Важніші завваги до тексту.

Ближчого розгляду вимагають перш за все ті місця, де мій переклад ріжниться в основному змісті від інших дотепер оголошених.

Отже, перший український переклад дав нам А. Кирпич.! Він оголошений у „Влес Книзі", частина Т в лютому 1968-го ро­ку, на сторінці 11. За цим перекладом пішли інші перекладачі, тому його розгляд важливий. Читаємо там:

„І він нігде не мав мужів про дочок своїх, так молив бо--гів, аби рід його не пересікся. І Дажбо почув мольбу ту і по мольбі дав йому ізмолене, бо ж були видані заміж тії. Се бо трапляється між нами і маємо виряжатися: се ж бо Ясна чте-мо, тут бог Влес отроча несе, до нього сходимся і піднімаємо до Бога нашого і тому речемо хвалу: „Будь благословен вождь нині і присно, од віків і навіки". Сказано єсть про кудесників, але те прошедше не завернеться".

Як бачимо у перекладі немає ні слова ні про чудесне на­родження, ні про двох синів. Взагалі немає у перекладі грама­тичної форми двійні, або дуалісу. У благословенні стрічаємо якогось „вождя", якого я в тексті не знаходжу.

Нещодавно появився теж вибір із текстів „Влес Книги" в англійській мові. Я надзвичайно втішився тим зусиллям пана Віктора Качура та його молодих студентів, про яких він згадує. В основному, однак, він теж іде за текстом А. Кирпича.

Наведім це місце:

Victor Kachur: The Book of Vles (Vles Knyha), translated from the Old Slavonic. Columbus, Ohio, 1973.

„And Dazhbo gave him the thing prayed for, because the daughters were given in marriage. For this happens araong us, and

we have to depart. For it is the light that we read — which god Vles brings to our young men. То him we соте together, and call to our god, and to him we speak praise:

,,Be (thou) a blessed leader, from now and for ever, from the ages to the ages."

Wy say this of the miracle makers. And that which has gone by will not return."

Отже розглянемо текст після слів:

„А Дажбог почув тую молитву і дав йому те, що він ви­молив."

Слідує текст:

ТАКО БЯ — себто просто ТАК СТАЛОСЯ. Коротке ствер­дження як вислід молитви і рішення Бога. Так сталося. І далі автор розкаже нам, як саме сталося оте;

ОЖЕЩА И ТАЯ СЕ. -

Це найважніше місце тексту. Ключ до зрозуміння цього місця — це слова „ТАЯ СЕ". Зовсім певно, я зрозумів це місце. Слово „ТАЯ1' — це абсолютівум часу теперішнього від „таїти". Таку форму абсолютівум стрічаємо ще в архаїзмах Шевченка:

„І МИ ЧИТАЯ ОЖИВАЄМ" себто „і ми читаючи ожива­ємо".

Все ж таки я беру кожне слово під побільшуюче скло лінгвістичної аналізи. Не вірю собі і заглядаю до словників, бо ж слова в ріжних часах можуть мати ріжний зміст.

Отже знаходжу:

ТАИТИ — оккультаре (лат.) та КРІПТЕЙН (грецьке).

Це у Мікльосіча.

Отже не маємо сумніву, що ці слова значать: ТАЮЧИСЯ, себто діючи у спосіб невидимий, тайно. Доказано.

Розглядаймо ОЖЕЩА, я читаю ОЖЕНЩА, носовий звук або затратився, або його пропустив автор.

Слово походить від коріня ЖЕН — грецьке ҐЕН, санс­критське ДЖА і ДЖАН-ДЖАНА — рід, грецьке генос — гігно-май. Воно значить РОДИТИ, звідси ЖЕНА — родителька. Оженшувати — це стара кавзативна форма, що значить спри­чинювати роджсння, себто запліднити, оилодотворювати.

Форма ОЖЕЩА чи ОЖЕНЩА є аористом замість ОЖЕ-ЩЕН (носове ЕН, яке я не можу написати на моїй машинці). Таке носове ЕН перейшло в певну добу на А, отже ОЖЕНЩА — це аорист. Можна теж думати, що це той сам абсолютне.

Отже значення: ЗАПЛІДНИВ ЇХ, або ЗАПЛІДНЮЮЧИ ЇХ.

Слово „И" — це двійня виключно для жіночого роду, пи­сане в пізніших текстах через „ЯТЬ". Значить: знахідний від­мінок, „ЇХ ДВІ", себто дві дочки Батька Русі.

Підметом в обох випадках може бути тільки ДАЖБОГ із попередніх слів.

Не можна перекладати тексту „оженив їх", бо про жінок кажемо „видати заміж". В цьому випадку мусила б теж бути згадка і про цих женихів. Але ж тоді немає змислу „ТАЯ СЕ".

Цей ясний, але чудесний текст зовсім не йшов в голову нашим перекладачам.

Бо ж мова тут про зачаття, яке вони, як християни, му­сили б визнати як т.зв. „Непорочне".

Дальші слова потверджують це значення:

БО ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ

. Я читаю: БОГ ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ, але коли б читати на­віть так, як е, то це не змінить змісту. ПЕРЕКЛАД:

БОГ ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, або БО ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, підмет буде тоді як у попередніх словах.

Аналізуймо слово: ГРЕНДЕ — це просто те саме, що ГРЯ­ДЕ, в значенні „ГРЯНУВ" себто зійшов між них, бо ГРЕНДЕ — це також аорист.

Саме слово походить від індо-европейського ҐГРЕДГ, зенд-авест ҐЕРИД; стрічаємо цей корінь у латині: інІРЕДіор і т.д. Не буду наводити цілого апарату порівняльної лінгвістики. Старослов'янське: ГРЯСТИ від згаданого мною протослов'янсь­кого ГРЕНДСТИ. ГРЕНДЕ — це знову аорист, час теперішній був би „грендеть".

