Без будь-яких оглядок

НА ЦЕНЗУРУ»

Інтерв’ю з Тадеушем Конвіцьким

Коли б не звичка багато курити, шістдесятип’ятилітній Тадеуш Конвіцький цілком скидався на старого спортсмена з вольовим обличчям, короткою стрижкою, хрипкуватим голосом. Словом, хемінгуеївський тип. Ми зустрілися з ним в артистичному кафе у Варшаві і провели за кавою більше години. Відповідав пан Тадеуш неквапно, з поблажливістю й легким усміхом старого мудреця. Коли мені бракувало того чи того польського слова, Тадеуш Конвіцький великодушно кивав: «Говоріть по-українськи, я розумію». Отже...

- Пане Тадеуше, ви, певно, не здивуєтесь звісткою, що ваш роман «Малий апокаліпсис» готується до друку українською мовою у журналі «Всесвіт» - прецінь, цей твір перекладено вже багатьма європейськими мовами, а в Польщі, наскільки я знаю, він став бестселером від самого початку - тобто від часу його першої, «самвидавної» публікації у підпільному видавництві «Нова». Цікаво, як ви самі, написавши чимало інших романів і кіносценаріїв, зокрема для Анджея Вайди, сприймаєте цю виняткову славу «Малого апокаліпсису»? Тобто, чи вважаєте й самі цю книжку не лише найголоснішою, а й найвдалішою у своєму доробку?

- Щиро кажучи, я належу до так званих «сором’язливих» авторів, котрі ніколи не перечитують своїх книжок і не вельми роздумують над їх долею. Отож мені важко їх вишикувати у якомусь іншому порядку, крім хронологічного.

Що ж стосується саме «Малого апокаліпсису», то його успіх, безумовно, пов’язаний із часом написання й появи твору чи, краще навіть сказати, із вторгненням цього твору у певен час, взаємодію з ним.

Була то друга половина 70-х років, вершина гереківського правління, коли в цілому «соціалістичному таборі» і, зокрема, у Польщі відчутно проявились процеси так званої «совєтизації» - подальше розширення «керівної ролі партії», перекроювання конституції, а головне - виразні ознаки політичної й економічної кризи на тлі бутафорських досягнень «розвинутого соціалізму».

Нестерпність ситуації спонукала нас і раніше підписувати всілякі відозви, звернення до уряду, протести - якийсь вплив вони, думаю, все-таки мали; у цьому контексті й «Малий апокаліпсис» був спробою прямого, безпосереднього втручання в події. Книжка побачила світ як на Заході, так і в польському самвидаві, і отримала справді чималий розголос, очевидно, з огляду саме на її актуальність.

Так що ставлення моє до цієї книжки дещо подвійне: з одного боку, мене тішить її читацький успіх, її суспільний вплив, зрештою, а з іншого-непокоїть позалітературний характер цього успіху: час минає, ситуація змінюється і книжка з «пророчої» стає радше «історичною».

- А скажіть, будь ласка: пишучи «Малий апокаліпсис», ви мали хоч якусь надію на його публікацію, чи свідомо творили цей роман для самвидаву?

- Ні, звичайно, жодних надій на офіційне видання цього роману у Польщі я не мав. Перед тим подібна доля спіткала інший мій твір - «Комплекс польський», де занадто актуальними виявились екскурси не у майбутнє (як у «Малому апокаліпсисі»), а у минуле. Щоправда, той роман я таки мав надію надрукувати: як автор лояльний я навіть заніс рукопис до офіційного видавництва, звідки його мені, зрозуміло, повернули.

- Коли це, пробачте, трапилось?

- На межі 1976-1977 років. Отож новий твір я писав уже без будь-яких оглядок на цензуру; це сьогодні він може сприйматися як сатира, пародія, така собі футурологічна притча чи, як то кажуть, «антиутопія». Тоді - з офіційного погляду - це була не просто крамола, а, сказати б, блюзнірство, осквернення всіх святинь і повалення найголовніших ідолів.

- І вас, члена офіційної Спілки письменників, не переслідували за цей твір?

- Знаєте, все-таки в Польщі репресії не були такими жорстокими і брутальними, як у Радянському Союзі й особливо на Україні. Уряд, звичайно, реагував на письменницьку нелояльність: забороняв книжки, не друкував, викреслював прізвища, не давав закордонних паспортів, а тих, хто безпосередньо займався політикою, навіть арештовував. Але таких писак, як я, вони все-таки не чіпали, тобто обмежувались лише всілякими дрібними капостями.

