Чому це не наша війна.

(мікс з історії, чужих публікацій, власних спостережень та емоцій)

Ігонорування народного волевиявлення особами, що обрані нами здійснювати надані їм найвищі владні повноваження в державі Україна, відбувається настільки часто, що це можна назвати вже традиційним. Отже поглянемо хронологію цієї злочинної традиції.

Всесоюзний референдум про збереження СРСР — єдиний в історії СРСР референдум, що відбувся 17 березня 1991 року. На референдум було винесене питання «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності». Результат референдуму в Українській РСР явка – 83,5%, “ так”- 22 110 899 голосів це 70,2%, “ні” – 8 820 089 голосів це 28%, недійсних бюлетенів 583256 шт. – 1,8%.

На основі підсумків всесоюзного референдуму уповноваженою центральними і республіканськими владою робочою групою в рамках так званого ново-Огарьовського процесу навесні-влітку 1991 року був розроблений проект по укладенню договору федерації "Про Союз Суверенних Республік ", підписання якого було призначено на 20 серпня. Але Державний комітет з надзвичайного стану 18-21 серпня здійснив невдалу спробу насильницького відсторонення М.С.Горбачова з посту Президента СРСР, зірвавши підписання Союзного договору.

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія ВРУ, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них - Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю депутатів. Як наслідок цього Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду. Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового Союзного договору.

24 серпня 1991 року незалежність сьогоднішньої України проголосила остання сесія Верховної Ради УРСР.І це була дуже дивна сесія. Вона повинна була б по крайній мірі прийняти два найважливіших документи. Перше. Вона повинна була б прийняти документ яким би розпустила Верховну Раду УРСР. Друге. Вона повинна лишити депутатів Верховної Ради УРСР повноважень та створити Верховну Раду України першого скликання і оголосити в ній всенародні вибори до Верховної Ради України. Нічого із цього не було зроблено.
Ці пани депутати, останнього скликання Верховної Ради УРСР, самі себе по невідомо якому праву і закону перейменували себе у депутатів Верховної Ради України першого скликання, й від імені цього ніким не створеного, нелегітимного і ніколи ніким не затвердженого ні на якому референдумі ні у якій правовій формі органу почали вершити суд, розправу над законодавством в країні Україна. Згідно міжнародного права це називається державним переворотом.І тому щодо легітимності Януковичів, Турчинових й всіх інших….Почалось все із Кравчука і першої сесії Верховної Ради. Вона вже самим своїм існуванням була завідомо нелегітимна і злочинна. Тому і подальші події обговорювати якби вже і не має змісту. На основі цього можна вільно визнати все законодавство за 23 роки незалежності і всі скликання Верховної Ради України нікчемним. Від осинки не родиться апельсинка. Все подальше що відбувалось було завідома нелегітимним.

І на доказ цього: всупереч (злочин) народного волевиявлення від 17 березня 1991 року та положень прийнятої Декларації про суверенітет України 7-8 грудня 1991 року Президентом України Леонідом Кравчуком, Президентом Росії Борисом Єльцином та, навіть не уповноваженим на таке підписання, Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем у Біловежській Пущі під Брестом був підписаний документ, згідно з яким було оголошено про розпуск Союзу РСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНГ).

11 грудня 1991 р. Комітет конституційного нагляду СРСР, після підписання Біловезьких угод, виступив із заявою, в якій йшлося, що одні республіки не вправі вирішувати питання, що стосуються прав та інтересів інших республік. Члени СРСР можуть припинити своє існування тільки «після рішення в конституційному порядку питання про долю СРСР».

17 грудня 1991 р. Рада Союзу Верховної Ради СРСР прийняла заяву у зв'язку з підписанням угоди та ратифікацією її Верховними Радами Росії, Білорусі та України, в якій оголосила прийняті рішення про ліквідацію загальнодержавних органів влади та управління незаконними і які не відповідають ситуації, що склалася, життєвим інтересам народів і зажадала скликання надзвичайного З'їзду народних депутатів СРСР.^[4].

В лютому 2013 року виконавчий комітет СНД, де за правилами мала зберігатися Біловезька угода, повідомив, що має лише її копію. Восени того ж року глава Державної архівної служби Ольга Гінзбург заявила, що жодна з країн-підписантів не володіє оригіналом угоди.

Народне волевиявлення прямо або опосередковано трансформується в різні закони, тому їхнє невиконання є проявом прямого ігнорування народного волевиявлення і несе за собою відповідальність.