Отже, це місце не можна перекладати інакше як: БОГ зійшов між них. Якщо БО прийняти за сполучку „бо", то це не змінить значення. Тоді буде: Зійшов між них, підмет із попе­редніх слів.

Отже це сполучує із словами: таємно, таючися зійшов між них. Текст зовсім суцільний і ясний.

Звідки взяли перекладачі: Таке трапляється межи нами?

Якраз навпаки. Таке трапляється раз в історії нашого на­роду. Мова про чудесне народження. Слово „грендсти" не мож­на перекладати як „трапляється".

Читаємо далі:

А ІМЕМО ВРЖЕТЕСЕ.

Перш за все „ІМЕМО" не означає МАЄМО. Так виглядає наш старий час майбутній, утворений через допоміжне дієсло­во „імати". В сьогоднішній мові кажемо: БУДЕМО. Можна б і часом перекласти цей час як „МАЄМО", але тоді кладемо емфа­тичний натиск на це слово. Я хотів тільки підкреслити, що ав­торам перекладу була зовсім невідомою елементарна грамати­ка староукраїнської та старослов'янської мови.

Переходимо до слова: ВРЖЕНТЕСЕ.

Воно не справляє ніякої трудности. Знайдемо його, на­віть, у Преображенського: „Зтимологический словарь русского язьїка", том І, сторінка 73. ВЕРГНУТЬ — значить кинути, ста­рослов'янське ВРГНОНТІ, значить між іншим: кластися на зем­лю, щоб скинути плід, оплодитися.

Знову змисл цілком суцільний. Дві дочки висказують тут свою радість: Будемо оплоджуватися, будемо мати потомство.

Будемо виряжатися, чи маємо виряжатися, зовсім не від­повідає значенню слова „ВЕРГНУТЬ".

Доказано ясно. Читаємо далі:

СЕ БО ЯСНА ТЩЕМО.

Дбаємо про ясна. Тут вистачить пояснення Б. Грінченка, який ще в сучасній мові знаходить як рівнорядні значення: ЯС­НА І ЯСЛА, том IV, сторінка 544.

ТУ БГ ВЛЕС ОТРЩЕ НЕСЯ.

ТУТ БОГ ВЕЛЕС ПРИНІС ДВОЄ ОТРОЧАТ.

Місце легке до перекладу. Треба, однак, відмітити, що ОТРЩЕ, себто ОТРОЩЕ — це знову двійня. Отже мова про двох малих хлопців. Слово „ОТРОЩЕ" відкриває нам етимоло­гію пізнішого слова „ОТРОК". Отроще — це те, що виросло. Отрок уживається у значенні хлопця від 7-14 літ, себто час, ко­ли молодий хлопець служив у лицаря, чи воїна і вчився звича­їв та воювання. Тут це слово ужите про новонароджених хлоп­ців у поетичному змислі, себто здорові хлоп'ята, що їх вже можна назвати отроками.

НЕСЯ не є часом теперішнім. Було б НЕСЕТЬ. Це аорист замість НЕСЕН. Тут знову звук „ЕН" вимовляли вже як „Я".

CEMУ ГРЕДЕХОМ.

ДО ЦЬОГО ПРИБІГАЄМО.

До цього (Бога) грядемо. Тут слово ГРЕНДСТИ повторю­ється і воно не значить „трапляється" як вище перекладали йо­го.

СЕНА ІМЬМ ОДО БОЗЕ НАША.

Слово СИН, через глибоке,,ьі", якого не вживає наш ав­тор, пише він через „Е". Тут цікава відміна цього слова. Це, очевидно, двійня. Мова про двох синів. В інших старослов'ян­ських текстах стрічаємо форму двійні: Сьіньї. Міг би хтось ду­мати, що це вид неправильний. Але! Але стрічаємо цю форму у Зогравському Євангелії. Це Євангеліє заключає більше форм південнослов'янського виду. І таке явище стрічаю неоднора­зово і воно характеристичне. Знавці старослов'янської мови знають, що не було одностайної старослов'янської мови, було їх стільки, скільки текстів із поодиноких країн преширокого слов'янського розселення.

Розселення часу „Книги Велеса" безмірно широке. Вони знають країни від Волги (Рай Ріки) до Дунаю і на північ до Іль-мерського озера. Але головний театр їх боїв буде на півдні. Звідси закраска часто полудневослов'янської, старослов'янської мови, хоч такий теоретичний поділ ані в тому часі, ані в їх сві­домості не існував. Про це буде мова у дальших частинах моїх дослідів. Тут відмічую характеристичний приклад.

Думаю, що цього досить, щоб оборонити мій переклад.

Граматика і порівняльне мовознавство були чужими для наших перекладачів. Я хочу виразно підкреслити, щоб читачі не думали, що я на них гніваюся. Навпаки, я їх люблю і гордий за них, що взялися за непідсильне діло і зачали сміливо воюва­ти за пізнання найстаршого і найціннішого пам'ятника, про час, в якому черепочки археології не говорили до нас ніякою мо­вою. А ось вони заговорили! Двійня, чи не двійня, аорист чи не аорист, але наші перекладачі знали, що це наша прабатьківська мова.

Зокрема Андрій Кирпич виявив дослівно геніяльну інту-іцію. Розібрав слова чи відчув їх значення там, де фахівець їх не розумів би. Він не завжди мав щастя. Тут так склалося, що зібрані приклади, де він мав мало щастя. Дедалі вникав він у тексти щораз краще.

Те єаме відноситься до ще молодих кандидатів на вче­них із групи Віктора Качура. Вони горять бажанням сказати світові, що ми не безбатченки. За нами минуле і свідомість, яка сягає глибоко до часів із розростання і розподілу індо-европейських народів на їх сьогоднішні народи і групи.

Таке важливе є свідчення „Книги Велеса", як побачимо

далі.

Народження народу.

