Суд може поновити або продовжити строк, встановлений відповідно законом або судом за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущеня з поважних причин (ст. 73 ЦПК України).
Застосування правила про поновлення та продовження процесуальних строків залежить від виду процесуального строку. Пропущений строк, встановлений судом, можуть продовжити. Продовження строку передбачає встановлення нового строку, потрібного для вчинення тієї процесуальної дії, якої з поважних причин не вчинено у первісно зазначений строк. Якщо процесуальну дію з поважних причин не було вчинено в межах строку, встановленого законом, суд вправі поновити його. Суд не вправі продов
жити встановлений законом строк, оскільки ніхто, навіть суд, не має права змінювати тривалість строків, встановлених законодавчо.
Суд, залежно від обставин конкретної справи, встановлює поважність причини пропуску встановленого строку. Законодавець не зазначає переліку поважних причин. Це дає змогу суду оцінювати ситуацію у кожній справі індивідуально. Кожну причину, залежно від обставин, можуть оцінити як поважну в одному випадку і не брати до уваги в іншому. Наприклад, прохання відповідача, який перебував у відрядженні, продовжити строк для подання доказів суд може задовільнити. Водночас аналогічне клопотання позивача суд може відхилити. Адже позивач, готуючись до звернення в суд з позовною заявою повинен зібрати докази на підтвердження своїх вимог (п. б ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Позивач не має бути зацікавлений у зволіканні розгляду справи, адже очікує на рішення, яке відновить чи визнає його право. Суд має право розцінити клопотання позивача як зловживання своїми правами.
На теоретичному рівні можна встановити загальні ознаки для причин пропуску строків, які варто вважати поважними:
- обставина або кілька обставин, які безпосередньо унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом або судом строк;
- обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк;
- ця причина виникла протягом строку, який пропущено;
- обставину підтверджують належні і допустимі засоби доказування".
Усі ці обставини мають бути наявні одночасно. Відсутність однієї з них
породжує сумніви ш;одо поважності причини пропущення строку.
Право заявляти клопотання про поновлення чи продовження процесуальних строків мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Своє клопотання зацікавлена особа подає до суду, у якому слід було вчинити процесуальну дію або до якого порібно було подати документи чи доказ. Одночасно з клопотанням заявник повинен вчинити відповідну дію або подати документ чи доказ. Клопотання про поновлення чи продовження строку розглядають у місці і час, встановленьї судом, про що повідомляють осіб, які беруть участь у справі. Проте, як зазначено у ч. 2 ст. 73 ЦПК України, явка цих осіб є не обов'язковою.
За результами розгляду клопотання суд, визнавши причину пропуску строку поважною, постановляє ухвалу про поновлення чи продовження пропущеного строку. Якщо, на думку суду, підстав для поновлення чи
' Див.: Кравчук, Б. М., Угриновська, О. І. Науково-практичиий коментар Цивільного процесуального кодексу Україии / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К.: Істина, 2006. - С. 239.
продовження строку немає, суд своєю ухвалою відмовляє заявникові і продовжує розгляд справи по суті.
Ухвалу про відмову у поновленні чи продовженні пропущеного строку можна оскаржити окремо від рішення суду в апеляційному порядку (п. 7 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Ухвалу, за якою пропущений строк поновлюється або продовжується, можна оскаржити в апеляційному порядку лише разом із рішенням суду. Як виняток, окремо оскаржується ухвала про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання (п. 19 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Завдання для самоконтролю
1. Яку відповідальність несуть суб'єкти процесуальних відносин у разі пропущепня строку, визначеного для вчинення відповідної процесуальної дії?
2. У яких випадках суд має право відмовити особі, що заявила клопотання продовжити (поновити) пропущений строк?
3. Суд, керуючись н. 1 ч. 1 ст. 201 ЦПК, 10 лютого 2008 р. постановив ухвалу про зупинення проваджеіпія у справі е зв'язку зі смертю позивача, що сталася 28 січня 2008 р. З якого моменту зупиняться перебіг процесуального строку?
4. Суддя 14 серпня 2008 р. встановив, що позовну заяву подано без додержання вимог ст. 119 ЦПК і, керуючись ч. 1 ст. 121 ЦПК України, надав позивачу строк 10 днів для виправлення недоліків. Коли закінчується встановлений судом строк?