Стаття 4 Закону України від 06.03.1992 року «Про приватизаційні папери» // Відо­мості Верховної Ради (ВВР). - 1992. - № 24. - С.352) із змінами, внесеними згідно із Законом від 07.07.92 «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1992. - № 38. - С.562)-“Використання приватизаційних паперів здійснюється шляхом їх обміну на паї, акції та інші документи, що встановлюють та засвідчують право власності на частку державного майна відповідно до номіналу приватизаційного паперу з обов’язковим відображенням змісту обмінної операції як на самому привати­заційному папері, так і в супутніх документах, і супроводжується погашенням приватизаційного паперу.

Номінальна вартість усіх приватизаційних паперів, випущених державою, повинна дорівнювати вартості частки майна державних підприємств, інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду, що приватизуються безоплатно»^[1].

Іншими словами, номінальна вартість приватизаційного майнового сертифіката повинна завжди дорівнювати вартості майна, право на яке засвідчене сертифікатом.

^[1] Пункт 4 Постанови Верховної Ради від 06.06.1992 року «Про введення в дію Закону України «Про приватизаційні папери» // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1992. - № 24. - С.353). Відповідно до Постанови Верховної Ради від 06.06.1992 року «Про введення в дію Закону України «Про приватиза­ційні папери» Кабінет Міністрів України разом із Мініс­терством фінансів України й Ощадним банком України повинні були до 1 червня 1992 року забезпечити місцеві відділення Ощадного банку України бланками привати­заційних паперів»^[2].

Тобто, відповідно до нормативних документів, ухвалених Верховною Радою України, і які мають вищу юридичну силу, кожен громадянин повинен був з 1 червня стати власником приватизаційного майнового сертифіката номінальною вартістю (що дорівнювала вартості державного майна, право на яке засвідчувалось сертифікатом) 30 000 карбованців. За курсом карбованця до долара США станом на час оцінки майна вартість сертифіката (державного майна на кожного громадянина) становила аж 54 000 доларів США!

Кабінет Міністрів України, грубо знехтувавши визначеними йому термінами із запізненням на шість місяців (спробуйте запізнитись із податковою декларацією хоча б на кілька днів), лише 25 листопада 1992 року видав Постанову №655 «Про ви­пуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів»^[3]. За 6 місяців затримки згаданої Постанови національна грошова одиниця знецінилася у 652 рази! Отже, український уряд провів уні­кальну антинародну акцію знецінення власності громадян.

Реальний випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів був проведений із запізненням на три роки (аж у 1995 році), що зовсім дезорієнтувало населення щодо вартості сертифікатів. Сертифікати були вручені громадянам за ціною 10 грн. 50 копійок.

Саме в період проведення приватизації, з моменту ухвалення законів про передачу громадянам державного майна — до моменту видачі сертифікатів на руки, Україна пережила гіперін­фляцію, яку не переживала жодна інша країна! Національна грошова одиниця була знецінена майже в 200 000 разів!

Що вартував отриманий сертифікат — 5 доларів? А як же: «Номінальна вартість всіх приватизаційних паперів, випуще­них державою, повинна дорівнювати вартості частки майна державних підприємств, інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду, що приватизуються безоплатно»^[4]? Якщо перемножити 5 доларів на 50 666 666 осіб населення, то державне майно України (70 його відсотків, що підлягали приватизації за сертифікатами) у 1995 році вже коштувало 253 333 330 доларів. А куди ж тоді поділася решта 1520 млрд. крб.?

Реальна вартість майна ж не знецінювалась! Індексацію знеціненого майна та сертифікатів треба було проводити одно­часно із застосуванням єдиного рівня індексації, погодженого з Мінфіном, Мінстатом, Міністерством економіки, ФДМУ та зареєстрованого Міністерством юстиції України.

Індексації злочинно ніхто не проводив і ось як було насправді: заощадження в Ощадбанку в сумі 5000 крб. (1990 рік) за період гіперінфляції перетворилися на 36 копійок. Майно цілих державних підприємств стало коштувати лише десятки тисяч доларів.

Постановою Верховної Ради України від 24 червня 1993 року робота Кабінету Міністрів щодо виконання Державної програми приватизації оцінена як недостатня (незадовільна)^[5]. Чи хтось із керівників українського уряду за це покараний? Ні! Хоча, відповідно до Конституції України до повноважень Верхов­ної Ради належить здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України^[6]. Та й статті Кримінального кодексу України щодо розкрадання майна державного та приватного, і щодо халатності посадових осіб ще ніхто не скасував.

