Предмет доказування структурують й іншим чином, коли в його змісті виділяють:
- юридичні факти матеріально-правового характеру, які сторони кладуть в основу своїх вимог і заперечень;
- процесуально-правові факти, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях;
- будь-які юридичні факти, включені до предмету доказування за ініціативою суду;
- обставини, які не мають юридичнго значення, але запропоновані сторонами або судом для їх встановлення шляхом доказування з метою правильного вирішення справи.
Отже, предмет доказування - це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті.
До предмета доказування у цивільному судочинстві належать факти матеріально-правового характеру, що визначають матеріально-правові взаємовідносини учасників спору. Зміст таких фактичних даних залежить від обставин справи. Наприклад, у справах про матеріальну відповідальність працівників до таких обставин належать відсутність обставин, що виключають матеріальну відповідальність працівника, наявність збитків, протиправна поведінка, причиновий зв'язок між діянням та завданою шкодою, вина, розмір шкоди, а також збереження правил укладення договору про повну майнову відповідальність.
У справах про захист честі, гідності і ділової репутації до обставин, що мають значення для справи, належать: поширення відповідачем неправдивих
відомостей про позивача - ця інформація ганьбить особу позивача, а також неправдивість цієї інформації.
Попри те, що зміст предмета доказування має індивідуальний характер, можна зробити деякі узагальнення. Заленшо від ролі, яку той чи інший факт відіграє в розподілі обов'язку доказування, та від засобів, використовуваних для їх встановлення, розрізняють факти, що підтверджують вимоги і факти, що обґрунтовують заперечення учасників процесуальних відносин.
Визначення предмета доказування у цивільній справі є частиною процесу доказування.
Коло фактів, що підлягає встановленню, первинно формулюють зацікавлені особи шляхом вказівок на них у своїх заявах чи поясненнях.
У теорії та практиці цивільного процесу факти, що підлягають доказуванню, класифікують з огляду на те, хто на них вказує: позивач, відповідач, прокурор та ін. Ця класифікація за суб'єктною ознакою є виявом принципу змагальності і диспозитивності в судочинстві, оскільки межі судового спору (коло фактів, що досліджують у суді) встановлюють зацікавлені особи. При цьому кожна зацікавлена особа повинна наводити факти, що підверджуюють її вимоги та заперечення у справі.
Однак зацікавлені особи не можуть самовільно обмежувати предмет доказування. Суд уповноважений визначити обставини справи, що мають значення для справи, дослідити докази, подані особами, які беруть участь у справі. Зазначимо, що повноваження суду у витребуванні доказів не є безмежними. По-перше, суд не досліджує доказів, що не стосуються предмета доказування, а по-друге, суд не вправі виходити за межі заявлених вимог із власної ініціативи.
Також варто пам'ятати, що факти, відповідно до прямої вказівки закону, можна вносити до предмета доказування лише з ініціативи сторін. Наприклад, факт пропущення строку позовної давності. Його вирішує суд за умови, якщо про це заявив відповідач (ч. З ст. 267 ЦК України).
У процесі цивільного судочинства предмет доказування може змінюватися. Такі зміни відбуваються через здійснення зацікавленими особами своїх процесуальних прав. Наприклад, зміна предмету або підстав вимоги позивачем, уточнення заперечень відповідачем тощо.
Отже, потрібно розрізняти такі три загальноприйняті елементи предмету доказу віїння:
1) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову);
2) обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстава заперечення);
3) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Факти, що належать до предмета доказування, варто відрізняти від інших, встановлених під час розгляду справи, однак не пов'язаних із пра-
БИЛЬНИМ вирішенням питання про права і обов'язки сторін (наприклад, встановлення на початку судового розгляду судом осіб, які з'явилися в судове засідання, а також перевірка повноважень представників).