Віра народу є формою самоусвідомлення самого в собі для себе самого. Це рівночасно усвідомлення себе серед світу і серед оточення інших народів.

Чим ширше і вище сягає це його усвідомлення, тим шир­ше і вище сягає його призначення, його завдання і його доля в світі. Побачимо, що усвідомлення Української Нації сягає са­мого вершка Всесвіту.

Всесвіт — це не тільки Космос у астрономічному визна­ченні т.зв. фізико-космосу, що його бачив Ґалілей крізь свої шкельця, чи навіть той, що його бачить модерний астроном, крізь гігантські телескопи, ані навіть не той, що його бачить астронавт, здивований, що не побачив трону Єгови.

Всесвіт, у латинському значенні Універсум, обіймає всі видимі й невидимі світи, а в тому і необмежений світ духових з'явищ, всепроникаючий, ширший чи вищий від обмеженого змислами т.зв. фізичного світу. Апарати фізика чи астронома — це тільки поширення дії його змислів. Це світ вузько утотожнений із так зв. „природою" із Мертвої матерії, яка чомусь-то дрижить, сповнена рухом без мислі і без змислу.

Але принаймні наша людська природа є духовою. Цей аксіом ствердив уже філософ Декарт: „Я ДУМАЮ, ОТЖЕ Я Є!"

Я є істотою, що думає. Я є істотою невидимої душі. Душа Духової Природи. І тут Природа, значить уже, щось іншого. Природа у визначенні Г. Сковороди. Саме таку Природу від­криває для себе і для нас наш думаючий Прапредок. Матерія-лісти прогомонілого дев'ятнадцятого століття назвали це примі­тивним анімізмом і відкрили в людині... той сам примітивний анімізм.

Життя народу, як нації, починається від її самоусвідом­лення. Міт про Божественне народження є саме моментом на­родження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової Природи.

ВСІ БОГИ ІСНУЮТЬ У СВАРОЗІ І ЧЕРЕЗ СВАРОГА.

В історії нашої нації відкриваємо її вчасне пізнання СВА­РОГА, який обіймає собою СВІТ БОГІВ, СВІТ ПРАВА, як осно­ви Всесвіту, саме Універсуму, і врешті СВІТ ЯВИ, себто наш видимий Світ, як він нам являється, це той наш Світ сьогодні називаємо „фізичним", або „Світом Природи".

Такої гігантської концепції не знаходжу ні в одній релі­гії і, що важніше, ні в одній філософії в такій ранній добі люд­ського світовідчування і думання.

Наш Міт може видаватися наївним для обмеженої люди­ни нашого фізично-матеріялістичного думання. Майже вся нау­ка є в полоні цього безкритичного, догматичного думання, хоч вже сьогодні видно проломи. Індетермінізм вже зобов'язує в науці від найдрібнішого протону до найбільших галактик;

В найкращому разі наша людина втікає, чи ще заслоню-ється якимсь дуалізмом науки і віри.

Для наших прапредків Всесвіт був єдиний у Сварозі, т.зв. „Фізичний Світ" — це Світ Яви, себто Світ з'явищ для нас.

Кант проаналізує його на всі боки і на всі лади, розбере на всі категорії людського думання і тоді відкриє... що цей світ це тільки з'явище, або по-німецьки „Ді вельт але ершайнунг".

Світ, як його бачимо, є тільки з'явищем. Він є — по суті — інший у собі. Кант пробує прорвати серпанок Ізиди, пробує розгадати чим є Світ у собі, чим є Предмет у собі, чим є „Дінг ан зіх".

Але тут він стверджує, що цієї заслони наших змислів і наших категорій думання йому не вдалося прорвати. Він сум­нівається, чи може це зробити, яканебуть майбутня метафі­зика, яка бажала б бути наукою.

КАНТ НЕ ЗНАЄ!

Але наш ПРАПРЕДОК ЗНАЄ!

ЦЕ ВСЕ Є СВАРОГ, БАТЬКО БОГІВ І ВСЕСВІТУ.

ЦЕ ВСЕ Є СВАРОГ У БЕЗКОНЕЧНІЙ МНОГОПРОЯВНО-СТІ СВОЄЇ ІСТОТИ. ВІН Є ОДИН І БЕЗКОНЕЧНО МНОЖЕСТ-ВЕННИЙ У СВОЇХ ПРОЯВАХ, У СВОЇЙ ТВОРЧОСТІ.

Божественне походження народу — це його духова ме­трика народження. У приналежності до Божества, як його си­нів, нарід визначує і творить свою духову сутність. Усвідомлен­ня стає дією, стає історичним чином, стає духовою сутністю народу. Стає нацією в наймодернішому змислі цього слова.

Починається історія народу як нації.

Історія людини починається від її народження.

Спробуємо тепер зрозуміти глибший змисл нашого гим-

ну.

Насамперед Богам спробуємо приглянутися. Стрічаємо дві назви двох Богів.

Книгу Віри народу присвячує наш Віщун Велесові.

Прабатько молиться до богів у числі многім. Його молит­ву чує ДАЖБОГ. Це він у чудесний спосіб запліднює дві дочки Прабатька. Але це Велес приносить двох молодих хлопчиків.

Отже вже тут, в самому началі проявлення Віри, бачимо і стверджуємо яскравий вираз ГЕНОТЕЇЗМУ, який далі зустрі­немо і будемо досліджувати в цілій книзі.

Велес — це БОГ РОЗСВІТЛЕННЯ. Це той, що приносить Вічне Світло Сварога на нашу Землю. Сонце — це його вияв. Але ДУХОВЕ ПРОСВІТЛЕННЯ — це також вияв Світла. Віщун Боян є його внуком.

ДАЖБОГ — це БОГ ВСЕБІЧНОГО ВОГНЮ. Це живе йо­го Горіння.