Що ж сталося з приватизаційним майновим сертифікатом номінальною вартістю 10 грн. 50 коп., який повинен був посвідчу­вати право на державне майно вартістю 54000 доларів США? А нічого. Їх обміняли громадянам за номінальною вартістю на акції якихось підприємств, і в кращому разі їм нині виплачують «диві­денди» з розрахунку частки майна підприємства, що вичислюється чомусь із 10 грн. 50 коп.

Хто ж «замовляє» інфляцію? Тут безпомилково можна відповісти, що «автором» інфляції є уряд...«Инфляция — это не стихийное бедствие; она создается правительствами или стоящими за ними политическими силами, и только они могут положить ей конец»^[7]. У будь-якій державі головний герой драми інфляції—уряд, точніше фінансові органи, тому що саме уряд контролює емісію та випускає додаткові гроші для того, щоб скоротити розрив між урядовими видатками та доходами.

Це лише спроба висвітлити одну із сторін багатогранного процесу знищення української економіки та обкра­дання рідного народу. Левова частка в цьому процесі, очевидно, належить не злодіям, що по мішку розкрадають колгоспне майно.

Що нині відбувається з державним майном, яке належить народові України? Його продають. Передане громадянам через приватизацію ще раз продають. Продають нашим новим мільярдерам, продають закордонним інвесторам. Продають, бо український народ, введений в оману гіперінфляцією (темпи якої, напевне, мають штучне походження і були кимось «талановито» сплановані), за безцінь віддав своє зароблене кров’ю і потом та отримане від держави майно. Оголосивши знецінення сертифі­ката, у громадянина відібрали майно на 54000 доларів, а різниця між 10 грн. 50 коп. та вказаною сумою після продажу заводів стала одним із джерел «первинного нагромадження криміналь­ного капіталу» для наповнення кишень новостворених «інвесторів» та

їм подібних. В Україні народжується та швидкими темпами міцніє фінансова олігархія, виникає масове безробіття, громадяни України виїжджають за кордон у пошуках заробітків.

Що ж таке додана вартість? У Законі України «Про податок на додану вартість», що діє з 1993 року, законодавець за обсягом написаного переви­щує теорію додаткової вартості в десятки разів і в такому обсязі матеріалів усе ж не дає визначення терміну «додана вартість». Нам невідомо, хто є автором теорії доданої вартості в Україні. Тому виникає запитання, чи поняття «додана вартість» є тотожне по­няттю додаткової вартості? Якщо тотожне, то чи не доцільніше було переписати лаконічне визначення теорії додаткової вартості за К.Марксом і встановити відсоток податку на додаткову вар­тість? Якщо терміни нетотожні, то треба на законодавчому рівні дати визначення цього терміну. Хоч Україна сьогодні перебуває на перехідному етапі державотворчих процесів, зміна форми власності з державної на приватну не відбулася, бо закони про приватизацію (роздержавлення) не виконані, податок на додану вартість порушив структуру ціни, а головне — завдяки цьому закону був занижений рівень заробітної платні. Тому, на мою думку, Закон «Про податок на додану вартість» підлягає негайному скасуванню. А приняти закон про податок з нерухомості.

Очевидно, що вся сума ПДВ, яка сплачена підприємствами за період 1993 — 2000 рр, має бути спрямована на виплату дивідендів і капіталовіддачі громадянам України. Існуючий податок на додану вартість є ще одним джерелом для збагачення багатих і розорення інших.

Як ми тепер бачимо, з перших років існування незалежної України, наш уряд чинив дії які не сприяли добробуту населення країни. Ніхто не буде сумніватися, що все це так запланувати і “провернути” не під силу жодному чи навіть багатьом чиновникам, ще й з тодішнім їх рівнем знань про процеси, які вперше повинні відбутися на теренах їхньої країни. І справді, “рука таємного кукловода” проявилась з прийняттям постанови Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 28 грудня 1992 р. № 727 “Про впровадження системи нацiональних рахункiв”. 4 травня 1993 року КМУ приймає постанову №326 -93-п “ Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики”. За методологiчну основу СНР в Українi взято Систему нацiональних рахункiв, прийняту в 1993 роцi Комiсiєю Європейських спiвтовариств, Мiжнародним валютним фондом, Органiзацiєю економiчного спiвробiтництва та розвитку, Органiзацiєю Об’єднаних Нацiй та Свiтовим банком.

