Концепція меж зростання і теорія сталого розвитку

На зміну й у додаток до енвайронменталістських концепцій у другій половині ХХ століття постають концепції «меж зростання» та «ландшафтного розмаїття» (або «ландшафтної різноманітності»).

Межі зростання – центральне поняття висунутої на початку 70-х років ХХ століття концепції, згідно якої обмеженість розмірів планети та обмеженість її природних ресурсів передбачають існування межі експоненціального зростання народонаселення і промислового виробництва. Концепція виникла при комп’ю­терному моделюванні глобального розвитку. Вперше ідея була сформульована у роботі Дж. Форрестера «Світова динаміка» (1971). Власне ж концепція «меж зростання» («меж розвитку») була розроблена Римським клубом [1] під керівництвом американського вченого Д. Медоуза (D. Meadows), який своєю роботою «Межі зростання населення земної кулі» (1972) намагався довести, що розвиток людства на основі виключно індустріальної моделі обмежений вичерпними ресурсами. Обсяг цих ресурсів, особливо викопних (паливно-енергетичних, металорудних, хімічних та інших), обмежений у глобальному та особливо регіональному масштабах. Отже, якщо зростатиме їх споживання, то десь на початку другої чверті ХХІ століття почнеться поступовий занепад, особливо промислово розвинених країн. А із середини ХХІ століття очікується швидка деградація господарського потенціалу людства, настане всесвітня екологічна та соціально-економічна криза, виходу з якої немає. Техносфера витіснить біосферу. Людство загине. Пануючим видом у техносфері стане андроїд або взагалі кіборг.

Концепція меж зростання сприяла розвінчанню поширеного технократичного міфу про безмежне економічне зростання, яке є засобом вирішення всіх проблем; а також привернула увагу світової громадськості до кризових процесів, пов’язаних із споживацьким відношенням до природних ресурсів. Але для цієї концепції характерна недооцінка можливостей соціальних змін у світі, екстраполяція негативних тенденцій історично конкретної ситуації на перспективу розвитку людства в цілому. Отже, слід визнати, що ця концепція не враховує принаймні таких чинників:

· на зміну індустріальній може прийти постіндустріальна (інформаційна) епоха. Тобто людство не зобов’язано розвиватися тільки прямолінійно. А отже, потреби його у викопних та інших природних ресурсах не повинні зростати виключно пропорційно до розвитку індустріальної сфери;

· одні види обмежених (вичерпних) ресурсів поступово замінюватимуться іншими, зокрема відновлюваними і невичерпними, збільшуватиметься коефіцієнт корисної дії різних технічних засобів, що прямо чи опосередковано використовують природно-ресурсний потенціал планети.

Вже перші праці Римського клубу започаткували новий міждисциплінарний науковий підхід, спрямований на комплексний розгляд глобальних проб­лем людства та пошук оптимальних шляхів їх вирішення, який пізніше отримав назву геоглобалістики.

Нарешті, наприкінці 90-х років ХХ століття з’являється геоекологічна концепція ландшафтного розмаїття. Спочатку вона формувалася лише у річищі фізичної географії. Деградація природного довкілля зменшує розмаїття (зникають окремі види рослин і тварин, розриваються усталені ланцюги взаємозв’язків, припиняють існування окремі природні комплекси). Все це порушує суттєву рису довкілля – його стійкість, особливо стійкість природних територіальних систем. Погіршується така їх властивість, як здатність до самовідновлення, особливо, коли це системи низького геопросторового рівня (урочища, фації). Менше піддаються порушенню стійкості високі рівні просторової організації природи – провінції, країни, зони. Однак, зауважимо, що тепер людство вступило в епоху, коли порушується (або може бути порушена внаслідок господарської чи військової діяльності) навіть глобальна природна стійкість. Тому збереження природно-ландшафтної розмаїтості на різних геопросторових рівнях є важливою основою і суспільно-ландшафтного розмаїття. Концепція ланд­шафтного розмаїття перекидає місток до розвитку концепції територіально-сус­пільного розмаїття. Ідею так званої достатньої різноманітності регіональних систем обґрунтував український географ О.І. Шаблій, базуючись на загальносистемному законі необхідної різноманітності (закон Ешбі: «чим система різноманітніша – тим вона стійкіша»).