12.4. Підстави звільнення від доказування
Цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від доказування. Відповідно до ст. 61 ЦПК України, не підлягають доказуванню обставини, що:
- визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;
- визнані судом загальновідомими;
- встановлені судовим рішенням у цивільних, господарських або адміністративних справах ш:одо рішення, яке набуло законної сили у справах, де беруть участь ті самі особи або особа, ш,одо якої встановлено ці обставини;
- вирок в кримінальній справі, ш;о набрав законної сили або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення є обов'язкові для суду, ш;о розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинила їх ця особа.
1. Визнання - це повідомлення стороною чи іншими особами, які беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинна доводити друга сторона чи інші особи.
Процесуальним наслідком визнання у цивільному процесі однією стороною факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.
Зазначимо, ш;о, відповідно до п. З ч. 6 ст. 130 ЦПК України, у попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які потрібно встановити для вирішення спірного правовідношення і які з них визнає кожна зі сторін, а які потребують доказування. Про інших осіб у цьому положенні не сказано. Однак ми не вважаємо за доцільне обмежуватися лише визнанням факту сторонами, тим паче, що в ч. 1 ст. 61 участь у визнанні факту особами, які беруть участь у справі, передбачена.
Визнання здійснюють упродовж попереднього засідання або у судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Мовчання сторони не слід вважати визнанням пояснення.
Також визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоди того, хто цю обставину визнав, із запропонованою і"і оцінкою.
Визнання обставини в жодному разі не можна ототожнювати з визнанням позову.
2. Обставинами, які суд визнає загальновідомими, слід вважати обставини, відомі широкому колу осіб, зокрема складу суду. Вони не потребують доказування, оскільки об'єктивність їх існування - очевидна. Це в основному є події.
Загальновідомі обставини прийнято поділяти на:
- всесвітньо відомі (голодомор в Україні 1932-1933 pp.);
- відомі на території певної держави (повінь у Львівській області в серпні 2008 p.);
- локальні, відомі на обмеженій території (дорожньо-транспортна пригода у м. Львові на вул. Снопківській у листопаді 2008 p.).
Не варто вважати загальновідомими обставинами оцінки фактів, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб або обставини, адже вони не мають об'єктивного існування (паранормальні явища).
Для того, щоб суд визнав загальновідомий факт, потрібно, щоб клопотання подала особа, яка в цьому зацікавлена. Суд постановляє ухвалу, в якій визнає обставини загальновідомими. Ухвала оскарженню не підлягає.
3. Преюдиційні факти - це факти, встановлені судовим рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними й об'єктивними межами, за якими сторони чи інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі правовідносини, встановлені судовим рішенням у цій справі.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні і ті ж особи або їхні правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлені судом.
Преюдиційні факти не потребують доказування, якщо одночасно мають місце:
- обставина, встановлена судовим рішенням. Варто пам'ятати, що, відповідно до ст. 208 ЦПК України, судове рішення може мати форму ухвали або рішення. Особливою формою судового рішення є також судовий наказ (ст. 95 ЦПК України). Тому преюдиційну силу має кожне з цих рішень. Рішення, які встановлені іншими органами, потребують доказування на загальних підставах;
- судове рішення набуло законної сили;
- у справі беруть участь ті самі особи або особа, які брали участь у попередній справі.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду,
тобто ті, щодо яких відбувався спір, які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, яких сторони не оспорювали, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних правовідносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, ш,одо наявності або відсутності яких виник спір і які зазначені у резулютивній частині судового рішення.
Слід зазначити, ш;о згідно з ч. З ст. 61 ЦПК України преюдиційність поширюється не лише на осіб, які брали участь у справі, а й на особу, ш;одо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі. Це є новелою для цивільного процесу. Важливою новелою є і те, ш;о преюдиційність мають рішення адміністративних і господарських судів.
Покликаючись на преюдиційні факти, потрібно також враховувати таке, якщо буде скасовано рішення, яке встановлює преюдицію, то рішення, на якому воно ґрунтується, треба переглядати за нововиявленими обставинами (п. З.ч. 2 ст. 361 ЦПК України).