Щоправда, за «Малий апокаліпсис» я міг мати поважніші неприємності, оскільки замахнувся там на священну корову, якої полякам у жодному разі чіпати було не можна: я порушив своєрідне табу - тему «старшого брата». Ви ж, певно, знаєте, що навіть твори польської класики цензурувалися під цим кутом зору.

- Ще б пак, у нас навіть Шевченко друкувався з купюрами!.. Але, пане Тадеуше, якою була реакція на роман представників опозиції? Адже, схоже, ви й їх змалювали в романі барвами, ну, скажімо так, не вельми героїчними?

- Звичайно, кожен політичний рух прагне виглядати якомога героїчніше, творити довкола себе своєрідну «героїчну міфологію». Але я завжди був переконаний, що література має стояти на сторожі здоров’я цілого суспільства, має бути критична, уважна до можливих перероджень демократичних рухів у рухи націоналістичні, шовіністичні, неототалітарні. В плані політичних симпатій я вважав себе прихильником КОРу («Комітет захисту робітників», що став згодом підґрунтям «Солідарності». - Ред.), але як письменник я не міг недооцінювати небезпек, які тяжіють над подібними рухами в умовах підпілля, нелегальності, несвободи. Я мусив застерегти своїх друзів від загрози сектантства, самоізоляції, авторитаризму, від інших хвороб, яким улягли, на жаль, подібні рухи в Росії...

- Від «бісівщини», яку так блискуче відчув у революційному дусі Достоєвський.. Від фатального переконання, що «благородна» мета виправдовує будь-які засоби.

- Безумовно. І хоча вплив гуманістичних, демократичних ідей у польському опозиційному русі завжди був досить сильний, я цілком допускаю, що в тому середовищі мій роман міг сподобатися теж далеко не всім. Але література, на мою думку, має бути сумлінням суспільства; вона не повинна служити жодним хазяям - ні старим, ні новим.

- Гадаю, цей «подвійний критицизм» робить ваш роман для нашого читача ще актуальнішим. Бо, на жаль, новопосталі на Україні демократичні рухи досить болісно поки що реагують на будь-яку критику у свій бік. Звичайно, їх можна значною мірою зрозуміти: майже вся ця критика лунає зі сторінок комуністичної преси, яка традиційно не гребувала й не гребує всілякими наклепами, фальсифікаціями, та й просто лайкою. Але при цьому часто ігнорується й критика, скажімо так, ліберальна; а тим? часом без впливу ліберальних ідей демократичні рухи втрачають імунітет до тенденцій популістських, націоналістичних, неототалітарних.

- Я б усе-таки не переоцінював загрози націоналізму у Східній Європі. Нечисленні, хоча й галасливі групки екстремістів не відбивають поглядів ані поляків, ані литовців, ані українців. Поневолені, примусово радянізовані й русифіковані народи переживають зараз період національного відродження, до якого слід ставитися з розумінням.

- Але не варто тієї загрози й недооцінювати. Посттоталітарні суспільства залишаються доволі ксенофобськими хоча б тому, що весь тоталітаризм ґрунтується на ксенофобії. На Україні внаслідок тривалої й брутальної денаціоналізації краю ці тенденції поки що маловідчутні, але в Польщі чи, скажімо, в Росії вони становлять, я думаю, поважну проблему.

- Цілком з вами згоден. В ідеалі ми повинні прагнути до такого устрою, коли б проблема того чи того націоналізму була проблемою самого того народу, а не його ближчих чи дальших сусідів. Тобто, щоб польська інтелігенція поборювала передусім ксенофобію серед поляків, українська - серед українців, а російська турбувалась не так проявами націоналізму литовського чи молдавського, як свого власного, російського. Власне, маємо прийти до того, до чого вже прийшла більшість цивілізованих країн світу, де бути націоналістом - непристойно.

- Російський поет Андрій Вознесенський написав якось, що всі прогреси реакційні, якщо гине людина. Думається, це один із мотивів «Малого апокаліпсису». Адже змальоване вами суспільство апокаліптичне не лише тому, що все в ньому загниває й рушиться буквально на наших очах, але й тому, що в ньому зневажено й упосліджено людину, зведено її до ролі «коліщатка й гвинтика» - і то не лише іманентно антигуманним тоталітарним режимом, а й його «опонентами», новочасними «бісами» з рядів опозиції.

- Усі «революційні» рухи завжди ставили ту чи ту «священну» ідею вище від конкретної людини; завжди дбали про долю світу, нехтуючи такими «дрібницями», як конкретне людське життя. Це й є початком малого, а може, й великого апокаліпсису.

- Отже, роман не можна сприймати лише як сатиру на гереківський «розвинутий соціалізм» чи як соціальну притчу в дусі орвеллівського роману «1984» - з поправкою вже не на сталінсько-демонічну, а радше на брежневсько-фарсову реальність? Значною мірою, думається, це ще й роман про те, що всі ми трохи сталіністи і всім нам треба видушувати з себе тоталітарні рефлекси, інстинкти, передсуди?

- Не знаю, наскільки мені це вдалося, але я, звичайно ж, хотів поставити в романі проблеми не лише конкретні, продиктовані злобою дня, а й універсальні - про місце людини в світі наприкінці XX століття, про необхідність шукати нові шляхи мислення, поведінки, життя.

- Читач «Малого апокаліпсису» не зразу збагне, в якому ж то році відбувається дія - один раз згадується 40-річчя Народної Польщі, другий - 50-річчя, третій раз - іще якесь інше «річчя», достоту як у багатьох наших містах, де вулиці з подібними назвами сусідять одна з одною - такий собі соціалістичний сюрреалізм, щоправда, не часовий, а просторовий. Чи ці алюзії до роману Орвелла, як і вже згадувані асоціації з «Бісами» Достоєвського чи з блуканнями Стівена Дедалуса по джойсівському Дубліну, є свідомими, і яка в такому разі їх функція?

- Жоден письменник, гадаю, не може вдавати, ніби до нього нічого не існувало; вся література - це суцільний діалог, розмова, полеміка. Роман Орвелла, як на мене, занадто абстрактний, умоглядний. Реальність виявилась не лише трагічнішою, а й комічнішою; цей трагікомізм мене, власне, й найдужче цікавить.

Ви, певно, знаєте, що я родом із Віленщини, один рік я навіть ходив до радянської школи і вивчав там сталінську конституцію. А під час війни й трохи по війні воював у Армії Крайовій. І був свідком страшного сум’яття, привнесеного на білоруські, литовські, польські, українські землі більшовизмом; свідком страшної ломки етичних, релігійних, національних та інших засад. Я маю цілком особистий досвід спілкування з тоталітарним режимом і намагаюсь у різних книгах по-різному його осмислювати.

- Вчора я переглянув інсценізацію «Малого апокаліпсису» в «Атенеумі»; сценічна адаптація твору, як я зрозумів, робилась без вас, отож мені цікаво, як ви сприймаєте цей, по суті, співавторський витвір?

- Вистава зроблена жваво, дотепно, експресивно - мені, загалом, сподобалася.

- Але, по-моєму, у ній виразно переважає суто сатиричний струмінь, тим часом як загально гуманістична, філософська проблематика відходить на задній план або зникає зовсім. Я, в кожнім разі, не помітив там характерної для роману символіки, глибини, трагічності.

- До певної міри, це моя вина - я не зміг узяти участі в підготовці вистави. Викривальний аспект твору справді дещо спантеличує акторів і штовхає їх на легкий шлях шаржування образів. Але як професійний кіносценарист я звик ставитись до режисерів поблажливо - кожен з них має право на власну інтерпретацію.

- Що ж, сподіваюсь, ви так само великодушно поставитесь і до українських інтерпретацій вашого роману - якщо вони з'являться. А що б ви наостанок іще побажали своїм читачам на Україні?

- Передусім як уродженець так званих «східних кресів» я б хотів побажати нам усім, щоб ці землі, на яких тісно й незрідка трагічно перетинались історичні долі білорусів, українців, литовців, поляків, євреїв та інших народностей, не були землями розбрату й ворожнечі, взаємних підозр і докорів, а щоб були вони однією з підвалин того спільного європейського дому, стіни якого ми самотужки маємо закласти у цій частині Європи. Ці землі мають велетенський культурний потенціал, ще належно нами не опанований. Мусимо прагнути до такого світу, де ніхто не переглядатиме кордонів, тому що їх там просто не буде.

А ще я бажаю п’ятдесятимільйонному народові України успіхів у його прагненні до незалежності, на яку він має не менше право, ніж півторамільйонне Того чи кількадесятитисячний Ліхтенштейн.

...Коли матеріал уже був підготовлений до друку, пан Конвіцький разом з авторизацією тексту цього інтерв’ю надіслав до редакції прохання перерахувати належний йому гонорар за переклад роману «Малий апокаліпсис» у фонд «Діти Чорнобиля». «Ядерний апокаліпсис є логічним наслідком суспільного апокаліпсису, підготовленого політиками й ідеологами, - написав він. - Бажаю народові України пережити усі знегоди і, попри все, вижити».

Дата добавления: 2015-07-10