БОГ ВОГНЮ, що є в СОНЦІ. Бог людського вогню, живо­творчого дару ДАЖБОГА. Бог домашнього вогню. Бог вогню, що горить у Жертві. Бог Народження, БОг Весілля. Бог людсь­кої радости і щастя. Він приносить на землю, він оплодотворює все, що живе Вічним Вогнем і Світлом Сонця. Це.отже, теж Бог Сонця у цьому змислі. ДАЖБОГ — це горіння у ДУШІ НА­ЦІЇ. Там він здійснює її історію.

Так що ж! Чи це два Боги, чи це один Бог? В тому пи­танні саме вияв генотеїзму. Це рівночасно два Боги і рівночас­но один Бог. Вогонь і Світло не те саме як з'явище, хоч як два з'явища вони нерозривні. Отак і ці два Божества. Можна ска­зати, що це дві назви. Але це не так просто. Це також дві сут­ності. Світло відділене від свого джерела існує самостійно як окреме з'явище. Ранкове Світло, ще перед появою сонця, існує немов самостійно. І справді, раз відділившись від сонця, іде його проміння у всесвіт, як самостійна істота. Його назвуть на­ші предки Богинею Світання, або Утренею (як прочитаємо в окремій студії). Але все це існує, живе, діє у одному Вічному Світлі Сварога.

Хай мовчать Канти і Шоненгаури перед глибиною цієї метафізики наших віщунів і волхвів.

І саме їх вчення про Богів розгорне перед нами усю кра­су і живучість, усю мінливість не в сімох, але в тисячу барвах Всесвіту Сварога. А діє він і живе в усіх Божествах, його проя­вах, його еманаціях, його видах, його назвах, його синах.

Оце перша наша лекція генотеїзму. А друге вчення це:

Божественність запліднення і народження.

Його здійснює сам Бог весілля і Роду. Це ніщо не є грішне і прокляте само в собі. Хлопці Даж-бога родяться без первородного гріха.

Це корона життя. Це Святість і Вічність Роду і Народу. Немає тут нічого брудного і гріховного.

Це виражене також в українському весільному обряді. Хто добре його знає, той знає, що обряд весілля не кінчиться за весільним столом. Його завершенням є саме містерія заплід­нення.

Це сам Дажбог. Батько людського щастя. Найвище ща­стя людини в його Роді.

А цей Рід Божественний.

Прості слова об'явлення. Прості і правдиві, як слово ві­щуна. Воно згущене, як букви на малій дощинці. Ні слова зай­вого. Кожне слово нове як об'явлення, свіже, міцне як ранкове світло.

ТИ Є СИНОМ ТВОГО БОГА!

Сказано про дві чудотворниці, але лиш у прийдешньому здійсниться Божественність твого призначення.

Неси Світло і Щастя у людський світ. Бо ти є сином Бо­жества Світла і Щастя.

Коли ж це сталося оте народження нації, народження Українського Народу?

Смішне питання, оце „коли".

Тоді ще не було історичного часу. Усе в нашому гимні старинне. Кажемо, що це архаїчна доба патріярхальности. На­рід зображує цей час, як час Батька Русі. Сини цих патріярхів будуть цілими народами.

Знайдем декілька видів цього міту народження. Вважаю цей найстаршим. Інші мають у собі елемент історії, а саме наз­ви. Тут одна тільки назва: РУСЬ.

А її територія? — спитає смішака.

Територія необмежених просторів історіотворчої Русі, яку сьогодні в її обмеженій формі називаємо Україною.

Але знайдемо у „Книзі Велеса" і це питання території.

Знайдем і те, що всі ці території прастарої Русі велича­ють і поклоняються Київу. Заявляють, що нікому, тільки Київу, будуть платити данину. Тільки Князя Київа будуть слухати. А будуть вони вибирати своїх князів на всіх широких Землях

України на сім років, а ці князі між собою будуть вибирати князя у Київі, що буде Батьком усіх цих країн. Така буде істо­рія від Прабатька Русі до Батька усіх країн цієї Русі.

Така була конституція наших прабатьків. Конституція України насьогодні.

Не можна яскравіше визначити перед історією свою на­ціонально-державну приналежність, як це зробили наші пра­батьки у своєму посланні до нас сьогодні.

Це Україна, але не Україна в її обмежених границях сьо­годні, але Україна, як прабатьківщина цієї Русі, в якій народи­лися і з якої виросли всі сини Прабатька Орія, але про це бу­демо читати згодом.

Це Україна, яку в історії творили далі і боронили Олег, Ігор і Святослав. Це Україна ще більша і ширша від тієї, яку любив Святослав і дякував Перунові, що вчинив її такою вели­кою.

Сьогоднішні провідники націоналізму шукають міту Ки-їва. Його не треба шукати, ані творити. Він є у Вірі Забутих Предків.

Але ж Святослав молився до Перуна, — завважить хтось. Так, це Бог князів і героїв.

Поза Вогнем і Світлом є ще глибша Потуга Всесвіту.

Вона у Громовиці Перуна. Вона поборює первісну Те­мінь, вона постійно з нею бореться. Саме існування Космосу є вислідом цієї вічної Боротьби.

Це Перун творить Всесвіт, утримує його, споює його в єдиний лад, як казали старинні віщуни „отак як вісь споює колеса гарби" так воля і Потуга Перуна утримує Всесвіт.

Вибух, Вибух його Потуги дав початок історії Всесвіту.

Сьогоднішня наука-поклоняється перед цим Правибухом, як каже ця наука, перед Великим Вибухом.

Наші прапредки поклонялися Перунові і розуміли його дію утримання Світу Потугою Своєї Громовиці.

Наука називає цю силу електричністю і нею пояснює усе від протону до квазарів.

А в нашій Вірі Перун — це Батько Дажбога!

А сам ВІН — ПЕРУН — це САМ СВАРОГ У ТРОЇСТОСТІ ЙОГО ІСТОТИ.

Наша Віра знала таку гієрархію.

Оце є вступ до нашого пізнання і відновлення Віри Забу­тих Предків.

~ Дорогі Друзі!

Ви, як звичайно, неспокійні, що немає листів від мене. Я писав в обіжнику, що хоч я був хворий, то мій час не був змарнований. Боже, Боже, щоб тільки я зміг скоро написати те все, що я відкрив в тому часі. Але поки здобудуся на нау­кове написання „того всього", хочу коротко і попередньо поді­литися з Вами самими вислідами, які поки що прошу прийняти на-віру. Я знаю, що Ви мені вірите, але тут ідеться про наукові докази, а не самі ствердження.

Отже 1-ше: Наш Бог Перун був, навіть ще у часі першої доби Ригведи, вже на індійському терені в системі їх генотеїзму почитаний, як найвищий Бог. Є факт, що немає цього в пізні­ших текстах. Я написав про цю ідентифікацію в „Про Перуна знання таємне". Це було об'явлення та інтуїція. Сьогодні маю на це науковий доказ. Звичайно, мене це не здивувало. Були в Ригведі два етапи почитання Перуна. Відтак його місце зайняв Індра, як популярний національний Бог Індії. Цю ідентифіка­цію я знав прекрасно. Дивна річ, навіть у моїй студії про Індру, (загублена докторська праця, яку я не міг показати чи пред­ставити за большевицьких часів: як Вам відомо, мене підозрі­вали в расовій ідеології) я концентрувався тоді на гимнах до Індри та переочив цей важливий поділ чи розріжнення двох етапів.

Для нас це важне. Тут „Книга Велеса" виправдана. Як знаєте, там Перун є частиною найвищої Трійці. Пізніше багато варіянтів цієї концепції Трійці відомі в гіндуїзмі.

Друге: Є важлива ріжниця між українським і ведійським генотеїзмом. У Ригведі бракує виразного ствердження, що всі Боги є тільки частиною Сварога і поза ним не існують як окре­мі Боги для себе. В Ригведі більше число Богів було в часі по­читано як Найвище Божество. Ріжниця тут не тільки у назвах, ' але у глибшій концепції. Не знаю чи це ясно?

Третє: Важливий висновок: коли у мові і в теології зна­ходимо це першенство старинности праслов'янства — то це доказ, що наше праслов'янство первісне і старше перед добою, в якій формувався духовий світ Ригведи. Праслов'яни-Арійці

принесли РІГ ВЕДИ, себто РІГ ЗНАННЯ, до Індії, а тому ціл­ком зрозуміло, що духовий світ індійського Ведизму був мо­лодший за Релігію Арійців, хоч цей світ зазнав довшого і багат­шого розвитку.

Четверте: Хоч безліч разів слово і поняття „арійський" і „Арієць" виступає в Ригведі і Авесті, то однак немає там сві­домосте походження від Батька Арія чи Орія, очевидно, який став чи перейшов у світ легенди.

Основна цінність „Книги Велеса" — це триподіл світів, в тому світ Правія, себто Космічного Права. Це поняття відпові­дає поняттю Ріта в Ригведі. Його етимологія від того самого ко­реня „АР", „РІ", у Авесті це „АІПА". Це свідоцтво справжньої благородносте нашого народу, який бачив Право у Всесвіті.

Це все мусить бути вступом до „Книги Велеса". Без цьо­го, ані ми, ані світ не зрозуміє цінносте і автентичносте цієї Книги... Покищо радісні привіти!

П.С.

Знаю, що Ви нетерпеливі побачити ці речі сформульова­ні у окремих розділах.

Почав ходити до Британської Бібліотеки.

Здоров'я як бачите краще, хоч тиснення крови все ще високе. Якось я звик до хвороби, чи вона до мене...

11 травня 1974 р. Володимир.

***

Дорогі, Найдорожчі!

Це тільки коротка відомість, що я щасливо вернувся до моєї хати. Щоправда, я ще перебуваю на „шпитальному режи­мі", себто маса медицини, наказ спати і нічого не робити і т.д. Це принаймні один місяць. Але я вже чую себе добре і знаю, що вже завтра цей режим не послухаю.

Мої найперші завдання: зробити копії двох праць, а саме: 1. Вступ до Ригведи, 2. Гимн про Чоловіка.

Це за ці дві академічні праці я був іменованим членом УBAH, Керівним членом Групи Орієнталістів.

Обі ці праці в манускрипті і немає навіть машинопису. Вступ до Ригведи важливий методологією інтерпретації старин­них темнів та їх датування, згідно з Якобі (астроном) і знав­цем Ригведи ТІЛЯКОМ (приятелем Ґандгі, провідним мисли­телем часів Ґандгі).

Але праця про „Гимни про Чоловіка'' переходить далеко саму тільки наукову інтерпретацію Гимну. Вона викликала і здивування і подив професора СТАСЯКА, коли він почув її у Лондоні.

ТУТ ЧОЛОВІК — ЦЕ ЧОЛОВІК ІЗ УЧЕННЯ СКОВОРО­ДИ: ЦЕ КОСМОТВОРЧИЙ ЕЛЕМЕНТ КОСМІЧНОГО ЧОЛОВІ­КА, ЩО І Є КОСМОСОМ. Принцип індивідуалізації, висунений як космотворчий — не елемент — але сам ЧОЛОВІК.

Було б жаль, якби ця праця пропала. Звичайно, я обіцяв собі переписати її на машині і притягнути апарат модерної фі­лософії і космогонії, себто астрономії — так, просто астроно­мії. Отже я дозволив собі коштом Інституту вчинити три копії, так як вони є, а як буде час, взятися за нові уступи до неї. В цій праці я доказую, що побіч європейської психоонтології — себто пояснювання Буття елементами відомими із психології, вірніше із інтроспекції, є зовсім рівновартна і добра мітоонто-логія, себто пояснювання Буття через мітологію. і це є теж ме­тода пізнання.

Але щобільше: ІСНУЄ РИТО-ОНТОЛОГІЯ, СЕБТО ПОЯС­НЮВАННЯ БУТТЯ ЕЛЕМЕНТАМИ ЖЕРТВИ І РИТУАЛУ. ЦЕ Є НОВЕ! ХОЧ ТАКЕ СТРІЧАЄМО у філософії Міменси.

Не забудьте Друзі!, що існує 5.000 літ розвитку індійсь­кої філософії і все те, що світає в Европі — вже було. Ніщо не змінить цього факту.

Приклади мітоонтології маєте вже в моїх працях про „Книгу Велеса". Це завдання число два.

Покищо мушу кінчати сердечним привітом на волі!

Не сумнівайтеся у мій поворот до праці!

Ваш, Ваш, сто разів Ваш!

30 червня, 1974 р. Володимир.

РИҐВЕДА І КНИГА ВЕЛЕСА (Лист до Друзів)

Як Вам уже відомо, моє рішення відновити Староукраїн­ську Віру постало в 1934 році. Воно дозріло ще скоріше, а са­ме на Гуцульщині, в часі мого побуту на горі Ґрехіт. Я повніс­тю усвідомлював собі, що це важливий крок не тільки в істо­рії України, але і в історії цілого людства.

Я рівночасно усвідомлював собі, як жахливо мало дже­рел до виконання мого рішення. Це ж, як Вам відомо, перелік деяких старинних Божеств, згаданих при нагоді хрищения Ук­

раши у хроніці та декілька інвектив на адресу старої віри у проповідях цієї доби.

Дещо збереглося у фолкльорі, але якраз найменше про саму віру, більше про обряди та звичаї старинні своїм харак­тером. Я здавав собі справу, що це відтворення мусить бути твором пророчого натхнення, тим більше, що ця Віра мусить бути модерна, себто згідна із сьогочасним станом справжньої науки, яка вже в тому часі стояла па становищі ідеалізму в питаннях матерії та космосу. Це, отже, мусить бути синтеза старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема філософії. Тут діяли впливи німецького ідеалізму, зокрема Шо-пенгауера та феномологія Гуссурля, яку я студіював під впли­вом проф. Інґардена вже на першому році Університету.

Далі я міркував так:

Якщо ця Віра така старинна та походить ще в своїх ос­новах із протоіндоевропейського періоду — тоді найстарші па­м'ятники цієї культури, чи теж найближчі до цього періоду, можуть допомогти моєму натхненню у процесі реконструкції. Мені відомі вже були основи про Ригведу із загальних ще тоді студій санскритської філології. Я вирішив, отже, в моїх студіях спеціялізуватися в цій діляїщі і зробив це при повороті на сту­дії до Львова. Тут я стрінувся з надзвичайною прихильністю, дружністю і дбайливістю нроф. Степана СТАСЯКА, професора індійської філології у Львівському університеті. Він відіграв важливу ролю в моєму житті. Він ставився прихильно до укра­їнської справи і через те був непопулярним — сказати мало — між своїми колегами в університеті. Я отримав ключа до біб­ліотеки семинару, користувався вільно його приватною бібліо­текою і мав навіть ключа від вінди на третій поверх, бо моє здоров'я було ще слабе. Мої студії були дуже інтенсивні та рів­ночасно широкі.

Десь, мабуть, у 1937 році, аж так пізно, я стрінувся з фактом, що професор Стасяк займається парапсихологією і цей факт мав у моєму житті рішаюче значення, — але це окремий розділ.

Вернім, одначе, до студій Рнґведи. Дуже рано я перекла­дав Гимни Ригведи і видав їх збірки у польській та українській мові. Проф. Стасяк відбув подорож до Індії і два тижні пере­бував у товаристві Ґандгі. Однак, події в університеті змусили його перервати подорожі та вернути до Львова. Був у Індії три четверті року замість планованого цілого року.

У 1937 році па поширеному засіданні Індійського Семі­нару, я виголосив мою деклярацію про „ренесанс панарійської мислі". Тому, що я вжив там слово „арійський" — моя заява викликала палку дискусію з боку деяких присутніх. Я стояв під безпідставним закидом якоїсь прихильности до гітлерівсь­кої думки.

В тому часі я вже читав „МАЙН КАМПФ" в університет­ській бібліотеці, а зокрема добре собі запам'ятав вимогу забез­печення кожного паростка німецької нації землею на тисячі років. Землею „Бордерлянду" між Польщею та Росією, отже Україною. Я не мав ніяких ілюзій. Звідси теж моє підкреслення „Панарійської Мислі", себто всеарійської, в протилежному до німецького тлумачення „арійства". Професор — весь у білому, — а був це день Зелених Свят, в який відбуваються важливі з'їзди орієнталістів — не брав участи в дискусії. Його настир­ливо питали про його становище і на закінчення він сказав па­м'ятні слова, що „дискусія, яка тут ведеться, буде вестися про­довж 500 років в історії людства"... Здивовані учасники перей­шли до прийняття і т.д.

В тому часі я писав працю п.з. „Індра в Ригведі". Я утотожнював Індру, як пізніший розвиток ідеї Перуна вже на ін­дійському грунті. Праця розросталася до. великих розмірів. Во­на була, очевидно, в польській мові. Підчас большевицької оку­пації я, очевидно, до неї не признавався, хоч вже були оголоше­ні друком деякі гимни, а саме і зокрема у „Гимнах Борні". Але це йшло як поезія і переклади, а перша частина — як поетич­ний всТуп. Це знов довга історія чисток і т.д. Але я цей час пе­ребув, згідно із передбаченнями і порадою професора Стасяка. Учені з Москви, що були „для контролі" у Львові, дали високу оцінку спеціялістам у Львові, зокрема катедрі Санскриту. Це, між іншим, вирішило про моє життя. Але були і драматичні по­дії...