Ось витяг з постанови №326-93-п: “Передбачається запровадження системи національних рахунків (СНР), що розглядає економіку як єдине ціле, без принципової
різниці між виробництвом матеріальних благ і наданням послуг, дає загальну оцінку результатам діяльності всього народного господарства (на той час 1993 рік ще було народне господарство - прим.авт.) як з матеріально-речової, так і з фінансової точки зору для всіх господарських одиниць на всіх рівнях фнкціонування економічного механізму. Показники СНР мають стати найважливішим інструментом розробки національної економічної стратегії, зовнішньоекономічної та валютно-фінансової політики, дадуть змогу зробити оцінку міждержавних рівнів економічного і науково-технічного розвитку, здійснити пошук раціональних форм участі в міжнародному розподілі праці (робочої сили - прим.авт.)”. На системі національних рахунків побудований, згідно рекомендацій вищезгаданих організацій, КВЕД- національний класифікатор видів економічної діяльності, який є “пристосованою похідною” для нашої економічної системи від вищого стандарту – NACE європейська система класифікації усіх видів економічної діяльності, який у свою чергу є “похідною” пристосованою для європейської економічної системи від найвищого стандарту ISIC- міжнародний стандарт галузевої класифікації усіх видів економічної діяльності. Але основна область застосування цих класифікаторів обмежується економічною статистикою і все ширше їх використовують в адміністративних цілях. Таким чином, завдяки використанню цих стандартів, чітко прослідковується васальна залежність країни з нижчим стандартом від країни у якій використовується вищий чи найвищий стандарт.

Ми мали унікальну можливість, побудувати чудову країну Україна на основі народної економіки. Основа народної економіки – передусім народні підприємства, на яких долається відчуженість найманого працівника від засобів виробництва, а отже, праці від власності, влади, оскільки керівництво здійснюється на основі самоуправління. Внаслідок цього створюються наймогутніші стимули до праці. Стратегічно важливі для країни об'єкти залишаться в руках держави, але ця власність перестане бути засобом збагачення чиновників державного апарату, а служитиме загальнонародним інтересам, тобто стане загальнонародною власністю, важливим елементом народної економіки. Саме з цією метою повинна була проводитися вся приватизація. Отже, як ми бачимо, стратегічний план розвитку нашої держави на засадах народної економіки нам замінили розробкою і введенням тотальної ринкової економіки, яка проникла у всі сфери життєдіяльності народу країни Україна. Згідно системи національних рахунків, що на сьогоднішній день відображається також у КІСЕ (класифікатор інституційних секторів економіки), який чинний з 1.06.2005 року, народна економіка відображається у секторі S. 2 – ІНШИЙ СВІТ, але він не містить жодного рахунку, тому що в державі Україна не існує реєстру власності народу України і не існує відповідно реєстру власників України, хоча згідно чинної Конституції України і нашого паспорту ми всі є власниками України.

Всі інституційні одиниці у КІСЕ поділяються на дві великі групи:

- юридичні особи, що створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства, незалежно від того, які особи або суб'єкти можуть володіти ними чи контролювати їхню діяльність;

- фізичні особи або групи осіб у формі домашніх господарств

Основними видами юридичних осіб є корпорації² (включаючи квазікорпорації), некомерційні організації, органи державного управління.

Це все - не наша власність, а фізичні особи - це зовсім чи взагалі не народ України й іншої України ніж та, що складається згідно інституційних одиниць відображених в КІСЕ не існує – то за що ж ведеться війна на сході України - за власність юридичних осіб, що є корпораціями, які доречі, навіть не є статистичними одиницями держави Україна. Згідно статті 13 Конституції України “Власність зобов’язує”. Оскільки, як вияснилося, я не є власником України як частки майна, національного багатства держави, у мене і не може у принципі виникнути ніякого обов’язку перед державою Україна.

У 1994 році у Донецькмій області за ініціативи обласної ради було проведено референдум, що засвідчив прихильність населення Донбасу до федерального устрою України. Результати цього референдуму були такими^[17]:

Чи згідні ви з тим, щоб Конституція України закріпила федеративно-земельний устрій України?

· За — 79,69%

· Проти — 15,02%

· Недійсних бюлетенів — 5,29%

2. Чи згідні ви з тим, щоб Конституція України закріпила функціонування російської мови як державної мови України поряд з державною українською мовою?

