Политическая культура современной Украины.

Процессы формирования и развития политической культуры в современной Украине связанны прежде всего с особенностями государственного развития, типа социально-политических, экономических отношений и политического опыта, т.е они носят конкретно-исторический характер. Становление украинской политической культуры принято рассматривать как составляющую процесса национально-освободительной борьбы украинского народа против различных форм экономического и политического давления со стороны государств, в состав которых входили в разное время разные части Украины. На современном этапе эти процессы связаны, прежде всего, с восстановлением и развитием демократических традиций политической жизни в политической культуре Украины и с преодолениемостатков тоталитарного сознания, которое с точки зрения ряда исследователей было присуще всем народам, проживающим на территории бывшего Советского Союза. Такое сознание и культура характеризовались утверждением авторитета партийно-государственных структур и массированным, иногда неограниченным, идеологическим и политическим насилием. В рамках классификации Алмонда и Вербы такой тип культуры представляется подданническим. Современное демократическое государство, коим стремится стать Украина, немыслимо без элементов политической культуры участия, потому первоочередной задачей, стоящей на пути изменений в украинском обществе является формированиеактивной гражданской позиции. Процесс становления политической культуры – составляющая национального возрождения Украины, это системный сложный процесс, который демонстрирует связь между ростом национального, исторического сознания и политической культурой.

Развитие политической культуры - естественно-исторический процесс, который находится под влиянием различных исторических, социальных, экономических, политических факторов, некоторые из них носят стихийный характер и потому особенно важно очертить цели и задачи, которые ставит перед собой украинское общество, именно общий национальный идеал – демократическое правовое социальное государство – является той путеводной звездой, которая обеспечивает процессы преодоления фрагментарности в украинском политическом сознании и украинской политической культуре. Агентами формирования и развития политической культуры в демократическом государстве помимо самого государства должны выступать СМИ, система образования, общественные и политические организации, церковь. Именно эти институты обеспечивают трансформации в украинской политической культуре, которые усложняются спецификой геополитического положения Украины – между Западом и Востоком, и трудностями исторических судеб украинского народа. В современной Украине происходит процесс переплавки элементов различных политических разобщенных региональных субкультур в единую полиструктурную единицу – политическую культуру украинского народа, которая должна характеризоваться именно как гражданская политическая культура, потому как именно она обеспечит стабильное развитие украинского социума на пути утверждения демократии и создания правового социального государства с развитым гражданским обществом. Вопросы государственного развития в Украине сегодня напрямую зависят от уровня политической культуры разных слоев населения, общества в целом. Формирование политического сознания, основанного на научном знании, приобретение массами опыта политического поведения и политического участия, политическая социализация на основе демократических ценностей приведут к постепенному преодолению фрагментарности политического сознания и политической культуры и позволят избавиться от негативных элементов патриархальной и подданнического типов политической культуры.

№ РАЗВИТИЕ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ О ГРАЖДАНСКОМ ОБЩЕСТВЕ

Понятие «гражданское общество» - одно из самых распространенных категорий политологии. Еще Аристотель отмечал, что государство есть естественный продукт, так как оно отражает интересы полиса, общества, ибо суть личности как политического животного неразрывно связанно с гражданским обществом и государством. Согласно Аристотелю, гражданское общество есть совокупность политических граждан, а государство как политическое общение граждан.

Рождение концепции гражданского общества не без оснований связывают с именем Т. Гоббса, который формирование гражданского общества связал с переходом общества от природного (естественного) состояния- «войны всех против всех» - к упорядоченному, цивилизованному, культурному состоянию, граждане которого объединены властью государства, благодаря чему в стране существует мир и порядок. Дальнейшее уточнение понятия «гражданское общество» осуществил в своих трудах Дж. Локк, который не только как Т. Гоббс, активно использует категорию «гражданское общество», но, и, пожалуй, первый, кто по-настоящему, хотя и не явно провозглашал примат гражданского общества перед государством. Дж. Локк указывал, что основу гражданского общества составляет частная собственность, которая в отличие от Гоббса - священна и неприкосновенна. У Дж. Локка политическая власть трактуется, как право создавать законы для регулирования и сохранения частной собственности. Все должны подчиняться закону, который является правителем гражданского общества.