Відігравши роль каталізатора у дослідженні глобальних проблем сучасності, концепція «меж зростання» поступилася місцем теорії сталого розвитку. Людство усвідомило необхідність формування підґрунтя для забезпечення подальшого соціально-економічного розвитку, зважаючи на обмеженість запасів природних ресурсів та шкідливість впливу людини на довкілля. Усвідомлення важливості цього завдання привело до формування окремої концепції прийняття управлінських рішень та формування теорії сталого розвитку.

«Sustainable development» – так виглядає цей термін в міжнародних документах. Його латинське походження визначає деякі відмінності у написанні, вимові і навіть розумінні в багатьох європейських мовах. Український еквівалент – стійкий, усталений або сталий розвиток. Але така трактовка не завжди виправдана з лінгвістичних, філософських, науково-теоретичних та практичних міркувань. Найбільш вдалим за змістом є не дуже зручний у використанні переклад «самопідтримуваний розвиток».

Найменш вдалим за змістом слід визнати звучання «стійкий розвиток». Справа в тому, що стійкість (стабільність) – це стан рівноваги, але слід мати на увазі, що жорстка рівновага (гіперстійкість) обмежує внутрішні зміни об’єкту, таким чином, і його можливості до розвитку. Стійкість і розвиток вступають у протиріччя між собою.

Можливе альтернативне звучання терміну як «збалансований розвиток». Саме у такому вигляді він з’явився у етапних роботах Інституту географії НАН України на межі 80-90-х років ХХ століття (авторами гучних публікацій стали В.О. Барановський, Л.Г. Руденко, І.О. Горленко). Але і в цьому випадку постійно треба було вказувати на об’єкти балансування, в результаті виник мовний покруч «збалансований еколого-соціально-економічний розвиток», від якого врешті-решт відмовилися.

Світова стурбованість погіршенням екологічної ситуації проявилася у регулярному проведенні Всесвітніх конференцій по довкіллю: у 1972 (Стокгольм), 1982 (Найробі), 1992 (Ріо-де-Жанейро) та 2002 (Йоганнесбург) роках.

Після ІІ Всесвітньої конференції у наступному 1983 році ООН створила Всесвітню комісію по довкіллю і розвитку, яку стали називати за прізвищем її голови, тодішнього прем’єр-міністра Норвегії, Комісією Гру Харлем Брунтланд. За 4 роки Комісія надрукувала звіт про свою роботу під назвою «Наше спільне майбутнє», який був перекладений російською мовою у 1989 р. На думку Комісії, економіка повинна задовольняти потреби і бажання людей, але її зростання має вписуватися в межі екологічних можливостей нашої планети. Саме у цьому звіті вперше був використаний термін «sustainable development», який визначався як такий розвиток людства, що задовольняє потреби сучасного покоління і, водночас, не підриває можливості майбутніх людських поколінь задовольняти свої потреби.

Сталий розвиток має міждисциплінарний характер, тому розглядається у кількох ракурсах:

1) усвідомлення потреби безумовного зберігання природно-ресурсного потенціалу біосфери, природного середовища життєдіяльності суспільства; всі попередні тенденції світового розвитку розглядаються як нестійкі, їх продовження неминуче приведе до соціально-екологічних катаклізмів; людство наближається до порогу асиміляційної місткості біосфери, за яким неможлива повна і безпечна утилізація відходів життєдіяльності суспільства;

2) нестримне і неконтрольоване збільшення споживання загрожує швидким вичерпанням ресурсів та деградацією довкілля, тому популярними стають концепції антизростання, в яких йдеться про обмеження кількісного зростання і поступовий перехід до нових якісних показників життя;

3) все частіше звучить теза щодо справедливості розподілу світових ресурсів між багатими і бідними, між Північчю і Півднем; йдеться про нагальну потребу підвищення рівня життя населення низькорозвинених країн, з одного боку, та про певні самообмеження й «раціоналізацію споживання» в країнах «золотого мільярда» – з іншого.

Сталий розвиток трактують у вузькому та широкому розуміннях. Вузьке розуміння акцентує увагу на екологічних проблемах і збереженні біосфери. У широкому розумінні сталий розвиток – це новий тип функціонування цивілізації, нові параметри людського розвитку: економічні, соціальні, демографічні, екологічні, культурні, політичні та інші.

Економічний аспект: господарська діяльність людства повинна орієнтуватися не на зростання споживання природних ресурсів, а на його раціоналізацію; подальший розвиток повинен виходити не із збільшення обсягів матеріального виробництва, а з інтенсифікації господарства за рахунок новітніх технологій.