Мою працю декількох років — „Індра в Ригведі" я зали­шив у Львові. Вона разом з матеріялами була завелика, щоб її взяти, тобто везти, чи докладніше, нести в руках. Навіть друко­ваних праць я не міг забрати. До сьогодні я не міг роздобути „Терпіння молодого Гуцула". Там є відгук оцього вибуху на горі Ґрехіт. Останній розділ через цензуру був скорочений і злагіднений.

Так я опинився в Німеччині. Тут моя доля відома Вам дещо краще.

Але я все ж не говорив про сам зміст питання „Ригведа" і „Книга Велеса".

Отже, вже вчасно протягом студій постало важливе пи­тання про час написання „Гимнів Ригведи". Це питання спірне до сьогодні. Так само питання про місце, де вони постали.

Отже, в цьому питанні я підтримав становище астронома і ученого ЯКОВІ (німець) і Тіляка (індієць). Тіляк-Бгандаркар.

— це приятель і провідник політичної думки за рухом Ґандгі, який його слухав. Оба ці вчені, себто Якобі і Ґандгі, вирішили примінити астрономічну методу при дослідах Ригведи. Відомо в науці, що ця метода вже не раз придалася. Так, наприклад, затемнення сонця за Александра, чи у „Слові про Похід Ігоря". Але справа не була така проста з Ригведою. Тут треба було ви-аналізувати ті елементи, які стали б основою для обчислень. А ці обчислення вже найлегша справа для астономів.

Отже згідно з Якобі: Час Ригведи це тоді, коли полярною зорею була Альфа Дракоиіс. Це час, коли весняне еквінокціум, себто день зрівняння дня з ніччю, себто схід сонця відбувався у констеляції, що по-санскритському називається Крітікас, а може старша частина припадає на констеляцію Оріона. (Оріон

— це найулюбленіша мною констеляція на небі: це лицар, що тримає меч у руках.)

Далі вже легко астрономам обчислити дату постання Риг­веди. Отже це час між третім і п'ятим тисячоліттям до нашої ери. Третє тисячоліття — це час Крітікас, а п'яте — це час Оріо­на. Зоря Полярна, як Альфа Драконіс, це теж третє тисячоліт­тя до нашої ери.

На критику його обчислень дати Ригведи, Якобі не відпо­відав, бо вона була нерічева. Але спротив проти визначеної ним старовинности був сильний.

В моїх численних інтерпретаціях того часу я зайняв ви­разне й рішуче становище за Якобі. А тут ще наспіла праця Ті­ляка: „ДЕ АРКТІК ГОУМ ОВ ДЕ ВЕДАС", себто арктичне по­ходження Ригведи.

Там забагато аргументів, деякі сумнівні, але в основно­му правильне твердження, що в Ригведі збереглася пам'ять про побут у північних районах, чи теж про з'явища з північного світу.

Книжка Якобі викликала сенсацію в Німеччині. Рівночасно назріло питання про місце постання Ригведи.

Тут основне джерело — це напис у ВОХАКОЙ, в якому є полі­тична умова і в ній згадуються, чи вірніше наводяться ведійські Божества. Напис датований. Цей напис до сьогодні є загадкою в науці.

Звучання назв Божеств не іранське, а виразно ведійське. Отже як це пояснити? Чи впливи ведійські замандрували до Мітанні у Малій Азії, чи теж вони були там в народі. Якщо так, то ведійські Божества постали ще на протоіндоевропейському грунті. Отже, це питання первісної Батьківщини Арійців. Де ж вона була? Це питання знову спірне, як довго існує знан­ня про Риґведу. Але денебудь приписати цю Батьківщину, то це вже тут — отже перед мандрівкою і опануванням Індії арій­ськими походами і завоюванням — ще перед тим на спільному, чи вже зрізничкованому грунті, постали основні ідеї та основи культу Рнгведи. Це не обов'язково значить, що їх форма і ці­лість там же постала. Ні! Ні! Ригведа постала на грунті Індії, але несла у собі спадщину спільноти первісних протоіндоевро-пейців.

Тут я мав перевагу над європейськими вченими. Я знав низку назв — підкреслюю, НИЗКУ НАЗВ — із слов'янської мі­тології, мітології в останках, але з виразною низкою спільних назв.

Я мав тут за собою Макса Мюлера, хоч я з ним не зго­джувався у справі дати.

Висновок, який я зробив, був такий:

Якщо це так, якщо Ригведа постала на спільному грунті, тоді саме тут я найду сліди і ідеї, які допоможуть мені до від­творення старої забутої рідної релігії наших предків. А філо­софія найстаршого часу поможе мені до натхнень її модерного оформлення.

Звідси моє поглиблення студій Ригведи, а головне, вник-нення у її глибший, не відразу видимий зміст.

Так я відтворив, чи вірніше сотворив МОЮ BIPУ, голов­но у творах „ПОВСТАНЬ ПЕРУНЕ", „ГИМНИ ЗЕМЛІ" та най-важніше в „ПРО ПЕРУНА ЗНАННЯ ТАЄМНЕ" у формі старин­них упанішад.

Ці твори я вивіз і видав у Німеччині якнебудь, аби їх тільки зберегти, в Авгсбурзі, в роках 1946-1947.