Впоследствии концепция гражданского общества разрабатывалась плеядой виднейших мыслителей Ж.Ж. Руссо, И. Кантом, и др. Они уже не отождествляли гражданское общество с существующим государством или реальными формами государственного правления, а исходили из теории договорного происхождения государства, в основе которой лежала идея общественного договора. Сторонники теории договорного происхождения государства отождествляли гражданское общество и государство, если последнее, основанное на общественном договоре, выражает интересы граждан. Но они понимали, что в действительности государство, как правило, подавляет гражданское общество.

Принципиально новыми положениями обогащает рассмотрение проблем гражданского общества Георг Вильгельм Фридрих Гегель. В его работах, а также в трудах Маркса, Грамши, Лукача сформулированы основополагающие концепции современного видения гражданского общества. Согласно Гегелю, гражданское общество выступает как система индивидов, с помощью труда удовлетворяющих собственные потребности к потребности других. Фундаментом гражданского общества является частная собственность, общность интересов и всеобщее формальное, оформленное законами, равенство граждан, защищенность человека от случайностей. Различив государство и гражданское общество, Г. Гегель при столкновении их интересов, считал, что интересы последнего должны уступить интересам государства. В свою очередь К. Маркс в работах, относящихся к 40-м и более поздним годам XIX в. отверг тезис Г. Гегеля о первичности государства по отношению к гражданскому обществу и рассматривал последнее фундаментом всего человеческого общества, а жизнедеятельность индивидов – решающим фактором исторического развития.

Из приведенных выше воззрений на гражданское общество можно выделить ряд его основополагающих, характерных черт. Во-первых, развитие гражданского общества связывалось с преодолением жестких рамок сословно-феодального строя, с появлением капиталистических производственных отношений. Во-вторых, гражданское общество возникает в определенный период общественного развития и связано с исторически преходящими формами государства, является силой, постоянно находящейся с государством в противоречивом, диалектическом единстве. В-третьих, в рамках гражданского общества неизбежно возрастает значение личности человека, который превращается из подданного в гражданина.

В 80-е годы прошлого века появилась новая трактовка понятия "гражданское общество", связанное с именами таких европейских политических мыслителей, как В. Говел, Дж. Кин и др. Эти авторы ввели понятие "социалистическое гражданское общество". А. Арато, А. Уэйр и их единомышленники сегодня исходят из того, что гражданское общество — структура чрезвычайно сложная, фундамент демократической общественной организации.

В настоящее время данная проблема рассматривается в контексте обеспечения дальнейшего развития активности индивидов в обществе, возможностей расширения и углубления его демократизации и вместе с тем ограничения функций государства, усиления контроля за его деятельностью со стороны общества.

№ Массовая культура — культура, приспособленная к вкусам широких масс людей, технически тиражируется в виде множества копий и распространяется при помощи современных коммуникативных технологий.

Появление и развитие массовой культуры связаны с бурным развитием средств массовой коммуникации, способных оказывать мощное влияние на аудиторию. В средствах массовой коммуникации обычно выделяют три компонента:

·средства массовой информации (газеты, журналы, рацио, телевидение, интернет-блоги и т.д.) — тиражируют информацию, оказывают регулярное воздействие на аудиторию и ориентированы на определенные группы людей;

·средства массового воздействия (реклама, мода, кино, массовая литература) — не всегда регулярно воздействуют на аудиторию, ориентированы на усредненного потребителя;

· технические средства коммуникации (Интернет, телефон) — определяют возможность непосредственного общения человека с человеком и могут служить для передачи информации личного характера.

Отметим, что не только средства массовой коммуникации оказывают воздействие на общество, но и общество серьезно влияет на характер информации, передаваемой в средствах массовой коммуникации. К сожалению, запросы публики часто оказываются невысокими в культурном отношении, что снижает уровень телевизионных программ, газетных статей, эстрадных представлений и т.д.

В последние десятилетия в контексте развития средств коммуникации говорят об особой компьютерной культуре. Если ранее основным источником информации служила книжная страница, то теперь — компьютерный экран. Современный компьютер позволяет мгновенно получить информацию по сети, дополнить текст графическими изображениями, видеофильмами, звуком, что обеспечивает целостное и многоуровневое восприятие информации. При этом текст в Интернете (например, веб-страница) может быть представлен как гипертекст. т.е. содержать систему отсылок на другие тексты, фрагменты, нетекстовую информацию. Гибкость и многоаспектность средств компьютерного отображения информации многократно усиливают степень ее воздействия на человека.

В конце XX — начале XXI в. массовая культура начала играть важную роль в идеологии и экономике. Однако эта роль неоднозначна. С одной стороны, массовая культура позволила охватить широкие слои населения и приобщить их к достижениям культуры, представив последние в простых, демократичных и понятных всем образах и понятиях, но с другой — она создала мощные механизмы манипуляции общественным мнением и формирования усредненного вкуса.

