Таблоїдна селекція.

Відбір матеріалу до цієї другої частини програми підпорядкований тим самим правилам, які діють у таблоїдах. „Відомості” час від часу звертаються до історії. Тут зявляються цікаві архівні кадри (наприклад – невідомі зйомки Ю.Пілсудського, 11 листопада). Коментар при цьому або в стилі простої лекції з історії, або патріотично-сентиментальний. Проте генеральна лінія в обох програмах – ламати, палити, лити кров. Ось анонси на початку „Фактів” від 5 листопада, можна сказати – класика жанру: грип, гарячка і навіть смерть у Сеймі, телефонна боротьба за життя, чудова знахідка, стіна жаху. І це були, як з’ясувалися, не гачки, які мали б тримати увагу глядачів. Це було все, про що глядача того вечора проінформували. Окрім цього набору була ще лише одна інформація про слідчу комісію, пов’язану з проблемою азартних ігор.

І, взагалі, зі словом „проінформовані” пов’язано багато клопоту. Глядач може скласти помилкову думку, як нещодавно пояснював нам один фахівець, якщо закадровий коментар читатиметься занадто швидко для глядача, або, якщо його викладено складно для сприйняття. Але як проаналізувати за цими показниками порції інформації, назвемо їх так. Ці проблеми виникають через помилки в самому розповіданні.

Ми часто отримуємо інформацію без суттєвої інформації. Це по-перше.

Візьмемо сюжет про „телефонну битву за життя”. Схвильована мати місячної дитини, котра перестала дихати, дзвонить до поліції і отримує консультацію: тридцять разів двома пальцями натиснути на грудну клітину малюка та двічі дихати „рот до рота”. На екрані з’являються різні експерти, хвалять поліцейського, кажуть, що люди не мають навичок першої допомоги. Єдине, про що не повідомляється (а це суттєво і не лише для родичів дівчинки) – чим все закінчилося, чи виявилася телефонна консультація порятунком для немовляти?

Друге, що звертає на себе увагу – хаотичність багатьох репортажів. Велика кількість співрозмовників має скласти враження, що журналіст виконав гігантську роботу і зробив правдивий матеріал. Та в половині поставлених запитань та відповідях змішано інформацію і коментарі, а це не сприяє тому, щоб фабула стала ясною глядачеві, зрозумілою. Ось в маленькому місті виявлено людину позбавлену пам’яти. Телебачення показує цю людину і одразу ж знаходиться її син, котрий багато років мешкає за кордоном. Камера перетинає чи не всю Польщу, щоб потрапити в інше місто, де колись мешкала хвора людина – герой матеріалу. На екрані з’являються сусіди, психолог, нам показують притулок для бездомних в третьому місті (?). Але важко в цій гонці побачити хоча б спробу авторів розібратися з історією героя: коли він втратив пам’ять? Коли загубився? Кілька днів тому, кілька місяців, кілька років – немає відповіді.

Третє, що впало в очі. Часто інформація така „тоненька” і легенька, що аби надати їй вагу, її „підбивають ватою”. Ось, через безвідповідальність будівельників завалилася стіна старої споруди, яку розбирали і впала на проїжджу частину вулиці. На щастя горіло червоне світло світлофора, ніхто не їхав, ніхто не постраждав. Одному з будівельників не вдалося втекти від купи репортерів, але йому по суті не було що сказати, про те, що сталося. Тому глядачеві показують серію ефектних обвалень – мосту в далекому Джеймстауні, якусь руїну на околиці міста, ще якійсь не ідентифікований зруйнований міст. І все це під коментар про те, що коли падають такі споруди, то зазвичай багато пилу підіймається в повітря, а само падіння є гучним. Та пів-біди, коли для побудови матеріалів „підбитих ватою” використовуються архівні матеріали. Гірше, коли по-різному повторюється однаковий відео матеріал. Рекорд тут в останні дні належить сюжету про відкриття п’ятикілометрового відрізку місцевої дороги. По-первах, о 19-й годині дорогу відкривав маршалок Мазовецького воєводства, а о 20-й – той самий персонаж на кадрах поміняв прізвище і посаду – з маршалка Адама Стражника перетворився на заступника маршалка Стефана Котлевського, до того ж кілька разів переплутали назви Чулково і Гошліце.