РОЗДІЛ 9
INCLUDEPICTURE "C:\\Users\\Юля\\AppData\\AppData\\Local\\Temp\\FineReader10\\media\\image4.jpeg" \* MERGEFORMAT
INCLUDEPICTURE "C:\\Users\\Юля\\AppData\\AppData\\Local\\Temp\\FineReader10\\media\\image5.jpeg" \* MERGEFORMAT
ав
9.1. Поняття і види підвідомчості
у першій темі наших лекцій мова йшла про те, що є чотири способи захисту суб'єктивних прав: громадський, адміністративний, нотаріальний і судовий. Відповідно суд, третейський суд, нотаріат, комісії з трудових спорів тош,о уповноважені розглядати звернення осіб й ухвалювати рішення в межах своєї компетенції. Такий розподіл повноважень між різними державними органами регулюють правила інституту підвідомчості.
Цивільний процесуальний кодекс не дає визначення цього поняття, тому за основу дефініції ми можемо взяти рекомендації президії Вищого арбітражного суду України. Відповідно до роз'яснення В АСУ від 8 лютого 1996 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», підвідомчість - це передбачена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.
Залежно від органів, до компетенції яких належить розгляд і вирішення справ, розрізняють такі види підвідомчості:
1. Загальна - встановлена для більшості цивільних справ. Відповідно до Конституції України особа, яка вважає, що її суб'єктивне право порушено, вправі звернутися за його захистом до суду. За загальним правилом, звертатися до суду можна з будь-яких правових питань. Загальна підвідомчість цивільних справ безпосередньо пов'язана з правом на судовий захист. Необгрунтована відмова судді прийняти заяву у цивільній справі за непідвідомчістю варто розцінювати як відмову у правосудді.
У правових позиціях Верховного Суду України щодо положення
Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі зазначено два винятки;
- заінтересовані особи зобов'язані звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу. Наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства фермер повинен звернутися до відповідної сільської (селищної) ради; про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій потерпіла особа звертається до комісії з питань встановлення прав реабілітованих;
- закон уповноважує визначене коло осіб звертатися до суду по захист прав та інтересів інших осіб. Наприклад, право звернутися із заявою про обмеження дієздатності фізичної особи належить членам її сім'ї, органові опіки і піклування, наркологічному або психіатричному закладові (ст. 237 ЦПК України).
Отже, у правилі про загальну підвідомчість треба враховувати два винятки: не всі права й інтереси захищає безпосередньо суд; у визначених законом випадках до суду може звернутися заявник, прав якого не порушено, щоб захистити інтереси іншої особи.
2. Альтернативна підвідомчість має місце в тих випадках, коли одну й ту саму справу можуть вирішувати різні органи. Заявник вправі самостійно обирати спосіб захисту своїх прав. Наприклад, відповідно до ст. 221 КЗпП України трудові спори розглядають у комісіях із трудових спорів (КТС) або в районних (міських) судах. Працівник, який хоче захистити свої трудові права, може самостійно обирати, куди звертатися за захистом - до суду чи громадського органу, за винятком тих справ, які КТС не уповноважена розглядати.
Використавши в альтернативній підвідомчості право звернутися за захистом в альтернативний до суду орган, заявник може залишитися незадо- волений рішенням, яке цей орган прийняв. У такому випадку ця особа може скористатися правом на судовий захист. Тож в альтернативній підвідомчості завжди зберігається правило загальної підвідомчості - право на захист у судовому порядку.
3. Договірна підвідомчість. Її встановлюють за взаємною домовленістю між сторонами спору. Відповідно до Закону України «Про третейські суди», сторони за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішеня третейського суду, за винятком окремих категорій спорів, передбачених у ст. 6 цього ж закону. Спеціальних вимог до змісту такого договору закон не встановлює. Важливо, щоб це була взаємна добровільна згода розглянути спір в альтернативний судовому захисту спосіб. У цьому і полягає основна відмінність договірної підвідочості від альтернативної.
У спеціальній літературі називають інші види підвідомчості. Наприклад, коли розгляд спору відповідним органом зумовлює визначена законом
умова. На думку М. Й. Штефана, це умовна підвідомчість'. Однак вимогу чоловіка, яку М. Й. Штефан наводить як приклад до умовної підвідомчості, розірвати шлюб із вагітною жінкою без її згоди доцільніше вважати непра- вовою. Підвідомчість у такій категорії справ залишається загальною.
Конституційні положення ст. 124 інститут підвідомчості сьогодні відсувають на другий план. Як бачимо із видів підвідомчості, заявник, маючи альтернативні можливості захисту своїх прав (альтернативна, договірна підвідомчість), завжди може скористатися правом на судовий захист. У процесі судової реформи в системі судів загальної юрисдикції було виділено два спеціалізованих суди - господарський та адміністративний. Розмежування компетенції між цими судами - це основне завдання судової юрисдикції. Тому в науці цивільного процесуального права інститут підвідомчості поступово замінюється інститутом судової юрисдикції. Це підтверджується і змінами в положеннях ЦПК України. На відміну від ЦПК 1963 p., де глава З мала назву «Підвідомчість цивільних справ судам», глава 2 в чинному Кодексі називається «Цивільна юрисдикція».