Соціальний аспект: сталий розвиток орієнтований на подолання великої різниці в рівнях доходів і якості життя між різними країнами, різними групами і прошарками населення.

Демографічний аспект: виважена демографічна політика в різних країнах світу повинна стати обов’язковою складовою сталого розвитку. Безумовне включення питань народонаселення в економічні плани і стратегії розвитку не тільки пом’якшить проблеми бідності, але й посприяє досягненню соціальних цілей суспільства та підвищенню якості життя населення.

Екологічний аспект: будь-яке господарське рішення повинно враховувати близькі і далекі соціально-екологічні наслідки. Реальний природно-ресурсний потенціал біосфери обмежений, тому необхідні певні норми та регламенти щодо його використання.

Культурологічний аспект: традиційні стереотипи й орієнтири життєдіяльності повинні замінюватися новими поглядами; необхідний рішучий перегляд споживацьких підходів; потрібне розуміння єдності національно-регіональних цінностей і глобальних загальнолюдських пріоритетів.

Прогностичний аспект: ефективність управлінських рішень стане значно вищою, якщо вони будуть спиратися на достовірне прогнозування процесів соціально-економічного розвитку на основі теорії сталого розвитку.

Термін «sustainable development» набув особливої популярності після ІІІ Всесвітньої конференції в Ріо-де-Жанейро, оскільки він пов’язав природне середовище, економіку і добробут людей в одну систему. Саме на цій Конференції концепція сталого розвитку була закріплена як мета і програма світового співтовариства. Головна ідея концепції зводиться до пошуку збалансованості між сучасними і майбутніми оцінками доступних ресурсів та господарською діяльністю. В Ріо-де-Жанейро відбулося переосмислення поняття «економічне зростання». Прийшло розуміння, що воно не обов’язково забезпечує поліпшення умов життя людини (інколи якраз все відбувається навпаки: зростання без розвитку перетворюється на ілюзію прогресу, а екологічний стан довкілля при цьому погіршується). Було зроблено висновок про те, що економічне зростання не може бути самоціллю людства.

Відтоді метою людства стає саме сталий розвиток (його можна досягнути і при нульових темпах економіки, адже розвиток тепер не пов’язують з формальним кількісним зростанням). Теорія сталого розвитку також передбачає встановлення рівноправної співпраці між державами, основними секторами суспільства та окремою особистістю.

Стратегія переходу до сталого розвитку передбачає усунення злиднів (які поєднуються з демографічним вибухом) в «третьому світі» та припинення переспоживання природних ресурсів у високорозвинених країнах «першого світу». Це – два головних джерела руйнування природних систем життєзабезпечення людства. Але внаслідок поширення у світовому господарстві процесів глобалізації за стандартами західної моделі споживацького розвитку, розрив у рівнях доходів між країнами «першого» і «третього світів» за час між І та ІV Всесвітніми конференціями ООН не тільки не скоротився, а навпаки, збільшився втричі. Взагалі виник феномен «четвертого світу», населення якого вирішує проблему суто біологічного виживання. Соціально-економічна напруга у світі лише зросла, саме в цьому криється коріння поширення екстремізму й тероризму. Названі проблеми породили потужний антиглобалістський рух під гаслом «Світ – не товар».

На жаль, ІV Конференція у Йоганнесбурзі не принесла значних успіхів, оскільки на ній вперше була зроблена спроба перейти від теоретичних узагальнень і абстрактних закликів до конкретної диференціації практичних завдань для країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку. У загальних рисах ці пропозиції виглядають так:

· Оскільки головним джерелом екологічних проблем слугує надмірно високий рівень споживання природних благ, то високорозвинені країни роблять свій внесок обмеженням такого споживання.

· Середньорозвинені країни зосереджують зусилля на структурній перебудові економіки, переході до нових технологій, зменшенні ризику техногенних аварій і катастроф.

· Низькорозвинені країни забезпечують сталий розвиток світової цивілізації за рахунок вирішення демографічної проблеми (таким чином теж зменшується антропогенне навантаження на природне середовище).

Лідери країн згоди не дійшли. Виник конфлікт інтересів. Низькорозвинені країни поставили певні фінансові вимоги перед високорозвиненими. Останні вирішили, що ці вимоги є завищеними. До того ж, високорозвинені країни не в захваті від запропонованих їм обмежень споживання та вимог з боку середньорозвинених країн ділитися високими технологіями. Дискусія не дала особливих результатів.