Щодо преюдиційності обставин, встановлених вироком суду у кримінальній справі або рішенням у справі про адміністративне правопорушення, то вони будуть обов'язковими для суду, що розглядає цивільну справу про правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або рішення лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення встановлено для справ про захист прав споживача. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів», об'єднання споживачів мають право, зокрема, звертатися із позовами до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їхні функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. Задовольняючи такий позов, суд зобов'язує порушника довести рішення суду до відома споживачів у встановлений ним строк через засоби масової інформації або в інший спосіб.
Якщо суд визнав дії виробника неправомірними, то під час розгляду скарги окремого споживача попереднє рішення в частині, що мав місце цей факт порушення і здійснили його саме ці особи, має преюдиційне значення.
Крім обставин, що є підставами звільнення від доказування, законодавство передбачає правила розподілу обов'язків доказування. Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, обов'язок збирання доказів несуть сторони. Це основа принципу змагальності. Суд не може збирати докази з власної ініціативи.
Обов'язок надання доказів покладають також на третіх осіб. Оскільки третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, має всі права і виконує всі обов'язки позивача, то вона повинна доказувати обставини, якими підтверджує свої вимоги.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, повинна доказувати факти, які впливають на її відносини зі стороною у процесі.
Прокурор чи інші особи та органи, які звертаються на захист інтересів інших осіб, зобов'язані доказати обставини, що лежать в основі їхньої заяви.
Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що за його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалася зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як за використання презумпції, існуючим, якщо іншого не докаже друга сторона.
Доказування не може грунтуватися на припущеннях, тобто твердженнях, які самі потребують доведення.
На позначення припущень, що встановлені законом і мають правове значення, використовується термін «презумпція». Отже, може скластися враження, що, забороняючи використовувати припущення у доказуванні, ст. 60 ЦПК України забороняє застосовувати презупцію. Але це не так. Презупції, встановлені нормами матеріального закону, підлягають застосуванню у цивільному процесі. Основне їх призначення - перерозподіл обов'язків з доказування. Зокрема, факти, які за законом презюмуються, тобто є припущенням, потребують спростування, а не доказування.
12.5. Процес доказування
Судове доказування, як складна процесуальна діяльність, має етапи і складається з елементів.
Досягнення істини у справі неможливе без встановлення фактичних обставин справи, вибору норми права (правової кваліфікації) та висновку про права й обов'язки сторін. Тому в доказовій діяльності можна виділити такі етапи:
- з'ясування фактичних обставин справи - визначення кола обставин, які підлягають доказуванню; встановлення джерела інформації та надання доказів процесуальної форми (збирання доказів); надання доказів суду;
- висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів та відносин - дослідження доказів, аналіз їх належності, допустимості, достатності в сукупності, усунення суперечностей між доказами;
- правовий і фактичний висновок зі справи загалом - оцінка доказів.
Істини на кожному етапі можна досягти, використовуючи ті чи інші
елементи доказування, які формують його структуру. У теорії виділяють три елементи доказування:
1) Зібрання доказів. Це дії щодо виявлення, забезпечення та надання суду і витребування судом доказів. Враховуючи правила розподілу обов'язку доказування, ці дії в основному вчиняють сторони або особи, які беруть участь у справі.
Процес доказування для позивача розпочинається до порушення судочинства, оскільки у позовній заяві мають бути зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування(п. 6 ст. 119 ЦПК України). Відомо, що провадження у справі порушують лише після звернення позивача або заявника з відповідною заявою до суду або до іншого юрисдикційного органу, але виникнення цивільних процесуальних правовідносин може зумовлюватись також подачею заяви про забезпечення доказів до пред'явлення нею позову (ч. З ст. 133 ЦПК України) або забезпеченням позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушення права інтелектуальної власності (ч. 4 ст. 151 ЦПК України).
Підтвердженням того, що доказовий процес передує зверненню до суду, є те, що адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їхньою згодою тощо (ст. 6 ЗУ «Про адвокатуру»). Тобто адвокат може зібрати докази у справі до звернення до суду і має обґрунтувати зміст позовних вимог, зазначених у позові. Отже, етап зібрання доказів може передувати першій стадії цивільного судочинства - подання позовної заяви (заяви), і відкриття провадження у справі.