9.2. Загальні правила визначення цивільної юрисдикції
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, шо виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд відбувається за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України).
Законодавець не встановлює вичерпного переліку справ, які розглядають у судах цивільної юрисдикції. Тому, щоб визначити, які правовідносини, крім зазначених у ст. 15 ЦПК України, будуть розглядатися в судах цивільної юрисдикції, нам треба розмежувати компетенцію (юрисдикцію) Конституційного Суду України, господарського та адміністративного судів. Для цього варто пригадати повноваження кожного з цих судів.
Конституційний Суд України діє відповідно до Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України». Це єдиний орган конституційної юрисдикції. Конституційний Суд України розглядає справи про:
- конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономномної Республіки Крим;
' Див.: Штефан, М. Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс / М. Й. Штефан - К., 2005. - С. 190-191.
- відповідність чинних міжнародно-нравових договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України, Конституції України для надання згоди на обов'язковість;
- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи нро усунення Президента України з носта у порядку імпічменту у межах, визначених ст. 111, 151 Конституції України;
- офіційне тлумачення Конституції та законів України.
Із перерахованого випливає, що єдиним способом захисту прав громадян є звернення до Конституційного Суду України за офіційним тлумаченням закону та Конституції України. Звернення з індивідуальними скаргиами осіб до єдиного органу конституційної юрисдикції законом не передбачено, хоч у спеціальній літературі ведеться мова про таку потребу.
Адміністративні суди - це спеціалізовані суди системи судів загальної юрисдикції, що розглядають справи, які виникають з адміністративно-нра- вових відносин.
Справи адміністративної юрисдикції, згідно зі ст. З Кодексу Адміністративного Судочинства України (КАС України), - це переданий на вирішення адміністративнго суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, що виник між двома (кількома) суб'єктами відносин стосовно їхніх прав та обов'язків. У цих спірних правовідносинах хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою інших.
До спорів, які розглядають адміністративні суди, у ст. 17 КАС України віднесено:
- спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
- спори між суб'єктами владних повноважень щодо реалізації їхньої компетенції у сфері управління, зокрема делегованих повноважень, а також спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;
- спори за зверненням суб'єктів владних повноважень у випадках, встановлених законом;
- спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму.
Учасником усіх цих категорій спорів є суб'єкт владних повноважень. Відповідно до ст. З КАС України, це органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб'єкти, які здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. 4 КАС України). Наприклад, відповідно до ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету до господарського суду у довомісячний строк з дня одержання рішення.
Господарські суди - це спеціалізовані суди системи судів загальної юрисдикції, що розглядають господарські спори, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, крім винятків, встановлених законом.
Перелік справ, що є юрисдикцією господарських судів, передбачено у ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України):
- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду;
спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи і відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-нравових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
- справи про банкрутство;
- справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
- справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;
- справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери.
На практиці розмежування цивільної і господарської юрисдикції проводиться з урахуванням суб'єктного складу та характеру відносин. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, якими, за ст. 55 Господарського кодексу (ГК) України, є господарські організації, фізичні особи, що здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці, а також структурні одиниці господарських організацій, утворені для здійснення господарської діяльності.
Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини (ч. 4 ст. З
ГК України). Такий критерій для розмежування висновлено у спільному листі Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 14-20 липня 1995 p., у якому зазначено, що підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавством України. Однак, якщо у законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід брати до уваги суб'єктний склад учасників спору. Цю позицію підтримала Президія Вищого арбітражного суду України у своєму роз'ясненні «Про деякі питаня підвідомчості і підсудності справ господарським судам».
Отже, якщо проаналізувати сказане, можна виділити два критерії визначення юрисдикції:
1. предмет правовідносин - господарські, адміністративні (публічні), цивільні, земельні, житлові, трудові, сімейні тощо;
2. суб'єкт відносин, що є предметом розгляду в суді (ідеться про статус такого суб'єкта) - суб'єкти владних повноважень, суб'єкти господарювання, фізичні особи.
У науковій літературі ще називають третій критерій такого розмежування - наявність спору про право. На нашу думку, у цьому критерії є надто багато винятків, щоб брати його до уваги. В судах цивільної юрисдикції спір про право не допустимий у справах окремого провадження та справах наказного провадження. У господарських процесуальних відносинах відсутній спір про право у справах щодо банкрутства.