В тому теж часі, себто 1946-47 (це для пригадки) я став членом-основником УBAH у Авгсбурзі разом із проф. Курін­ним. Я став посміховищем табору. Мовляв, ми вернемось в Ук­раїну за шість місяців, а тут Шаян закладає Академію. Моя

відповідь була: можливо, що ми за три місяці вернемось, то краще вернутися з Академією, як із порожніми руками. Ака­демія постала в кімнаті ч. 76 Сомеказерне. Вдалося професоро­ві Курінному запросити проф. Д. І. Дорошенка, щоб ласкаво погодився бути першим президентом УBAH. Постала секція орієнталістів. До неї належав проф. Державші. Він мешкав у тій самій кімнаті. Також д-р Марко Антонович — тепер у Монтреалі — став членом УBAH, нажаль, не чую про його пращо. Не буду тут писати про долю УBAH. Але на одному з перших її з'їздів я виголосив дві праці:

„Вступ до Ригведи" і „Пурушасуктам",— себто „Гимн про Чоловіка". Сама наукова сторінка була для мене як хліб із мас­лом, бо ж за мною був величезний доробок студій і праць у Львові. Але я не мав ані наведень, ані конечного апарату. Якось я роздобув частинно у Мюнхені найважніші джерела і в короткім часі мав і матеріял і праці. Але своїм звичаєм оста­точне оформлення відкладав на три тижні перед з'їздом, а тут... Довелося писати листа до Президента Америки в обороні „дісплейсед персонс". Писалося по ночах. Я скінчив начас і після їх виголошення — скорочуючи другу працю — я перший раз зомлів. Мене забрали до німецького шпиталю. І це був перший вибух моєї недуги.

Підчас кризи Академії в Німеччині, проф. Курінний іме­нував мене керівним членом групи Орієнталістів і рівночасно керівним членом групи Літературознавства. Але тут... сумна доля. Я вишлю Вам фотокопії цієї номінації.

.

В такому стані стрічаюся з Влесовою Книгою. І тут сталося ЧУДО! Бо саме тут я знаходжу потвердження обох моїх тез до праці про Ригведу і рівночасно...

ВКАЗІВКУ НА ЧАС І МІСЦЕ ПОСТАННЯ КНИГИ ВЕЛЕ­СА. Це той самий час, що і Гимнів Ригведи. Отже, Сонце сходи­ло весною у констеляції ОРІОНА І КРІТІКАС — не знаю з па-м'яти європейської назви. Був час спільноти і був час розподілу і власного розвитку, як теж історичної долі.

Моя листа спільних Божеств багато довша як та, що знайдена в БОХАЦЕОЙ. Зокрема друга і нещодавно опубліко­вана частина 5-та Книги Велеса із матеріялів неоголошених Мі-ролюбовим, принесла ще назви МІТРИ І ІНТРИ, себто ІНДРИ.

Назви БОГ, ПЕРУН, СВАРОГ (як СВАРГА), АҐНІ, ритуал

Жертви і багато понять були мені відомі із порівняльного віро-знавства, але не МІТРА, ІНТРА, ВИШНІЙ, а далі релігійне словництво, як ШАР, ЯГНИЩЕ, CУPA як напій Сурія теж на­пій і Сонце — це все відноситься до часу спільної спадщини. Нова доба для дослідів і... НОВА ДОБА ДЛЯ ІСТОРІЇ ЛЮД­СТВА.

А тут приходить ще на відсіч Археологія України.

Заговорила ЗЕМЛЯ, ЗЕМЛЯ СТАЛА ЗА СВІДКА.

Тут мушу перервати писання... Бо це я писав у Гимнах Землі... Тепер плачу.

Місто БОХАЦЕОЙ має 5.000 літ. Були триповерхові бу­динки так як на острові РУГІЇ декілька тисяч літ пізніше. Хто ж будував це місто?

Продовжую.

Стає може ясно, що тепер маю в руках докази на два боки:'для Ригведи і для Книги Велеса!

Отже у шпиталі я зажурився долею цих двох праць з ро­ків 1946-47. Загляньмо в очі дійсності: я міг не вернутися...

Тому, не слухаючи лікарів я передав ці праці до бюро Ксерокс, щоб дістати три копії.

Вийшла прикра пригода. Вони друкували цю пращо на невластивій машині, яка не бере синьої краски. Оригінальний манускрипт був писаний синім чорнилом. Я заплатив за нечіт­ку купу паперу... Зробив пробу на машині в бібліотеці і вияви­лося, що вона бере синю фарбу. Я пішов із протестами. Інспек­тор признав мені рацію і мені зроблять другу копію на машині, що бере таке письмо.

Буде готове на другий тиждень.

Вишлю три копії як дарунок на наше свято 2-го серпня...

Нажаль, не маю більше. Кошти винесли 24.50 ф. до цьо­го таксівки, бо це далеко.

Покищо, я хотів би, щоб Ви зрозуміли, що мої студії, та­кого, як Вам здається далекого предмету і „чужого", мали свій змисл в історії мого Духа.

Мене називали на семінарі у Львові ВІСЬВАМІТРОЮ, грі­зним волхвом Гимнів Ригведи, автором гимнів до ІНДРИ.

Доля веде мене за руку. Не маю кращого місця для ви­кінчення цих праць, як Бритійський Музей. Але я не буду їх ру­хати. Сьогодні я писав би багато додатків, але це не має кінця. Я писав би яскравіше і певніше себе про питання часу та місця

постання Ригведи. Але може краще залишити працю в такій спокійній формі. Очевидно, не маємо надій на друк. Крім того наш неграмотний „опонент"... мав би новий матеріял для вияву своєї неграмотности...

Передо мною багато праць. Може встигну докінчити де­які...

Праця про Великого Бога. Чому назва Бога стала загаль­ною так, як латинське Деус, грецьке ФЕОС, німецьке Ґотт і т.д.

Праця про ПЕРУНА. До неї багато матеріалів. Прибуло становище Мюлера!

Праця про Богиню Світання готова в руках і у присвяті Ларисі МУРОВИЧ, що вже здобула Безсмертя в нашій історії.

Покищо доведеться кінчити.

Мушу написати ще іншого листа в загальних справах, їх є стоодна...

Зворушений Вашою любов'ю та відданістю

у важких годинах проби,

Ваш Володимир.

Лондон, 12. VII. 1974.

***

Лондон, 18. XI. 1973.

ВІРА ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ

Дата добавления: 2015-10-26