Суд сприяє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, у зібранні доказів. Одним із способів сприяння у зібранні доказів є витребування їх судом. Якщо сторона зіткнулася зі суб'єктивними чи об'єктивними перешкодами у зібранні доказів, вона вправі звернутися до суду із заявою про витребування доказів. У заяві про витребування доказів потрібно зазначати доказ, що підляє витребуванню, обставини, що перешкоджають самостійно отримати доказ, підстави, на яких особа вважає, що доказ має інша особа, а також обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК України).
Докази, що витребовуються, спрямовують безпосередньо до суду. Якщо особа не має можливості надати доказ, який витребовується, вона зобов'язана про це повідомити суд протягом п'яти днів з дня отримання ухвали про витребування доказу.
Другим способом сприяння у зібранні доказів з боку суду є судові доручення. Це зібрання доказів, подання яких до суду ускладнене їхньою віддаленістю від місця розгляду справи. На виконання судового доручення суд постановляє ухвалу, в якій коротко викладає суть справи, що розглядається.
зазначаються особи, які беруть у ній участь, обставини, що підлягають з'ясуванню, докази, які має зібрати суд, що виконує доручення. Ця ухвала обов'язкова для суду, якому її адресовано (ст. 132 ЦПК України).
Ще один спосіб сприяння суду у здійсненні особами доказування - забезпечення доказів. Якщо особи, які беруть участь у справі, вважають, що подання потрібних доказів неможливе або існують складнощі в поданні, вони мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Заяву про забезпечення доказів можна подати до або після відкриття провадження у справі. Сторона у своїй заяві має зазначити докази, які потрібно забезпечити, обставини, які можуть бути підтверджені цими доказами, обставини, що свідчать про те, що подання потрібних доказів може бути неможливим або ускладненим, а також мету забезпечення цих доказів (ст. 134 ЦПК України). (Детальніше про витребування доказів, судові доручення та забезпечення доказів читайте у темі «Провадження у справі до судового розгляду»).
2) Дослідження доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду на судовому засіданні інформації про фактичні обставини справи, представлені сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної та логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних відомостей, їхнього змісту, достовірності, процесу формування, збереження та забезпечення.
Якщо у процесі дослідження доказів виявиться, що зібраних доказів недостатньо, суд, відповідно до принципів цивільного судочинства, не вправі Битребовувати нові докази. Однак у разі виникнення в цих осіб труднощів під час зібрання доказів за їхнім клопотанням суд сприяє у витребуванні таких доказів і за потребою може оголосити для цього перерву, відкласти розгляд справи, а в окремих випадках зупинити провадження у справі (ст. 202 ЦПК України).
Спосіб і порядок дослідження доказів залежить від виду засобу доказування і чітко регламентований процесуальним законодавством. (Більше про дослідження доказів читайте у темі «Судовий розгляд»),
3) Оцінка судових доказів - невід'ємна частина судового доказування. Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази для суду не мають наперед встановленої сили.
Оцінка доказів складається із визначення судом їх належності, допустимості, достовірності та достатності.
Судове рішення як акт правосуддя має бути обґрунтованим, тобто ухваленим з урахуванням з'ясованих у судовому засіданні обставин справи і зібраних доказів. У судовому засіданні суд має зазначити обставини справи, встановлені судом, і докази, на яких ґрунтуються висновки суду.
Належність доказів іноді трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес. Належність доказів варто вважати правилом поведінки, що адресоване всім суб'єктам доказування - особам, які беруть участь у справі.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Суд, відповідно до правил належності, має регулювати процес формування доказів для обґрунтування судового рішення. У законі нема вказівки на перелік доказів, які потрібно зібрати з тієї чи іншої справи.
Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але належить і до процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі, вони зобов'язані таколс керуватися правилом належності доказів і надавати докази, потрібні і достатні для вирішення конкретної справи.