· За — 87,16%

· Проти — 8,54%

· Недійсних бюлетенів — 4,30%

3. Чи згідні ви з тим, щоб на території Донецької (Луганській) області мовою роботи, діловодства та документації, а також освіти та науки була російська мова поряд з українською?

· За — 88,98%

· Проти — 6,86%

· Недійсних бюлетенів — 4,15%

4. Ви за підписання Статуту СНД, повноправну участь України в економічному союзі, в міжпарламентській асамблеї держав СНД? (1994 року це було синонімом євразійської інтеграції).

· За — 88,72%.

· Проти — 6,82%

· Недійсних бюлетенів — 4,45%

Цей референдум однак не спричинив до жодних юридичних наслідків.Ізнову злочинне ігнорування прямого волевиявлення народу. Про цей референдум і по сьогоднішній день мало кому відомо.

А тепер найважливіше - 28 червня 1996 року прийняття Основного Закону України – Конституції, найкращої Конституції у сучасному світі. Невиконання норм конституції та вимог законів, описаних нижче - це найбільший злочин. До дати 13.07.1996 року, вступу в законну дію Конституції України державною власністю було:

1.)за Декларацією про державний суверенітет України №55,яка прийнята 16 липня 1990 року та вступила в законну силу 31.07.90 року і яка є основою для нової Конституції розділом VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ було встановлено, що народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України: землею, її надрами, повітряним простором, водними та іншими природними ресурсами, які знаходяться в межах території Української РСР, природними ресурсами її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, всім економічним і науково-технічним потенціалом, що створений на території України і, що національне багатство УРСР є матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

2) за ст. 10 та 11 глави 2 "Економічна система" Конституції УРСР основу економічної системи України становила соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної), спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності.

У виключній власності держави було: земля, її надра, води, ліси, основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави, майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

З 28.10.90 року вступили в законну силу норми пункту 9 ЗАКОНУ Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР №404 від 24 жовтня 1990 року, якими було припинено дію глави 2 "Економічна система" Конституції УРСР до прийняття нової Конституції Української РСР ".

За нормами ст.170 розділу X. Дія Конституції і порядок її зміни Конституції УРСР закони та інші акти державних органів України повинні видаватись на основі і відповідно до цієї Конституції і так як норми ст.10 та 11 глави 2 "Економічна система" Конституції УРСР про державну (загальнонародну) власність національне багатство України з дати 28.10.1990 року було зупинено, норми ст.34 та 35 Закон України “Про власність “від 7 лютого 1991 року N 697 не могли вступити з дати 24.04.91 року про:

- загальнодержавна (республіканська) власність, що складалось із: землі майна, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

- об'єкти права комунальної власності, якого є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.,у комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Таким чином відповідно до попереднього законодавства УРСР до 13.07.1996 року власником національного багатства державної (загальнонародної) власності була держава Українська РСР на:

- національне багатство України, що обліковувалось у регіональних відділеннях та представництвах Фонду державного майна України,основними завданнями,якого є захист майнових прав України на її території та діяльність якого підпорядкована та підзвітна Верховній раді України датою 13.07.1996 року за п.2 та 4 за Постановою Верховної ради України “Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України м. Київ” від 7 липня 1992 року N 2558;

- підприємства (об'єднання), організацій, установи, об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури, які є комунальною власністю суб'єктами права власності на яке були адміністративно-територіальні одиниці в особі сільських, селищних, міських, районних, обласних Рад народних депутатів.

Отже з дати 13.07.1996 року вступив в законну силу нового засновницького договору (статуту) держави Україна - Конституція України за якою 46 мільйонів громадян України всіх національностей, власники національного багатства України народ України домовились, що національне багатство УРСР за нормами ст.10 та 11 глави 2 "Економічна система" Конституції УРСР та розділом VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ Декларації про державний суверенітет України з дати 13.07.1996 року вступу в законну силу ст.13,ст.14 та 142 і 143 Конституції України є національним багатством України об’єктом права власності Українського народу та є власністю держави Україна за нормами статей:

- 14. право власності на землю, основне національне багатство набувається та реалізується державою виключно відповідно до закону;

- 13. земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу;

- 142. матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад;

3) 143. територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності (комунальними підприємствами, організаціями і установами).