Нарешті, про „крапку” – головну думку, „сіль” матеріалу”. Вона має бути або дотепною, або звинувачувальною за стандартами програм, про які йдеться. Це причина клопоту авторів, бо водночас вони мають бути майстрами ефектного формулювання основної думки і пильними слідчими. Так, наприкінці сюжету про „стіну смерті” (стіну, яка, на щастя, впала так, що обійшлося без жертв) репортер виступає у двох іпостасях: гра словами і водночас звертається до органів слідства з запитанням (риторичним) про те, які будуть наслідки цієї історії (раніше сказано, що нею вже займається прокуратура).

Правило пошуків завжди і повсюдно винуватців часом призводить до „самострілів”, до нанесення пошкоджень самим собі. П’яний водій в’їхав в натовп людей, який виходив з костьолу і тяжко поранив кількох дівчат. Камера нахабно його оглядає, показує руки в кайданах, червоний каптур. Чути запитання: „Як пан тепер дивитиметься у очі власних дітей?”. Відповідь: „Не хтів би зараз жити!” Через певний час цей водій вчинив спробу самогубства, і „Факти” риторично запитують: „Чому це органи не відреагували, коли на нашому каналі ця людина казала, що не хоче жити?”. Чи є сенс в таких звинуваченнях?.. А от емоції вони збуджують. І дуже рідко емоції, які викликає екран є позитивними, викликаючи співчуття, почуття солідарності, або просто якісь веселі почуття.

Переважно глядацькі емоції – це страх, відчуття безнадійності, абсурду того, що коїться... відсутності контролю над повідомленнями. В обов’язкових інформаціях про службу здоров’я, які часто є темою телефонного спілкування політиків і студії (нині пророкування епідемії грипу в цих матеріалах – тема № 1), бачимо жінку, в якої дала ознаку пухлина, хвору, яка загубила чутливість рук, дітей, хворих на екзотичні хвороби. Лімит милосердя до них вичерпано: пенсіонерка в черзі біля реєстрації в лікарні пророкує: „Багато людей мають померти”. Остаточний ефект такої „канонади” – страх, жах перед чимсь до кінця не названим. Та емоційного удару нанесено. Тим мільйонам, що повернулися до дому і сіли перед телевізорами, яких затягнули на цю божевільну карусель.

Правила кухні жахів. Обов’язкові правила інформаційної кухні страху можна викласти у кількох пунктах.

1. Якщо новина є недостатньо значущою, можна компенсувати це драматичними запитаннями-інсинуаціями (методом Андрія Леп пера: „Я тільки питав!”), або використовуючи нову технологію політиків і медіа: „могло дійти до того...”.

2. Обличчя одних політиків мають асоціюватися з появою проблем, інших – з розв’язанням проблем.

3. Температура новини має бути від початку гарячою, потім ще зростати, а об’єктивні оцінки і факти, що заспокоюють видати швиденько в кінці, не зосереджуючись на них.

4. од перших секунд те, про що йдеться називати безкомпромісно: „афера підслуховування”, „особиста брехливість”, „скандал в міністерстві”, „гігантські премії”, „”бюджетна драма”, „пусті слова і нереалізовані обіцянки”.

5. Здобути від когось думку, а потім збирати думки з приводу цієї думки. Наприклад: депутат А сказав, що депутат Б є боягузом, а що ви з цього приводу думаєте?

Пропонуємо мати цей список під рукою на випадок відчуття інтелектуальної пустоти при перегляді інформаційних програм. І пам’ятати, що не тільки журналістика змінилася, а й вся цивілізація. Зроблені тут спостереження в тій чи іншій мірі стосуються усіх публічних медіа, наш тижневик теж тут не є виключенням.. Але в двох описаних програмах тенденції видно дуже яскраво, якщо об’єктивно проаналізувати співвідношення актуальності інформації та її розважальності задля перемоги над конкурентами. Може бути через такі підходи „Новини” всупереч назві, давно втратили характер інформаційних програм і стали явищем з царини інфотейменту – інформаційної розваги. Факти про справжній світ, про справжні проблеми політичні, економічні десь циркулюють, звідки можна про них дізнатися, наприклад, абсолютно об’єктивно про транспортування газу. Але такі факти кружляють поза головним асортиментом, основним колом „новин”. Точка зору, що завдяки розповсюдженню медіа інформація стала повсюдно доступна, на жаль, не відповідає дійсності.

Надруковано в журналі „Журналіст України” в грудні 2009 р.

[1] Наприклад, як якась дружина з пістолетом браво відбили у чеських поліцейських свого чоловіка-бандита (рештою-решт подружжя було затримано, але при цьому чоловіка було вбито, а ту жінку – поранено).

Дата добавления: 2015-07-08