і побічну продукцію продовольчих виробництв. За рахунок перероблення біомаси, яка зараз є найвагомішим джерелом альтернативної енергії, Україна, за висновками експертів, може на 30-40 % скоротити спожи-вання природного газу. Так, у Данії біомаса на 52 % заміняє вугілля і мазут, у Швеції 50 % енергосистеми працює на торфі і біомасі. Враховуючи важливість галузі для розвитку як економіки країни, так і соціальної сфери значної категорії сільського населення, потрібно значну увагу приділити формуванню механізмів державної підтримки сільськогос-подарських виробників, які можна забезпечити шляхом:

● удосконалення системи субсидування для підвищення конкурентоспромож-ності сектору відповідно до угоди про сільське господарство у рамках СОТ (переорієнтація субсидування на напрями, що відповідають "зеленому ящи-ку" за методологією СОТ);

● гармонізації системи стандартизації сільгосппродукції згідно з нормами ЄС;

Сучасний стан та перспективи розвитку сільського господарства в Україні

Незважаючи на певні досягнення в розвитку аграрної сфери, в Україні ще багато питань чекають на вирішення. Для того щоб сільське господарство в нашій країні розвивалося і процвітало потрібні суттєві зміни у ціновій політиці. Сільському господарству потрібні стабільні ціни, орієнтуючись на які фермери могли б визначати оптимальний обсяг виробництва продукції. Ціновий механізм повинен стати головною ланкою постреформованого аграрного виробництва.

Важливу роль відіграє утворення у сільському господарстві кластерів. Кластерні локальні мережі територіально-виробничих систем є джерелами і факторами забезпечення високого рівня та якості життя населення, економічного зростання й сталого розвитку території. У центральних, південних і східних областях України формуються зерново-олійні кластери, які мають високу ефективність.

Щодо земельних відносин, в Україні ще не в повній мірі вирішені питання щодо формування ринку землі:

– не визначено місце землі в системі економічного обігу;

– не створено належних умов для реалізації громадянами права власності на землю;

– потребує удосконалення інфраструктура ринку землі.

Необхідно звернути увагу на розвиток фермерських господарств. Держава повинна запровадити заходи, які б сприяли збільшенню кількості такого виду господарств, адже за даними статистики, в Україні спостерігається тенденція до зменшення кількості фермерств. Найважливішою проблемою у створенні фермерських господарств є відсутність стартового капіталу, на основі якого можна було б побудувати ефективно функціонуюче виробництво. Цю проблему можна усунути шляхом надання підприємцям вигідних кредитів. Потрібно забезпечити гарантії збуту всієї виготовленої сільськогосподарської продукції за вигідними цінами; створити умови за яких фермерські господарства матимуть можливість змінювати свою технічну базу на сучаснішу.

Сьогодні фінансово-економічна підтримка аграрного сектора здійснюється переважно через комплекс програм, кожна з яких має на меті підвищення ефективності виробництва та дохідності товаровиробника. При цьому, через брак коштів Державного бюджету України, ця підтримка на 80 % здійснюється за рахунок сприятливої податкової політики, що є непрямою формою субсидіювання галузі.

Відомо, що сільське господарство є специфічною галуззю економіки. Це проявляється в тому, що, на відміну від багатьох інших галузей економіки, результати його діяльності значно залежать від природно-кліматичних умов. Тому одним із важливих напрямків розвитку сільськогосподарського виробництва є зменшення ризиків від природно-кліматичних умов та забезпечення подальшого розвитку аграрного сектора шляхом удосконалення системи захисту господарств [7].

Значним бар’єром для успішного розвитку і функціонування аграрного сектору в Україні є недосконалість нормативно-правових актів щодо аграрної політики держави. Тому їх необхідно переглянути і сформувати правову базу, яка б захищала інтереси виробників сільськогосподарської продукції. Особливістю функціонування організаційно-правового механізму підтримки розвитку аграрного сектора сьогодні в Україні є те, що, з одного боку, відсутнє в повному обсязі фінансове забезпечення законів, що приймаються, а з іншого – невиконання вже прийнятих законів та інших нормативно-правових актів, тобто низька виконавча дисципліна в державних органах влади.

Значну роль повинна відігравати інноваційна діяльність. Пріоритетним напрямом інноваційної діяльності в аграрному секторі є впровадження найбільш перспективних агротехнологій і на цій основі підвищення продуктивності виробництва з метою зниження витрат на одиницю продукції та зміцнення її конкурентоспроможності на внутрішньому і світовому ринках.

Серед напрямків інноваційного розвитку аграрного сектора слід визначити такі:

1) створення та впровадження у виробництво високопродуктивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур, нових порід тварин і птиці;

2) стимулювання агроекологічної діяльності, зокрема розвитку альтернативного органічного агровиробництва;

3) формування високоосвічених професійних кадрів.

Отже, незважаючи на проблеми, які притаманні сучасному етапу розвитку сільськогосподарського виробництва, Україна повинна розвивати виробничі потужності сільського господарства, щоб у найближчі декілька років наша сільськогосподарська продукція могла вийти на світовий ринок і конкурувати з продукцією інших розвинутих країн світу.

Дата добавления: 2015-10-26