З набрання чинності Конституцією України 13.07.1996 року власником національного багатства України стали громадяни України всіх національностей, Український народ, що обліковувалось:

- частина національного багатства України розташованого на своїй території адміністративно-територіальної одиниці села, селища, міста, району в місті з районним поділом, що є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, комунальної власності (комунальними підприємствами, організаціями і установами), що обліковується у територіальній громаді (жителів за ст.1 ЗУ ”Про місцеве самоврядування”) зі статусом власника за нормами ст.13,14 та 142 та 143 Конституції України датою 13.07.1996 року;

- все національне багатство Унітарної республіки (лат. -спільної справи громади) України, що обліковувалось у територіальних громадах-власниках частини національного багатства України села, селища, міста, району в місті з районним поділом у Фонді державного майна України, основними завданнями, якого є захист майнових прав України на її території та діяльність якого підпорядкована та підзвітна Верховній раді України датою 13.07.1996 року за п.2 та 4 за Постановою Верховної ради України “Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України м. Київ” від 7 липня 1992 року N 2558 датою 13.07.1996 року.

Отже з 13.07.1996 р. за засновницьким договором (статутом держави) Конституціїєю України за її статтями 142 та 143 кожна територіальна громада виникала правоздатною юридичною особою територіальною громадою села, селища, міста, району в місті з районним поділом України за ст. 23,ст. 25,ст.29 ст.86 ЦК УРСР та ч.2 ст.3 ЗУ “Про власність” і як власник матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування частини державного національного багатства розташованого на її адміністративно- територіальній одиниці для чого треба було на 13.07.1996 року національне багатство,що обліковувалось:

- у регіональних відділеннях та представництвах Фонду державного майна України (наприклад Фонду державного майна України міста Сєвєродонецька);

- у адміністративно-територіальних одиницях в особі сільських, селищних, міських, районних, обласних Рад народних депутатів (наприклад Ради Народних депутатів міста Сєвєродонецька) як комунальна власність: підприємства (об'єднання), організації, установи, об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури;

оформити у власність первинних суб’єктів держави територіальних громад села, селища, міста, району в місті з районним поділом Унітарної республіки України (наприклад територіальної громади міста Бучач) та утворити публічні (відкриті, загальнодоступні) реєстри їх власності у Фонді державного майна України за нормами ст.13, 14 та 142 Конституції України та публічні (відкриті, загальнодоступні) реєстри власників національного багатства громадян України територіальної громади за ст.13 та 142 Конституції України, з чого починається взагалі Міністерство юстиції України.

За нормами ст.13 та ст.143 Конституції України в межах, визначених цією Конституцією від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування та встановлено, що майном, яке є в комунальній власності (комунальними підприємствами, організаціями і установами) управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Тому датою 13. 07.1996 року вступу Конституції України та датою 12.06.1997 року вступу в законну силу ЗУ ”Про місцеве самоврядування “ і датою 01.01.1998 року вступу в законну силу Європейської Хартії місцевого самоврядування головою Ради (народних депутатів, міської, селищної, сільської ради, районної у місті з районним поділом) або радами самоврядування (радою Народних депутатів, міською, селищною, сільською радою, районною у місті з районним поділом) у кожній територіальні громаді зі статусом власника повинні були скликати загальні збори за статтею 8. III. ПОРЯДОК СКЛИКАННЯ І ПРОВЕДЕННЯ ЗБОРІВ Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання 17 грудня 1993 року N 3748 територіальних громад зі статусом власника юридичними особами і скласти розпорядчі акти (протоколи загальних зборів):

- датою 13.07.1996 року про прийняття статутів та утворення внутрішніх органів Рад Народних депутатів юридичної особи територіальної громади села, селища, міста, району в місті з районним поділом Унітарної республіки України за ст. 29 ЦК УРСР;

- датою 12.06.1997 року про прийняття змін у статути та утворення внутрішніх органів місцевого самоврядування територіальної громади села, селища, міста, району в місті з районним поділом Унітарної республіки України за ст. 29 ЦК УРСР;

- датою 01.01.1998 року про внесення змін в статути та встановити всі власні внутрішні органи, робітники яких є держслужбовцями необхідних для ефективного керування управляння територіальної громади села, селища, міста, району в місті з районним поділом Унітарної республіки України за ст.6 Європейської Хартії місцевого самоврядування (місцеву раду, податкову, міліцію, прокуратуру, виконавчу службу, народні суди, всі необхідні реєстри).

З дати вступу в законну силу 12.06.1997 року Закону України “Про місцеве самоврядування“ за пунктом 8 Розділу V ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЬ Верховна рада України веде обліку даних про кількість і склад територіальних громад та утворених ними органів місцевого самоврядування, а також надає їм методичну допомогу.

А з дати 01.01.2004 року вступу в законну силу нового Цивільного кодексу України за загальними зборами скликаними з ініціативи голів територіальних громад або органів місцевого самоврядування повинні бути внесені зміни в статут територіальних громад про те, що вони є юридичними особами публічного права власності за ст.2,ст.316-318 ЦК України.

Однак станом на сьогодні 24.04.2014 року, жодного конституційного органу державної влади та органу місцевого самоврядування утвореного його власником територіальною громадою в Україні немає і єдиним конституційним суб'єктом в Україні — є громадяни України всіх національностей, засновники унітарної республіки України і власники її національного багатства та 50 територіальних громад конституційних суб’єктів, які з листопаду 2012 року, які набули статусу власника частки національного багатства України шляхом проведення загальних зборів на території своїх адміністративно-територіальних одиниць, про що складені протоколи, про голосування 50 % плюс 1 громадян, що проживають на території і досягли 18 річного віку та мають право голосу.

Але в Унітарній республіці Україні більш ніж 26 тисяч територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, які за ст.142 Конституції України з 13.07.1996 року повинні бути юридичними особами власниками національного багатства, а з 01.01.2004 року юридичними особами публічного права власності відповідно до ст.2, ст.316, 317 та 318 та повинні мати у своїй власності: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, але в злочинний спосіб з 13.07.1996 року жодна територіальна громада України не має:

- своїх власних бюджетних рахунків, тобто не мають конституційних місцевих бюджетів починаючи з 13.07.1996 року;

- документів про право власності територіальних громад на землю у межах своєї адміністративно-територіальної одиниці починаючи з 13.07.1996 року;

- документів на право власності територіальних громад на нерухоме майно починаючи з 13.07.1996 року;

- своїх власних внутрішніх органів (органів місцевого самоврядування, пенсійних, податкових, міліцій, прокуратур, судів, та казначейств, реєстрів і т.д.), робітники яких є державними службовцями для ефективного керування за ст.6 Європейської Хартії місцевого самоврядування з дати 01.01.1998 року;

Тобто з 13.07.1996 р. територіальні громади не мають статусу власника, крім того жодна з них не засновувала на своїй території ні органу місцевого самоврядування, ні інших органів влади, як це передбачено ст.140 та 143 Конституції та ст.6 Хартії місцевого самоврядування.

А з дати вступу в законну силу 12.06.1997 року Закону України “Про місцеве самоврядування “ за пунктом 8 Розділу V ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЬ Верховна рада України до теперішнього часу не веде обліку даних про кількість і склад територіальних громад та утворених ними органів місцевого самоврядування, а також не надає їм жодної методичної допомоги.

За засновницьким договором (статутом) держави- Конституцією України 46 млн. Громадян України домовились, що органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.19 Конституції України).

Але як раз посадові та службові особи органів державної влади причетні до злочину, яким територіальні громади були позбавлені свого конституційного права власності на місцевий бюджет, землю, нерухоме майно, власні внутрішні адміністративні структури завдяки незаконної діяльності та бездіяльності Кабінету Міністрів України, який координує і спрямовує діяльність своїх служб, реєстрів та міністерств, а саме:

1. В Державній казначейській службі координацію і спрямування роботи якої здійснює Кабінет Міністрів України через Міністра фінансів України за УКАЗОМ Президента України “Про Положення про Державну казначейську службу України ” від 29 листопада 2011 року N 1078/20114 та Наказом Міністерства фінансів України 23.08.2012 N 938 відкриті рахунки для перерахування місцевих податків, які в супереч ст.142 Конституції України не є власністю територіальних громад, тому Державна казначейська служба обслуговує за доходами і видатками не місцеві бюджети, а інші рахунки, що є злочином.

2. Діяльність Державного агентства земельних ресурсів України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України за п.1 УКАЗУ Президента України ПОЛОЖЕННЯ про Державне агентство земельних ресурсів України.

Державним агентством земельних ресурсів України ведеться та адмініструється Державний земельний кадастр за нормами ЗУ “Про Державний земельний кадастр”, але земельна ділянка адміністративно-територіальної одиниці не є власністю територіальної громади.

Дата добавления: 2015-07-08