К основным составляющим массовой культуры относят:

·информационную индустрию — прессу, телевизионные новости, ток-шоу и т.д., разъясняющие происходящие события понятным языком. Массовая культура первоначально формировалась именно в сфере информационной индустрии — «желтой прессе» XIX — начала XX в. Время показало высокую эффективность средств массовой коммуникации в процессе манипулирования общественным мнением;

· индустрию досуга — фильмы, развлекательную литературу, эстрадный юмор с максимально упрошенным содержанием, поп-музыку и т.д.;

· систему формирования массового потребления, центром которой являются реклама и мода. Потребление здесь представлено в виде безостановочного процесса и важнейшей цели существования человека;

· тиражируемую мифологию - от мифа об «американской мечте», где нищие превращаются в миллионеров, до мифов о «национальной исключительности» и особых добродетелях того или иного народа по сравнению с другими.

Миграция – (лат.»перемещение», «переселение») пространственное движение, территориальное перемещение населения, связанное с изменением места жительства (на срок не менее шести месяцев).
Виды миграции: внутренняя – внешняя (иммиграция – эмиграция), добровольная – вынужденная, эпизодическая, маятниковая, сезонная, безвозвратная.
Миграционный поток чрезвычайно разнообразен, тем не менее, наибольшей мобильностью обладают мужчины, трудоспособное население, среди которых больше одиноких и молодых.
Методы учета миграционных потоков: текущий учет в паспортных столах городов и районных центров, единовременные учеты и переписи населения.
Причины миграции:
1) различия в экономическом развитии отдельных регионов;
2) безработица;
3) военные действия;
4) природные и социальные коллизии;
5) урбанизация и индустриализация;
6) передел границ государства;
7) профессиональная мобильность;
8)причины личного характера (изменение семейного положения, стремление повысить уровень образования, желание улучшить жилищные условия, получить интересную работу и т.п.).

Нелегальная миграция — миграция с нарушением миграционного законодательства страны.

Иностранцы, въезжающие в страну или находящиеся на ее территории без документов, удостоверяющих личность, или же с поддельными документами.

·Мигранты, незаконно пресекшие границу государства, а также те, чье право на въезд является сфабрикованным.

·Иностранные граждане, находящиеся на территории государства с просроченной визой, а также иностранные студенты, не покинувшие страну по истечению срока учёбы и рабочие с просроченными трудовыми договорами.

·Дети, рожденные иностранными гражданами на территории государства (зависит от законодательства страны: в частности, в России ребенок признается гражданином, если, по крайней мере, один из родителей является россиянином или оба родителя являются иностранцами, но их ребенку отказано в гражданстве в стране, гражданами которой они являются).

Нелегальная миграция в других странах[править | править исходный текст]

США[править | править исходный текст]

В США существует огромная проблема нелегальной иммиграции. По официальным оценкам около 12 миллионов (а по неофициальным около 40 миллионов) нелегальных мигрантов находится в стране. Существует две категории нелегалов: те, кто приехали легально, и остались с просроченными иммиграционными документами, и те, кто пересек границы страны нелегально. Большинство[ источник не указан 1307 дней ] нелегальных мигрантов попали в США через южную границу с Мексикой, в основном из Мексики и других стран Латинской Америки. 90 % — мексиканского происхождения.

Япония[править | править исходный текст]

Япония имеет низкий уровень легальной иммиграции и в ней почти не существует нелегальной иммиграции.

Южная Корея[править | править исходный текст]

В стране легально работают 2 млн мигрантов, в основном из Китая, Индии и СНГ. Нелегальных мигрантов около 3 000 000 человек, в основном из Арабских стран, КНДР и Китая.

Россия[править | править исходный текст]

В РФ 1 879 072 чел. имеют право осуществлять трудовую деятельность (имеют патенты, разрешения на работу, вид на жительство).

3 644 000 - "группа риска" - иностранные граждане, пребывающие на территории РФ с целью осуществления трудовой деятельности, но не оформившие соответствующие документы и находящиеся на территории России более 90 дней (недокументированные мигранты).

Около 2 млн. чел. - иностранные граждане, законно пребывающие на территории РФ (до 90 дней).

3.8 млн. чел - лица, пребывающие на территорию РФ с целью не связанной с осуществлением трудовой деятельности (учёба, лечение, туризм и т.д.).

Итого к 20 сентября 2013 г. на территории РФ находятся порядка 11 млн. иностранных граждан (по официальным данным ФМС РФ из Центрального банка данных по учету иностранных граждан ЦБДУИГ).

С начала 2013 г. к 3 октября 2013 г. 250,4 тыс. иностранным гражданам нарушившим законодательство, закрыт въезд в РФ.

Китай[править | править исходный текст]

В Китае легально работают 8 млн человек, а численность нелегальных мигрантов (в основном из Пакистана и Индии) составляет до 50 млн человек, из которых 300 тысяч приходится на Россию.

Австралия[править | править исходный текст]

В стране легально работает 3 млн мигрантов, нелегально 5 млн мигрантов. При этом количество легальных мигрантов растёт ежегодно на 300 тысяч человек, когда как количество нелегальных уменьшается на 9% ежегодно[источник не указан]

Швейцария[править | править исходный текст]

В Швейцарии на референдуме 24 сентября 2006 года две трети жителей (около 70 %) высказались за резкое ограничение иммиграции. Итоги референдума стали результатом деятельности правых политиков. Новые законы станут преградой тем, кто под предлогом политического убежища хочет обеспечить для себя более высокий уровень жизни. Решению народа Швейцарии может помешать присоединение к Шенгенскому соглашению, которое вступило в силу 1 января 2007 года и создаст лазейки для желающих остаться под самыми разными предлогами.

Европа[править | править исходный текст]

Особую проблему для Европейского континента несут мигранты из Африки. Так, мигранты из Африки, ища счастья на Европейском континенте, платят по 2 тыс. у.е за перевоз через Средиземное море. При этом доплывают далеко не всегда — часто тонут или гибнут от истощения.

Израиль[править | править исходный текст]

·Алия Бет — нелегальная иммиграция евреев в Палестину в период с 1933 по 1948 годы.

·Нелегальная иммиграция из Африки в Израиль — явлениe, которое началось во второй половине 2000-х и продолжается по сей день.

На сучасному етапі розвитку суспільства значно збільшилася нелегальна міграція робочої сили, що перетворилася на світову проблему. На початку 90-х років в Європі перебувало близько 2 млн нелегалів, у США - 6 млн (а за деякими джерелами - 13 млн), в Японії - менше 300 тис., у Малайзії - близько 500 тис., у Росії - від 500 тис. до 1 млн, в Україні - до 100 тис.[1].
Соціальним двигуном і рушійною силою міграції є боротьба особистості за власне самоствердження в житті, що гарантується, захищається та охороняється міжнародним правом. Тому цілком зрозумілими є принципи, що забезпечують права та свободи мігрантів, які визначено у Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадські й політичні права (1966 р.), Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) і т. ін.
Основні засади міграційної політики України визначено Указом Президента України "Про заходи щодо посилення боротьби з незаконною міграцією" від 18 січня 2001 р. № 22. Цим Указом установлено, що одним з основних напрямів міграційної політики України є вдосконалення роботи щодо запобігання та припинення незаконної міграції іноземців та осіб без громадянства в Україну і через її територію.
Помітні зміни відбулися у правовій сфері: саме протягом 2001 р. було прийнято низку нормативних документів, що законодавчо регламентують різні аспекти правового впливу на міграційні процеси, торгівлю людьми щодо нелегальної міграції та запобігання транспортування мігрантів.
У січні 2001 року Указом Президента України затверджено "Програму боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 роки". Прийнято закони "Про імміграцію", "Про внесення змін у деякі законодавчі акти по боротьбі з нелегальною міграцією", "Про участь громадськості в охороні громадського порядку та охороні державного кордону", нову редакцію Закону України "Про біженців", інші нормативно-правові акти.
З 1 вересня 2001 року набув чинності новий Кримінальний кодекс України, яким передбачено відповідальність за незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332), а також ст. 149, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Україна законодавчо оформила це положення третьою в Європі (після Німеччини і Бельгії).
Нелегальна міграція є одним із чинників, який дедалі більше привертає увагу правоохоронних органів нашої держави. Вона втрачає стихійний, спонтанний характер і поступово як один із прибуткових видів злочинної діяльності підпадає під вплив різноманітних злочинних угруповань. Сьогодні, на наш погляд, доцільно вести розмову про організовану контрабанду людьми, незаконне переміщення через кордон живого товару.
Згідно із середньоєвропейськими квотами, без негативних наслідків для держави, кількість мігрантів не повинна перевищувати 0,1 % від кількості населення в країні. Таким чином, Україна може прийняти понад 50 тис. іноземців. Нині реальна кількість мігрантів (як легальних, так і нелегальних) у нашій країні, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, становить близько 1 млн осіб [2].
Україна не залишилася осторонь від міграційних процесів, переважно, через своє географічне положення. Для більшості мігрантів вона є транзитною базою на шляху до економічно розвинених держав.
За останні роки проблема нелегальної міграції вийшла за межі окремих держав і перетворилася на світову: вона є реальною загрозою для громадської безпеки, сприяє зростанню злочинності, поширенню небезпечних захворювань, обумовлює підпільний ринок праці.
Міжнародна міграція набула особливої актуальності з кінця 80 - початку 90-х рр. Пояснюється це, передусім, її глобальними масштабами, регіональним характером вияву та щільним взаємозв'язком сучасної міграції з інтеграційними процесами. Нині міжнародна міграція вийшла зі стану епізодичного хвилеподібного розвитку і набула постійних та багатоманітних форм. За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), загальна кількість легальних та нелегальних мігрантів у світі становила у 1990 р. 80 млн чол., тобто - 1,7 % населення земної кулі. Це проявляється, здебільшого, у зростанні кількості переміщення населення, виникненні нових типів міграційних рухів та відповідних груп мігрантів.
Міжнародна міграція сьогодні характеризується низкою особливостей, серед яких виділяються такі:
зростаючі масштаби та інтенсивність;
зміни статево-вікової і кваліфікаційної структури мігрантів;
стрімке зростання чисельності біженців серед мігрантів.
Упродовж останніх дев'яти років з країн колишнього СРСР в Україну прибуло щонайменше 1,6 млн осіб, 60 % з них - етнічні українці, або особи, які раніше проживали в Україні. Починаючи з 1994 року, відбуваються суттєві зміни