Питання про належність доказів вирішує суд, однак, приймаючи таке рішення, суд керується об'єктивними критеріями.
Вирішуючи питання про належність доказів, суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів конкретної справи, які передбачено нормою матеріального права, на основі якої буде вирішено цивільну справу. Предмет доказування - це той критерій, що допомагає правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у визначенні належності доказів призводить до збирання непотрібних доказів або до того, що не витребуються докази, які стосуються справи.
У цивільному процесуальному праві є чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Наприклад, відповідно до ст.119 ЦПК України, позивач має вказати на обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги і заперечення, а також докази, які підтверджують викладені позивачем обставини.
Згідно із ст. 137 ЦПК України, особи, які подають клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.
Закон передбачає також інші гарантії правила належності доказів на різних стадіях цивільного процесу в суді першої інстанції.
Крім правила налелсності доказів цивільне процесуальне законодавство передбачає також правило допустимості засобів доказування. Наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, встановлюються засобами доказування, що визначені ч. 2 ст. 57 ЦПК України. Тому, відповідно до ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Допустимість засобів доказування - це одна з найважливіших умов, яка забезпечує законність і обґрунтованість судових рішень.
Допустимість судового доказу - це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону, яку потрібно розглядати в широкому і вузькому розумінні.
Правило допустимості в широкому (загальному) розумінні затверджено в ч. 2 ст. 57 ЦПК України. Воно допускає наявність визначеного переліку засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Ця вимога має виключний характер, оскільки встановлений законом перелік засобів доказування не можна розширити або звузити на розсуд суду.
Правило допустимості у вузькому (спеціальному) розумінні затверджено у ст. 59 ЦПК України. Воно стосується, передусім, тих випадків, коли у справі можуть бути допустимі тільки деякі засоби доказування, передбачені законом. їх конкретизовано в нормах матеріального права. Наприклад, в разі недотримання письмової форми правочину у виникненні спору не можна посилатися на показання свідків (ст. 218 ЦК України). Встановлення ступеня працездатності може бути визначене тільки на підставі висновку відповідної лікарської комісії. Для встановлення психічного стану особи обов'язковим є призначення експертизи.
Процесуальні джерела, у яких містяться фактичні дані, що не відповідають нормам істинності або моралі, також не можна визнаватися доказами. Прикладами доказу, що не відповідає нормам істинності, можуть бути свідчення (видіння) екстрасенса.
Визнання доказу недопустимим - це не обов'язок, а право суду. Суд при визнанні доказу недопустимим повинен керуватися визначеними правилами.
Визначення достовірності доказів полягяє в перевірці якості джерел доказів, а також самого процесу їх формування. Наприклад, даючи оцінку достовірності показань свідка, суд зобов'язаний перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі він їх запам'ятати, а також чи правдиво дає свідчення.
Після того, як суд встановить достовірність доказів, він має визначити їх достатність, тобто вирішити питання про те, чи є можливість на основі зібраних у конкретній справі доказів зробити висновок про наявність чи відсутність фактів, що належать до предмета доказування. Якщо суд зробить висновок, що зібраних доказів недостатньо, він ухвалює рішення на основі тих доказів, що є в наявності. Це означає, що позивачеві, наприклад, може бути відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Суб'єктами доказової діяльності є суд та особи, які беруть участь у справі. Вони мають конкретні повноваження щодо доказування. Ця обставина дозволяє стверджувати, що оцінку доказів здійснює не тільки суд, але й особи, які беруть участь у справі, впродовлс усього провадження цивільної справи. Врахувавши це, потрібно виділяти види оцінки доказів.
Залежно від суб'єктів доказової діяльності, оцінка доказів може бути
рекомендаційною і владною. Рекомендаційною буде оцінка доказів, яку надають особи, які беруть участь у справі, міститься у клопотаннях про витребування доказів, у судових дебатах. Владною є оцінка доказів, яку дає суд. Владний характер такої оцінки випливає з її обов'язковості.
Оцінку доказів також поділяють на попередню, остаточну і контрольну. Попередню оцінку доказів здійснює суд до виходу в нарадчу кімнату. Остаточну оцінку доказам дає суд у нарадчій кімнаті. Така оцінка є підставою для ухвалення рішення у справі. Контрольну оцінку доказів здійснюють апеляційний і касаційний суди, якщо рішення у справі оскаржують.
Оцінку доказів здійснюють за внутрішнім переконанням. Внутрішнє переконання - це висновок суду про обставини справи, що формується на основі доказів, які досліджував суд. Положення про оцінку доказів за внутрішнім переконанням випливає із принципу здійснення правосуддя лише судом, повноважень суду вирішувати питання про права й обов'язки сторін. На внутрішнє переконання судді впливає життєвий досвід, громадська думка, а також позначається непроцесуальний вплив, особисте ставлення до сторін і т. д. Тому внутрішнє переконання - це не правова категорія.
Суд, оцінюючи докази, керується також законом і своєю правосвідомістю. Це положення визначається незалежністю суду під час розгляду і вирішення цивільних справ. Воно є гарантією законності і обґрунтованості судових рішень.
Результати оцінки доказів, тобто мотиви прийняття одних доказів та відхилення інших, суд відображає у рішенні. В ухвалі суду результатів оцінки не зазначають.
12.6. Забезпечення доказів
Особи, які беруть участь у справі, і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або існують складнощі їх подання, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів (ч. 1 ст. 133 ЦПК України).
Докази, як і будь-яка інша інформація, недовговічні, залежать від типу носія і підпадають під ризик передчасної втрати. Свідки з часом забувають деталі події, речові докази тощо. Джерела доказів або нищаться або стають недоступними. Забезпечення доказів у цивільному процесі (запобігання втрати чи викривлення доказової інформації до моменту використання її в суді) є способом захисту цієї інформації. Підстави, суб'єкти, зміст і форма такої діяльності врегульовані процесуальним законодавством.
Підставою забезпечення доказів у цивільному судочинстві є заява осіб, які беруть участь у справі. У заяві про забезпечення доказів потрібно
зазначати докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання цих доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою варто їх забезпечити. Якщо особа не дотримується вимог щодо змісту чи форми заяви, то суд застосовує правило ст. 121 ЦПК України - залишає її без розгляду, надавши строк для усунення недоліків. Заяву вважають неподаною і повертають заявникові, якщо він не усунув недоліків у визначенні! судом строк.
Заяву про забезпечення доказів розглядають упродовж п'яти днів від дня Гі надходження. Про це повідомляють осіб, які беруть участь у справі. Однак їхня присутність не є перешкодою у прийнятті рішення судом.
Заяву про забезпечення доказів можуть розглядати невідкладно, якщо заявник обґрунтував у нііі таку потребу, або якщо неможливо встановити, до кого згодом можна буде пред'явити позов. У таких випадках заяву розглядають лише за участі заявника.
За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У такому разі заявник має подати позовну заяву впродовж десяти днів від дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. Якщо у цей строк позовної заяви не буде подано, особа, яка ініціювала забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.
Суб'єктами забезпечення доказів, як і в будь-яких процесуальних тюсинах, є суд та особа, яка бере участь у справі, заінтересована в забезпеченні доказів. Вона подає заяву про забезпечення доказів до суду, який розглядає справу. Якщо позов ще не пред'явлено, заяву потрібно подати до місцевого загального суду, в межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.
Рішення суду формулюють у формі ухвали. Суд має право відмовити заявникові у забезпеченні доказів. Відповідно до ч. 4 ст. 135 ЦПК України, оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє Гі виконання, а також не перешкоджає розглядові справи. Однак у переліку ухвал, на які можна подавати скарги окремо від рішення суду, визначені у ст. 293 ЦПК України, такого виду ухвали не передбачено. Ми вважаємо, що ухвалу про відмову у забезпеченні доказів можна оскаржувати окремо від рішення суду, однак для цього потрібно внести відповідні зміни в ст. 293 ЦПК України.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 52 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |