Орфоепічні норми – це система правил літературної вимови.

За особливостями вимови можна відразу здогадатися, чи людина є культурною, вихованою та інтелігентною. Основними причинами відхилень від орфоепічних норм є діалектне оточення, вплив російської мови, порушення норм працівниками телебачення і радіо.

Голосні в українській мові, на відміну від російської, є звуками повного творення, і вимовляти їх треба не лише під наголосом, а й у ненаголошеній позиції. Наприклад, звук [о] в ненаголошеній позиції ніколи не переходить в [а]: [головά], [молокó]; вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії – чітка в наголошенній позиції і вимовляється: [ие] — [зима].

Вимова приголосних. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [наро´д], [хл'і´б]. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [ле´хко], [во´хкий], [д'о´хт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).

Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо´йу].

Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [с'і´м], [л'убо´вйу].

Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.

Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка) тощо.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) у складі слова або афікса — префікса, суфікса чи закінчення: в - у - уві, від - од, з - зі - із, б - би, і - й, ж - же, -ся — -сь, -ти —- ть тощо. Напр.: в очах - у полі - уві сні; він увійшов - вона ввійшла; вона відпочила - він одпочив; І тихо, як із далини, із спогадів... оповідала вона про життя своє (А. Головко); писала б - писав би; він іде - вона йде; підіймалися вгору - підіймались угору; працювати вранці — працювать уранці.

Акцентологічні норми регулюють місце наголосу в словах. Наголосом називають вимову певного складу з більшою силою голосу.

Система наголосів в українській мові доволі складна. Наголоси сучасної української літературної мови склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам. Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.

Багатоскладові слова, а особливо складні, крім основного наголосу можуть мати ще й додатковий (і не один), що характеризується меншою силою. Він також позначається за потреби спеціальним значком, наприклад: військ`овозобов’я´заний, `аерофотозніма´ння.

Деякі складні слова (що пишуться через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воє´нно-стратегі´чний. В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце у формах того самого слова: діло, робота, молода, випереджати, перепідготовка, перекваліфікація.

Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.

Дата добавления: 2015-07-08