Наявність низки проблем у боротьбі з нелегальною міграцією в Україні, її негативними наслідками потребує вироблення більш ефективних шляхів протидії в сучасних умовах, зокрема:
створення в країні державної структури, яка б консолідувала завдання боротьби з нелегальною міграцію на державному рівні;
виявлення та перекриття найбільш небезпечних каналів міграції в Україну шляхом удосконалення візової політики та якості прикордонного контролю;
виявлення та викриття на території України злочинних угруповань, які організують переправлення нелегальних мігрантів, виготовляють і забезпечують їх підробленими документами;
створення дійового механізму видворення нелегальних мігрантів до місць їх постійного проживання або до країн, з яких вони прибули. Для цього необхідно укласти відповідні міжурядові угоди, створити додаткові місця їх тимчасового утримання та залучити кошти організацій, які мають прибуток від приймання іноземців в Україні і т. ін.
Торгівля людьми є міжнародним злочином, що вимагає з боку правоохоронних органів організації обміну інформацією на двосторонній основі для оперативного прийняття рішень. Такий обмін має здійснюватися через канали міжнародних організацій.
Ситуація свідчить про те, що у зовнішньополітичній сфері безперервний потік транзитних мігрантів через територію України на Захід викликає певні сумніви з боку європейської спільноти стосовно здатності країни контролювати міграційні процеси, і тим самим підриває міжнародний авторитет України. Тому сьогодні актуальним є внесення змін до Закону України "Про імміграцію" щодо квотування іноземців та надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства, а також прийняття Концепції державної міграційної політики України.

Досвід європейських країн сфері регулювання міграційних потоків

Різниця підходів до проблеми інтеграції іммігрантів добре проглядається на прикладах Франції (>ассимиляционистская модель), Німеччини (сегрегація) і у Великобританії (плюралістична модель). Перша модель передбачає відмова іммігрантів від міста своєї колишньої ідентичності, й повне засвоєння цінностей і моделей поведінки, узвичаєних нову батьківщину. Самеассимилировавшиеся іммігранти, що практично нічим немає від населення приймаючої країни, можна розглядати як повноправні члени суспільства. Теоретично успішна асиміляція представляється вигідною як національної держави, прагне зберегти культурну однорідність, так іммігранта, оскільки це дозволяє йому повністю вписатись у нове співтовариство.

У Франції членом національного співтовариства є будь-яка особа, що має французьким громадянством. Громадянином Франції може стати кожен людина незалежно від країни походження, який політично лояльний виключно Німеччині й поділяє її культурні цінності. Французьке законодавство про громадянство будується за принципом "права грунту", який у тому, емоційне обличчя, що народилося біля країни, автоматично стає громадянином Франції. Щоправда, французьке уряд кілька посилив її, внісши поправки, за якими щоб одержати громадянства діти мігрантів повинні подавати клопотання після досягнення 16 років. Якщо така обличчя мало приводи у поліцію або недостатньо добре володіє французькою мовою, йому можуть відмовити у наданні громадянства.

Протягом повоєнного періоду етнічний склад іммігрантів мови у Франції неодноразово змінювався. Спочатку що це переважно особи європейського походження. Потім почала зростати число імміґрантів з колишніх колоній (країни Маґрибу іТропической Африки).В1962-1975 рр. місце займали все-таки італійці (32%), по них йшли іспанці, поляки і алжирці. З 1975 р. найчисленнішою іноземної громадою стає португальська, хоча вона все-таки менше, ніж північноафриканська (Алжир, Марокко і Туніс). Коло країн - постачальників іммігрантів до Франції постійно розширюється. Так, різко збільшилася кількість вихідцями з Азії (особливо з Південно-Східної Азії вже: за 1990-1999 рр. на 35%), і навіть з Туреччини (на 16%) і із багатьох країн Східної Європи. Проте основний потік мігрантів відбувається зТропической Африки (за 1982— 1990 рр. відбувалося його зростання на 43%). Статистика фіксує стійке зменшення кількості іноземців - вихідцями з Європи. Не дивно, щоассимиляционистская політика виявилася непрацездатною. [21, з. 211].

Найбільш проблематичною є ситуація з іммігрантами мусульманського походження. Соціальна активізація мусульман почалася середині 1970-х років у зв'язку зі збільшенням числа іммігрантів, які сповідують іслам, і наданням їм фінансову допомогу із боку багатих нафтою Саудівської Аравії та Ірану (у тому у період відбулася ісламська революція). У Франції створювалися сотні мусульманських організацій, котрі намагаються відстояти декларація про збереження ісламської ідентичності. Французьке світське держава, французька модель асиміляції зіштовхуються з організованим,институционализированним опором частини французького ж суспільства.

Щоправда, мови у Франції, як, втім, та інших країни, у мусульман немає єдиного об'єднання. Річ у тім, що іммігранти, зокрема і мусульманського походження, уявити не можуть собою однорідної групи. У дивовижній країні налічується близько 3.7 млн. "ймовірних мусульман" (вихідцями з ісламських держав та їхніх нащадків). Це 1.7 млн. іммігрантів, 1.7 млн. дітей (які мають хоча один із батьків народився у Франції) і 300 тис. онуків іммігрантів. Більшість "ймовірних мусульман" її становлять це з країн Маґрибу, переважно алжирці і марокканці (відповідно 40% близько тридцяти%). Мусульманимагрибского походження мають небагато спільного з іммігрантами з "чорної" Африки, серед яких об'єднана, відбувається за принципом країни чи регіону походження. Окремо стоять турки: вони вважаються більш схильними до замкнутості всередині своїх їх громад, зокрема у зв'язку з слабким володінням мовою приймаючої країни. [84, з. 264].

З одного боку, відсутність консолідації на широкої основі, і роздробленість вигідні владі, оскільки це послаблює мусульманське рух як єдину політичну силу, представляє інтереси частини населення. З іншого - відсутність єдиного центру перешкоджає встановленню ефективного діалогу мусульманами і контролю за ними, чого прагнуло французьке керівництво, поставила завдання європеїзувати іслам. Заснування 2001 р. Французького ради мусульманське культу бажаних результатів не принесло. Водночас у країні неухильно відбувається зміцнення позицій радикальних ісламістів.

Більшість західноєвропейських держав відмовилося від політики асиміляції, вважаючи її неефективною. Проте Франція наполегливо намагається її продовжувати. Раніше влада намагалися розселити іммігрантів, ніж допустить їх компактного проживання, що веде догеттоизации; 2004 року. увага громадськості до був прикута до "справі про хустках". Ще 1989 р. Держраду республіки підтвердив, що носіння релігійних

№ Социальный конфликт - конфликт, причиной которого являются разногласия социальных групп или личностей при различии во мнениях и взглядах, стремлении занять лидирующее положение; проявление социальных связей людей. Причина социальных конфликтов кроется в самом определении - это противоборство индивидов или групп, преследующих социально значимые цели. Он возникает тогда, когда одна сторона конфликта стремится к осуществлению своих интересов в ущерб другой

Дата добавления: 2015-07-08