Враховуючи зміни в чинному законодавстві, наявність спору про право втрачає актуальність. Якщо суд загальної юрисдикції, керуючись нормою ст. 15 ЦПК України, розглядає в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Це означає, що нормою ст. 15 ЦПК України встановлено універсальну (загальну) цивільну юрисдикцію і з'ясувати, чи розглядається справа в порядку цивільного судочинства, можна тільки послідовно проаналізувавши підвідомчість справи іншим судам. Правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини (ст. 124 Конституції України) не означає вирішення в судовому порядку лише спорів. Спірні правовідносини становлять лише частину процесуальних відносин, що належать до юрисдикції суду.
Суди цивільної (загальної) юрисдикції розглядають справи, що виникають із цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, інших правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є фізична особа, крім випадків, коли вирішення таких спорів віднесено до відання інших органів.
За змістом відносини, що є юрисдикцією цивільного судочинства, крім зазначених, можуть бути й інші, якщо це передбачено в законі. Прикладами таких справ є:
- справи про припинення діяльності релігійної організації за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту цієї організації, або прокурора (ст. 16 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»);
- справи про оскарження рішення державних органів із питань володіння та користування культовими будівлями і майном (ст. 17 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»);
- спори між іноземними інвесторами та державою щодо державного регулювання іноземних інвестицій і діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, якщо інше не визначено міжнародним договором (ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про режим іноземного інвестування»). Керуючись правовими позиціями Верховного Суду, ці спори зараховують до юрисдикції цивільного суду, якщо іноземним інвестором є фізична особа;
- справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вил5гчення тиражу чи окремої його частини; оскарження відмови державної реєстрації друкованого засоби масової інформації або рішення про припинення цього випуску; вимоги громадян, юридичних осіб та державних органів про спростування опублікованої інформації (п. 2.9 роз'яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»);
- справи про зміну засновника, складу засновників (ст. 20 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні).
Отже, попри те, що юрисдикція є інститутом процесуального права, правила цього інституту у конкретних категоріях справ можуть передбачати також у нормах матеріального права.
Питання про юрисдикцію справи суддя вирішує одноособово на стадії відкриття провадження у цивільній справи. При цьому враховують статус суб'єктів правовідносин, а також предмет спору. Якщо суддя дійде висновку, що справа не підпадає під юрисдикцію суду, він відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це мотивовану ухвалу (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). Законодавець не зобов'язує суддьі інформувати заявника, до юрисдикції якого органу належить розгляд таких справ.
Суддя зобов'язаний закрити провадження по справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, але суд помилково прий- ня і"і до свого провадження (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Постановляючи мотивовану ухвалу, суд зобов'язаний повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду належить розгляд таких справ (ч. 2 ст. 206 ЦПК України).
Кожну із цих ухвал можна оскаржити в апеляційному порядку (п. 4 та 14 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Цивільний процесуальний кодекс не допускає об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст. 16 ЦПК України). Аналогічне правило встановлено й у ст. 21 КАС України.
Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд, керуючись ч. 6 ст. 235 ЦПК України, залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам право подати позов на загальних підставах.
Завдання для самоконтролю
1. Як може захистити свої права особа, якщо суд постаиовив ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, мотивуючи тим, що заява пе підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства?
2. Якими критеріями керується суд, виріщуючи питання про підвідомчість заяви цивільній юрисдикції?
3. Визначіть суб'єктний склад в справах цивільної юрисдикції.
4. Які ще правовідносини, крім цивільних, житлових, земельних, трудових, розглядають суди в порядку цивільного судочинства?
РОЗДІЛ 10
ftcpc!b щ\ш copai
10.1. Поняття та види підсудності
Закон України «Про судоустрій України» передбачає, що в Україні суди здійснюють судочинство на різних рівнях судової системи. Верховний Суд України, апеляційні суди, місцеві суди уповноважені здійснювати правосуддя у цивільних справах у межах своєї компетенції. Правила підсудності визначають, у який суд цивільної юрисдикції вправі звернутися особа, щоб захистити свої права.
На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію державних і громадських органів щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію у тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними ланками судової системи. Тому дехто ще називає підсудність колом справ, вирішення яких належить до компетенції визначеного суду.
Законодавець не дає визначення поняття підсуності, тому ми використаємо для цього напрацювання в науковій літературі. По-перще, підсудність розглядають як інститут цивільного процесуального права, що виник у зв'язку з визначенням відповідного суду під час звернення з позовом чи заявою. По-друге, під підсудністю треба розуміти стан вирішення відповідної справи, в силу чого вона підлягає розгляду в суді відповідного рівня. Тому підсудність - це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і судами однієї ланки щодо розгляду та вирішення цивільних справ, які належать до їхньої юрисдикції.
Застосовувати правило про підсудність слід на стадії подання заяви. Позивач або заявник мають вибрати відповідний суд, керуючись нормами ЦПК України.
Визначення компетенції різних судів системи відбувається залежно від виконуваних ними функцій, роду (предмета) справи, суб'єктів спору, який підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. Враховуючи це, підсудність поділяють на:
- функціональну;
- територіальну, яка поділяється на: загальну; альтернативну; виключну; договірну; за зв'язком вимог; за ухвалою суду.
У паковій літературі трапляється ще один вид підсудності - родова. Ця підсудність широко застосовувалася в ЦПК 1963 р. Тоді обласним судам, як судам першої інстанції, були підсудні справи про розірвання шлюбу, залізничні і повітряні перевезення на суму понад 10 тис. руб. тощо. Із прийняттям 2004 року ЦПК України, цей вид підсудності втратив значення. Законодавець, застосовуючи принцип раціональної процесуальної форми, передав на розгляд усі категорії справ незалежно від предмета чи ціни позову, у місцевий суд, як суд першої інстанції. Для осіб, які не мають спеціальної правової освіти, це значно спрощує завдання визначення підсудності своєї заяви, а отже, і захист порушеного права стає для них доступнішим.
Основне правило сучасної родової підсудності передбачено у ст. 107 ЦПК України - усі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядають районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди.
10.2. Функціональна підсудність
Ця підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі наданих їм функцій. За цією підсудністю районні, районні у містах, міські та міськрайоні суди є судами першої інстанції, що уповноважені:
1) розглядати і вирішувати усі справи цивільної юрисдикції по суті (ст. 107 ЦПК України);
2) переглядати рішення та ухвали, прийняті ними, у зв'язку з новови- явленими обставинами (ст. 363 ЦПК України).
Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, обласні, Київський, Севастопольський міські суди вповноважені:
1) перевіряти в апеляційному порядку законність й обґрунтованість рішень, ухвал суду першої інстанції (ст. 292 ЦПК України);
2) переглядати у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвалені ними судові рішення, що набули законної сили (ст. 363 ЦПК України);
Верховний Суд України діє як суд касаційної інстанції, переглядає рішення за винятковими обставинами, а також здійснює інші надані йому повноваження (ст. 353 ЦПК України).
10.3. Територіальна підсудність
Територіальна підсудність необхідна в цивільному судочинстві, щоб розділити справи, що належать до цивільної юрисдикції між судами однієї ланки. Це розмежування відбувається з урахуванням території, на яку поширюється юрисдикція кожного із цих судів.
Існує територіальна підсудність кількох видів: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв'язком вимог та за ухвалою суду.
Встановлюючи ці види підсудності, законодавець надає сторонам пільги у виборі суду (альтернативна, договірна підсудність), а також створює найбільш сприятливі умови для вирішення цивільного спору (підсудність загальна, виключна, за вказівкою суду та за зв'язком вимог). Завдяки цьому реалізовується мета, пов'язана зі створення максимальних гарантій (можливостей) особи:
- реалізувати своє право на судовий захист;
- захистити своє порушене суб'єктивне право чи законний інтерес.
Загальна підсудність - це умовна назва загального правила територіальної підсудності, встановленого у ст. 109 ЦПК України. Сторони вправі застосовувати правило загальної підсудності у всіх спорах, крім справ, на які поширюється виключна підсудність та підсудність за зв'язком вимог.
За загальним правилом позови до фізичної особи пред'являються в суд за місцем її проживання, а позови до юридичних осіб пред'являють у суд за їхнім місцезнаходженням. Отже, позивач звертається до суду за місцем знаходження відповідача.
У зв'язку з відміною інституту прописки в житловому праві варто розмежовувати поняття «місце проживання» та «місце перебування» фізичної особи.
Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання, у якому фізична особа проживає постійно (переважно). Місцем проживання фізичних осіб віком до 14 років
та недієздатних осіб є місце проживання їхніх батьків (усиновлювачів, опікунів) або одного з них, з ким вони проживають (ст. 29 ЦК України).
Коли особа перебуває на тривалому лікуванні, у відрядженні, у місці позбавлення волі, позов до неї мають пред'являти за місцем тимчасового перебування у випадках, якщо це прямо передбачено в законі. Наприклад, заяви про обмеження цивільної дієзданості фізичної особи чи визнання її недієзданою подають до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному чи психіатричному закладі - за місцем знаходження цього закладу (ст. 236 ЦПК України).
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |