Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Джерела комерційного права.

Читайте также:
  1. Автономные учреждения как субъекты предпринимательского права.
  2. Акционерное общество как субъект предпринимательского права.
  3. Ассоциации и союзы как субъекты предпринимательского права.
  4. Виды субъектов предпринимательского права. Организационно-правовые формы предпринимательской деятельности.
  5. Вопрос 1. Понятие предпринимательского права. Отраслевая принадлежность правовых норм, регулирующих предпринимательскую деятельность.
  6. Гражданское законодательство и нормы международного права.
  7. Джерела вивчення культури Київської русі.
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

Комплексний характер комерційного права обумовлює і комплексний характер його джерел.

Джерела господарського права – зовнішня форма виявлення правових норм. Тобто закріплення норм комерційного права в комерційному законодавстві.

Сукупність джерел комерційного права формує їх систему із чітко визначеною організаційною структурою, взаємозумовленістю і взаємозалежністю нормативно-правових актів, упорядкованих за певною ієрархією. Під нормативно-правовим актом, в свою чергу, розуміється офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для неозначеного кола суб'єктів та розрахований на тривале, багаторазове застосування (норм права)

Класифікувати нормативно-правові акти можна за різними ознаками. Найбільш поширеною є класифікація джерел права за їх юридичною силою. За цією ознакою в літературі джерела комерційного права поділяються на 4 рівні:

1) конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва;

2) регулювання відповідних відносин на основі кодифікованих нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону;

3) регулювання підприємницьких відносин підзаконними нормативними актами;

4) міжнародно-правове регулювання.

Конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва здійснюється на основі єдиного нормативно-правового акта — Конституції України — акта, що має найвищу юридичну силу.

Конституція України встановлює загальні принципи здійснення підприємницької діяльності. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означає, що конституційні права та свободи підприємців є такими, що діють безпосередньо. Саме вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії

 

16 січня 2003 року Верховна Рада України прийняла Господарський Кодекс України, підготовлений відповідно до затвердженої нею у 1992 році Концепції судово-правової реформи. Концепцією була врахована європейська традиція роздільної кодифікації цивільного та господарського (торгового, комерційного) законодавства. Початок роздільної кодифікації було покладено Францією на початку ХІХ ст. У період правління Наполеона Бонапарта, який особисто брав участь у підготовці Комерційного і Цивільного кодексів. Надалі цей досвід набув застосування в Німеччині, Бельгії, Австрії, Польщі, Японії, Бразилії та інших країнах (в останні роки в Чехії, Словаччині, Естонії, Латвії).

У березні 1996 року проект ГК було внесено на розгляд ВР. Поки він вивчався, наприкінці 1996 року було підготовлено та внесено до ВР проект Цивільного Кодексу, в якому дублювалося чимало положень ГК, що стосуються господарської діяльності. Внесення такого проекту призвело до затримки розгляду проекту ГК, що не сприяло вирішенню актуальних проблем наведення порядку в народному господарстві. ВР другого скликання так і не змогла прийняти ні Господарський, ні Цивільний кодекси.

Однією з головних перепон було положення ст.1 ЦК про те, що до його предмета входять відносини, які складаються у сфері підприємництва. Таке трактування предмета й обумовлювало дублювання в ЦК деяких положень ГК.

Після тривалих дискусій 29 листопада 2001 року ВР прийняла обидва кодекси. При цьому згадування про підприємництво зі ст.1 ЦК вилучено. Апарату ВР було доручено здійснити техніко-юридичне редагування кодексів, щоб узгодити тексти. Для цього необхідно було виключити ряд дублюючих статей з ЦК. Проте багато статей, які стосуються підприємницької діяльності, залишилися в ньому і після редагування. Президент повернув кодекси на доопрацювання, вказавши на необхідність до узгодження текстів.

ВР погодилися із зауваженнями Президента і 16 січня 2003 року прийняла кодекси вдруге. Проте і цього разу в ЦК збереглися деякі норми господарського законодавства, що дублюють положення ГК.

Вирішуючи питання про те, чи застосовувати в тій чи іншій конкретній ситуації норму ГК чи ЦК, слід виходити з загально правового принципу пріоритету спеціального закону перед законом загальним. Якщо має місце така ситуація, коли є якесь розходження в регулюванні конкретних господарських відносин, з одного боку, нормою ГК, з іншого – нормою ЦК, то треба застосовувати норму закону спеціального, тобто ГК. Якщо у ГК немає спеціальної норми, яку можна застосувати в даній конкретній ситуації, то можна звернутися до норми загального характеру, що міститься в іншому законі і охоплює велике коло подібного роду відносин, чи застосувати принцип аналогії закону. Вирішувати питання про застосування тієї чи іншої норми повинен відповідний фахівець, а в разі суперечки – суддя, керуючись загальними правилами подолання колізії норм, якщо така колізія виявляється у процесі правозастосування.

