Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Видих про касету

 

Дехто уже згорів, розхлюпав, ніби чай у поїзді, свої суглоби і соціальні морські вузли, втративши довжину пальців. І я теж, здається, усвідомивши такі вітряні паскудні перспективи, ці розшарпані плащі і побите від різкого протягу скло на вхідних дверях, я похапцем скидаю осіннє листя з далеких клавіш, перед дзеркалом відновлюю бас і альт, голосом годуючи гумовий шлунок баритона.

Взагалі, осінь – це касета із поганим записом. Шарудіння під ногами, шум дощу, стогнучі очі – усе це звучить не дуже студійно. І тільки люди мовчать, закинувши у підвали свої параболічки і самотньо вирощуючи у горщиках все нові й нові велосипеди. Переставляю касету. І тільки велосипеди мовчать, вирощуючи нових людей.

 

Після сну знаходжу вію на подушці. Її вію, на її подушці, після її сну. Позавчора, якогось року, у потязі, я хотів їй сказати, що очима вона чіпляється за речі, за довколишнє дуже міцно, реалістично, чіпко, що вона дивиться на предмети так, ніби торкається їх своїми впевненими пальцями. Вона відповіла, що я її погано знаю і почала розповідати про черв’ячків, якими рибалки ловлять рибу, про тих кольорових черв’ячків, з яких складається світ. Гадаю, людині не варто стверджувати, чи знає її інша людина. Переставляю касету. Я знаю її вію, і цього досить.

Скоро зима і ми входитимемо у сніг, як у міграційну, але застиглу водойму. Щороку сніг вмирає і народжується, але не еволюціонує. Скільки риб, замерзлих у ньому, нам доведеться видовбувати і переконувати, що вони живі. Переконувати насамперед себе. Принаймні себе.

Ми кинемо їх у наповнену ванну. Я розумію, черв’ячки потрібні для того, щоб по одному начіпляти їх на гачок, закидати у річку і годинами чекати. Я візьму їх кілька жмень, викопаних із черепа, цих приємних стосунків, чи скорчених пальців, чи безвихідних тунелів, чи заспокійливих вій, і кину у ванну, щоб заліковувати рани на лусці цих безмовних істин, цих полохливих і слизьких знахідок із круглими, як у риб, очима.

 

Варто навчитись відчувати, коли наступають моменти відновлення. Мені здається, що вона розрізає мою осінь, мов криголам. Мені здається, і цього достатньо.

Вона не бачила жодної моєї світлини, але вона відчуває кожну з них своїми долонями, прикладаючи їх до мого рушника, вустами, торкаючись ними спільної пляшки вина. Вона бережно тримає мене у долонях, ніби чай у потязі, і водночас гріє свої цупкі та впевнені, як її погляд, але змерзлі пальці, і водночас розповідає мені про черв’ячків, несвідомо утворюючи у мені період нересту, період миття дзеркал. Я помив своє дзеркало. Переставляю касету на іншу сторону.
Дзеркало помило мене.
А де хто уже згорів.

 

 

 

МОЛОЧНІ ЗУБИ ЛЯЛЬОК

Розмови з друзями

 

ниють кістки. починається ранок

з пляшки в оточенні друзів,

які, при тому, що не мають рамок –

не тримають в напрузі.

 

країна стає на кінцівки опорні

з пози, коли по-собачому

у інцестуальному порно

прийомний син – свою мачуху.

 

в нашій розмові – єдиній цигарці –

все більше простих, як амеби,

речень, позбавлених грації –

вона лише критикам треба.

 

ми просуваємо сенс, як товар,

в розмовах, де мусіли бути

погляди ніжні й непевні слова

й інші такі атрибути.

 

хиткі дискусії, що ми ведемо,

ніби бабусю через дорогу,

не наближають нас до Едему

ні до його порогу.

 

зростає навколо полеміки градус,

товчуться, ніби гравці у регбі,

мудрі уми. а мені це нагадує

шизофренію із в’ялим перебігом.

 

хвороби, загострені, як олівці,

шкідливі звички, ніби неврози,

повністю зводять на манівці

роздуми про позитивні прогнози.

 

тіла – не виписані олівці,

не виписані, як із лікарні,

необережні, ніби гравці

поза майданчиком карним,

 

і теревені, які ми провадимо,

на ділі –

сповнені прогалин

і безнадії.

 

зараз уже не згадаєм паролю

до піднебесь, яких ми сягали,

разом з легкими в повітрі героями

художника Марка Шагала.

 

Кухання

 

ми починали п’янкý п’янку

відбитки вуст на єдиному келиху замінили прелюдію

бутерброди з майонезом – фугу

все інше – увертюри

 

ми сиділи посеред кухні в одному тілі

тонкому як папір а об’ємному ніби книга

 

кухня наших сподівань

кухня величі кухня ніжності та плачу

барабанна кухня істерик

бутерброди з майонезом бухло і фуга

 

найгірше коли кохання шматує саме себе

як торнадо зносячи навколишні будинки й людей

як кити які викидаються на берег із задушливої екології океану

і на безліч часу закривають очі кожне завбільшки в людську голову

очей у кита – два і голів у нас – дві

 

кохання розриває власні постелі лялечки обійми

які зшивалися чорними нитками очей і ночей

сорочки, ґудзики від яких котяться ніби сльози закочуються ніби очі

сорочки під якими не залишається ні чого ні тіла

ні шрамів на тілі ні закривавлених і свіжих ран

ні закривавленого і свіжого сексу

ні закривавлених і свіжих спроб самогубства

 

убийся упийся кілька разів – не дай собі засохнути

іноді секс і спроба самогубства ідентично корисні

попускають і відновлюють заспокоюють і вмиротворюють як медитація

саме секс і спроба самогубства

а не спроба сексу і самогубство

 

кохання це не час а – швидше!

швидше простір глибина його розрізу

тому я дякую тобі так тобі тобі

за кожну хвилину того вечора на кухні і не тільки

не тільки дякую не тільки на кухні але тільки вечір

 

кохання як футбольна команда кольори якої ти захищаєш

і згодом футболку з твоїм номером носитиме інший гравець –

футболіст який добротно грає виграє багатьох і у багатьох

а ти в гіршому разі тренуватимеш юнацьку команду

в ліпшому – відкриєш свій ресторан і заб’єш на кохання повністю

тому тільки вечір

 

кожна любов закінчується втомою

ось чому я виснажений постійно

 

Ні архангела, ні зажиму

 

якщо ти чекаєш не друге пришестя, а просто черговий прихід,

в під’їзді сухому, як горло, немає ні приятеля, ні зажиму,

і навіть діти впізнають твій наркоманський прикид –

якось подумай, як пережити, пережувати цю зиму

 

і чи варто переживати її, за щось переживати,

дихати тим, що люди називають киснем…

сльози, як почерк, кривуваті

з очей виснуть.

 

Території

 

позичені берці і секондівська косуха за 50 грн.

зубна щітка і запасна футболка в рюкзаку.

так починалося кожне моє прокидання і засинання.

світогляд розпухав і натирався, як ноги впродовж дня.

 

освоєння території затамовує подих,

ніби піднявся на гору і розріджений кисень ускладнює дихання,

і дихаєш лише для того, щоб скурити цигарку,

тобто дихаєш тільки тоді, коли куриш.

 

за три тижні територія розклалася, як складаний ніж

із десятками загострених лез –

секс у котрійсь із веж кам’янецької фортеці,

аварія джипа за сто метрів від нічного автостопу,

закарпатське весілля з двома молодятами і двома вбивствами,

пам’ятник Целяну в Чернівцях – те саме, що ночівля просто неба посеред Львова,

франківські панки, мукачевські цигани і коломийська дримба –

це не люди, події чи ситуації – це освоєння територій,

загострення лез.

 

це час, коли

худнеш для того, щоб життя здавалося легшим,

куриш для того, щоб переконуватися, що існувати – корисніше, ніж померти,

залишаєш гривню, щоб усвідомлювати, що є чим жертвувати, –

 

серце і зіниці щоразу пульсують, як наляканий їжак,

вени і зіниці щоразу розширяються, ніби дані слідства.

 

«чисти свої зуби до стертя щітки,

гостри свої ножі до зникнення леза,

худни себе до випарування тіла» -

ось, що нашіптують території, розчиняючись у мені,

ніби цукор у склянці чаю

у поїзді на шляху додому, де насамперед треба буде

випрати запасну футболку і віддати позичені берці.

 

Пролітаючи над офісом зозулі

 

місяць на роботі, рік. відмовляють нирки.

купуєш прострочені ікони на ринку.

клавіатура з розрізаним черевом

життя складає учетверо.

 

календар як нігті. відриваєш один за одним.

мить це те що є модним.

смерть заправляєш в спідницю.

час здаєш у міліцію.

 

знайомі тіла, які неможливо продмухати,

стають генетично модифікованими продуктами.

нормальних лишилося мало.

точну кількість можна дізнатись у мами.

 

усі бояться вистрілу. завмер кондиціонер.

життя – військовий маневр,

якщо не хочеш підірватися,

доведеться працювати вантусом.

 

на підлозі крутиться, як монета, скроня.

телефон мовчить. в офіс ніхто не дзвонить.

ниють молочні залози.

зачиняю віконні жалюзі.

 

 

Треш не ви треш

 

носити в кишені папір і ручку –

це як носити презерватив –

ніколи не знаєш, що залізе тобі в голову.

 

і ось, зрештою, я записую події з таким захопленням,

ніби зненацька знаходжу свіжого сексуального партнера:

"так, це я виламав двері в туалеті поїзда Львів-Київ.

так, це я ходив голий у кіоск купувати пиво.

атож, я робив усім відомі непристойності на львівському Форумі."

 

але я був не сам і ось їхні імена:

 

життя довбе як не в дух, то під чи в пах,

не встигаєш усвідомити себе культуристом чи блондинкою,

як усі глядачки покидають залу ще до початку твоєї вистави.

застигає папір і ручка. застигає презерватив.

 

тобто, як би ти себе не досліджував, не випробовував, не записував,

варто мати хоч якісь банківські збереження, запасний простір і час,

оскільки, як би ти не використовував природу речей,

треба пам’ятати, як – потім.
природа використає нас.

 

 

Передчуття болю

 

важливо, щоб рушниця завжди стояла поруч.

це змушує вибірково промовляти потоки думок.

передчуття болю, як універсальний конкурент, надає опору,

але, разом з тим, контролює кожен твій крок.

 

слова, як цнотливиці, мають бути прозорі та чесні,

а дії – тверді і практичні, як дерев’яні вироби.

інакше – продовжуватимеш надіятися на піднебесся

і знову підеш на вибори.

 

навіть для снів можна складати бізнес-плани,

на кожну проблему виробляти типи емоцій.

передчуття болю слідкує за тобою, як мафіозні клани,

на кожному кроці.

 

Чотириптих про пізнання

 

***

як добре що тексти можна читати

кілька разів повільніше і швидше

виправити помилки виховати дітей

інакше але якщо ходити не так як раніше

чи буде паркет скрипіти у попередніх

місцях одночасно з твоїм теперішнім

ходінням і чи відіб’ється це на твоїй

шкірі або травленні

 

***

я не знав що серце може битися

проти годинникової стрілки а лікар

почав роз’яснювати знявши окуляри

коли плавуни в басейнах пливуть

дистанцію то вони пливуть в

обидві сторони тут лікар замовк

і почав говорити назад але вже

не вільним стилем а брасом я

відчинив вікно щоб ми з вами

вдихнули свіжого

 

***

розмови з якими я ходив до ненароджених

бо я не довіряю майже нікому більше

бо тільки вони вміщають у себе усі

досвіди смокчучи недорозвинутими

вустами манюні пальчики і тому

через це їхнє майстерне заняття

я теж став мовчазним і ходив

уже з мовчанками але до інших

 

***

останнім часом вона стає на табуретку

посеред магазину в метро у ліжку зі мною

стати вищою або вішатися повинен

минути час тоді стане зрозуміло

водночас коли впаде табуретка і вона

залишиться високо

вище всього

 

 

 

Тиша як найвища ланка еволюції людини

 

останньою ланкою еволюції людини буде тиша.

у її величі розчиняться усі інші ланки.

та й передостанні ніші людини від перших світліші

набагато – клони,

роботи,

панки.

 

ці персонажі не заангажовані духовними установками, чи емоційними,

вони не шкодять глобальній екології, оскільки їх мало, як равинів,

вони не заплямовані расовою нетерпимістю чи війнами,

вони – великомученики,

святі цнотливиці,

секс-рабині.

 

тиша поглине все, бо всі кольори – у білому,

жодних плям не буде утворювати навіть кохання.

скоро ми перестанемо бути інтелектуалами і дебілами,

бо в тиші не виникають відповіді,

тим більше – питання.

 

 

Видих про дерево

 

Дерево. Я дивлюсь на нього і хочу ним стати. Не саме ним, а таким же жилавим деревом. Перше, що збиває – усвідомлення себе не деревом. Не те щоб навіть усвідомлення себе не деревом, а власне усвідомлення себесності. Дерево себе не усвідомлює. Дерево не труп, бо – гнило б. Тому й мені не варто. Усвідомлення себесності нема, але нема й гниття.

 

Настільки близьке єднання з речами, що можеш вчути, що деревом стати не можеш. Я течу разом з часом. Часую. Це коли кожної найнеподільнішої часинки – відкриті обійми для смерті. Себто вдома наведено порядок, причепурено господу настільки, що перед будь-яким гостем буде навіть погорда за своє господарювання. Примирення. Згасання. Деревом і не можна стати, бо воно не шукало примирення, а має. Себто, не має нічого, крім деревизни. Але не хочеться хвиль, а хочеться деревизни.

 

Найтяжче – свідомість. Присутність свідомості. Усвідомлення. І нитки асоціацій. І звички. Хоча б звичка жити.

 

По такому мості чимчикувати – не знати, де він завершується, не знати, чи це трамплін. Власне, на мосту можливе все, крім того, що вже сталося. Усвідомлюється непевність, що це міст, бо все навколо вкрите туманом. Це дошка з двома цвяхами на кінцях? Це пружина, котру все тяжче розтягувати? Один кінець пружини – гачок, зачеплений за мамину пуповину, інший – гачок на твоїй спині, він продірявив шкіру й м’язи, зачепився за хребет. Якщо не хочеться надриватись до лопання жил і сальних залоз, якщо не хочеться освоювати кожен вишкірений крок, то можеш розслабитися, хльоснутися об мамусин живіт.

 

Хочеться стати деревом. Воно ніколи не стосується іншого дерева. А ми – історично і географічно. Воно не має хребта. Впливає тільки зовнішнє: сокира, вітер, вогонь. Внутрішнє позбулося пружини, тобто не мало. Навіть часу. Навіть смерті. Відкриті у мене обійми до смерті, чи закриті – до смерті я стосуюся. Звичка.

 

Я можу навчитися будь-коли позіхати. Позіханням ставити себе вище інших чи нижче. Позіхати на інших. На себе. Казати: «Я позіхаю». Писати.

Гаразд, нехай не позіхати. Щось інше. Наприклад: «Я стаю депутатом», «я обростаю мохом», «я – можливість».

 

Насправді маю географію. Вчуся в університеті. Маю родичів. Кохаю дівчину. Надаю перевагу певним речам.

І ось – дерево. Непроглядне за сльозами чи усмішкою. Хоча дерево є саме, але й ми усвідомлюємо його. Творчість. Хрін його знає, яке воно, бо тільки ми його аргументуємо, аналізуємо, надаємо властивості. Люди. Культивуємо йому іншу площину. Позіхаємо.

 

З певної спроби шкрябання по мосту, розумієш, що тут уже був. Он слід від ноги. За цей камінь на затуманеному битому шляхові уже чіплявся подертими пальцями. Знаєш, куди рухатись, далі буде краще. Це називається досвід. Важливо міцно триматися і бодай якою частиною тіла шукати наступної щілини. Чіплятися за наступний виступ. Піт лізе в очі. Пальці страшенно покорчені в напруженні. Спина от-от вибухне кавалками м’яса. Але то добре. То на краще. В одній позі можна триматися місяцями. Озирнись – туман. Прислухайся – хоча б якийсь щур зашурхотів, тихенько би підкрався. Ось він знаходить крихти чогось, певно, хліба. Довгий хвіст губиться в тумані. На хвильку лякається тебе й ховається в тумані. Потім вибігає, згорблюється над крихтами хліба, починає тихо ласувати. Смачно. Щурик дрібно попискує. Прислухаєшся – щось насвистує. Здається – «Мурку». Він обертається до мене і пропонує цигарку. Точніше, вже вкладає її до рота. Цигарка падає. Знову вкладає. Падає. Вкладає. Намагаюсь стиснути її губами, але розумію, що вже довго-довго позіхаю. Пружина тисне. Пальці відпускають виступ на битому шляхові...

Довбане примирення з гостем. З оманливим довгохвостим образом. Дгарма уяви. А смерть теж довгохвоста і сіра, як туман?

 

Від чого залежить зміна карми дерева? По-моєму, ні від чого. Себто незмінна. Від чого? Воно не має злості, радості, примирення, іншого. Деревизна.

Радикально, але дерево не вкладається в буддизм. Його нірвана – його ж деревизна. Йому не треба ставати буддою. Вона – безпретензійне, несвідоме.

 

Нерухомість. Поза часом. Ми його уісновлюємо в часі. Хочу стати деревом. Воно не намагається. Але в нього нема маминої пуповини, хребта і пружини. Воно не має зору, який би розсіював туман на кілька метрів. Нема слуху, щоб почути писк смерті.

Площина в площині. Деревизна в тумані. Я не площина, я – свідомість.

 

ОПТИЧИЙ ОБМАН

 

 

Центрифуга

Безупинно містами блукаєш

і веде тебе Бог чи лукавий

на нові карколомні звитяги,

але це тобі точно в тягу.

 

Переплутавши сонце і місяць,

у тілах не знаходиш місця,

щоб забути навколишню лажу.

Та від себе ніхто ж не відмаже –

 

викидаючи телевізор,

відкриваючи нову візу,

як би спогади не боліли, –

не заникати пам’ять від тіла.

 

Після сотень і тисяч фрикцій

залишаються одиниці,

від яких ти піти не в змозі,

тож, кумаришся в коматозі.

 

Ніч лягає на зір, як монета,

ти собі дозволяєш минати,

з однією прилігши разом,

у якої галяк зарази.

 

В тебе ніжність ознака не часта,

але ти відчуваєш чисто

цю гарячу опору поруч

і вона тобі по приколу.

 

О, спілкуючись на безмов’ї,

обмінявшись палітрами крові,

ваше серце настільки у ваті,

що не може себе шифрувати:

 

Речовини не мають причини.

Всю реальність ми бачим очима.

Почуття визначають свідомість,

на яку ми постійно ведемось.

 

Нам підказує дика самотність –

ми триваємо тільки сьогодні.

Жити завтра значить померти.

Доля – лист у чужому конверті.

 

Хто не вистрілить, той промахнеться.

Це ознака кожного серця.

Бо хоч розум й породжує смуту,

її легко – у вірі – минути.

 

Хто не пише, не може стерти.

Ось чому це письмо відверте.

Ємність пам’яті – це ілюзія,

що оживлює навіть лузера.

 

…Тож, відбувши інтимну месу,

розбігаються інтереси.

В епіцентрі життєвої драми

ви затягуєтесь ніштяками.

 

На долонях закрилися стигми.

Це усе, що здійснити встигли.

Над містами шумить центрифуга

і зникає у скронях напруга.

 

 

 

Люди. Сергій

 

кожен отримає по заслузі

дехто отримає орден за заслуги

дехто буде ящиками вантажити медалі

працюючи або супергероєм або грущиком

духовенству теж можна запровадити різні ступені орденів

за різний рівень святості

 

а от я жив у одній кімнаті з генієм відсутності

він ночував у ліжку за два метри від моєї присутності

він днями не говорив і не мовчав у лікарню його поклали через лежання

проміжок між ударами його серця такий довгий що це називається смертю і народженням

 

виснаження чекає на всіх

тому допиваючи першу пляшку він завжди залишав кілька ковтків на денці

виснаження з’являється у повній порожнечі будь-чиєї пляшки

виснаження не задовольняють залишки сили і свідомості

кожну пляшку яку він відкривав довгими коридорами довгими вечорами

кожну дівчину яку він пив глибокими ковтками глибокими рухами

він не допивав залишаючи декілька капель на вустах

і декілька вуст заради краплі

 

самотність це коли він виходить з лікарні сам

в якій він лежав через те що він захворів лежачи але в гуртожитку

виходить на швидкісну трасу і його ніхто не переїжджає

ніхто не обкладає його семикрилими матюками

ніхто не зупиняється за сантиметр до його смерті

 

і я біжу за ним на трасу я теж вириваюся з цієї лікарні

коли тебе хтось доганяє це не обов’язково грабіжник чи мент

це може бути співрозмовник навіть якщо ти його не доганяєш

люди взаємодіють непомітно дехто тільки слухає тільки сприймає тільки п’є пляшку за пляшкою всмоктує не відлунюється здійснює процес відсутності антиматерії чорної діри

люди потребують вираження але він потребує навпаки – тільки враження

 

Сергій хотів стати актором він вважав так:

актори – як працівники протезних заводів – оживляють ті частини

життя, які ми колись втратили

але він став майстром вживлення у себе чужих частин життя

Сергій був генієм відсутності оскільки

у його порожнечу не прийшло виснаження

так як новобудови не починають здавати в оренду бо їх обживають привиди офісних працівників

як снам не надають значення бо вони здійснюються в снах інших людей

як серце яке не пульсує і через це воно починає пульсувати у чомусь іншому – наприклад телевізорі осені

 

іноді краще не пам’ятати а дозволити іншим згадувати

іноді краще не пульсувати а поділитися ударами

іноді краще не ковтати а залишити трохи на денці

йдучи швидкісною трасою з пляшкою пива у відсутній руці

з відсутнім на піжамі орденом першого ступеня «За відсутність»

 

автомобілі шумлять як густий-густий ліс

 

 

Приголуб у мені робокопа

осінь вертається на круги.

вечір приречено дивиться в нас.

смерть це коли незворушно-тугий

вересень в ній і у неї ж анфас.

 

ми прокидаємось там де ніхто

не припиняв розгалуження снів.

тобто життя це гнучкий автохтон

в кожній дрібниці, які б не рясні.

 

простір спілкується через стіну

з нами. його ми читаємо з губ.

я у тобі втихомирю війну

ти робокопа в мені приголуб.

 

 


Ми вже там де смумсмумрик

 

ми вже там де ми є.

 

наше просвітлення можливе лише під ренгеном.

нас не кінчає інтелектуальний петинг будь-якої тяжкості –

(нашим лобам притаманна легка зерегованість),

адже наші предки давали всім, кому не ліньки,

особливо історикам давали зрозуміти,

що усе колись – мене, усе колись – нас:

 

усі нічні клуби з підвищеним кислотно-людським балансом,

усі ферми, де насправді існують відра, надої, любов.

(причому надої помирають останніми. щоразу)

усі епідемії, що зачаїлися в мені,

усі невикористані збочення, як несплачені податки,

юзерпики в паспорті і під черепом –

 

усе колись – мене, усе колись – нас,

бо, доки ти мислиш, доки ти мусиш, доки ти – мюслі,

то, як казав один відомий картезіанець –

 

ти або коґіто ерґо смумсмумрик,

або кобіта ерґо суп.

 

 

Електроди часу

 

ми в міру смішні, в міру сльозоточиві

серед сайтів з подіями, коли відімкнуть інтернет,

ніби голову на подушці зі снами, що оточили.

ти із ними, який би не був мізантроп, інтроверт,

 

як годинник, заводиш розмови, і тікає стрілка

і до ранку говориш про переміни – зі снами,

що, мовляв, вони завше – етап стабільності, ніби ікла

вовка, який шукає насичення баранами,

 

але не тільки наповненість шлунку вимірює спокій –

можлива близькість мисливців, зими, – тобто зовнішній чинник,

себто речі невидимі іноді діють як електричні потоки –

сидиш із двома електродами й трусишся, навіть якщо розряд не виник.

 

два електроди як дві нескінченності часові –

пульсують в тобі біля нічного вогнища, біля сосни.

всі речі, з якими ти спочиваєш, – давно відомі сові.

відпусти минуле й майбутнє, тобто засни.

 

я=під'їзд

 

дощі і дерева ось хто шаманить

під’їзд обростає нічними колами

далекий тролейбус погас як вугілля

із мене ростуть будяки і пір’їни

 

ніхто височіє над праведним тім’ям

і пальцем як смутком окреслює тіло

я тріскаю але в надії зліпитись

з під’їзду видніється вихід в піддашшя

 

квартири собою людей вколисали

наосліп вмикаючи сни і каньойони

в мені навпаки розхиталися ваги

у ліфті катається юний архангел

 

я б краще закінчився як динозаври

мені б докурити цю вічну цигарку

якби ті дерева могли говорити

на їхньому місці я би мовчав

 

 

Студентка і рецидивіст

 

на когось можна покластися. на когось можна покласти –

думає студентка за тиждень до одруження, коли

заходить в тюрму і поправляє, ніби зачіску, настрій,

тримаючи біля серця нареченому рецидивісту банку олив.

 

у виділеній їм камері вони в ліжку ніжаться грубувато,

він їй дає казені гроші на обручки і сукню весільну.

вона знає, що його підставили – він не міг нікого вбивати.

є люди шумні і слабкі, а є мовчазні, але сильні.

 

дехто вважає, що любов існує, якщо через неї болить,

тільки тоді дехто почуває себе її повноцінним учасником.

насправді ж, кохання нічим не обмежене, крім конкретної голови.

студентка ліризує коханого вбивцю цитатами з класиків.

 

вона завжди знала собі ціну – любов коштує більше людини,

навіть якщо цю любов ти приховуєш від мами.

і коли вона розписується за ґратами – звужуються судини,

ніби не знають, куди подітися, як щурі з потопаючими кораблями.

 

вона запам’ятовує кожен день їхнього медового місяця.

він намагається забути, що сидіти залишається п’ять років.

кожен знаходиться в своєму часі, кожен до нього тиснеться,

кожен планує майбутнє залежно від власних пороків.

 

через деякий час матір дізнається про одруження доньки,

дізнається, що її зять сидить за вбивство своїх батьків.

вбивця думає, що смерть завжди стоїть на відстані руки,

при першій зустрічі він називає тещу мамою і не вживає матюки.

 

близьких людей може ошелешувати те, чого прагне твоє серце.

іноді кохання починає зникати з появою перших синців.

смерть – це те місце, де ми живемо, мамо. не сердся,

смерть може бавитися настільки, що одружиться на твоїй доньці.

 

що можна додати про історію, де кожна дрібниця є висновком.

здавалося б, особисте життя – справа рук самого потопаючого,

але бачити трагедію і мовчати – бути її співучасником.

 

отже, додати немає чого.

 

 

Нерозстріляне виродження

 

Грицько – як усі тенори, педераст.

Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.

Юрій Андрухович. Bad company

 

Барліг – як усі товстуни, педераст.

Жадан – бонвіван, растаман, селюк.

Пантюк – бухарь і мольфар, партійний.

Андрухович – дід, інший Андрухович – гермафродит.

Терещенко – довбодельоз, Бондар – буквоїд,

Пашковський – атеїст кінчений, духовидець.

Забушко, Карпа, Поваляєва ще не лесбійки,

але вже істерички.

 

А скільки подружніх пар:

Дяченки, Романенки, Захарченки, Капранови.

 

Що й казати – галіма туса.

Але в ХХХ тисячолітті картина має ще:

Дністровий – істинний сковородинець, так само товстун, гітарист гурту СКАЙ.

Дереш – мало що шестірка, та ще й львів’янин.

Єшкілєв – жид, Чех – кацап.

Мовчу про Горобчука і Коробчука.

Олег Романенко – вегетаріанець,

оскільки зуби зіпсовані.

Інженер Іздрик зі склерозною витримкою,

прямий, як єдина лисина.

Спортсмен Лазуткін, ще пряміший,

з руками чистими навіть після чемпіонського сексу.

Подерв’янський – дослідник надр.

Прохасько – тих же надр.

Скиба – алкоголік, польський композитор.

Потім ще пару забушок, два-три наркомани,

десяток донощиків

і – наввипередки, хто швидше стане академіком.

 

Кілька смертей цієї осені,

самовбивця тільки один як на літературу,

ну, як гостро зауважує Андрухович, та нічого.

 

Літератор міг бути з іншою,

каже Андрухович, але дивися, дивися, хто її зробив!

Виключно живі люди: лузери, грантоїди, захарченки.

Самі тобі зболені, хворі, скулені,

саме тобі обскубане птаство, підбрите, летальне, забанене.

Літератор через це не міг бути з іншою.

Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

 

Піт на скронях, який за тобою скучив,

сухість у роті, ширка трави, нудота,

темний сліпий підвал.

На добраніч, класно, побазаримо завтра.

Шагренева шкура тигра

тихо падає вниз.

 

Варіації в тему

 

ми прокидаємось разом окремо

ми розмовляємо через цигарку

очі як сніг замітає кохання

тиша ножа прикладає до шиї

 

впевнено б’ється у ребрах медуза

і реагує на всі твої ноти

ми підіймаємось вище народних

мас які в’їдливо пахнуть плацкартою

 

я захлинаюся переповісти

всі твої порухи світанкові

інколи мова як вірний собака

але тепер він тиняється всюди

 

тижні як гарне намисто на шиї

і місяці як у вухах сережки

носиш на тілі всю нашу пам’ять

й кілька стежок ув осінніх долонях

 

нам не потрібно себе позавчора

а необхідно когось післязавтра

ніжне минулому – поховання

та динозавр виглядає з-під лоба

 

очі які ти постійно носиш

унеможливлюють погляд інакший

я набуваю ознак твого зору

відеокамера в окових ямках

 

ми засинаємо зовні всередині

ми замовкаєм від кількості дотиків

вічність лежить ніби сукня на кріслі

я її скинув із тебе миттєво

 

наші ілюзії – зйомні квартири

пошук адрес на дошках оголошень

затишно жити у передмісті

голову вмощуєш на передпліччя

 

люди з’являються ніби гіпотези

рано чи пізно – їх завжди спростовують

наше лежання у ліжку в мовчанці

це аксіома притишена й ніжна

 

ми роздали мов книжки чи збереження

всі перевтілення й пункти призначення –

наше кохання росте в невагомості

ледве підлоги ступнями торкаючись

 

 

Видих про сорочку кольору хоку

«Дуже дивна річ – пише вона, – вдягати на голе тіло одяг чоловіка, який жодного разу по-справжньому тебе не торкався.» І вона лягає спати у моїй сорочці. Їй сняться сни у моїй сорочці. Сни у сорочці, яку я знайшов на горищі у свого діда.

Я думаю, а як це – по-справжньому торкатися когось. Це ніби довго-довго вдивлятися в небо і врешті побачити там пташку, або нам тільки здається, що ми помічаємо пташку. Чи це постійно бачити пташку і навіть приручити її. Годувати чужу шкіру з долонь.

Вона там, за триста кілометрів від цих вікон, знімає весь одяг, враховуючи накладні вії і сльози, і вдягає тисячі моїх дотиків, про які я навіть не здогадувався б. На голе тіло, про яке я не здогадувався.

І якби кожен з нас рухався б у чітко визначеному напрямку, якби кожному було б відведено певну кількість дотиків, то через два-три дні ми б із нею почали помирати від такого перенасичення. Жодна внутрішня стратегія старіння не встояла б. Якби вона мені не написала про вдягнуту нею мою сорочку, то з її боку це було б убивство. Завтра я посивів би, не знаючи від чого.

Ми завжди – обкладинка нашої діяльності. Ніби людина – це запах з рота, це охайність нігтів. І єдине, що поєднує нас – дотики обкладинок.

В принципі, я маю що їй відповісти. Мені цікаво, що їй присниться. Дідове горище?

Але нехай вона спочатку виспиться…

 

РЕНЕСЕНС

Ренесенс

 

коли я працював у одному з ресторанів швидкого харчування,

доліковував туберкульоз, ночував у репетиційному гаражі,

збивав до крові туалетні бачки, читав молитви у ванні,

аскав бабло на Андріївському, носив у шкарпетках ножі,

 

зустрічався з готками, говорив про відданість і пістолети,

на піддашшях гуртожитків ловив птахів і давав їм імена,

постійно у темряві плутаючи свій і їхні літаючі силуети,

життя починалось безмежним і загадковим, як морська мілина.

 

життя продовжувалося брудним і холодним, коли з бодуна вранці

я виламував двері туалету в поїзді, кидався з Ратуші пляшками,

влаштовував травесті-шоу, бив на фестивалі мужика у вишиванці,

кохався в озері з наркоманкою, кидав одяг з балкона разом з вішаками,

 

тижнями не вилазив з комп’ютерної гри, ламав руки за фінішем стометрівки,

з голодухи збирав абрикоси на Трухановому, рятуючи сина нації,

двадцять одну добу ночував у різних ліжках, закінчивши ліжком клініки,

від розбитого кохання різав шкіряні перепонки між пальцями.

 

зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,

тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь,

і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива –

кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь.

 

остання репліка запам’ятовується, тому життя треба закінчувати достойно,

навіть якщо усі ці події розстрілювали тебе, як мішень перехресну.

сенс тривання і полягає в історіях, в тому числі – у перерахованих щойно,

тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.

 

 

Пліч-о-пліч смерть-о-смерть

якби мені вміти носити обличчя

а то прислухаюсь як дихають інші

і сльози кусають як змії гримучі

і кондори ніби кордони над тілом

 

якби мені вміти носити події

бо вчасність і влучність – гладенькі дельфіни

і витерти з компасів приступи астми

чи епілепсії сходинки нижче

 

якби мені кліпати віями тиші

триматись з тобою пліч-о-пліч смерть-о-смерть

зізнавшись під дзеркалом як під присягою

кохав би тебе за слину і за відчай

 

 

Секс по телефону

 

їй не обов’язково було працювати у сексі по телефону,

щоб зрозуміти, наскільки ця робота потребує психологічного таланту –

напруга дзвінків спалює серце, як під плафоном

електрична напруга спалює розпечену лампу.

 

як наважитися після цього бруду на нормальні стосунки?

тіло пересихає з рівня ріки до рівня струмка,

коли, засльозена і нічна, кладе на дзеркало руки,

бо безсила розбити дзеркало кожна рука.

 

вона розуміє, що, наприклад, робота у морзі – ще не причина

сприймати живих людей, як ходячі трупи,

але, як дивитися в очі знайомим мужчинам

після нічної зміни завчених стогонів й збудливих тропів?

 

вміння емоційно відсторонитись дозволяє легше виконувати функції.

у мистецтві, як і в сексі по телефону, це відрізняє професіонала

від аматора, але як на роботі стриматись, якщо у трубці

вона впізнає голос рідного брата, який вимагає аналу?

 

вона подумала, чому її не може розбити дзеркало?

сиділа мовчки і трубка спускалася тілом.

розпечене серце під стемнілим плафоном плакало.

на вулиці сутеніло.

 


Дата добавления: 2015-10-24; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Сірчана мазь проста| Строение атома. Химическая связь

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.162 сек.)