Натомість після Йоганнесбургу концепція сталого розвитку починає використовуватися не тільки у міжнародних й державних документах, але й вводиться у навчальні програми спочатку вищих навчальних закладів, а потім і загальноосвітніх шкіл.

Отже, сталий розвиток сьогодні є загальновизнаною стратегією взаємодії природи і суспільства. Він базується на економіці, яка поєднується з принципами екологічної безпеки і соціальної справедливості в демократичному суспільстві, що дотримується прав людини. Головними соціальними завданнями сталого розвитку стали ліквідація бідності й злиднів, подолання розриву у рівнях життя між низько- та високорозвиненими країнами, зменшення розриву у прибутках найбагатших та найбідніших верств населення.

Парадигма сталого розвитку визнана імперативом розвитку як світової економічної системи в цілому, так і окремих континентів, країн, регіонів, урбосистем. По суті, сталий розвиток перетворився у стратегію виживання людства та головну концепцію природокористування.

Сталий розвиток – поняття багатопланове. Його трактують у вузькому і широкому розумінні. Вузьке розуміння акцентує увагу на екологічних проблемах і проблемах збереження біосфери. У широкому сенсі сталий розвиток – це новий тип функціонування світової цивілізації, що охоплює всі параметри людського розвитку – соціальні, економічні, екологічні, культурні, політичні та інформаційні. Інформаційний аспект сталого розвитку полягає у підвищенні ефективності управлінських рішень завдяки надійним прогнозам процесів соціально-екологічного розвитку на основі достовірної інформації.

Україна підписала Програму дій «Порядок денний на ХХІ століття», створила Національну комісію сталого розвитку. Ще у 2000 році група фахівців підготувала проект Концепції сталого розвитку України.

Відзначимо, що проблеми досягнення сталого розвитку найповніше вив­чають представники географічної (переважно суспільно-географічної) науки, а також спеціалісти у галузі регіональної економіки, що мають базову географічну освіту. В нашій країні провідну роль у цих дослідженнях відіграють співробітники Інститутів географії та економіки НАН України.

Висновки:

1. Римський клуб – неурядова незалежна міжнародна наукова організація, що займається обговоренням проблем майбутнього та моделюванням глобального розвитку. Заснована 1968 року.

2. Дослідження Римського клубу довели, що розвиток людства на основі виключно індустріальної моделі обмежений вичерпними ресурсами географічної оболонки.

3. Геоглобалістика – це міждисциплінарний науковий підхід, спрямований на комплексний розгляд глобальних проблем людства та пошук оптимальних шляхів їх вирішення.

4. Усвідомлення важливості забезпечення подальшого соціально-економіч­ного розвитку суспільства, зважаючи на обмеженість запасів природних ресурсів та шкідливість впливу людини на довкілля, призвело до появи теорії сталого розвитку.

5. Сталий розвиток – це такий розвиток суспільства, що задовольняє потреби сучасного покоління і, водночас, не підриває можливості майбутніх людських поколінь задовольняти свої потреби. Сталий розвиток забезпечує стабільне економічне зростання і не допускає деградаційних змін довкілля.

6. В Україні ідеям сталого розвитку відповідала концепція збалансованого еколого-соціально-економічного розвитку, створена на межі 80-90-х років ХХ століття колективом ІГ НАНУ.

7. Головними складовими сталого розвитку є такі його аспекти: економічний, соціальний, демографічний, екологічний, культурологічний, прогностичний тощо.

8. Сталий розвиток має міждисциплінарний характер, тому в реалізації його провідних положень беруть участь представники різних наук.

[1] Римський клуб – неурядова незалежна організація 100 найвідоміших вчених світу, створена у 1968 році для регулярного обговорення глобальних проблем майбутнього, що виникають в зв’язку з економічним, технологіч­ним та соціальним розвитком, а також для моделювання цього розвитку. Наукові дослідження фінансуються всесвітньовідомими компаніями-меценатами «Фіат», «Фольксваген», «Оліветті» та іншими. Найвідоміші праці: «Межі зростання населення земної кулі» (Д. Медоуз, 1972), «Людство на перехресті» (М. Месарович, Е. Пестель, 1974), «За межами зростання народонаселення» (Д. Медоуз, 1992), «Дороговказ у майбутнє» (автор – українець за походженням, швейцарський громадянин Богдан Гаврилишин, 1996).

Дата добавления: 2015-07-08