Цими ж правилами, природно, треба буде керуватися і при виявленні у процесі застосування ГК невідповідності його нормам положень раніше прийнятих законів та інших нормативно-правових актів. У такому разі відповідно до загально правового принципу „закон наступний скасовує дію попереднього” слід буде застосовувати норми ГК.

Прийняття ГК є важливим кроком (і необхідною передумовою) до зближення нашого господарського законодавства з господарським правом ЄС. Таке зближення – прояв загальносвітової тенденції до зближення систем правового регулювання господарської діяльності. По-перше, зближенню сприяє роздільна кодифікація господарського і цивільного права, що полегшує зіставлення з цивільними та комерційними кодексами, які діють у більшості європейських країн. По-друге, структура ГК України близька до структури загальносоюзного господарського права ЄС.

 

Базовим нормативним актом у сфері підприємництва, що має силу закону, є Господарський кодекс України. Саме цей нормативний акт визначає основні засади господарювання в Україні, містить загальні положення щодо господарських зобов'язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Кодекс містить і положення щодо суб'єктів господарювання — фізичних та юридичних осіб, організаційно-правові форми останніх, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської (в тому числі підприємницької) діяльності. Хоча ГК України нормативна база щодо організаційно-правових форм суб'єктів підприємницької діяльності не вичерпується. До неї належить один із основних законів у сфері підприємництва — Закон України "Про господарські товариства", а також закони України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ "Про фермерське господарство"; відносини кооперації додатково врегульовані законами України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ "Про споживчу кооперацію", від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР "Про сільськогосподарську кооперацію", від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію".

Специфічну групу складають закони, що регулюють порядок легалізації (легітимації) суб'єктів підприємницької діяльності. До них, насамперед, належить Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" — спеціальний нормативний акт, що регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб — підприємців. Окрім цього документа, цим питанням присвячені окремі положення законів України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів", від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та інші.

Крім того, Конституцією України визначено, що виключно законами України встановлюються правовий режим власності (див. Закон України "Про власність"); система оподаткування (див. Закон України від 25 червня 1991 р. № 1251-XII "Про систему оподаткування" (в редакції Закону від 18 лютого 1997 р.); податки і збори (див., зокрема, Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Закон України "Про податок на додану вартість") та інші найважливіші економічні відносини, що безпосередньо стосуються порядку зайняття підприємницькою діяльністю, в тому числі засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Серед кодифікованих нормативних актів (кодексів) найважливіша, після ГК України, роль у сфері правового регулювання підприємницької діяльності належить Цивільний кодекс України. Регулюючи особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) відповідних учасників, він встановлює загальні положення щодо фізичних осіб, в тому числі тих, що мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, щодо юридичних осіб та їх організаційно-правових форм, щодо правочинів та інституту представництва, норми зобов'язального права та щодо недоговірних зобов'язань. Окрема книга IV ЦК України присвячена питанням інтелектуальної власності, чітко встановлюються правила про захист ділової репутації суб'єкта підприємницької діяльності та інші питання.

Порівняно з ГК України, який є спеціальним нормативним актом у сфері підприємницької діяльності, ЦК України є основоположним актом загального значення. Останнє є вельми важливим, оскільки за загальним принципом теорії права, який буде нами в подальшому застосовуватися, у разі колізії між положеннями загального та спеціального нормативних актів перевага віддаватиметься нормам акта спеціального — у нашому разі нормам ГК України.

Інші кодекси також мають велике значення в урегулюванні відносин між суб'єктами підприємницької діяльності або за їх участю. Так, на підставі Господарського процесуального кодексу України вирішуються господарські спори між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (в тому числі іноземними) і громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Митний кодекс України встановлює порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів, що поставляються за підприємницькими договорами, сплати мита та митних зборів, а також процедуру митного контролю; Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Водний кодекс України визначають специфіку провадження підприємницької діяльності на відповідних видах транспорту тощо.

Систему підзаконних нормативних актів очолюють укази Президента України — нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України.

З метою ефективного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність Президентом України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження підприємницької діяльності. До таких указів, зокрема, належать укази Президента України від 3 лютого 1998 р. № 79/98 "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", від 12 травня 1998 р. № 456/ 98 "Про державну підтримку малого підприємництва", від 23 липня 1998 р. № 817/98 "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", від 15 липня 2000 р. № 906/ 2000 "Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності" та ін.

Указами Президента України також встановлюється компетенція окремих державних органів, в тому числі і таких, що здійснюють захист прав суб'єктів підприємницької діяльності (див. Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затв. Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000).

Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) займають наступну сходинку в ієрархії підзаконних нормативних актів. Це означає, що їх положення повинні відповідати положенням Конституції, міжнародних договорів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, уточнюють положення вищенаведених актів, якщо про це є відповідне застереження в документах вищої юридичної сили.

Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї вимоги Закону 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів України постановою № 756 затвердив Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності.

Кабінетом Міністрів України у сфері підприємницької діяльності приймаються і документи концептуального характеру. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1996 р. № 404 була затверджена Концепція державної політики розвитку малого підприємництва, яка має на меті спрямування дій центральних, регіональних і місцевих органів державної виконавчої влади на створення режиму найбільшого сприяння розвиткові малого підприємництва; постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2002 р. № 536 — Державна програма підтримки молодіжного підприємництва на 2002—2005 роки, мета якої — створення сприятливих умов для розвитку підприємництва серед молоді, реалізації її підприємницького потенціалу.

Нормативні акти органів виконавчої влади — постанови, накази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб — приймаються на основі і на виконання Конституції України, законів України, указів Президента України та нормативних актів Кабінету Міністрів України, а, отже, повинні відповідати їм. Вони мають велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і зборів (обов'язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 була затверджена Інструкція про порядок обліку платників податків; для посилення митного контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання наказом Державного митного комітету України від 31 травня 1996 р. № 237 був затверджений Порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах та ін.

Згідно зі ст. 143 Конституції України органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. За змістом ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" в межах своїх повноважень вони приймають підзаконні нормативні та інші акти у формі рішень (див., наприклад, рішення Київської міської ради від 5 липня 2001 р. № 366/1342 "Про Методику розрахунку і порядок використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва"). Що стосується місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-Х1У "Про місцеві державні адміністрації" голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження (див., наприклад, розпорядження Київської міської державної адміністрації від 12 січня 2004 р. № 18 "Про заходи щодо впорядкування торгівлі алкогольними напоями в місті Києві", а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів — накази (див., наприклад, Інструкцію надання харчування та комунально-побутових послуг за рахунок коштів, виділених в рамках виконання комплексної програми "Турбота", затв. наказом Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації від 1 червня 2000 р. № 80). Ці нормативно-правові акти є обов'язковими для виконання органами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній території підприємствами, організаціями і установами, громадськими об'єднаннями, а також посадовими особами і громадянами.

Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове регулювання підприємницької діяльності, містяться в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому під міжнародним договором України розуміється договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Чинні міжнародні договори після надання Верховною Радою України згоди в належній формі стають частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України). Подібне положення міститься і в ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-ІV "Про міжнародні договори України". Частина 2 цієї статті також встановлює положення про те, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Проте це не стосується випадків, коли положення міжнародного договору суперечить Конституції України — за ч. 2 ст. 9 Конституції України укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

До джерел підприємницького права належать не тільки нормативно-правові акти. Підприємницькі відносини регулюються і на індивідуальному (локальному) рівні за допомогою актів їх учасників. До таких документів належать статути суб'єктів підприємницької діяльності, засновницькі договори та інші види угод, правила внутрішнього трудового розпорядку та інші документи. При цьому локальні акти можуть включати як положення чинного законодавства (містити посилання на них), так і обмежуватися правотворчістю відповідних осіб.

Найстарішою формою права є правові звичаї. Вони являють собою правила поведінки, визнані державою. Ще за часів Римської імперії звичаєве право регулювало більшість торговельних угод, орендних відносин, угод про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші звичаєві норми періодично об'єднувались у вигляді збірок.

У сучасному праві звичаї - рідкісне явище. Але ст.7 Цивільного кодексу України визначає, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. У правовій системі України дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньоторговельних угод.

 

 


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 340 | Нарушение авторских прав


 

 

Читайте в этой же книге: Реорганизация субъектов предпринимательской деятельности. | Предпринимательская деятельность некоммерческих организаций. | Правовое положение субъектов малого предпринимательства. | Правовое положение казенных предприятий. | Правовое положение холдингов. | Имущественная основа предпринимательской деятельности. | Правовые основы бухгалтерского учета. | Правовые основы государственного регулирования цен. | Правовые основы аудиторской деятельности. | Правовое регулирование биржевой деятельности. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Комерційне право в системі права.| Поняття, ознаки та принципи підприємництва як виду господарської комерційної діяльності.

mybiblioteka.su - 2015-2022 год. (0.019 сек.)